РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Про Палієву поведінку після видачі йому жалування; про пораду, як йому чинити, тощо; про Палієве бажання під вигадливими умовами і про грамоту на те в Москву; про бажання Полубинського, висловлене в листах, прийняти благочестиву східну віру з відкиненням римської; про козацьке військо, виправлене на Білогородський шлях для «язика», і про кролевецьких лютеран, котрі бажали благочестивої греко-руської віри; про лихі бусурманські заміри супроти Росії і про лядське приятелювання з турками; про справи й кореспонденції царські й патріарші з митрополитом і гетьманом щодо іноземних осіб, яких неслушно називають у Росії патріархами; про заступництво московського патріарха за межигірських ченців; про польське заспокоєння стосовно Палія; про щасливі воєнні успіхи Палія зі Свічкою під Казикерменом; про Паліевих тлумачів; про перебування Палія в Батурині і про ударування йому; про бусурманські наміри супроти України з Петриком тощо; про полки, виправлені гетьманом до Азова, які повернулися без успіху; про щасливі воєнні успіхи в Криму і про похвальну на те патріаршу грамоту війську, писану до гетьмана; про гетьманську відповідь патріарху; про велике старання короля Собеського скасувати в своїй Русі благочестя і зміцнити в ній унію; про з’їзд щодо того у Львові; про королівського, посланого туди, посла і про його промову до русі; про козацькі війська, які плюндрували Білогородщину і здобули ханську палатку; про відступ до Случі рейментаря Вільги; про стацїі Палієвого війська і про Палієвих посланців з татарськими «язиками» до короля та коронного гетьмана; про ласкаву королівську та гетьманську відповідь до Палія; про грамоту московського патріарха до київського митрополита щодо духовних грецьких осіб; про ахридонського патріарха Мелетія.

¹⁴⁰⁸ Тобто австрійський імператор Леопольд І і венеційці.

¹⁴⁰⁹ Має бути 1693 року. Мазепа, очевидно, тут застосовував російське літочислення, яке до 1700 року починалося з вересня.

¹⁴¹⁰ Теодосій Углицький (30-і роки XVII ст.— 1696) —наступник Лазаря Барановича на чернігівській архієпископській кафедрі з 1692 р.

¹⁴¹¹ Можливо, мається на увазі війна литовського князя Ольгерда з Польщею, яка закінчилася миром у 1377 р. Сином Ольгерда був Ягайло, який, одружившись з польською королевою Ядвігою, почав насаджувати в Литві католицтво у др. пол. XIV ст.

¹⁴¹² Лівобережного гетьмана І. Мазепи.

¹⁴¹³ Генеральним осавулом був А. Гамалія.

¹⁴¹⁴ До начальника російської військової залоги в Чернігові В. Долгорукова.

¹⁴¹⁵ До чернігівського полковника Я. Лизогуба.

¹⁴¹⁶ Тобто засадам людського життя.

¹⁴¹⁷ Симонія — продаж та купівля духовних посад у католицькій церкві у середні віки.

¹⁴¹⁸ Тобто батько.

¹⁴¹⁹ Федько був кошовим у травні— червні 1692 р.

¹⁴²⁰ Адріанополь — грецька назва міста Едірне в європейській частині Туреччини, давня турецька столиця.

¹⁴²¹ Король в цей час був у Жовкві й справді сильно хворів. Сейм було зірвано завдяки литовському великому гетьману Казимиру Сапєзі.

¹⁴²² Полковник А. Абазин перебував зі своїми козаками на Поділлі.

¹⁴²³ Якова Лизогуба.

¹⁴²⁴ Леонтій Свічка.

¹⁴²⁵ Очевидно, мається на увазі Арсеній Чернович, патріарх сербський, який у кінці XVII ст. установив сербський патріархат спочатку у монастирі Крушедолі, а потім у м. Карловіц.

¹⁴²⁶ Тобто порушують правила церкви.

¹⁴²⁷ Тобто 1695 року. Має бути 1694 року. (Див. приміт. ¹⁴⁰⁹).

¹⁴²⁸ Тобто бути священником.

¹⁴²⁹ Ектенія — молитвенні прохання під час богослужінь.

¹⁴³⁰ 1686 р. Мелетія було викликано до Москви, де він на свій захист подав видані йому грамоти патріархів константинопольського і олександрійського.

¹⁴³¹ У той час, коли, після смерті Й. Тукальського-Нелюбовича (1664), у Києві не було митрополита до вибрання Гедеона Святополка-Четвертинського в 1685 році.

¹⁴³² Число не проставлено.

¹⁴³³ Цитата з Євангелія. Послання апостола Павла до корінфян, XIV, 40.

¹⁴³⁴ До колосян, тобто до жителів м. Колоси, що в давній Фрігії (Мала Азія).

¹⁴³⁵ Цитата з Послання апостола Павла до колосян, II, 5.

¹⁴³⁶ Відомі два Юстиніани, візантійські імператори: Юстиніан Великий, правив 527—565 р. н. е., і Юстиніан, який правив у 685—711 р. н. е. Земля Юстиніанова — землі Візантійської імперії.

¹⁴³⁷ Тобто Хорватської та Босняцької.

¹⁴³⁸ Аламанія — німецьке герцогство Марк-Бранденбург.

¹⁴³⁹ Число не проставлено.

¹⁴⁴⁰ Тобто підпорядковується безпосередньо патріарху, минаючи місцевого єпископа.

¹⁴⁴¹ Очевидно, мається на увазі київський митрополит.

¹⁴⁴² Феодосій Васковськи й— ігумен Межигірського монастиря в 1669—1703 рр.

¹⁴⁴³ Федір Сулима — син козацького гетьмана Івана Сулими, страченого 1635 р. за зруйнування Кодацької фортеці. Спершу жив на Правобережжі, а 1662 р. перейшов на Гетьманщину. Мав немалі маєтки, але посад у старшинському уряді не займав.

¹⁴⁴⁴ Син Федора Сулими Іван — у 1674 р. одержав чин генерального хорунжого і перебував на цій посаді аж до 20-х років XVIII ст.

¹⁴⁴⁵ Число не проставлено.

¹⁴⁴⁶ Долішній посад— приміські житла, що були за кріпосною стіною.

¹⁴⁴⁷ Шлях через Ясси був традиційним для татарських послів. Вони йшли сюди, прямуючи в Польщу і в Туреччину.

¹⁴⁴⁸ Невістюх — бабій.

¹⁴⁴⁹ Берди— м. Бердянськ, Молочні — м. Молочанськ (тепер — Запорізька область).

¹⁴⁵⁰ Річок з назвою Довга на Україні багато (66 назв). Можливо, йдеться про річку Довгу, ліву притоку ріки Куцої Берденки в Запорізькій області.

¹⁴⁵¹ Це сталося в липні 1694 р., після того, як кошовим на Запорожжі, скинувши С. Рубана, обрали Шерпила.

¹⁴⁵² Цитата Послання апостола Павла до корінфян, VII , 12. У російському перекладі: «Для сего благотворення...».

¹⁴⁵³ Прихильником цього з’їзду був перш за все львівський єпископ Й. Шумлянський. Власне, йшлося про те, щоб провести диспут між богословами римськими та греко-руськими.

¹⁴⁵⁴ У церкві святого Юра (Георгія) у Львові. Спершу знамірювалися провести диспут у Львівській ставропігіяльній церкві, але ставропігія подала прохання королеві і звільнилася від цього. Не обійшлося без заколотів: учні латинської школи напали на православну школу, побили учнів, позабирали їхні книги. 16 вересня, як свідчить подальший виклад, розіслано королівські універсали.

¹⁴⁵⁵ Промову С. Величко переклав на книжну українську мову.

¹⁴⁵⁶ Мирний договір між Польщею та Туреччиною після війни 1672—1676 рр. Див. р. XVI.

¹⁴⁵⁷ Відокремлення римо-католицизму в християнській церкві відбулося в IV— XI ст. Цей процес почався в 395 р. через виникнення Східної і Західної Римської імперій, а завершився в 1054 р. остаточним поділом християнської церкви на західну і східну.

¹⁴⁵⁸ Тобто місцем перебування і страждань християнських невільників.

¹⁴⁵⁹ Дієцензія — єпископська єпархія.

¹⁴⁶⁰ Тобто підпорядковані безпосередньо патріархам, неофіційні.

¹⁴⁶¹ Йосип Шумлянський.

¹⁴⁶² Казнодія — проповідник.

¹⁴⁶³ Інтенція — задум, намір.

¹⁴⁶⁴ Рескрипт — тут: грамота.

¹⁴⁶⁵ Див. приміт. 1454.

¹⁴⁶⁶ Реверсал — королівська грамота, в якій висловлюється зобов’язання не порушувати громадянських прав та привілеїв.

¹⁴⁶⁷ Тобто правного розширення того звичаю. Власне, відмовилися, щоб з’їзд відбувавсь у них.

¹⁴⁶⁸ Поняття «католицький» тут уживається на означення східного обряду.

¹⁴⁶⁹ Йдеться про татар литовських та польських, які поселилися в Литві при Вітовті. Більшість із них розмовляли польською мовою, а за релігією лишалися магометанами.

¹⁴⁷⁰ Брали в цьому поході участь і запорожці на чолі з кошовим Шерпилом.

¹⁴⁷¹ Бранців було двісті чоловік.

¹⁴⁷³ Субмісія — невелике дипломатичне представництво.

¹⁴⁷⁴ Листи подано в перекладі з польської мови.

¹⁴⁷⁵ Гетьмана С. Яблоновського.

¹⁴⁷⁶ На чамбул — кіннотою.

¹⁴⁷⁷ Франтішек Замойський — один із великих тодішніх магнатів. Рід Замойських був український за походженням і традиційно виявляв українські симпатії. Ф. Замойський був у приязних стосунках із С. Палієм.

оку від осяяння світил небесних 7202, а від утілення слова божого сина 1694 року. Хоч я вже досить написав у минулому році про Палієві небезпеки від польських наступів і про його бажання, так само й про інші всілякі його дії, однак змушений описувати його, Палієві, небезпеки й утруднення від поляків та й усілякі інші події, які дісталися до мого відома, і в цьому році. Адже заздрісні на добро людське поляки, повстаючи на Палія, спершу ганили і називали його заколотником, а потім хвалили й декларували йому свою повагу. Все це оповідається нижче, а в першу чергу кладеться грамота гетьмана Мазепи до царських величностей про секретне віддання Палієві з його полчанами монаршого ударування, про польський на нього наступ, про таємну пораду, в який спосіб міг би він відійти від поляків і цілковито підхилитися під царську державу, і про стягання відомостей з мултянського й волоського боків, про чужоземні й польські наміри. Її писано з Батурина, 29 грудня отак:

«Доніс я вже вам, великим государям, вашій царській пресвітлій величності, що за вашим всесильним указом з милостивим вашим монаршим ударуванням охотницькому полковнику Семену Палію та його полчанам посилав я Романа Проценка і звелів йому, зупинившись у Києві, дати швидко знати йому, Семену Палію, у Хвастів, щоб він, Семен, приїхав у Київ або прислав замість себе когось тихого й таємного і відібрав ті милостиві ваші монарші щедроти. І він, Семен Палій, прибув тоді зі своєю жінкою в Київ, але посланець мій Роман Проценко, приїхавши туди, не застав його, бо він, Семен, прочувши про те, що з польського боку почав по-ворожому наступати на його полчан, котрі були в різних місцях на становиськах, рейментар Вільга з польськими хоругвами й козацькими охотницькими полками (про що доносив я вже вам, великим государям), одразу ж поспішили з Києва до Хвастова, лишивши свою жінку. Тоді мій посланець за даним йому від мене наказом сповістив про себе йому, Семену, закликаючи його в Київ, щоб там або сам через себе, або через свого посланця прийняв милостиве ваше монарше ударування.

Але він, Семен Палій, звідомившись про те, відмовився особисто їхати в Київ і людей від себе посилати не захотів з огляду на те, що на нього чиниться від поляків ворожий наступ, і попросив мого посланця, щоб їхав до нього разом з його жінкою у Хвастів і щоб віддав там йому і його полчанам у руки вашу монаршу милість, яку має у своїх руках. І він, згаданий мій посланець, вже не списуючись про те зі мною, їздив разом з його, Семеновою, жінкою до нього, Семена, у Хвастів і віддав вночі тихо, без жодної оголоски йому і його полчанам ту вашу премилосерду монаршу милість. І як тільки повернувся звідти до мене, в Батурин, я відразу ж послав його до вас, великих государів, з належним про те донесенням; через нього посилаю в приказ Малої Росії для відома вам, великим государям, і листа його, Семена Палія. А осібно він, посланець мій, у тому-таки государському приказі донесе словесно, що він бачив у Хвастові і про що там чував. А я тихо переказував через нього, мого посланця, Семену Палію, що його з усіма полчанами, з огляду на договори вічного миру, явно прийняти з польського боку на бік вашої царської пресвітлої величності неможливо, хіба йому звідти через небезпеку вдатися зі своїми на Запорожжя, а від Запорожжя уже приходити сюди, в Малу Росію. Що ж він, Семен, говорив при тому, те він, посланець, розкаже, де належить, словесно.

А я тут-таки доношу покірно вам, великим государям, що для стягнення досконалих відомостей про чужоземне поводження, а осібно про початі наміри польського боку до миротворства з бусурманським боком посилав я особливого свого посланця Михайла Степанова, того, який і перед цим був у Яссах, до володарів мултянського й волоського, через якого писав я до волоського господаря цифрами, а до мултянського володаря писав я руським письмом, просячи звідомлення про тамтешні поводження і всілякі звістки. Цей руський листок звелів я йому, моєму посланцю, ховати при собі таємно й секретно подати йому, мултянському володарю, і просив я осібно ще й те, щоб він, мултянський володар, як людина розумна, зволив розсудливо звідомити й написати до мене про таке: яке це діло чи хитрість, що римський цісар і венетіяни ¹⁴⁰⁸ (як ходять чутки) хочуть стояти супроти бусурман невідмінною війною, а королівська величність із польським боком, який перебуває з ними, цісарем та венетіянами, у міцному союзі, шукає в них, бусурман, миру, через що приймає в себе послів кримського хана і знамірився послати туди й свого посла. З чим, отож, як повернеться потім той мій посланець від них, володарів, назад, з тим усім вишлю я його з належним поспіхом до вас, великих государів.

З Батурина, 29 грудня 1694 року» ¹⁴⁰⁹

Після виправи тієї грамоти на Москву прибули незабаром від Палія до гетьмана Мазепи його посланники з листовним привітанням зі святом Різдва Господнього і з ретельним бажанням, як листовним, так словесним, воєнної помочі від лядського наступу з трьома умовами, вигаданими Палієм для його ж таки, Палієвої, користі, на які гетьман, не мігши дати зволення без монаршого відома, писав про все це з Батурина 4 січня до царських величностей таку свою простору грамоту:

«Прислав до мене охотницький полковник Семен Палій особливих посланців, полкового обозного Циганчука і свого родича, з привітанням урочистого свята Різдва Господнього і писав до мене свого листа, в якому спершу подає святкове вітання, а потім ретельно прохає помочі й рятунку від польських військ, які вже почали супроти його полчан криваві починання: бажають завершити той свій ворожий намір неодмінним наступом. Щоб було про те відомо вам, великим государям, вашій царській пресвітлій величності, посилаю його, Семена Палія, листа у приказ Малої Росії для достатнього донесення. А оскільки ці його посланці йому, Семену Палію, люди вірні й надійні, то він наказав їм прохання своє і всіх своїх полчан та жителів міста Хвастова подати мені, гетьманові, плачевно, дбаючи про той-таки рятунок. Ті його посланці просили собі допомоги в словесній мові до мене у троякий спосіб: або щоб йому, Семену Палію, і всім полчанам я певно допоміг виправою війська, з яким би він міг оборонитися від наступу польських військ; або, коли помочі дати годі, щоб я дозволив йому, всім полчанам і хвастовським жителям, зійти з Хвастова і поселитись у Василькові чи в Триполі, які обидва є містами запустілими, а за мирними договорами належать до вашого, царської пресвітлої величності, боку, а коли того дозволу дістати їм не можна, то щоб дав йому дозвіл удатися до помочі бусурман. Бо хоч за пресильним монаршим указом дійшла від мене, гетьмана, до його, Семена Палія, вух та пропозиція, що він сам, коли захоче того, з жінкою і дітьми своїми, без людей, що з ним є, може бути прийнятий сюди, в богохраниму державу вашої царської пресвітлої величності, а коли не хоче лишати полчан, то щоб з ними ішов туди, звідки прийшов,— на Запорожжя, а звідти, розіславши своїх полчан у малоросійські міста, прибув би сюди ж таки без людей і сам, однак він того (так чи так) чинити не хоче, розмірковуючи, що йому самому, без своїх полчан, приходити сюди, а там, у Хвастові, лишати людей на згубне ім’я, видається соромним і грішним, та й на Запорожжя з людьми, які мають жінок та дітей, вдаватися незручно, а, окрім того, люди, котрі живуть із ним у Хвастові, різнитися від нього і прийняти польської влади собі не хочуть. Отож (каже посланець) він, Семен Палій, коли не може дістати помочі й оборони, хотів би з усіма людьми, жінками і дітьми, піти простим шляхом з Хвастова під великодержавну вашу, царської пресвітлої величності, руку, а місто Хвастів покинути в такому ж розорі, в якому застав його перед тим приходом зі своїми людьми. І на ті його, Семена Палія, прохання я відписав до нього, що нічого з тих трьох речей без вашого, великих государів, указу дати йому й дозволити не можу, про що я написав йому нашвидку, і обіцяв йому дати про те відповідь згодом. А про те слово, яке сказали його посланці, щодо шукання помочі в бусурман, говорив я їм, посланцям, простою мовою з пропозицією, щоб він, Семен, не важився того чинити, оскільки те діло вам, великим государям, православним християнським монархам, і всьому християнству гидке і йому, Семену, котрий відбирає превелику вашу монаршу милість, чинити того не годиться, і щоб він зі своїх думок викинув такий негідний намір. У цьому вони обіцялися виконати мій наказ. А говорив я їм-таки, посланцям, що коли вже польський бік бажає приступити до миру з бусурманами, то не захочуть вони, бусурмани, дати йому, Палію, жодної помочі, на що вони, посланці, відповіли: аби тільки він, Палій, дав хоч будь-який відгук, то йому відразу буде прислана допомога, оскільки перед тим самі бусурмани таке йому пропонували. Отож я, вірний вашої царської пресвітлої величності підданий, про це все нашвидку доносячи вам, великим государям, покірливо прошу вашого монаршого указу: яку маю дати відповідь на ці гарячі й настійні прохання Семена Палія?

І те мені немало долягає: він, Семен Палій, сміє писати, що відсиджувався там, у Хвастові, бувши обнадіяний моїм гетьманським словом, і людей, що були з ним у немалому числі, приймав, і змножував поселення, не маючи ніякого іншого способу оборонити себе. Але ніякого обнадіювання я ніколи йому не чинив, окрім того, що тільки за вашим монаршим указом у багатьох ваших, царської пресвітлої величності, грамотах, обнадіював його вашою, царської пресвітлої величності, милістю, запобігаючи того, щоб він через безрозсудні дії не прийшов до якихось ворожих намірів, згубивши зовсім надію в Короні Польській, до якої уже втратив віру цілком,хоч немалими було його обнадіювано добродійствами.

Але він, бувши простим чоловіком, не зрозумів моїх слів, які пропонувалися йому у вашім монаршім указі, а побачив собі й людям, що перебувають при ньому, таке неподобне обнадіювання, яке тепер викладає у своїм листі. Про нього, Палія, думний дяк, його милість пан Ємеліян Ігнатієв Українцов, дуже розумно каже, що добре було б прийняти його з усіма людьми, котрі при ньому перебувають, до того, коли він не ввійшов з польським боком у сварки, а тепер, коли він уступив з поляками у криваве змагання, то нам, прийнявши його, треба братися і за зброю, оскільки польський бік легко залишити його не схоче.

З Батурина, 4 січня 1694 року»

Після виправи тієї грамоти на Москву прислав до гетьмана Мазепи преосвященний чернігівський архієпископ Теодосій Углицький ¹⁴¹⁰ два латино-польські листи від пана Домініка Полубинського, хоружого Смоленського воєводства з Глухович, писані до нього, отця архієпископа, та до гетьмана 14 січня з побажанням: коли відкине він римську схизматичну віру, то щоб прийняли його в богохраниму державу благочестивих російських монархів, хоче-бо удостоїтися первісного синівства (після своїх предків) у святій православній східній греко-руській церкві. Ці листи мають у собі таке:

Ясновельможний у Бозі превелебний милостивий ксьондже, архієпископе чернігівський, мій вельми милостивий пане і милостивий добродію!

Дідівська релігія моїх предків, яка погасла в них після війни між поляками та Литвою ¹⁴¹¹, і віра руська святої східної церкви є мені оказією, щоб віддати давнє з предків підданство їхнім милостям московським царям, які її сповідають і шанують, і виїхати в їхню державу. До цього закликає мене як збудження в мені тої-таки релігії, так і обридлі і все лихіші вчинки римської релігії не тільки у світських, а найбільше в духовних справах, про які важко говорити, не те що писати; окрім того, зважаю на велику й мудру ласку великовладних московських монархів до держав, губерній, підданих і до тих, котрі вдаються під неї,— це відомо цілому світові. А оскільки в Польщі і в Литві заборонено конституцією (під страхом смертної кари і відібрання добр) повернення до покинутої предками віри й релігії, ота кара є перешкодою до виконання мого заміру. Отож я хочу вдатися у підданство їхніх милостей царів, бо маю тепер найпригожіший час через численні оказії, про які оповім вашій милості, милостивому пану, коли побачимося; хочу сподіватися на те і цю справу довершити. А щоб знайти й пізнати в небезпеці певного приятеля, щоб не бути покинутим без уваги і не чинити легковажно, я вношу тепер моє писане прохання до ясновельможних його милості пана гетьмана сіверського ¹⁴¹², його милості пана генерального осавула ¹⁴¹³, його милості пана чернігівського воєводи ¹⁴¹⁴, його милості пана чернігівського полковника ¹⁴¹⁵ і їхніх милостей панів сотника та чернігівського писаря і прошу й самого вашої милості, милостивого пана, в тому ласки, сприяння і допомоги при уданні до їхніх милостей царів і до найменованих, щоб зволив у тім намірі, подаючи помічну руку, оскільки сам тут правиш, близько допомогти і до них підступити. Потягне до того вашої милості, милостивого пана і добродія, сама оця релігія, якої ви є прелатом і найгіднішим єпископом, коли, пастирю, заженеш із неволі у власну загорожу заблудне овеча. Знаю, що за високою ласкою милостивих царів і ясновельможного, його милості, пана гетьмана, цілої ради і їхніх милостей панів воєвод, хоч мені через релігію і начальників доведеться покинути свої маєтності й становище, відшкодують вони це щедротливою рукою і визначать, хоч би з давніших добр мого діда й батька на Сівері й Смоленщині, таке місце, на якому я міг би служити службу за достойність божих церков та за царську і молити божий маєстат про щасливе панування і добре здоров’я їхніх милостей.

Прошу в цьому особливої ласки вашої милості, милостивого пана, і сприяння, не бажаючи чинити цього зараз самому, щоб не втратити певних речей задля непевних у майбутньому, аж доки не відберу від згаданих їхніх милостей і від самого вашої милості, милостивого пана, та добродія, без загайки певну й ґрунтовну декларацію через письмову відповідь, з якої зрозумію, чи буде відмовка, чи ствердна мені відповідь, а тоді вже зможу по-справжньому поклонитися вашій милості, милостивому панству.

Сподіваючись цього і віддаючи себе в ласку вашої милості, милостивого пана та добродія, припадаю до отецьких ніг, лишаючись найнижчим слугою вашої милості, милостивого пана та милостивого добродія. Домінік Полубинський.

З Глухович, 14 січня 1694 року»

Другий лист до гетьмана від нього ж таки:

Ясновельможний милостивий пане гетьмане військ сіверських, їхньої царської милості, мій вельми милостивий пане і милостивий добродію!

Властивим є те людській конституції ¹⁴¹⁶, що на тому світі люди мають підлягати всіляким, часто непередбаченим, відмінам, інколи по заслузі, а часом за зволенням найвищого творця. Я тепер сподіваюся на такий вислід, що коли мені буде віддано вашої милості, милостивого пана, ласкаве сприяння і ласка, то я остаточно вирішу виїхати за кордон під милостиву протекцію їхніх милостей царів і саму вашу милість, милостивого пана, аби тільки міг би мати я безпечне притулисько. Оказією до того не є ані невірність, ані зрада супроти його милості короля і Річі Посполитої — збридив я собі тільки римську віру, яка чинить тепер багато лихих учинків, і погіршення у духовенстві намножилося через симонію ¹⁴¹⁷ і продавання божої ласки, а в світському панстві, через беззаконня і кривди, які діються не без порушення совісті від вищих станів меншим, убогим. Бачучи близьку погибель через незгоду духовенства і зраду панів та гетьманів, також уважаючи на те, що народ польський живе без права і справедливості, бажаю я привернутися до батьківської релігії грецької святої східної правовірної церкви моїх предків і взяти її, відкинену. А в нас ті духовні прелати постановили в сеймових конституціях за згодою цілої вітчизни, що того, котрий став римлянином з руської релігії і з інших вір (хоч би й мав спадкоємче право) і котрий повернеться до батьківської чи дідівської віри, покарано було на горло і відібрано всі добра. Через це я в межах Польського королівства і Литовського князівства не можу повернутися до православної релігії і приходжу з найнижчим моїм поклоном під протекцію царів, їхніх милостей, і вашої милості, милостивого пана, як до ревнильників, діячів та поширювачів тієї релігії, обіймаючи ноги мого милостивого пана, щоб у тій оказії не потерпіти відторгнення; і маю я надію на те ласкаве сприяння, адже цілому світу відома ласкавість і щедротливість їхніх милостей царів. Так само не захоче відкинути мене від цього підданства протекція та ласка вашої милості, милостивого пана, а забажає прийняти за підданого обивателя вітчизни їхніх милостей царів незмірної держави і поставити на тій-таки службі мене, слугу свого підданого, в Смоленськім та Чернігівськім воєводствах, де служили до війни предки наші і родич мій ¹⁴¹⁸ батькові їхніх милостей царів. Цього кількаразово бажав через свої ласкаві державні грамоти блаженної пам’яті милостивий цар, намовляючи повернутися до православної віри, але родич мій відмовляв, жалуючи мале потомство і жінку свою, нашу матір. Маючи це в пам’яті, хоч і був я на той час у малих літах, хочу привітати той намір і вчинити задоволення його милості цареві, і остаточно бажаю бути тепер вірним підданим їхнім милостям царям. Коли ж приведе мене до цього особлива ласка й протекція вашої милості, милостивого пана, я, зазнавши її, за щасливе панування і добре здоров’я їхніх милостей царів і вашої милості, милостивого пана, молитися повинен буду до кінця свого життя, а тепер, стелячи себе самого під ноги вашої милості, мого милостивого пана, і віддаючись на ласку, чекатиму пожаданої письмової відповіді, лишаючись назавше

Вашої милості, милостивого пана, зичливий і найнижчий слуга Домінік Станіслав Полубинський, хорунжий Смоленського воєводства.

З Глухович, 14 січня 1694 року»

Після такої відозви й бажання пана Полубинського вчинено до нього відповідь від архієпископа та від гетьмана, щоб, не занехаюючи того доброго і спасенного наміру, прибув з безсумнівною надією на гетьманську щодо себе ласку. Одержавши ці відповіді, прибув він у Чернігів, відторгнувся від римської віри і, як годиться, прийняв святе благочестя. Потім невзабарі оженився, пойнявши дочку значного чернігівського товариша Карпа Мокрієвича, і, облагодіяний гетьманською повагою, почав жити в Стародубі, де був невзабарі поставлений городовим отаманом.

Невдовзі по тому, коли гетьман дістав з Палієвого донесення лядські кореспонденції з турками, то виправив був на шлях, що лежав з Білогородщини до Криму, для взяття «язика» бувшого кошового отамана Федька ¹⁴¹⁹ з півторастами компанійців і, ознаймовуючи про те в Москву, звідомляв тоді ж таки і про одного лютеранина, який прибув з прусського Кролевця і який прийняв благочестиву віру (я гадаю, що йдеться тут про Михайла-органіста, який лишився для доброго подвижництва схимником у Києво-Печерському монастирі, про прибуття якого в Батурин із Пруссії просторо оповів під минулим роком), і про інших кролевецьких лютеран, які бажали святого православ’я, в такій своїй писаній 21 січня з Батурина грамоті:

«Прислав до мене охотницький полковник Семен Палій свого листа, ознаймовуючи про одного свого полчанина, який з певної нагоди був за рікою Дністром у поганських житлах Тягині та в інших місцях, і, повернувшись до нього назад, розповів йому про польського посла до турецького султана, виправленого для миру, і про двох мурзів, відпущених назад із Польщі із значними подарунками, котрі в його бутність ішли через тамтешні краї, знамірюючись до Андріанополя ¹⁴²⁰, де має бути, як повідають, у султана турецького і кримський хан; оповів про інші поголоски, про тамтешні події і про бусурманські наміри. Отож я, вірний підданий вашої царської пресвітлої величності, посилаю за моєю звичайною повинністю для донесення тих відомостей той Семена Палія лист при цьому моєму листі у державний ваш монарший приказ через пошту.

А щодо бувшого кошового отамана Федька, якого я навмисне вислав з півторастами чоловік добрих компанійців на бусурманські шляхи, що лежать з Білогородщини на Крим, для «язика», то тому вже минуло сім тижнів; а ще послав я особливого посланця для звісток у Волоську та Мултянську землі,— вони не повернулися й досі. Коли ж, дасть Бог, вони повернуться, то я швидко учиню належне донесення вам, великим государям.

Доношу ще вам, великим государям, і те, що цими днями прибули до мене в Батурин з Литовського князівства з міста Вільни люди; один чоловік, котрий був у церковних справах у преосвященного митрополита минулого року, а другий чоловік такий, що, бувши в бусурманській неволі, з божою поміччю звільнився з неї і знамірився побувати в Києві, щоб поклонитися святим печерським місцям; третій — німецької породи з міста Кролевця, з-під влади брандербурзького князя, із тих німців, котрі покинули лютерську єресь і хочуть прийняти за правим наміром православну християнську віру східного обряду. І вже цей чоловік, що прибув сюди, став остаточно сином східної церкви; він розповідає, що ті німці, котрі в Кролевці і коло Кролевця мешкають і які знамірилися прийняти православну віру, мають надію на превелику і милосердну милість вашої царської пресвітлої величності, що в тому їхньому починанні буде їм монарше заступництво й поміч, при сприянні якої сподіваються вони бути звільнені від чужовірного і шкідливого блуду своїх душ. А ще ті литовські люди оповідають, що призначений сейм відкладено через те, що королівська величність дуже сильно хворіє, і на той сейм, либонь, і литовські сенатори, а особливо великий гетьман Сапіга виїхав був, однак лишився у своїх литовських межах ¹⁴²¹.

З Батурина, 21 січня 1694 року»

Коли після виправи в Москву вищеподаної грамоти гетьман дістав відомість з листа переяславського полковника Мировича і з розповіді товариства його полку про ворожі наміри бусурман супроти Малої Росії і про польське приятельство з Оттоманською Портою, шкідливе Російській державі, то 24 січня писав з Батурина про те в Москву таку свою грамоту:

«Писав до мене переяславський полковник, доносячи, що три чоловіки його полку, козацького чину, були в торгових справах за рікою Дністром у землі бусурманського володіння, де живе Стецик Ягорлицький, і звідти повернулися вони в цих числах у Переяслав та й сказали йому, що сам хан, покликаний до турецького султана до Андріанополя, а там, у Білогородщині, солтани, котрі перебувають під ханською [владою], конечно готуються з кримськими солтанами, притриманими там-таки після венгерської війни, іти з білогородськими ордами під малоросійські, вашої царської пресвітлої величності, міста (в чому їм, господи Боже, не допоможи!), а особливо там, у Білогородщині, носяться поголоски про те, що польський посол пішов до бусурман і вже поляки стали бусурманам братами і мають їм, бусурманам, допомагати у всіх війнах. З цією відомістю він, переяславський полковник, прислав до мене з тих трьох козаків, котрі були там, одного чоловіка, і я, вірний підданий вашої царської пресвітлої величності, виконуючи повинність мою, посилаю якнайшвидше того-таки козака з тією відомістю і зі словесною просторою про все повістю, а також листа переяславського полковника до вас, великих государів, щоб вам, великим государям, про все те було відомо. Після тих відомостей сподіваюся повнішого звідомлення про прихід сюди тих ворогів святого хреста, тож із Переяславського полку та з інших наказав я тримати на тому боці Дніпра особливі караули у паланках Лебединській та Уманській і в інших пристойних місцях. Коли ж мені буде принесено таке звіщення, то вони, вороги, напевне рушать від своїх поганських жител і скерують свій прихід сюди, під малоросійські міста, то я, гетьман, з військовими тяжарами відразу рушивши з Батурина, піду туди, куди вимагатиме йти воєнне діло. Для того наказав я одним полкам уже рушатися з домів, а іншим бути в повній готовності до рушення. При цьому якнайпокірніше віддаюся вашій, царської пресвітлої величності, благостині.

З Батурина, 24 січня, 1694 року»

Потім, 29 січня, гетьман дістав від Палія відомість з Абазинового ¹⁴²² до нього, Палія, донесення, що вороги-бусурмани неодмінно збираються приходити війною під Малу Росію, а поляки неодмінно готуються прийти з військами до Хвастова на Палієве знищення. Боячися того, він просив собі гетьманського дозволу перейти з Хвастова з усіма людьми, що були при ньому, на життя до запустілого Триполя. Про це гетьман писав із Батурина до царських величностей таку грамоту:

«Писав до мене Семен Палій, ознаймовуючи про ворогів-бусурман, що вони за злопідступним бусурманським наміром своїм мають приходити на воєнні промисли під малоросійські, вашої царської пресвітлої величності, міста. Ці відомості прислано йому з міста Браславля від одного козацького полковника, якого називають Абазином, і той Абазин взяв їх від татарських «язиків», яких сам він, Абазин, піймав недавно, бувши з товариством у воєнних промислах під ворожими житлами. І я за тими відомостями наказав усім полкам свого рейменту рушитися з домів і наблизитися до ріки Дніпра, та й сам маю цими днями вийти з гарматами та піхотами з Батурина і хочу простувати туди ж таки, до Дніпра, для відсічі ворогам.

В тому-таки своєму листі він, Семен Палій, докладає: у Білогородщині носиться поміж бусурман поголоска, що бусурмани з польським боком після нинішнього польського посольства мають остаточно помиритися і що польські війська збираються вчинити на нього, Семена Палія, конечний наступ. Через це він, тривожачись і жахаючись, просить настійно про те, що коли йому рятунку і помочі на Хвастів не буде, то щоб дозволити йому з усіма тими людьми, що з ним у Хвастові перебувають, перейти звідти до запустілого міста Триполя, яке лежить над рікою Дніпром на боці вашої царської пресвітлої величності. Отож я той його, Семена Палія, лист з іншими листами, писаними до нього, посилаю із особливим посланцем у приказ Малої Росії для відома вам, великим государям, і прошу покірно про мислостивий вашої царської пресвітлої величності швидкий монарший указ, як я маю відповісти на те його, Семенове, прохання? Про це найпокірніше б’ючи чолом вам, великим государям, віддаюся пренайпокірніше вашій, царської пресвітлої величності, премилостивій благостині.

З Батурина, 29 січня 1694 року»

Того-таки 29 січня гетьман завзяв підозру на Палія, що той начебто затягає собі для помочі супроти поляків бусурман, і про це, також про одного шляхтича, котрий прибув у Батурин з Польщі, і про Федькову, якого виправлено для татарського «язика», загайку писав із Батурина в Москву так:

«Доношу покірно вам, великим государям, що маю я з поголосок такі відомості, начебто Семен Палій, відпустивши з неволі від себе одного значного татарина, послав його навмисно в бусурманський бік, шукаючи собі там супроти наступаючих на себе польських військ помочі (про цей намір і послання його, Семена Палія, відкрили були мені слово, про що я доносив перед цим вам, великим государям). Посилав я тепер у Хвастів нарошного батуринського козака, вивідуючись про це напевно, чи так воно діється, і писав до нього, Семена Палія, упоминаючи з підтвердженням, щоб не важився чинити такого Богові, та й вам, великим государям, невгодного і всьому християнству шкідливого діла, докладаючи й те, що самому йому така завзятість не може в подальшому бути пожиточна. Тоді той Семен Палій вимовлявся на те моє послання у відповіді через свій лист, що того він не чинив і чинити не хоче. То я його листа посилаю при цьому моєму в приказ Малої Росії для відома вам, великим государям.

Тут-таки покірно докладаю, що був у мене в ці свіжопроминулі числа в Батурині від польського боку з листом коронного гетьмана товариш гусарської хоругви князя Радивила, литовського підканцлера, Андрій Яблоновський, шукаючи збіглого свого челядника, який, багато зашкодивши в його маєтку, начебто відійшов на цей бік, але не зміг того шкідника ніде захопити. Отож я невзабарі відправив його й назад, а якого він мені приніс від коронного гетьмана листа, то його я, як і список мого відпису, писаного до нього, гетьмана, і листи чернігівського полковника ¹⁴²³, принесені мені зі звідомленням, посилаю в той-таки малоросійський приказ.

Доносив я кількаразово вам, великим государям, про те, що послав я Федька, бувшого кошового отамана, з товариством під ворожі житла для здобуття татарського «язика», через якого можна було б провідати про ворожі заміри й замисли. Але, очевидно, через великі сніги й морози не міг він, Федько, й досі здобути жодного «язика», і одна частина його товариства уже повернулася назад у міста, а з другою частиною сам він ще лишився біля гирла ріки Дніпра поблизу ворожих жител для чинення подальшого свого щодо «язиків» промислу. Про це написав мені лубенський полковник ¹⁴²⁴, і я посилаю його листа до вас, великих государів, у приказ Малої Росії для відома.

З Батурина, 29 січня 1694 року»

У минулому 1693 році святійші вселенські патріархи ієрусалимський Досифтей і константинопольський Калинник писали в Москву грамоти про мандрівних архієпископів, які приїжджають у Російську державу для милостині і називаються патріархами, як, наприклад, Мелетій ахридонський, котрий у Ніжині й помер і про якого в минулому році покладено грамоту константинопольського патріарха. А з Москви, як від пресвітлих государів Іоанна та Петра Олексійовичів, так від святійшого московського патріарха Адріяна, писано грамоту до гетьмана Мазепи і до преосвященного київського митрополита отця Варлаама Ясинського про тих мандрівних осіб, які йменуються в Русі патріархами. До гетьмана писано її від московського патріарха 3 грудня таку:

АДРІЯН,

милістю божою архієпископ московський,
всієї Росії і всіх північних країн патріарх,
улюбленому в господі нашої мірності синові,
гетьману царської пресвітлої величності
Запорозького війська обох боків Дніпра
Іоанну Стефановичу Мазепі архіпасторське благословення!

У цілому людському житті велемудрий творець наш Бог визначив чини і кожному міру заради добробуту благочестивої віри, без чину-бо і належного догляду все буває гидко знищене і розтлінне, звідси-бо творяться в людях з великими гріхами численні неблагословенства, переступи й заколоти і через це запалюється в людському житті гнів владики господа, що присуджує не тільки на тутешнє томління, але й на вічні муки в майбутньому. Зло отож цілковито виявилося нашій мірності в теперішньому часі, бо приїжджі в Малу Росію з різних країн архієреї, котрі не мають про себе ні звіщення, ні свідчення, служать самовільно, де котрий буває, святять у священичий чин, у диякони й попи, і називаються єпископами, митрополитами, архієпископами, величаються в церквах і то там, де збирають мзду, патріархами (хоч одні під забороною бувають своїх архієреїв, інші позбавлені сану, інші без місць), а потім велять поминати свої імена в чужих єпархіях. Цього аж ніяк не подобає бути, тож святійші патріархи святого благочестя, константинопольський із іншими, звеліли таким чинити заборону і не попускати такого нахабства без нашого особливого тут нагляду: звідки вони і хто; краще було б, щоб такі безмістні мандрівці, коли вони наші прихильники, жили в монастирях, а не тулялися безчинно в містах по мирських домах, бо вони це чинять не через якусь потребу, але навіч для скуси багатьох.

Прийшов-бо до нашої мірності піп із міста Ніжина Феодор, син попа Феодора Троїцького, котрий у Ніжині на посаді, і просить, щоб йому дати де-небудь місце і звеліти служити. А коли його запитали, хто його в диякони і в попи посвятив і в якій церкві, то він сказав, що посвятив його патріарх Мелетій ахридонський і живе він, мовляв, у Ніжині, і носить патріаршу честь, і перебуває начебто у владі своїй. І це не на добро, без місця-бо у священичий чин не поставляються, і він не був патріарх, тільки архієпископ, і вже звідти, з його єпархії, його вигнано, а за таке своє величання йому заборонено називатися таким ім’ям. А коли де хтось надалі так називатиметься, то тамтешні патріархи відлучать від чину,— про це є тепер грамоти. А скільки патріарших престолів у нашій східній церкві, відомо всім. І ця його, Арсенієва, гордість ¹⁴²⁵ від злого самозваного вивищування послужить йому на гірше. Через це звідси забороняється йому так називатися і хай заборонить йому київський митрополит, преосвященний Варлаам Ясинський, служити по малоросійських містах, і хай посприяє митрополиту в тому, що потрібно для загальної користі, і твоя любов. Тепер немає нам потреби в єпископах, а коли треба і то в якомусь місті, там і треба ставити осібного єпископа. В минулі літа святійший кир Досифтей, ієрусалимський патріарх, почувши про те, що мандрівні безмістні архієреї неблагочинствують ¹⁴²⁶, писав, що коли треба де в Малоросії через численне населення єпископа, то щоб не одного поставити. При цьому бажає назавжди наша мірність твоїй любові довгого життя, і добробиту, і люб’язного наслідства.

Писано в царському великому місті Москві 7202 року від світобудови і 1694 року від Різдва божого слова, 3 грудня»

АДРІЯН,

милістю божою архієпископ царського великого міста Москви,
всієї Росії і всіх північних країн патріарх,
у святому дусі синові і співслужителю нашої мірності,
преосвященному Варлааму, митрополиту київському,
галицькому і Малої Росії, архіпастирю благословення!

Коли в цивільному житті належний чин стережеться справді ділом і закони зміцнюють те, стережучи, то людям дотримання старих звичаїв не шкодить, якщо вони не приймають новопосталу новість. У церковній же нашій твердині подобає бути так тим більше: хай буде збережено чин її і богозаповідані канони, призначені від святих апостолів та отців. А що добрі то ваги, то шкідливе від того буває бідство і скуса багатьом; всетворящий домовладика гримить карою виноградоробцям, бо все створене в огорожі справжнього благочестя, віддано його волі.

Повчаючи цим, наша мірність бачить і чує, що не нагаразд ходять у країні Малій Росії грецькі та сербські архієреї і незвідь-звідки приїжджають без будь-якої заборони до міст і сіл, поставляють в ієреї й диякони не до церков і не до монастирів. Вони приходять звідти до нас у міста, не маючи ніякого звіщення і писання про своє посвячення, як чиниться у властивих архієреїв у відповідних єпархіях, бо тоді даються звіщальні грамоти про чин тої чи іншої достойності. Так і тепер, 7203 року ¹⁴²⁷, в місяці листопаді другого дня, прийшов до нас просити нашу мірність один чоловік, ієрей Феодор Феодоров, син троїцького попа, що у Ніжині на посаді, щоб йому повеліти дати будь-яке місце, аби служити тут ієрейство ¹⁴²⁸. Його повелено спитати: куди, де, від кого, в якій церкві він посвячений? І сказав він, що начебто посвятив його в ієреї в Ніжині ахридонський патріарх Мелетій за своїм велінням — в безділлі, ні до якого храму, і що у вас начебто не дають писаних свідоцтв, отож і в нього його нема також, а такі архієпископи часто чинять у вас таке і самочинно скрізь служать, не маючи ні від кого заборони, і величаються іменами церковних титулів у своїх єктеніях ¹⁴²⁹, де хто прийде чи при якій церкві живе, а цей ахридонський патріарх зветься Мелетій. Звідки він узяв таку честь і хто йому коли давав її? А він, як свідчать тут патріарші грамоти ¹⁴³⁰, був вигнаний і був там архієпископом, а не патріархом, і був колись тут, у царському місті, й називався архієпископом, тільки чому це він був вигнаний зі своєї єпархії й мандрує? Очевидно, не за добро, в якому живуть православні люди, отож повеліли патріархи його за таке вивищування відлучити. Треба не тільки не давати їм служити, але й гнати всюди з міст таких гордо вознеслих і безчинників, бо від таких виходить явне зло і недобробит. Яке їм діло в чужій єпархії, вже безіменним та бездільним, скинутим і вигнаним зі своєї єпархії, величатися і негарно чинити отак на шкоду й замішання людей божих, порушувати отчеські канони і виголошувати при церковному співі свої імена? Дуже це безчинно. Хто їм дає таку владу і чи належить так бути? Коли якийсь архієрей позбавиться свого престолу, то заради чого йому мандрувати поза монастирем на огуду архієрейського чину і на докір божої церкви?

Окрім того, ті, що називаються архієреями без свідоцтва, одні відлучені, інші скинені, самочинно служать. Раніше писав до нас колишній гетьман Іоанн Самойлович, коли ще туди, в Київ, лаштувався звідси митрополит ¹⁴³¹, про таких архієреїв, які траплялися тоді в тій країні, що не було там властивого пастиря і нікому за ними наглядати і слідкувати, а вони живуть по містах, і ходять безчинно по торжиськах, і свавільно ставлять у священий чин невідь-кого і невідь-куди, для власної користі. Тож ти, сине і співслужителю наш, тепер, коли трапляються ті мандрівні архієреї, не вели їм служити в малоросійських містах і безчинно святити там у священнослужителі,— нехай освідчуються перед нами, коли вони справжні, і заборони в церковному співі, в молитвах і єктеніях проголошувати пришельцям імена з титулами; а хай живуть у монастирях і не туляться бездільно по мирських домівках на приниження архієрейської честі і на явну огуду невігласам; хай надалі, хто звідти прийде, без нашого благословення та свідоцтва нашого літургії ніде не служить. І про те відпиши до нашої мірності: чи є там такі, і скільки їх тепер по містах, і хто вони на ймення, де живуть і чи є в них свої єпархії? А бувшому ахридонському архієпископу, який тепер безголово і самохвально називає себе в гордині патріархом, не звели служити у твоїй єпархії ніяким чином, і, де він буде в церкві, щоб священики зовсім не згадували його на ім’я в церковній службі і у співі, хай він не називається патріархом, бо він уводить у скусу тих, хто не знає, скільки має свята східна церква патріарших престолів, а коли він живе як мандрівний, то хай живе де в монастирі, а коли захоче служити, то хай іде до вселенського патріарха і, де дістане дозвіл, там і пробуває в своїх краях. Про все це звісти, сину і співслужителю наш, писанням негайно, а щоб тобі допоможено було в цьому ділі на загальну користь, писав я до гетьмана Іоанна Стефановича Мазепи, хай посприяє твоєму преосвященству.

Писано в царському великому місті Москві від світобудови 7203 року, а від Різдва Ісуса Христа 1694 року, місяця грудня 4»

На те царське й патріарше писання як гетьман, так і митрополит Ясинський учинили до царських величностей і до світлійшого московського патріарха таку відповідь грамотами:

Божою милістю пресвітлим і державним великим государям нашим царям і великим князям Іоанну Олексійовичу і Петру Олексійовичу, всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержцям, численних держав і земель східних, західних і північних отчичам, і дідичам, і наслідникам, государям та володарям, вашій царській пресвітлій величності, нашим премилостивим великим государям, богомолець ваш постійний, найнижчий раб і підніжок, недостойний київський митрополит Варлаам при моїх вседбалих на добро, під усяким благословенням старецьких молитвах до наднебесного архієрея, котрий благословить світ зі всесмиренним поклоном до лиця земного, вашій царській пресвітлій величності за милостиве жалуване слово подячне б’ю чолом.

Керовані боговгодною ревністю до святої православної віри і до церковного доброчинства, зволили ваша царська пресвітла величність прислати благочестивий свій монарший указ у грамоті до моєї недостойності, так само і до гетьмана вашої царської пресвітлої величності Запорозьких військ обох боків Дніпра благочестивому Іоанну Стефановичу Мазепі про те, що за донесенням через писання від святійшого Досифея, ієрусалимського і всієї Палестини патріарха, приїжджають до вас, великих государів, до вашої царської пресвітлої величності для прошення милостині деякі мандрівні архієпископи, котрі в малоросійських містах називають себе патріархами, супротивно до правил святої східної церкви і уставу святих отців. Про це до вашої царської пресвітлої величності прислано було власноручну соборну грамоту константинопольського патріарха Калинника з великою забороною на таких переступників церковних правил, список цієї грамоти прислано було й сюди, до нас, від вашої царської пресвітлої величності. І писав про те у своїх грамотах сюди й великий пан, святійший кир Адріян, московський архієпископ, всієї Росії та всіх північних країн патріарх, по-архіпастирському велячи берегтися нам від такої безчинності, супротивної церковним правилам, і не називати якогось архієпископа патріархом, а саме ахридонського, котрий жив досі у Ніжині. Такий-бо вашої царської пресвітлої величності доброчесний указ у грамоті, присланий моїй недостойності зі списком соборної грамоти святійшого константинопольського патріарха; так само і грамоту від святійшого пана кира Адріяна, московського архієпископа, всієї Росії та всіх північних країн патріарха, яка богомудренно повчала мене про церковне доброчинство, прочитав я, недостойний богомолець, з повною послушенською покорою, смиренно її цілуючи, про таке: повелено мені, щоб не було видно у цій малоросійській, вашої царської пресвітлої величності, православній області, ніякого ушкодження, супротивного церковним правилам і установленням святих та богоносних отців. Але в той-таки час, коли вашої царської пресвітлої величності монарша і святійшого архіпастиря патріарша грамоти були віддані моїй недостойності щодо тієї звеленої мені речі, я достеменно звідомивсь у митрополичій СвятоСофійській київській обителі, що той мандрівний святитель, про якого писалося, а саме ахридонський Мелетій, котрий лишив у своїй країні свій престол і котрий, живучи тут, у малоросійському, вашої царської пресвітлої величності, місті Ніжині, називав себе не тільки самовласним великим архієпископом, що має під своєю владою і деяких архієреїв, але й патріархом, не рівним п’яти найбільшим, але меншим, начебто намісником, бо належав до вселенського константинопольського патріарха, так цей Мелетій уже преставився від дочасного цього життя 31 січня цього року в тому-таки місті Ніжині. Через це я, недостойний богомолець, не міг щодо нього, як мертвого, належно виконати звеленого мені, а муситиму, наскільки зможу, більше стерегти небезпеку від інших, звиклих тут мандрувати, іноземних архієреїв, щоб те церковне доброчинство, стверджене тепер отак підкреслено багатосилим вашої царської пресвітлої величності указом і святійшими грамотами, було збережено у Малій Росії цілком. З такою при божій помочі обіцянкою, при постійних моїх, хай і недостойних, молитвах, найнижче моє до лиця земного великопісне поклоніння і чолобиття під стопи вашої царської пресвітлої величності кладу всепокірно.

З монастиря Свято-Софійського Київського [...] ¹⁴³² лютого 1694 року

До патріарха про те ж таки:

Божою милістю святійшому і всеблаженному великому пану кир Адріяну,
московському архієпископу, всієї Росії та всіх північних країн патріарху,
отцю отцям і архіпастирю пастирям,
моєму премилостивому отцю архіпастирю і великому благодійникові
вашої всеблаженної святійшості найнижчий послушник і підніжок,
недостойний київський митрополит Варлаам,
препокірним моїм до лиця земного поклоном
прошу архіпастирського отчеського благословення
і всесмиренно б’ю чолом.

Ваша святійшість велико дбає, подібно до апостолів, про церковне доброчинство, наслідуючи в тому самого святого апостола Павла, який так переконував корінфську церкву: «Все нехай буде добропристойно і статечно» ¹⁴³³. І він-таки казав до колосаїв ¹⁴³⁴: «Бо хоч тілом я неприсутній, та духом я з вами» ¹⁴³⁵, радію я, бачачи чин ваш. Ваша святійшість по-батьківському наглядає і по-пастирському дбає про малоросійську церкву (хоч так далеко перебуває від неї, а духом неначе присутній): чи все в ній буває за чином доброподібно. І як є в тіла душа, так в усіляких речах у духовнім та мирськім управлінні має бути доброчинство,— без нього ж, як тіло без душі, все буває недійове і недоброподібне. Доброчинством же кожне місто, і країна, і кожна церква вірних наповнюється і прикрашається, цього і нам, ваша святійшість, по-архіпастирському бажаєш, за що воздаю вашому архіпасторству смиренну мою з усією малоросійською церквою превелику подяку.

А про те, що зволив єси, ваша святійшість, писати до мого смирення, то на те по-синівському відповідаю: архієреї грецькі та сербські в Малій Росії бувають не інші, а тільки ті, котрі йдуть за милостиною зі своїх країн у царське місто Москву до наших пресвітлих монархів, до їхнього царського, володарського престолу і повертаються звідти. І ті тут без дозволу справжнього архієрея нікого у презвитері чи диякони не ставлять, хіба що за волею місцевого святителя, як це було у дні преосвященного, у блаженній пам’яті спочилого, чернігівського архієпископа Лазаря, котрий з огляду на свою перестарілість часом притримував молитвенно у себе деяких грецьких архієреїв у поміч собі, і за те той-таки преосвященний Лазар ущедрював їх милостинею. Коли ж не траплявся до нього котрийсь із мандрівних і просячих милостиву архієреїв, а сам був хворий, то часом посилав на пресвітерське чи дияконське постановлення у Ніжин до архідостойного святителя Мелетія.

Про нього ж звідомляю вашу святійшість, що вже він помер 31 січня, а жив він у Ніжині близько двадцяти років за гетьманською милістю, маючи харчі від гетьмана-таки. А патріаршим титулом називався, як гадаю, тому, що і в Печерській лаврі є стародавня ікона одного ахридонського святителя Симеона, котрий, мандруючи, помер у Києві і спочиває у гробниці Великої печерської церкви, то на тій іконі є такий напис: «Симеон, божою милістю архієпископ перший, кесаря Юстиніяна ¹⁴³⁶, землі Македонської, і Ахридонської, і Албанської, Сербської, Болгарської, Гарватської і Баснацької ¹⁴³⁷, Мултяно-Волоської і Угорської, патріарх всієї Аламанії ¹⁴³⁸, екзарх великого трону апостольського константинопольського і вселенського, року божого 1636», і за тим, гадаю, давнім написом і називався померлий ахридонський святитель Мелетій патріархом, однак він себе тим патріаршим титулом не писав, а писав тільки: Мелетійс архієпископос, як випадало бачити його печатки і підписи рукою власною, але найбільше звик називати його патріархом народ, і то тому, що не було в тому ніякої заборони від найвищого патріарха. А відтепер, коли б хтось із тих ахридонських архієпископів, котрий піде в царське місто, трапився б у Малій Росії, то за вашим архіпастирським наставленням ніхто не посміє називати його патріархом, так само не попустимо будь-яким мандрівникам грецьким і сербським архієреям славитися в церквах своїми іменами, так само не дамо будь-кого висвячувати. А про кількість живущих тепер у нас іноземних архієреїв звідомляю таке: вищезгаданий ахридонський Мелетій помер, сербський же Никодим, гадаю, вже прибув у царське місто, то й хай сам про себе звідомить вашій святійшості; тут ще живе грецький святитель Дамаскін, що був і в Москві і сподобився милостині,— той деякий час поживе при моїй смиренності на моє бажання для помочі з огляду на мою старість. А про попа Феодора Феодорового сина, нехай буде звісно вашій святійшості, що попа Феодора Троїцького не чули в Ніжині; всім-бо нам, хто тут живе, добре відомо, що в місті Ніжині при церкві Пресвятої Тройці був старий ієрей, який здавна там, кількадесят років, жив, на ім’я Ілія, чоловік чесний і боговгодний, так він недавно помер, а після нього став син його Олексій; про попа ж Феодора там я не чув і гадаю, що то якийсь облудник у вас перебуває, котрий брехливо наносить, що начебто у вашій Малоросійській країні місцеві архієреї не дають постановчих грамот тим, кого вони висвячують. То крайня брехня і неправдивий наклеп на божу церкву та її архієреїв, і осмілюється він клепати язиком, наче бритва, виточеним; немає-бо, воістину немає в нашій країні жодного такого з мирських ієрея чи диякона, щоб не мав від свого архієрея постановчої грамоти. І хай буде заборонено того брехливого (бо клепле він на боже) священика, не одягнутого у правду і спасіння, а в брехню і клятьбу, як у ризу. А святійшість ваша хай буде і надалі по-батьківському милостивий до мого смирення, готового завжди дбало і старанно виконувати будь-яке архіпастирське повеління. Про це і сторицею вашій всеблаженній святійшості, припадаючи з найнижчим моїм послушницьким доземним великопісним поклоном під святі стопи ніг, осмілююся цілувати духом архіпастирську святійшу правицю, яка благословляє нас.

Із монастиря Свято-Софійського Київського [...] ¹⁴³⁹

лютого 1694 року

Того-таки лютого місяця святійший московський патріарх Адріян писав до гетьмана Мазепи про два інтереси ченців Межигірського монастиря таку свою причинову грамоту:

АДРІЯН,

милістю божою архієпископ московський, усієї Росії,
всіх північних країн патріарх,
улюбленому в господі нашої мінності синові,
гетьману їхньої царської пресвітлої величності

Запорозького війська обох боків Дніпра Іоанну Степановичу Мазепі архіпастирське благословення!

Дякує призвідцеві всього доброго господові Христу наша мірність, отож живи в своїй любові з усім твоїм домом,— бажаємо багатолітнього тілесного здоров’я, щоб дістати все найкраще! При цьому твоя любов хай знає, що гуртожитний київський Межигірський монастир перебуває в ставропігії ¹⁴⁴⁰ нашої мірності, І вони про будьякі пригоди, з огляду на вимогливе їхнє сусідство ¹⁴⁴¹, за повинністю своєю звіщають нам. І твоя любов заради доброго стану, і на користь тієї нашої обителі, і заради нас будь схильний задовольнити їхні монастирські потреби, допомагай їм так само, коли без причин їх ображатимуть,— хай спільно від усіх славиться постійно всетворящий Бог!

Звістив нам нині ігумен того Межигірського монастиря Феодосій Васковський ¹⁴⁴², що знатний чоловік Запорозького війська козак Феодор Сулима ¹⁴⁴³, коли ще жив, відказав у той Межигірський монастир тисячу червонних золотих, щоб по смерті його вічно поминали. А син його Іоанн Феодоров ¹⁴⁴⁴ дав їм тільки п’ятсот червонних, а п’ятсот не дає. То коли є про те якесь свідоцтво чи духовна, то ти подбай, щоб люб’язно й праведно те розсудити, як вимагає християнська повинність. Так само мають вони спірні справи з іншими щодо земель їхніх та млинів, то щоб за закріпленням чи за купчими зволив ти їх розвести і віддати у володіння, коли вони будуть про це з кимось розправлятися перед тобою.

Писано в царському місті Москві, в нашім патріаршім домі, від світобудови 7202 року, а від Різдва Господнього Ісуса Христа 1694 року, [...] ¹⁴⁴⁵ лютого.

Упродовж минулої зими поляки, либонь, мали намір приходити війною до Хвастова на Палія, і він через те, бувши у великій небезпеці, сильно надокучав гетьману щодо військової собі супроти поляків допомоги, як писалося про те раніше. Однак коли вони, поляки, в минулу зиму того свого Наміру не виконали з деяких причин, то і навесні того наміру не допоминалися. Тоді й Палій, заспокоївшись, просив гетьманського дозволу піти війною під турецьке місто Казикермен, який лежить над Дніпром біля острова Таванського. Гетьман дозволив учинити той похід, а від себе придав йому у поміч лубенського полковника Леонтія Свічку з товариством та й інші охотницькі полки. Вони наблизилися до Казикермена і, зустрівши одну татарську чату, розбили її вщент, взявши кількадесят «язиків». Потім прибули й під самий Казикермен, стріляли на нього з гармат, попалили довкола нього поселення татарські й погромили кількасот татар, котрі з нього вискочили, та й знову загнали їх із великою шкодою в Казикермен, а самі щасливо повернулися назад. Про це гетьман, а також і про Рубана, виправленого на Білогородський шлях, щоб перейняти ханських гінців, котрих посилали в Польшу до свого посла, ознаймовував великих государів такою грамотою з Батурина 12 березня:

«Покірно доношу вам, великим государям, вашій царській пресвітлій величності, що військо вашої царської пресвітлої величності мого рейменту, яке з охотницьким полковником Семеном Палієм і лубенським полковником Леонтієм Свічкою посилав я під ворожі бусурманські житла, повернулося тепер назад. І, пишучи до мене з дороги, той охотницький полковник Семен Палій та лубенський полковник Леонтій Свічка з іншими полковниками, котрі були в тій дорозі, ознаймували, що коли вони поклали свій намір іти під Казикермен і, рушивши, наблизились до того містечка в згаданих місцях, послали поперед себе чотириста чоловік кінних людей замість передової сторожі. Ці люди зустрілися з ворожими людьми, вчинили з ними бій і знесли всіх, узявши кількадесят чоловік «язиків.» А потім усім військом 2 березня під турецьким містом Казикерменом обтерлися об саму стіну горішнього містечка, як кіннотою, так і піхотою, а долішній посад ¹⁴⁴⁶ з усіма, які там були, будинками та живностями спалили і умертвили багатьох ворожих людей. Потім вільно, без відсічі, вийшовши з того посаду, били з гармат на те горішнє місто, учинивши в стінах його шкоду, і, забарившись з ночі проздовж усього дня у воєнному промислі, відступили назад у повній своїй цілості, нагодувавши ворогів крайнім страхом і жахом і таку велику завдавши шкоду, якої вони в тому містечку не дізнавали ніколи ні від кого. І хоч і вийшли були з того містечка кількасот ворогів услід за тим нашим військом, однак від того-таки війська великим наляганням загнані були назад у містечко з утратою своїх поганців, яких покладено було там і трупом. Отож я, вірний підданий вашої царської пресвітлої величності, той учинений над ворогами промисел причислюю божій помочі і праведному вашому, царської пресвітлої величності, щастю і бажаю вседбало того, щоб і надалі допомагала така ж поміч всемогутнього Бога богохранимим вашої царської пресвітлої величності військам у будь-яких випадках на всякому місці для перемоги ворогів. А що я, гетьман, осібно послав кількасот чоловік добрих кінних людей з полковим осавулом охотницького полку Іваном Рубаном на Білогородський шлях, який лежить з Криму на Очаків до Білгорода, то про них я відомості ще не маю. А послав я їх на той шлях не так «язиків» дістати, як бажаючи перейняти посильних людей, котрі тепер ходять із Криму від хана до ханського посла, виправленого до польського короля, і від того посла до хана в Крим бігають,— про це нам прибула звістка від духовних людей з Волоської землі, котрі прибули сюди, в Малу Росію. А посол той ханський їхав з великою пихою через столичне волоське місто, назване Яссами ¹⁴⁴⁷, в польські краї, так само і часті посильні від хана за ним і від нього до хана їздили. Отож, може, дасть Господь нам у руки тих військових людей, посланців з листами, на тому Білогородському шляху. А з чим ті воєнні люди повернуться звідти, про це донесу вам, великим государям, потім, а щодо «язиків», котрих допровадять до мене охотницький полковник Семен Палій і лубенський полковник Леонтій Свічка з товаришами, то їх я пришлю до вас, великих государів, невідкладно.

З Батурина, 12 березня 1694 року»

А 28 квітня знову писав гетьман до великих государів з Батурина, доносячи, за яким ділом бігали у Білогородщину Палієві тлумачі, і що він упевнив Палія монаршою ласкою і відпустив його з Батурина, ударувавши і купивши йому в Києві двір за сімсот золотих. Також доносив про ханський з Петриком воєнний намір супроти Малої Росії і про розіслання універсалів у всі полки для козацької поготовності на відсіч тих ворогів. Писав і інше в тій-таки грамоті, яка має в собі таке:

«У поважній і милостивій вашій, царської пресвітлої величності, грамоті писано до мене, щоб я, гетьман, вивідався достатньо і вчинив вам, великим государям, донесення, з яким ділом охотницький полковник Семен Палій посилав у Білогородщину своїх тлумачів і з яким це пильним ділом ті тлумачі повернулися звідти, оскільки, не чекаючи, доки він, Семен Палій, повернеться до Хвастова з воєнного походу, пішли за ним у дикі поля. Тоді і я після повернення його, Семена Палія, з тієї дороги, коли він разом з лубенським полковником заїздив до мене в Батурин, вивідувався і старанно розпитував його про тих тлумачів. З його відповіді й доказу виявилося, що ті тлумачі після свого повернення з Білогородщини у нього не бували, а, либонь, поїхали були з Хвастова, бажаючи застати його в ближніх місцях на цьому боці Дніпра, однак, зустрівшись з його ж таки, Палієвим, обозним, відпущеним до Хвастова, і зрозумівши, що Палій пішов під бусурманські житла, вернулися назад разом із ним, обозним. Отож я просторо говорив і наказував йому, Семену Палієві, щоб, повернувшись додому в містечко Хвастів, дав мені знати, нічого не притаюючи, з чим ті тлумачі повернулися до нього з Білогородщини,— і це він, Семен, згодився безвідмовно виконати. А посилав тих своїх посланців у Білогородщину він нібито не для чого іншого, як для відкупу невільників, бо має у себе в’язнів — якогось мурзу і кілька чоловік значних татар, за яких сподівається дістати певний викуп. Під час того пробування його, Семена Палія, у мене в Батурині заповідав я йому іменем живого Бога і сповіданням християнської православної віри, щоб він, як почав служити вам, великим государям, православним монархам, так до кінця зберіг непорушно свою вірність і до мене, гетьмана, був у неодмінному доброхітті. А коли б до нього заходили звідкілясь із чужих країв, особливо від Польщі, зваблення, то тому щоб не вірив і нікому не давав би відводити себе від благочестивого почину. На ці мої нагадувальні слова він, Семен, учинив обіцянку, як і раніше, що воістину вірно служитиме вам, великим государям. Я при тому обнадіяв його милосердною вашою милістю та утвердженням такого його наміру, приймав його в домі своїм щиро, з належним пошануванням і ударував його пристойними дарами, а надто купив йому за свої власні гроші, за сто і за сорок рублів, двір у долішньому місті у законників монастиря Межигірського, і той двір він сам, Семен, вподобав собі та ретельно просив мене, щоб я йому його купив. З таким ударуванням він від’їхав від мене з Батурина, а тепер, у минулі числа, прислав у Батурин тих тлумачів, з яких один його, Семена Палія, а другий Стецика Ягорлицького, і вони обидва слово в слово сказали, що їхня посилка відправлялася лише для відкупу невільників. Про цей відкуп веде мову і Стецик Ягорлицький у двох своїх, писаних до Семена Палія, листах. Ті обидва листи Семен Палій прислав до мене, щоб прочитати через тих-таки тлумачів, а що просив для потреби відіслати ці листи знову назад, то я, велівши переписати їх, відіслав первопис до нього, а списки посилаю у приказ Малої Росії. І ще те Семен Палій у листі своїм доповів, та й ті тлумачі сказали словесно, що одного козака його, Семенового Палієвого, полку там, у Білогородщині, затримано через якогось убитого татарського тлумача. Виявляється також і те, що вони, тлумачі, принесли до нього, Палія, листа з Білогородщини від солтана, ханського сина, якого хан, ідучи з Царигорода до Криму, лишив для порядку, але він, Семен Палій, того солтанського листа мені не прислав, тож не можу зрозуміти, чи забув він це вчинити, чи з остороги якоїсь. А що ті тлумачі тут, на розпиті, сказали про бусурманські наміри, я, записавши осібно в зошит, як річ, потрібну для розгляду, посилаю при цьому моєму листі у приказ Малої Росії для донесення вам, великим государям.

Тим часом певні торгові полтавські люди, котрі були затримані в Криму, з огляду на поновлений запорозький мир з татарами відпущені у свої домівки. Вони нам донесли, що чували в Криму від деяких людей грецької віри і від армян, зголошували їм про це й товариші проклятого Петрика, що кримський хан у теперішнє літо не піде на німецьку війну, але з усіма ордами лишатиметься в Криму і за лихим своїм ворожим наміром хоче з побудки тоготаки ворога Петрика вести далі свої промисли, аби зваблювати й заколочувати малоросійський народ або й чинити воєнні промисли. Після тих торгових людей прибув до мене із Запорозької Січі певний козак, який для того там і перебував, щоб розвідувати цілковито про кожен зачин і давати мені знати,— він і перед цим до мене писав; так він розповідає, що запорожці, кошовий отаман і все низове Запорозьке військо після прибуття до них від кримського хана посланця відновили й потвердили те своє з Кримом перемир’я, яке постановлено в минулому році за бувшого кошового отамана Івана Гусака біля Кам’яного Затону з бувшим Калгою-солтаном. І як оповідали торгові люди, так і він говорить, начебто має в це літо приходити з ордами під малоросійські міста сам хан, покладаючись не так на свою поганську шаблю і на воєнні промисли, як сподіваючись на оманливі зваби. Бо той проклятий ворог Петрик побуджує його, хана, й обнадіює такими словами, що коли він, хан, з ордами, прийшовши під малоросійські міста, пробуде тут, то начебто або військо, котре буде в зібранні, збунтується на старшину, або поспільство в містах учинить бунт і прийде з ним, ханом, і Кримською державою у перемир’я. Зводячись цими підмовними словами того брехуна, він, хан, хоче невідкладно приходити сюди з усіма ордами, і на цей у наш край похід начебто є зізволення від турецького султана, через це він, турецький султан, начебто не затягує на німецьку війну як кримських, так і білогородських орд, щоб хан, лишаючись з кримськими ордами вдома, постарався (чого Боже їм не допоможи!) учинити знамірений промисел чи війною, чи звабленнями. А Калга або Нурадин солтани з білогородськими ордами і з турецьким військом, що його мають туди прислати при кількох пашах, мають постаратися очистити ті межі, які в кількох місцях у Волоській землі осаджено польським військом. Оцю мову просторо списано на осібному листі для донесення вам, великим государям. І, як дається знати з того донесення, вороги-бусурмани хочуть неліниво допинатися своєї поганської завзятості, тому й ми, гетьман із старшиною та полковниками, з усім Запорозьким військом із усім малоросійським народом, упадаючи під ноги пресвітлого вашого царського престолу, покірно б’ємо чолом, щоб ви, великий государ, за звичним своїм монаршим [дбанням] про цілість православного християнського народу зволили старанно вказати богохранимим своїм, царської пресвітлої величності, військам завчасно готуватися до воєнного діла і наближатися до належних українських міст для постраху і відсічі тим ворогам. А я, гетьман, хоч не маю на те вашого монаршого указу, без якого мені не тільки ні з ким не годиться зводити бою і з’єднувати війська, але й рушати з домів свої полки, писав і розіслав в усі полки приказні універсали, щоб як городове, так і охотницьке військо було в поготовності до воєнного походу і мало в належній справності як хлібні запаси, так і збройне урядження. Оце моє універсальне розіслання для того я учинив, аби вороги взяли звідси пострах, бо можуть провідати, що в нас про їхній лихий намір є відомість, і ми перебуваємо в належній поготовності до відсічі. А про той їхній поганський намір, коли саме захочуть вони, поганці, рушатися з Криму, либонь, дуже важко дістати дочасно найточніше звіщення, бо і минулої зими запорожці прислали нам у Батурин звідомлення на день вівторковий, а вони, поганці, вдарили під Переволочну в середу, і супроти такого швидкого їхнього поганського поспіху нам з військом аж ніяк не можна було приспішити на відсіч. Однак тепер у всілякі способи докладатимемо старання, щоб мати відомості якнайраніше, в який час і в якій силі буде їхнє поганське рушення з Криму. Про це вам, великим государям, обіцяюся донести за підданською повинністю. Теперішній мій лист посилаю до вас, великих государів, через вищезгаданого [чоловіка], який учинить у державному, вашої царської пресвітлої величності, приказі і словесне донесення про теперішні новини і про поведінку запорожців, особливо про те, хто із запорожців постійно залишається в належній до вас, великих государів, вірності, а хто схиляється до сум’яття.

З Батурина, 23 квітня 1694 року»

Після таких недобрих звісток із Криму бойовий невістюх ¹⁴⁴⁸ і макіавель Мазепа, розгнівавшись на кримських татар і на татар азовських, які зі свояками своїми донськими в минулі часи нашкодили в найближчих від Дону слобідських містечках, а в Бердах і Молочних ¹⁴⁴⁹ багатьох козаків по-зрадницькому загорнули в полон, виправив був до Азова для помсти азовським бусурманам тих християнських кривд полки Гадяцький та Полтавський, також і компанійський Ростковського і сердюцький Кожуховського. Але ті полковники начебто через незадоволення в товаристві (як вимовлялися перед гетьманом) від нестачі харчів чи через страх який не заходили в дальні польові місця, а, підігнувши хвости, повернули назад від Довгої ¹⁴⁵⁰.

Низове Запорозьке військо мало того літа певну щасливу військову перемогу, бо воно хоч і лишалося з Кримом у мирі (як було сказано вище), однак, шкодуючи за своїми братами, забраними в полон через азовців у Бердах і Молочних, око за око помстилися кримським бусурманам, бо човнами прокралися Кінською і Дніпром повз Аслам-Кермен і пливли в Очаківський лиман, та й пристали тими човнами до кримського берега, де, висівши з човнів, спалили і внівець обернули кільканадцять татарських сіл у Криму, що були неподалець від берега ¹⁴⁵¹. До того, побивши там багатьох татар і набравши багато татарського ясиру, безбідно іншою дорогою, вже по землі, потопивши десь свої човни, повернули до своєї Січі, бо за згодою їхнє кінне Запорозьке військо з тими, що лишалися, прибуло туди і на ту пору, де й сподівалися їх застати. Про цей мужній воєнний промисел запорожців звідомився московський патріарх святійший Адріян і написав 12 вересня з Москви Запорозькому війську похвалу, а гетьману за той воєнний промисел подяку в такій своїй грамоті:

АДРІЯН,

милістю божою архієпископ московський,
всієї Росії та всіх країн [північних] патріарх,
улюбленому в господі синові нашої мірності,
гетьману їхньої царської пресвітлої величності
Запорозького війська обох боків Дніпра

Іоанну Степановичу Мазепі архіпастирське благословення!

Явлено вседоброму творцю і святителеві нашому Богові від людей пригодження, за голосом богопровідника апостола святого Павла добротворення, яке вістить: «Для благодаті тієї, якій служимо ми на хвалу самого Господа» ¹⁴⁵². До цього твоя любов діяльно прагнеш, а найбільше маєш у своєму дбанні те, до чого спонукає пильність і дбале служіння на своїй гетьманській посаді,— воюєш із пильними своїми воїнами супроти тамтешніх християнських ворогів, проклятих магометан. У цьому-бо слава й честь Богові і похвала воїнам, котрі кладуть душі свої за братів своїх і звільняють божу церкву, вітчизну захищають, благочестивим великим государям царям служать пильну службу, невсипуще воюючи, що нині здійснило за твоїм керівництвом достохвальне Запорозьке воїнство, розорюючи татарські й турецькі прикордонні житла, і прислали відтак немалий полон у царське місто великим нашим государям і великим князям Іоанну Олексійовичу та Петру Олексійовичу, самодержцям всієї Великої, Малої та Білої Росії. Через це й наша мірність дякує господу Богу і бажає твоїй любові та всьому православному воїнству, що там є, як і любленим нашим синам, доброї втіхи за всяке добротворення, на довгі часи здоров’я та спасіння, а супроти ворогів — постійних перемог, щоб осилити їх. Хай усі благовірні люди, котрі живуть у мирі й тиші, прославлять Бога, батька нашого у небесах, і дістануть у небесних світлостях вічне царство з Ісусом Христосом! Завжди бажаємо чути про добробут і здоров’я твоє, при цьому звіщаємо твоїй любові: послали тобі оце тепер книгу Євангеліє великого друку, так як треба оформлену, яку призначено у святий град Ієрусалим брату і співслужителю нашому святійшому ієрусалимському патріархові кир Досифею, щоб віддати її у Малоросійській країні архімандриту Хрисанфу, котрий був тут від нього. І коли він, архімандрит, перебуває десь тепер у Малій Росії, зволь відіслати з ким годиться йому цю книгу, а коли вже десь їде у далекій дорозі, зволь звідомити нам про це. Коли ж буде хто їхати зі знатних у ту країну, то хай твоя любов пошле з тим до нього, архімандрита.

Писано у царському великому місті Москві, від світобудови 7202 року, а від спасительного утілення Ісуса Христа 1694, 12 вересня

Гетьман на ту патріаршу грамоту навзаєм дякував із Батурина, 23 жовтня, у такій своїй грамоті:

Божою милістю великому панові святійшому і всеблаженному
кир Адріяну, патріарху великого міста Москви,
і всієї Росії, і всіх північних країн, отцям отцю
і зверхньому архіпастирю, моєму щедротливому наставнику
в святому дусі, отцю й милостивому благодійнику,
смиренно упадаючи під стопи святих ніг, б’ю чолом.

Вашої святійшості архіпастирське благословення висловлено зумисно у пречесній вашій патріаршій грамоті; у ній покладено похвалу і доброзвісну святительську зичливість на вірну нашу, гетьмана і всього Запорозького війська, службу нашим великим государям. І я, слухняний вашої святійшості син, з усіма, що є при мені, прийняв це прелюб’язно і пречесно. Запопадливо упадаючи під стопи святійшого вашого превисокого патріаршого трону, багаторазово б’ю про це пренайпокірніше чолом і те віщу, що вся ця перемога над ворогами святого хреста як у минулі місяці, так і в ці часи здобута і сталася за сприянням самого всемогутнього Бога та за монаршим щастям пресвітлих і державних великих государів, їхньої царської пресвітлої величності, і за святійшими та добровчасними архіпастирськими молитвами вашої святійшості, з якими і надалі в таких випадках може нам допомагати і добре сприяти всенадійна божественна сила. Покладаючи в ній постійно мою надію, я маю служити з усім Запорозьким військом їм, великим государям, з неодмінною пильністю.

Книгу святе Євангеліє великої печаті, чудово оформлену, послану від вашої архіпастирської святійшості у святе місто Ієрусалим святійшому патріарху кир Досифею, віддано мені, гетьманові, і я за велінням вашої святійшості, відшукавши превелебного ієрусалимського архімандрита отця Хрисанфа, вручу її йому. При цьому зновутаки б’ю щонайпокірніше чолом вашій патріаршій святості.

Дано в Батурині 23 жовтня 1694 року

Того-таки року польський король Ян Собеський, пильно прагнучи привести Русь, котра живе в Короні Польській і яка міцно тримається східного грецького обряду, до унії зримлянами-поляками, а щоб святе православ’я скасувати зовсім, призначив для того з’їзд у русько-малоросійськім місті Львові і розіслав перед тим в усю Русь та Малу Польщу універсали, наказуючи всім руським та полякам духовного та світського стану з’їхатися у вересні місяці задля тієї напірної унії до Львова і цілковито постановити та закріпити унію з Руссю трактатом ¹⁴⁵³. З такою метою послав він туди, до Львова, з королівською інструкцією від свого королівського боку нарошного посла, розумного чоловіка Скарбека, галицького каштеляна, який, прибувши туди і заставши безліч русів і поляків, котрі з’їхалися за королівським розпорядженням, учинив ретельно там, на першій сесії в греко-руській єпископській Львівській катедрі ¹⁴⁵⁴, 16 вересня до всіх руських станів при оголошенні згаданої королівської інструкції таку промову латинсько-польською мовою ¹⁴⁵⁵ з похвалами королівських заслуг і його дбання щодо встановлення унії:

«...Що великий і дбайливий політик признав добровільно царюючим монархам: цар — це союз, яким Річ Посполита зв’язується, то дух живий ним-таки живе; те виказує ділами наш найясніший пан, котрий щасливо панує, бо його величність такий постійний і в собі уфундований, що всі стани нашої вітчизни можуть почувати його над собою панівного і про них дбалого. Доказ того явний, що його королівська милість, наш милостивий пан, бувши повний тріумфів на початку свого панування, тільки-но виведений на престол вільними голосами, постаючи за вітчизну, поспішав спершу не до діадеми або королівських вигод, а до заспокоєння вітрів і негоди всіляких заворушень у своїй імперії: присмирив-бо прикрі воєнні незгоди, з’єднав сили Річі Посполитої, блукаючий український народ і Запорозькі війська — міцну заставу супроти оттоманської потуги — і через володарську ласкавість чи при допомозі переможної зброї підпорядкував їх своєму великовладному пануванню. Простуючи до тріумфальних лаврів, оздобивши священну голову царською діадемою відправляє все це і виказує своєю присутністю батьківське дбання на сеймах та радах з ущербком, а можна сказати, зі стратою свого здоров’я. У труднощах, небезпеках і у важких випадках можна пізнати людину, який він, тож хіба не кожен може пізнати славу цього пана в мирі, і у війні, і як достатньо задовольняє він народні бажання? Коли падає на нашу вітчизну якась фортуна, то заступає непереможною головою з невимовною мужністю і незламним серцем, обози наповнює славою, воєнні дії приносять користь, оздоблює й освічує він постійними тріумфами після колишніх поразок затемнену славу нашого народу. Одне слово, його королівська милість, мій милостивий пан, весь — саме старання: за кровопролиття — мстивець, за вчинені послуги нагороджує, а кого береже, тих кохає, великовладний його маєстат не вміщається у власних кордонах, і йому не вистачає одного світу — розводиться по всіх християнських народах і монархіях; обнятий милістю святої віри для помноження божої хвали, будує церкви, здепресованим і вже загиблим приносить здоров’я та вольність, скидає з церков бусурманські знаки — місяці, завойоване відбирає і повертає королівству, з рук поганських відбирає замки і фортеці, притискає ненаситного пожирача християнської крові, котрий мусить із занепалою своєю фортуною, обернувши руки на себе, старшину свою гублячи, щораз слабшати, а обтятий бувши через страту війська і обозів, щораз мусить відступати від своїх провінцій. І чи досить того, щоб самим набутком слави приймав усі і від цілого християнства віншування перемог, адже треба ще боронити й набуте добро; не втомлюється дозорливість його королівської милості, мого милостивого пана, і невтомна праця непереможної руки у далеких та диких татарських кочовиськах показувати славу християнським військам, легко чинячи диверсію, щоб через перемогу особою своєю та ділом бойових своїх гетьманів накладати ярма поганам. А коли той наш добродій ясніє такою прикрасою слави і гріє його жарливість до розмноження святої віри, до прикраси божих святилищ, бере його ревність звільнити святу церкву, душі й особи, викуплені кров’ю господа-збавителя, від тиранського панування, і хоче він цього завжди. Свідчать про те Журавенські трактати ¹⁴⁵⁶, в яких на першому місці написано про віддання християнам святого гробу і костелу ієрусалимського, християнам святої віри вільне сповідання, вільність духовним особам, які не мають щастя під державою Оттоманської Порти, і про повне повернення визначеної кількості християн, силою зброї і за воєнним щастям забраних у неволю по всіляких фортецях. Ще його величність, королівська милість, пан наш милостивий, бажає такого: скликає чин вашої милості панства і, всез’єднувальний, дбає, щоб приєднати вас до римського католицького костела. Через те послав сюди мене його королівська милість з виявленням своєї волі на з’їзд ваших мил остей, милостивого панства, що його добротливо зібрав через свої універсали за батьківською милістю, з огляду на загальне добро, а найбільше, щоб віднайдено було вічне спасіння, закликає і запрошує ваші милості, милостиве панство, до єдності з римським католицьким костелом. Візьміть ваші милості, милостиве панство, у приклад і зверніть увагу на давні грецькі держави, які славні, які просторі, якими облагодіяні були достатками, коли лишалися при Константинах та інших своїх монархах під одним началом і головою святого Петра ¹⁴⁵⁷; адже дослужилися вони до того, що їх великими звано. Коли ж настав той нещасливий розлад, стала віра змішана, то на Грецьку державу впав явний божий гнів, почастішали війни. Через таку незгоду прийшла кара божа, царство від царства перенеслося, і де перед тим панували святі цісарі, там панує незбутна і сувора бусурманська монархія, одні божі церкви обернено в прокляті мечеті, інші, оздоблені перед тим золотими і срібними шатами,— на бридкі стайні, а інші віддано на розпутні сараї. Славні правами й порядками міста одні із землею зрівняно, інші стали катовищем християнських душ ¹⁴⁵⁸. Дізнали також нещастя Болгарська, Сербська, Мултянська, Волоська провінції і наша Україна; там, де супроти оттоманської потуги була міцна застава, де процвітало красне літо рицарського охітництва, де бувала жива й природна на погань охота і ненависть, а вона не минала і не могла згаснути, там тепер одних покрила сила бусурманської секти, інших сумна замістила пустеля. Час теперішній — час щасливий, час божественний; дух святий на апостолів сходив в огнистих язиках, а його королівська величність збирає розсіяні вогні духу святого, взиває ваші милості, милостиве панство, до єдності святої віри з римським костелом; той пан, за наглядом, керівництвом і дбанням якого з’єднуються війська християнських народів, має надію на ласку і промисел короля над королями добротливого Бога, що в серцях ваших милостей, милостивого панства, збудить охоту до з’єднання. Нехай дасть вашим милостям, милостивому панству, на розгляд святобливі приклади в найближчих дієцензіях ¹⁴⁵⁹, нехай дасть пізнати духа правди, щоб ваші милості, милостиве панство, відклавши сердець ваших роз’ятрення, діло те боже і старання його королівської милості, нашого милостивого пана, однодушно, одностайним серцем і помислом захотіли скінчити! Візьміте тільки, ваші милості, милостиве панство, до уваги не лише свої душі, але й те, які мають бути немалі пожитки для всього християнства після з’єднання святої віри: один тоді буде (коли буде) ворог — всім нам ворог, а коли хто приятель — всім нам буде приятель; розмноження і розпоширення святої віри і божої хвали буде одне, оздоба божих церков — одна, оборона — одна, і через це буде сила наша міцніша і нездоланна! Коли, кажу, єдність уже в своєму імені є річчю вдячною і пожаданою, то в певності збавлення буде далеко безпомильніша, вдатніша і приємніша, а на ганьбу та згубу поганську найпожиточніша і найдосконаліша. На остаток уважте, ваші милості, милостиве панство, що люди релігії вашої шляхетського стану, так само, як і наші, мають бути по містах адміністраторами великих гонорів, посесорами в судах і правах, матимуть, як і наші, значення на сеймиках, вільний голос і повагу! Єдність святої віри — це фундамент і душа доброго порядкування, а розлад і незгода бувають причиною всіляких заколотів. Коли з’єднаємося, поблагословить нас господь Бог! Хто ж бо з ваших милостей, милостивого панства, не визнає, що найясніший пан мій шанує загальні потреби більше за свої приватні, хто ж бо не бачить, що звик він тратити для загального добра єство і здоров’я. У таких, отож, оказіях дбає він привести вас до згоди і скликає вас; зважте, що його дбання і королівської поваги вірним підданим не годиться принижувати й понижувати, та й не небезгрішне це».

Ту промову королівського посла Скарбека, вчинену до русі, прислав преосвященному отцю Ясинському, київському митрополиту, якийсь Г. Озарковський при такому своєму листі, писаному зі Львова 20 вересня:

Ясне в бозі превелебний милостивий добродію!

Либонь, послав я недавно через піхотного [посланця] до вашої милості, милостивого пана, і добродія копію універсалу його милості короля, виданого щодо об’єднання 16 вересня (згідно до нового календаря) , щоб з’їхатися до столичного руського міста Львова трьом станам: духовним, шляхті і братчикам — для того і так, як це зроблено недавно у Перемисльській дієцензії, коли було скликано людей греко-руської релігії. То я сподіваюся, що та копія універсалу до рук вашої милості пана дійшла. А потім, за тим універсалом його милості короля, прибули на той публічний акт рицарський стан, духовні, чорні й білі, так само і братства ставропігіяльні і партикулярні ¹⁴⁶⁰. По тому, оскільки звичай велить починати від Бога, його милість єпископ львівський ¹⁴⁶¹ закінчив у міській церкві, що знаходиться між мурами, публічне моління, а ординарний катедральний казнодія ¹⁴⁶² збудив своїм казанням народ, між якого зараз же виникло велике обурення і незадоволення, бо надто велике було зібрання людей різних станів і навіть римської релігії. Після відправлення служби читано королівський універсал і пропозицію інтенцій ¹⁴⁶³ з записом акту, а ще потім панове братство Львівської ставропігії, маючи рескрипт ¹⁴⁶⁴ від його милості короля ¹⁴⁶⁵, просили, щоб, згідно до вольностей та привілеїв найясніших попередників, було збережено догмати і грамоти і прочитано реверсал ¹⁴⁶⁶, в якому висловлено, що всі урочистості та публічні справи за звичаєм відправляються в катедральній львівській церкві святого Юрія, а саме: елекція єпископів тощо; тож стояли вони при тих своїх правах, що не дали закріпити юрисдикції ¹⁴⁶⁷. А після довгих суперечок відклали сесію на завтрашній день до катедри, а тим часом отець єпископ запросив усіх людей обох станів, що належали до конгресу, до своєї резиденції на пригощення. Там-таки відразу при доброму вині знайшлося багато таких, що промовляли проти того і так настійливо, що приговорили легко не відступатися від свого. Назавтра, 17 вересня, з’їхавшись до катедри, шляхта, намісники, ігумени, братства, згідно до порядку, який буває під час сеймиків та коронного трибуналу, засіли й чекали, поки прийде час упровадити з інструкцією посла його королівської милості. Коли ж він увійшов до кола, отець єпископ уступив його милості своє місце і маршалківське крісло. Коли те сталося, узяв голос посол його милості короля і просторо, по-сенаторівському красиво й мудро говорив і тим довгим говорінням з передачею інструкції забавив цілу годину. А послом був його милість пан Скарбек, галицький каштелян, людина вчена і найстатечніша як у справах воєнних, так і в мирних. Між тим подано голоси, хто що може сказати з трьох станів: одні тоді висловилися на відстрочення до більшого конгресу, інші трималися конституції 1677 року, яка постановляла, щоб уся русь, яка перебуває під державою його королівської милості, з’їхавшись на вальний сейм до Варшави, вирішила б ті справи й подала способи, як би приступити до єдності святої католицької віри ¹⁴⁶⁸ та римського послушенства. Ще інші говорили, що всі ми просимо його милості короля, нашого милостивого пана, дякуючи за його панську ласку та дбання, аби рицарський стан, а в монастирях законники і братства залишалися в цілості, згідно написаних церковних вольностей, що захищаються патріаршими правами, тощо. Ця суперечка не могла закінчитися і до вечора, а коли побачив його милість пан посол, що до згоди не приходить, просив усе коло закінчити сесію і з тим від’їхав до своєї резиденції. Ледве тоді згоди досягли, коли почали аж на третій сесії вихоплюватися з голосами заперечувальники, які не сміли перечити задля пристойності через присутність посла (як шляхта, так і стан духовний), кладучи таку рацію, щоб спершу заспокоїти воєнні потреби, а потім уже приступити до цього діла. А оскільки різні різне доводили, то й через чотири сесії, або засідання, не могла досягти бажаного результату та розмова, і, не справивши діла, всі роз’їхалися.

А що далі буде, побачимо, а тепер посилаю вашій милості, милостивому панові та добродію, промову його милості посла, похапцем записану в кутку, поки більше не виготую. Покірно, отож, віддаючись панській ласці та отцівській милості, назавше залишаюся вашій милості, милостивому пану та добродієві моєму, в усьому найнижчий слуга

Г. Озарковський

З таких з’їздів та посольств видно, що, виявляється, не вся Русь схилилася до унії тоді, коли прийняв її Йосиф Шум’янський, львівський єпископ, як свідчить про те лист, покладений у минулому 1681 році, писаний 27 березня. Отож, жалься Боже, що в минулому 1689 році за гетьманським указом із військової генеральної канцелярії, з Батурина, чинячи на королівську репліку відповідь до одного польського шляхтича Ігнатовського, записано в ній похвалу королеві і названо його фундатором благочестивих церков, оборонцем та захисником святого православ’я. Більше годилося б назвати його таємним гонителем і політичним викорінником, оскільки не приводить до унії з собою липків-татар ¹⁴⁶⁹, поганців-жидів, лютрів та кальвінів, яких досить живе в Короні Польській, а приводить і принуджує до унії православну Русь, яка і без унії краща від схизматиків-римлян.

Того ж таки року в середніх числах вересня виправив гетьман Мазепа війною в Білогородщину війська свого рейменту з наказним гетьманом чернігівським полковником Яковом Лизогубом, полковника переяславського Івана Мировича з його полком, прилуцького полковника Івана Рубана, компанійського осавула з полком компанії Новицького і Григорія Пашковського, полковника, з його компанією ¹⁴⁷⁰. А на тому боці Дніпра прилучився до них Семен Палій з охотницьким полком,— цього війська могло бути близько восьми тисяч і більше.

Отож те військо, прибувши в Білогородщину за кілька день перед Покровою, здобуло ханську паланку, що зветься Ганкушлі і лежить над рікою Дністром, і попалило численні тамтешні татарські села, й обернуло їх унівець. А набравши там-таки безліч татарських та волоських ясирів чоловічої та жіночої статі ¹⁴⁷¹, щасливо повернуло звідти в Малу Росію у свої домівки, мало дізнавши там, у Білогородщині, від татар спротиву в промислах своїх, і то через те, що всі білогородські орди були тоді з турчином на війні супроти християнського цісаря. При такому стані, коли Палій прибув з Білогородщини у Хвастів, рейментар Вільга, який бажав вистрашити його з Хвастова, прийшов з польськими та козацькими військами, але завівсь у своїм намірі і відступив зі своїми військами геть аж до ріки Случі. А Палій знову розташував своє військо на колишній стації, і народ із Хвастова розійшовся на давніші свої житла, бо збігся був у Хвастів від находу лядських військ, про що гетьман, звідомившись, писав із Батурина 7 грудня до царських величностей таку свою грамоту:

«Після тих моїх донесень, які я виписував вам, великим государям, вашій царській пресвітлій величності, про наступ польських військ і тамтешніх полків з рейментарем Вільгою на Семена Палія, хоч досі доходили до мене, гетьмана, відомості від приїжджих людей, що ті польські та козацькі полки відступили від Хвастова у долішні місця, однак через те, що Семен Палій не писав до мене, а київський полковник не звіщав, я про те дотепер не звіщав і вас, великих государів, а намагався досконаліше вивідатися про всілякі тамтешні події. Через це посилав особливо значного козака, батуринського жителя, який є давній знайомий Семену Палію, а нам, гетьману, чоловік надійний, у Хвастів, якому осібно наказав довідатися і про самого нього, Семена Палія, чи не тримає він якоїсь образи від того, що на його прохання не прислано йому від мене, гетьмана, в допомогу війська. Так той мій посланець, бувши у Хвастові, повернувся звідти в Батурин 5 грудня, і через нього Семен Палій прислав до мене свого листа, при тому й інші листи, які я тут-таки, при цьому моєму листі, висилаю в приказ Малої Росії для донесення вам, великим государям. А усно він, посланець мій, сказав: зголосив йому Семен Палій, що той рейментар Вільга, завівшись у своїм намірі, відступив у глибокі поліські краї, до річки Случа, очистивши всі ті місця, де в минулі роки й дотепер перебували на стаціях його, Семенові Палієві, полчани, а намір того рейментаря Вільги був такий, щоб йому взяти від Палія у своє посідання місто Хвастів, оскільки польський бік сподівався того, що або сам Семен Палій, злякавшись того наступу, відійде звідти геть, або його полчани й посполиті люди, впавши у сум’яття, з того страху відступляться від нього і їм, полякам, видадуть його в руки. Але коли того не досягли, бо і полчани, й поспільство при ньому стали статечно, то ті хоругви польські й охотницькі козацькі полки мусили відступитися назад. Після цього відступу Семен Палій послав особливого свого посланця, на прізвище Папуга (він зайшов до нього з Переяславського полку з цього боку Дніпра), бити чолом королівській величності на коронного гетьмана і нашого ¹⁴⁷² рейментаря Вільгу, що чинили на нього такий ворожий наступ. А військових людей свого полку він, Палій, розпустив на ті становиська, на яких і перед цим перебували. Так само й жителі після відходу з-під Хвастова того рейментаря Вільги з польськими хоругвами й козацькими полками пішли на свої житла, з яких були повиходили чи у Хвастів, чи в Чорногородку, боячись через наступ Вільги тих лядських хоругов, щоб не учинилося і їм від них розор і притіснення. Про що донісши вам, великим государям, віддаюся якнайпокірніше вашій, царської пресвітлої величності, благостині.

З Батурина 7 грудня 1695 року

А Палій, безпечно осівши у своєму місті Хвастові, а королю польському й сенаторам належно про себе висвідчуючи, послав до коронного гетьмана і до короля Собеського субмісію ¹⁴⁷³ своїх нарошних посланців з татарськими «язиками», набраними в Білогородщині, і з проханням королівської та гетьманської ласки до себе і до свого війська. А з якою ті Палієві посланці королівською та гетьманською ласкою й упевненням відправлені назад, те явно видно з листів-відповідей, королівського, гетьманського і від Замойського, які тут подаються .

Лист королівський ¹⁴⁷⁴

ЯН третій,

з божої ласки король польський,
великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький,
жмудський, київський, волинський, подільський, підляський,
інфлянтський, смоленський, сіверський та чернігівський.

Уроджений вірно нам милий! Віддано нам тут лист твоєї вірності, присланий з полку через твоїх молодців, при чому вчинили вони нам досконалу реляцію про рицарську охоту як люди задніпрські їхніх милостей російських царів, так само й твоєї вірності, напавши на Буджак, спустошили ворожі краї вогнем та мечем, і все те хвалебно чинив, що тільки належати може для помноження святої віри та ворожого приниження. Отож, бувши вдячний до вірної та зичливої прислуги твоєї вірності, яку постійно висвідчуєш нам і Річі Посполитій, так і за істотну видачу припроваджених в’язнів, хочемо достатньо учинити, щоб діяльність та відвага твоєї вірності і людей твоїх могла бути належно задоволена. Коли накажемо роздавати одежу на інші запорозькі полки, не забудемо певно і людей твоєї вірності, які так мужньо відбули нинішню кампанію. Відносно ж зимових кватир, щоб могли бути триваліші і вигідніші, ніж на рік, даємо лист наш до ясновельможного краківського каштеляна ¹⁴⁷⁵, щоб за таку очевидну прислугу захотів відповідним людям придумати винагороду, і не сумніваємося, що він те учинить, а ми, зичачи доброго здоров’я від пана Бога твоїй вірності, вітаємо всіх твоїх молодців.

Дано у Варшаві 6 грудня, року божого 1694, панування нашого 21

Ян король

Лист гетьманський

Милостивий пане полковнику Палію!

Тішуся дуже з того з першою відомістю, що ваша милість добре гостив на Буджаку при Задніпрянському війську. Хвалю охоту та рицарську відвагу; щодо задоволення Запорозького війська вже я виправив звідси з його милістю рейментарем паном Вільгою одежу та заплату. Кватирі теж маєш, ваша милість пан, визначені від нього, які пропоную заміняти самому — вони досить просторі, бо про це я сам читав. Узимку обіцяєш, ваша милість пан, не дармувати зі своїми людьми, дякую за таку охітну до загальної прислуги волю, якої зараз прошу виказувати найбільше, бо приходять відомості, що вся буджацька орда сідає на коней, щоб послати кінну силу до Кам’янця і щоб уторгнутись у наші краї на чамбул ¹⁴⁷⁶ усіма силами. Прошу отож, зносся, ваша милість пан, з його милістю паном Вільгою і його милістю паном наказним гетьманом Самусем, щоб, коли виникне на те потреба, могли б ви з’єднатися і долати ворога, добуваючи собі слави і заробляючи тут собі дальшу ласку.

З тим бажаю доброго від пана Бога здоров’я,
вам, вашій милості пану,
зичливий приятель Станіслав Яблоновський,
краківський каштелян і великий коронний гетьман.

Із Львова, 22 грудня 1694 року

Лист Замойського ¹⁴⁷⁷

До мене вельми милостивий пане полковнику, мій милостивий пане і приятелю!

Його милість добродій настільки вдячний за прислані «язики» і так шанує відвагу вашої милості пана і зичливу працю твою для Річі Посполитої, що висловить те у своєму листі сам. Він вже визначив заслуженому війську вашій милості милостивому панові плату й одежу через його милість рейментаря пана Вільгу, так само й належне задоволення і самому вашій милості, милостивому панові. До цього часу має бути вже відомість вашій милості, милостивому панові, від його милості пана Вільги. Я ж мою приязнь при подальших оказіях вашій милості, милостивому панові, як бувало й перед тим зичливо висвідчував, так і тепер неодмінно засвідчую, бо є

Вашої милості, милостивого пана, зичливий приятель і радий служити Францішек Замойський

Із Львова, 22 грудня 1694 року