РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Про справу Жабокрицького, номіната Луцької єпископїі, його кореспонденції і про патріарші та царські відповіді; про листовну відозву архімандрита Хрисанфа до гетьмана; про смерть царя Іоанна Олексійовича; про шкідливе ординське вторгнення на Україну у помсту за Казикермен; про прусських музикантів, які прибули з Москви. Про бажання коронного гетьмана через лист відомостей у гетьмана Мазепи. Про запорозьку приязнь і про гетьманську на неї листовну відповідь тощо. Про польське старання утвердити в Русі унію і про лист із Познані одного єзуїта щодо того до отця київського митрополита; про Дмитрієві вірші, написані під образ Мигдалини ¹⁵⁹¹, і про смерть короля Собеського; про польську замішанину після його смерті і про численних на те королівство претендентів; про кореспонденцію Жабокрицького й ігумена Білостоцького і про гетьманські до них відповіді; про повторний похід російських військ під Азов; про взяття його найбільше через козаків і про похвалу за те козакам; про нову побудову Азова й інших там фортець, також і гавані; про початок російського морського флоту і про кінець його тощо; про флот петербурзький; про листовну відозву львівського уніата Шум’янського до отця київського митрополита і до боярина Шеремета щодо відкинення унії; про листовну кореспонденцію Яблоновського до гетьмана і до боярина Шеремета зі звісткою через його резидента щодо королівської смерті; про лист Жабокрицького до отця київського митрополита щодо відправлення чотирьох сеймиків тощо; про посвячення Жабокрицького Стойкою, архієпископом мараморійським, на Луцьку єпископію; про пробування його на тій єпископїі І про смерть на Соловках; про кардинальське правління після смерті Собеського коронними справами і про виданий його універсал із закликом до конвокації ¹⁵⁹² Річі Посполитої для заспокоєння союзних військ; про присланий від патріарха катехізис, новопечатну книгу І про буквар, зображений у лицях. Про смерть отця Углицького, чернігівського архієпископа, І про Крщоновичеве бажання тієї архієпископії; про вибрання на ту архієпископію отця Іоанна Максимовича і про тодішню елекцію; про влаштування архімандрїі для задоволення Крщоновича в чернігівському Троїцькому монастирі І про Максимовичеве життя; про його книжкові праці на тій архієпископії і про смерть його на митрополії в Сибіру; про інших чернігівських архієпископів і про нещастя автора цієї книги; про гетьманське донесення через грамоту в Москву; про волоських господарів; про програшну турецьку [битву] з цісарськими військами; про ординські замисли супроти України.

¹⁵⁹¹ У Літописі відсутня розповідь про польське старання утвердити на Русі унію, про лист із Познані і про Димитрієві вірші.

¹⁵⁹² Конвокація — зізвання, скликання.

¹⁵⁹³ Зносини з константинопольським патріархом затяглися, у цій справі польський король Август II зносився з Петром І ще в 1698 і 1701 роках, просячи його виклопотати дозвіл у патріарха на висвячення Жабокрицького, але безрезультатно. Зносини з константинопольським патріархом також ні до чого не привели.

¹⁵⁹⁴ Тобто 1696 року.

¹⁵⁹⁵ Федором Домонтовичем.

¹⁵⁹⁶ 1696 року.

¹⁵⁹⁷ Листа подано в перекладі з польської мови.

¹⁵⁹⁸ Нестор — пілоський цар, найстаріший учасник Троянської війни, дожив до глибокої старості, звідси — «несторівський вік».

¹⁵⁹⁹ Пактоль — золотоносна ріка в Лідії.

¹⁶⁰⁰ Атлас (Атлант) — титан, який, за уявленнями давніх греків, тримав небесний звід.

¹⁶⁰¹ Гіппокрит (Гіппократ; ? — 370 р. до н. е.) — великий лікар античних часів, тут ужито іронічно.

¹⁶⁰² Листа подано в перекладі з польської мови.

¹⁶⁰³ Вираз у тексті подано українською мовою.

¹⁶⁰⁴ Богурешт — Бухарест.

¹⁶⁰⁵ Лист подано в перекладі з польської мови.

¹⁶⁰⁶ Руська Річ Посполита — Україна.

¹⁶⁰⁷ Бобрик — м. Бобровиця на Чернігівщині.

¹⁶⁰⁸ Білгородська орда (30 тисяч чоловік) ішла на Кременчук. З нею був і Петрик, який розсилав свої універсали. Кримська орда також йшла на Полтавщину.

¹⁶⁰⁹ Келеберда — містечко,тепер село на Полтавщині.

¹⁶¹⁰ Голтва — містечко на Полтавщині.

¹⁶¹¹ М. Костомаров пише, що Яким Вечірка (Вечорченко) у бою напав на Петрика і вбив його. Татари зловили його і люто помстилися. Однак інші історики вважають ці дані легендарними. Петрик тоді не загинув, а був живий ще після 1700 р., у 1701 р. про це свідчив й В. Кочубей у доносі на І. Мазепу.

¹⁶¹² Татари відступили ще й тому, що несподівано почало розтавати, і вони злякалися весняного бездоріжжя. З цієї причини вчасно не міг прийти й І. Мазепа.

¹⁶¹³ Провалився лід.

¹⁶¹⁴ Тепер Красноградський р-н на Харківщині.

¹⁶¹⁵ Нехворощі — містечко на Полтавщині.

¹⁶¹⁶ Коберці — килимки.

¹⁶¹⁷ Худопахолки — люди найманої праці.

¹⁶¹⁸ Подано в перекладі з польської мови.

¹⁶¹⁹ Оброки — підданча плата.

¹⁶²⁰ Для російсько-української залоги в Мустрит-Кермен.

¹⁶²¹ Ян Собеський помер 17 червня 1696 р.

¹⁶²² Кандидатів було три: князь де Конті, Якуб Собеський та саксонський курфюрст Фридерик Август.

¹⁶²³ Принца Людовіка де Конті, якого підтримував французький король Людовік XIV.

¹⁶²⁴ Сапіга був не проти виставити власну кандидатуру, але в нього повстало литовське військо.

¹⁶²⁵ Якуб Собеський (1677— 1735) — син короля Яна Собеського.

¹⁶²⁶ Цей князь був саксонським курфюрстом. Елекційний з’їзд відбувсь у 1697 р., на ньому королем було вибрано Фридерика Августа, якого підтримували Австрія та Росія.

¹⁶²⁷ Листа подано в перекладі з польської мови.

¹⁶²⁸ Теодозія Падальського.

¹⁶²⁹ Тут і далі фрази, виділені курсивом, подано українською мовою.

¹⁶³⁰ Лист подано в перекладі з польської мови.

¹⁶³¹ Велика ніч — ніч перед Великоднем.

¹⁶³² Петро І рушив у квітні, так само 24 квітня рушило в похід і козацьке військо. 19 травня російський флот увійшов у гирло Дону.

¹⁶³³ Українського війська було 15 тисяч. Були полки Чернігівський, Гадяцький, Лубенський, Прилуцький і два охотницькі.

¹⁶³⁴ Покрова святої Богородиці — 1 жовтня (за ст. ст.).

¹⁶³⁵ Орчик — права притока р. Орелі. Мазепа з Шереметьєвим стояли табором на р. Берестовій.

¹⁶³⁶ Армія підійшла до Азова 28 травня — 3 червня, а взято було Азов 19 липня.

¹⁶³⁷ Ім’я святого неясне. Вирішальний штурм почався 18 липня.

¹⁶³⁸ Розкат — місце на кріпосній стіні, де стояли гармати.

¹⁶³⁹ Фуркати — судна. Самовидець називає їх будари. Бударами звуться ці судна і в листі Петра І. Полоняників було відвезено на турецькі судна, котрі стояли в морі.

¹⁶⁴⁰ Цю грамоту Петро І написав 20 липня 1696 р.

¹⁶⁴¹ Військо було відпущено 30 липня.

¹⁶⁴² Очевидно, друкарська помилка. Прутська війна була у 1711 р., а закінчилася Прутським миром 1711 р., за яким згадані фортеці знову відійшли до Туреччини.

¹⁶⁴³ Цієї оповіді в Літописі вже нема, бо він уривається на 1700 р.

¹⁶⁴⁴ Листи подано в перекладі з польської мови.

¹⁶⁴⁵ Тут і далі слова, виділені курсивом, подано в тексті листа українською мовою.

¹⁶⁴⁶ Климентій Домарацький був ставленик Й. Шумлянського, висвячений проти звичаїв та права на Овруцьку архімандрію (тобто без згоди й вибору овруцьких ченців), прихильник унії.

¹⁶⁴⁷ Василь Іскрицький виконував доручення Й. Шумлянського як посланець і раніше, в 1690 р., його не треба плутати з правобережним козацьким полковником Василем Іскрицьким.

¹⁶⁴⁸ Роксоланські краї — Україна.

¹⁶⁴⁹ Станіслава Яблоновського.

¹⁶⁵⁰ У цьому листі Й. Шумлянський уже не називає себе адміністратором Київської митрополії, а називає адміністратором неіснуючої Почаївської, залишаючи за собою титул адміністратора Луцької єпископії, хоч Жабокрицький прогнав його людей з маєтностей Луцької єпископії. Цікаво, що в листі до Б. Шереметьєва Й. Шумлянський називає себе адміністратором митрополії Сочавської, — чи не помилка тут, у листі до митрополита?

¹⁶⁵¹ Йдеться про Йосифа Стойку, єпископа марамороського, управителя митрополії Білгородської, Семигородської та Угорської.

¹⁶⁵² Через рік, у 1697 р., Й. Шумлянський вперше зважився заявити в деяких міських книгах присягу на унію, яку склав ще 1681 р., а 1700 р. він урочисто й публічно повторив її у Варшаві.

¹⁶⁵³ Листа подано в перекладі з польської мови.

¹⁶⁵⁴ Подано в перекладі з польської мови.

¹⁶⁵⁵ Генерал — тут округ.

¹⁶⁵⁶ Войський — чиновник у Польщі, мав обов’язок стежити за спокоєм у краї в час посполитого рушення.

¹⁶⁵⁷ Чесник — дрібний шляхетський чин, виночерпій, надвірний кравчий.

¹⁶⁵⁸ Каптурний суддя — член суду в час безкоролів’я.

¹⁶⁵⁹ Об’єднанець — уніат.

¹⁶⁶⁰ Слова, виділені курсивом, подані в тексті українською мовою.

¹⁶⁶¹ Псалтир, XXIX, 15.

¹⁶⁶² Спроба захопити Жабокрицького була ще в 1701 р., коли російські війська увійшли до Польщі, але тоді він утік, виїхавши в Угорщину, а повернувсь у свою єпархію в 1708 р., де на нього напали його пасинок Микола Гулецький і родич Юрій Жабокрицький і заарештували його. Прибічники зуміли відбити єпископа, але 1709 р. його противенці знову полонили Жабокрицького і віддали в руки російських властей. На засланні він швидко помер.

¹⁶⁶³ Гнезно — повітове місто Познанського воєводства, місце перебування римо-католицьких архібіскупів.

¹⁶⁶⁴ Тобто написаний польською мовою з численними латинськими словами та зворотами (т. зв. макаронічний стиль). Подано в перекладі.

¹⁶⁶⁵ Легат — уповноважений римського папи.

¹⁶⁶⁶ Послом Чернігівського воєводства був якийсь Городинський, який наклав своє право вета на вибір королем Якуба Собеського.

¹⁶⁸⁷ У жовтні 1696 р. збунтувалося військо Великого Князівства Литовського.

¹⁶⁶⁸ Реляції — звідомлення, доповіді; реляційний — доповідний сеймик, на якому подавалися певні звідомлення.

¹⁶⁶⁹ Пропуск у тексті.

¹⁶⁷⁰ Гедеон — біблійний герой. Його історія оповідається в Книзі судей Біблії, гл. VI—VIII.

¹⁶⁷ Цитата Послання апостола Павла до євреїв, XI, 6.

¹⁶⁷² Тобто на старослов’янську мову.

¹⁶⁷³ Пропуск в оригіналі.

¹⁶⁷⁴ Феодосій Углицький помер 5 лютого 1696 р.

¹⁶⁷⁵ Євангеліє від Іоанна, XV, 16.

¹⁶⁷⁶ Псалтир, CXXXVII, 6.

¹⁶⁷⁷ Лаврентій Крщонович неодноразово виконував місію посланця Лазаря Барановича до російських царів.

¹⁶⁷⁸ У якийсь спосіб Л. Крщонович був зв’язаний з родиною Бориса Голіцина, вихователя Петра І. Є припущення, що він навчав синів Голіцина Василя та Сергія, принаймні 1697 р. видав присвячений їм курс риторики.

¹⁶⁷⁹ Можливо, це «Євангеліє учительноє», друковане в Москві у 1681 р., яке виходило і в 1682 р.— у рік смерті царя Феодора Олексійовича.

¹⁶⁸⁰ Йдеться про книги та панегірики, які видавалися у Києві та Чернігові. Чернігів на той час став осередком поетів, і тут вийшла більша частина українських поетичних стародруків. Душею цього осередку був Л. Баранович, а пізніше І. Максимович. Л. Крщонович брав активну участь у ділах того письменницького кола, чернігівці видавали свої книги і в Києві.

¹⁶⁸¹ Лазар Баранович.

¹⁶⁸² Натяк на Івана Максимовича, архімандрита Чернігівського Єлецького монастиря з 1696 р. Досі І. Максимович у Чернігові не жив.

¹⁶⁸³ Красінський — шляхтич, володар маєтків на Київщині.

¹⁶⁸⁴ Михайла Лежайського.

¹⁶⁸⁵ Івана Максимовича. (Див. приміт. ¹⁶⁸²).

¹⁶⁸⁶ Йосип Євлевич.

¹⁶⁸⁷ Лаврентій Крщонович.

¹⁶⁸⁸ Тобто ігумен Рихловського Пустинно-Миколаївського монастиря біля м. Коропа на Чернігівщині.

¹⁶⁸⁹ Можливо це Антоніївський монастир у м. Любечі на Чернігівщині. Був зачинений у 1781 р.

^І690 Ключівський монастир — це монастир на р. Ключиці біля села Шатрищі на Новгород-Сіверщині.

¹⁶⁹¹ Думицький монастир — це Домницько-Рождественський монастир, на той час щойно заснований, біля м. Стольного на Чернігівщині.

¹⁶⁹² Про настановлення І. Максимовича архієпископом див.: Архив ЮгоЗападной России. Т. V.— 1872,— Ч. І.— С. 436—437.

¹⁶⁹³ І. Максимович був чернігівським архієпископом до 11 березня 1712 р., коли його призначено митрополитом тобольським та сибірським, отже, пробув він на Чернігівській кафедрі 15 років.

¹⁶⁹⁴ «Театрон, или позор нравоучительный...» вийшов у Чернігові в

1708 р. «Іліотропіон» вийшов у Чернігові в 1714 р.— це переклад твору пресвітера ордену ієзуїтів Дрекселія.

¹⁶⁹⁵ «Царський путь хреста Господня, виводящій в живот вьчний» видано в Чернігові в 1709 р. «Алфавит собранный, рифмами сложенный от святых писаний...» вийшов у Чернігові в 1705 р.— це найвидатніша поетична книга І. Максимовича. «Богородице дЂво» вийшла в Чернігові в 1707 р.

¹⁶⁹⁶ «Паракліс» — такого видання «Каталог стародруків, виданих на Україні» Я. Запаска та Я. Ісаєвича не фіксує. Можливо, мається на увазі переклад книги Г. Йогана «Богомысліє».— Чернігів, 1710.

¹⁶⁹⁷ І. Максимович помер у 1715 р.

¹⁶⁹⁸ У 1713 р. І. Максимовича змінив Антоній Стаховський, автор книги «Зерцало от писанія божественного».— Чернігів, 1705.

¹⁶⁹⁹ Див. р. XXVI.

¹⁷⁰⁰ Тайнопис.

Року від створення Адама 7204, а від господнього плотського пришестя у світ 1696 року. Як і в минулому році, було багато написано про номіната Луцької єпископії Жабокрицького, так і теперішнього року не випадає обійтися мені без численних згадок про справу того-таки Жабокрицького, оскільки він, маючи даний собі королівський універсал на Луцьку й Острозьку єпископію, дбайливо й невсипуще старався через листовні кореспонденції та прохання до отця київського митрополита й до гетьмана, щоб обряд його посвячення на ту єпископію було виконано в Києві без зволікання, за давніми правами. Про це, отож, писав гетьман на пораду і прохання преосвященного отця київського митрополита Варлаама Ясинського до святійшого Адріяна, московського патріарха, і до пресвітлих государів Іоанна та Петра Олексійовичів, повідомляючи про його, Жабокрицького, вибрання на ту єпископію православною волинською шляхтою і з’являючи, що він значний православний, учений чоловік і в той час, коли поляки намагаються обернути православ’я в унію, потрібний там православній церкві. Тоді на те гетьманське писання від святійшого патріарха 26 грудня і від великих государів 29 грудня було учинено через одного посильника таку відповідь у грамотах, що його, Жабокрицького, супроти правил святих апостолів та богоносних отців, не можна поставляти й посвящати на той високий архієрейський чин через те, що був він одружений з удовою, хіба щодо того випаде порада святійшого вселенського константинопольського патріарха, до якого святійший патріарх московський написав у тому ділі грамоту. Її було прислано з Москви до гетьмана з таким побажанням, аби якнайшвидше переслати через добрих посланців у Константинополь, що гетьман відразу ж учинив. Яку дано було відповідь на ту грамоту, я не відаю ¹⁵⁹³, а до гетьмана від московського патріарха і від великих государів були такі вищезгадані відповіді у грамотах:

Від патріарха

АДРІЯН,

божою милістю архієпископ царственого міста Москви

і всієї Росії, і всіх північних країн патріарх.

Возлюбленому в Господі нашої мірності сину

царської пресвітлої величності Запорозького війська

обох боків Дніпра гетьману Іоанну Стефановичу Мазепі,

архіпастирське благословення!

Теперішнього 7204 літа ¹⁵⁹⁴, у вересні місяці, я прийняв писання твоє нашій мірності з донесенням про вибрання на Луцьку єпископію у володінні польського начальства православного і шляхетного мужа, єдинокровного нам Дионисія Жабокрицького, оскільки в тім краю, заради благочестивого нашого народу і захисту від римського та уніатського гоніння, такий чоловік у такому сані дуже потрібний. Наша мірність і православні наші монархи, благочестиві царі, дуже того бажають, але оскільки він, Дионисій, мав у мирі жону вдову, а не діву, то за правилами священства прийняти не може, бо правила святих отців та святих апостолів явно звіщають: хто ожениться з удовицею, аж ніяк не може прийняти священство. Це саме голосять і цивільні закони благочестивих грецьких царів, і немає ніде в соборних постановленнях чогось подібного чи попусту, бо хто пойме в жону вдовицю, судиться без винятку. Правила ж святих отців велено утримувати міцно, і цього треба дотримуватися не менше святого Євангелія. Тому кожен, хто ожениться з удовицею, не може прийняти священичого чину,— про це пишеться в книзі «Мир чоловіка з богом», в догматі 6, де йдеться про священство. І хоч потреба є нашому православному народові через гоніння чужоцерковників, одначе, коли б там дати попуст, хай і в користь, і допустити те висвячення в чин, суперечачи Богу та церкві, було б нахабно і принесло б біду; хто Богу спротивляється, чи знатиме, як спасти Ізраїль і удержати свою святу церкву? Отож наша мірність через велике старання хочемо: хай станеться всім неодмінне добро через спільну церковну раду, як тут удіяти в цьому новому ділі. Отож задля потреби страждущого благочестивого народу і з благословення царської пресвітлої величності, великих наших государів царів та великих князів Іоанна Олексійовича й Петра Олексійовича, всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержців, хочемо негайно написати до нашого брата, святійшого константинопольського і вселенського патріарха, про таку справу, сподіваючись, що він дасть на це відповідь. З повідомленням про те посилаємо нашу грамоту до сина і співслужителя нашого, преосвященного Варлаама, київського митрополита. Твою ж любов за дбання корисним і душеспасительним уболіванням та старанням для тамтешнього християнського народу хай всещедрий Бог обдарує довгочасно в теперішньому віці і безконечно в майбутньому, дбало жадаємо.

Писалось у царському місті Москві, від створення світу 7204, а від Різдва Бога слова 1696, місяця грудня, 27

А від царських величностеи:

Божою милістю від пресвітлих і державних великих государів,

царів та великих князів Іоанна Олексійовича

та Петра Олексійовича, всієї Великої, Малої та Білої Росії

самодержців і численних державних східних,

західних та північних отчичів, і дідичів, і наслідників,

і государів, і володарів, нашої царської величності

підданому гетьману Запорозького війська обох боків Дніпра

Іоанну Стефанову Мазепі і всьому Запорозькому війську нашої царської величності милостиве слово.

До нас, великих государів, до нашої царської пресвітлої величності, удавався ти, підданий наш, з канцеляристом Федором Дементовим ¹⁵⁹⁵, що писав до тебе богомолець наш, преосвященний Варлаам Ясинський, митрополит київський, галицький і Малої Росії, зголошуючи, що із держави королівської величності Польської, із Волинського воєводства, писав до нього номінат Дионисій Жабокрицький, доносячи, що за давніми звичаями і за договорами Вічного миру у нас, великих государів, з його королівською величністю постановленого, має він прибути до Києва, щоб дістати на престол тої єпископії благословення і посвячення, про що прислано і нашу, великих государів, грамоту до нього, митрополита, в якій з’явлено, що той згаданий номінат Луцької та Острозької єпископії був жонатий поєднальним шлюбом з жоною-удовою, через що, за правилами святих отців, має він певну перепону, щоб одержати той архієрейський чин. Відтак він, митрополит, хотів, щоб і ти, підданий наш, писав про те до нас, великих государів, і до святійшого патріарха, а той номінат природжений русин, чоловік учений і поміж усіх тамтешніх обивателів великий ревнильник греко-руської віри; він багато допомагав православним супроти уніатів, і є потреба, щоб у тій єпископії цей номінат конечно був єпископом. А коли він через вищезгадану причину того чина не дістане, то іншого такого чоловіка тепер нам не знайти, і щоб той номінат через неодержання благословення не впав у відчай. Отож нам, великим государям, нашій царській пресвітлій величності, ти, підданий наш, доносиш, щоб це діло було доконано для добробуту й утвердження тамтешніх благочестивих людей, про що преосвященний київський митрополит писав до святійшого патріарха, просячи собі в тому ділі благословення. І нам, великим государям, нашій царській величності, за тим твоїм, підданого нашого, донесенням про те відомо, і за нашим, великих государів, нашої царської величності, указом у грамоті великого пана, святійшого кира Адріяна, архієпископа московського і всієї Росії, і всіх північних країн патріарха, писано до преосвященного Варлаама Ясинського, київського митрополита, що коли в тій Луцькій єпископії через загайку буде якесь ушкодження благочестивим християнам, а комусь іншому з Києва не можна бути в єпископах у місті Луцьку через цивільні польські звичаї та численні звинувачення, треба обміркувати, чи не буде якоїсь підозри церкві та гріха (учиненого ніби через порушення правила) і вибраному, а найбільше явного докору йому, святійшому патріарху, від суєтномислячих людей і [від людей] римського сповідання, адже той вибраний у єпископи муж повинен стояти на міцності православного благочестя та користі християн, котрі живуть у тій стороні, через це щодо нього звелено чинити обачно. А присланий твій Федір Дементов пожалуваний нашим, царської величності, жалуванням і відпущений до тебе, нашого підданого. Ще цією нашої царської величності грамотою послано до тебе, нашого підданого, грамоту, писану до святійшого вселенського константинопольського патріарха. І тобі б, нашої царської пресвітлої величності підданому, ту грамоту послати до константинопольського патріарха з надійними людьми в час, який сам визначиш, щоб ту грамоту довезти в цілості до святійшого патріарха. А коли і з ким ту грамоту послано буде, про те б тобі, підданому нашому, до нас, великих государів, до нашої царської величності, писати при інших наших, великих государів, справах.

Писано у дворі держави нашої, в царському великому місті Москві, від створення світу 7204 ¹⁵⁹⁶, місяця грудня 29 дня. Царювання нашого 14 року

Лишаючись відтак ченцем, Дионисій Жабокрицький, згаданий номінат, невсипно старався досягти сану Луцького єпископа і, добиваючись приязні до себе малоросійських властей, писав 4 січня до гетьмана з Білостока такого свого компліментального листа ¹⁵⁹⁷:

Ясновельможний милостивий пане гетьмане Запорозьких військ, мій вельмишановний пане і особливий добродію!

Коли б я міг досягти Несторового віку ¹⁵⁹⁸ і коли б наділяв мене багатою піною з себе в моїм житті пінливий, золотом щедрий Пактоль ¹⁵⁹⁹, то й життя, поділеного на найменші хвилини й моменти, і тієї найбільшої купи золота не вистачило б для віддяки таких великих доброчинних ласк вашої милості пана, які зволиш висвідчувати, ваша милість пан та добродій, мені, незнайомому своєму слузі. Давав [ваша милість] ясні знаки особливої своєї доброчинності і в минулому моєму світському стані, і в теперішньому моєму духовному званні, і, як Атлас ¹⁶⁰⁰, щедро не відмовляєш своєї панської протекції моїм домаганням. За це хай нововідроджений у православних серцях збавитель Бог (з яким хай відродиться в подальші літа при твердості здоров’я всіляке вашій милості, пану добродієві, щастя,— зичу це від усього мого зичливого серця разом з упадливим пошануванням) зволить обділити вашу милість, пана добродія, незбагненними для людського розуму добродійствами, про що я разом із православним кліром Луцької єпархії засилаю постійно в небо неприпинні молитви і з’являю мою приниженість через цього посланця, в усьому на нього покладаючись, і припадаю до ніг вашої милості, пана добродія, лишаючись

вашої милості мойого, вельми милостивого пана й добродія, постійним богомольцем і найнижчим слугою, Дионисій на Жабокриках Жабокрицький, номінат єпископії Луцької та Острозької.

З Білого Стоку, 4 січня 1696 року

Того-таки 4 січня він-таки, Жабокрицький, писав до преосвященного отця Ясинського такого листа у справі свого єпископства, де нападає на якогось давнього лицеміра, неприхильного до святого православ’я Гіппокрита ¹⁶⁰¹,— я гадаю, що йдеться про львівського [єпископа] Шум’янського ¹⁶⁰²:

Яснонайвелебніший, у Бозі милостивий отче митрополите київський,

мій вельми милостивий пане у святім дусі,

отче архіпастирю й добродію!

Я не завівсь у своїх надіях на протекцію в архіпастирської святості вашої милості, милостивого пана й добродія, коли, як олень, спраглий криничної води, відібрав ваше пастирське, висловлене просторим стилем, благословенство через першого мого делегата із доброчинним дбанням вашої милості пана й добродія щодо моєї багатогрішної особи. І недавно через велебного отця Гирича, котрий вертався з Києва до Любліна, в листі, писанім до превелебного подавця листа вашою милістю милостивим паном його милості пану отцю архідиякону, доглянув я неодмінну щедру ласку вашої милості, милостивого пана й добродія, і прочитав собі поради, як остудити щораз нові трудності, які заходять від давнього лицеміра ¹⁶⁰³ і до святого православ’я неприхильного Гіппокрита. За що принижено припадаю до архіпастирських ніг вашої милості, милостивого пана, з подякою через подателя цього писання і покірно прошу, щоб у тих речах ваша святість довіряв подателю листа і милостиво зволив не забороняти якнайшвидше відправити його назад з бажаною мені експедицією, бо через затримку може пізнати більшу небезпеку. Я ж тим часом з покірністю цілую архіпастирську руку вашій милості, милостивому пану й добродію, і, пильно віддаючись вашим святим молитвам, лишаюся слухняним сином вашої архіпастирської милості мого вельми милостивого пана отця пастира і добродія у святому дусі,— постійний богомолець і найнижчий слуга

Дионисій на Жабокриках Жабокрицький,

номінат єпископії Луцької та Острозької.

З Білого Стоку, 4 січня 1696 року

Того-таки 14 січня архімандрит єрусалимський Хрисанф писав з Богурешта ¹⁶⁰⁴ до гетьмана такий компліментальний лист ¹⁶⁰⁵:

Ясновельможний гетьмане Запорозьких військ, пане, пане патроне і добродію, вельми до мене ласкавий!

Знову й знову, віддавши через цю оказію мій найпокірніший твоїй вельможності поклін, зичу здоров’я від найвищого Бога і довгих літ в управлінні Руської Річі Посполитої ¹⁶⁰⁶ твоїй вельможності, і хай вона сприятливо множиться. Дуже радію, що багаторазово діставав відомості про успіхи і добре здоров’я твоєї вельможності. Хай би правитель небес через наші щоденні про твою Вельможність молитви дав при здоров’ї та щасливім життю в цім новім році (з яким вітаю твою вельможність і зичу, щоб пробув у ньому якнайщасливіше) отримати тобі лаври перемог. Прецінь доношу твоїй вельможності, що я досі лишаюсь у тамтешній землі через різні причини, але тепер уже справді й конечно з неділі поїду до Константинополя до святого патріарха й обіцяюся переслати в короткому часі через власного слугу [відомості] твоїй вельможності про все, що тільки буде нового в Константинополі, з благословенством і подякою святого патріарха. Зараз же я доручив цьому листоподавцеві, щоб він із вуст своїх оповів твоїй вельможності всі новини, які ми тут маємо. При тому якнайліпше і найласкавіше будь здоровий і мене тримай у постійній приязні, з чого пильно доручаю себе назавжди

Вашої вельможності, пана патрона й добродія, до мене вельми милостивого, постійний слуга і богомолець, найнижчий слуга

Хризант, архімандрит єрусалимський.

Дано в Богурешті у Валахїі 1696, січня 14

У тому ж часі пресвітлий государ Іоанн Олексійович відійшов від тимчасового життя у вічне. Жалуючи на його смерть, гетьман писав з Бобрика ¹⁶⁰⁶ 9 лютого до преосвященного отця Углицького, чернігівського архієпископа, звіщаючи про ту монаршу кончину і пропонуючи йому молитися за його душу, в такому своєму листі:

Ясне в Бозі преосвященний милостивий отче,

архієпископе чернігівський, мій вельми милостивий пане, пастирю в святому дусі, отче і приятелю!

Писано до мене в монаршій, пресвітлого й державного великого государя царя і великого князя Петра Олексійовича, всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержця, його царської пресвітлої величності, грамоті, що теперішнього 7204 року, 29 січня всемогутній господь Бог зволив за своєю святою і праведною волею переселити від цього земного царства у вічне небесне блаженство премилого його брата государського, пресвітлого й державного государя, царя і великого князя Іоанна Олексійовича, всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержця. І він великий государ наш, його царська пресвітла величність, сильно журиться, і всі чини такого великого Московського государства мають жалобу. Отож, як указав мені великий государ наш, його царська пресвітла величність, звіщаю про те вашу пастирську милість і всім у Малій Росії бутнім духовним чинам, щоб, як належить у святій східній церкві, було відправлено поминання про померлого великого государя; я сам, будучи в печалі, доношу через лист мій таку печальну відомість вашому преосвященству і при цьому якнайпильніше віддаюся пастирській ласці і святому вашої святині архієрейському благословенню.

З Бобрика ¹⁶⁰⁷, 9 лютого 1696 року

Минуле сприятливе літо, яке принесло перемогу нашим християнським військам над Казикерменом та іншими бусурманськими містечками, тепер породило нам лихоносну зиму, оскільки кримські та білогородські орди ¹⁶⁰⁸ з солтанами Калгою та Нурадином вийшли в багаточисельній силі на помсту казикерменської шкоди зі своїх жител, спершу вторгнулись у побережні міста Полтавського полку, де спалили весь Китай-город, люди врятувалися з душами тільки в тамтешньому замочку; те саме дісталося Кишеньці та Келеберді ¹⁶⁰⁹. А втиснувшись усією силою в Миргородський полк, побережні містечка та села його знесли вогнем та мечем, а де були людей нахапали, рубали їх упень, не беручи живцем, і, стоячи отак продовж трьох тижнів, учинили, либонь, у людях малу, однак у поселеннях та їхніх пожитках велику руїну. І хоч від гетьмана Мазепи супроти тих ворогів було послано полки Полтавський, Миргородський та Гадяцький, щоб їх у Миргородський полк через Псьол не пустити, однак ті полки, звідомившись від татарських «язиків» про багаточисленну силу, мусили затриматися біля міста Голтви ¹⁶¹⁰, і хоч, коли та сила бусурманська наблизилася до Голтви, козацьке військо і виїхало було супроти них на голтвянські околиці, однак нітрохи не змогло постояти і було прогнано з немалим соромом та шкодою під саму Голтву. Тоді-то 600 чи 700 чоловік запорожців відважно вийшло на голтвянські околиці і стало в голтвянських городах за тинами, але й ті після поламання тинів були вирубані через ординську навальність і заснули там вічним сном заради цілості своєї малоросійської вітчизни. Тоді було піймано й полкового гадяцького осавула Вечорченка ¹⁶¹¹, і для свого поганського ворожбитства вони вийняли з нього живого серце і клали його на вогонь. Якась же їхня поганська ворожка їм, поганцям, недобре навіщувала, тоді вони забоялись уторгатися далі всередину України, та й почули, що й сам гетьман з усіма військами перебуває непоодаль, у Лохвиці ^1б12. Отож розділилися надвоє: білгородська орда відступила з Миргородського полку за Дніпро додому і в ньому трохи потопилася ¹⁶¹³, а кримська переправилася за Ворсклу і пішла через Полтавський полк на село Петрівку ^1б14; людей уже не рубала, а брала живцем, де кого заскочила, тільки мало вже було людям від них шкоди, бо остерігалися. І взагалі, перестрашена божою силою, втікала, ломлячи голову, назад з України, розбивалася з ворсклянських гір та пагорбів і в ріці Ворсклі топилася на різних місцях, проломуючи лід, оскільки зима тодішня була безсніжна і не морозна. Зрештою, добувала Нехворощі ¹⁶¹⁵, але, не добувши, тільки фільварки і тамтешній новозбудований монастир святого Спаса спалила і повернула до Криму.

Того ж таки 20 лютого прибули з Москви в Батурин музиканти-пруссаки, які сподівалися на якихось великоросійських персон, котрі з Прусе до себе їх підмовили та обіцяли достатньо винагородити їхні труди, але ту обітницю перемінили і відпровадили їх з Москви ні з чим. Через це вони просили гетьмана, щоб були прийняті до нього на службу через таку свою супліку:

Сіятельний властителю, найласкавіший пане!

Хоч володаря прикрашають усі чесноти, але найбільше красить його ласкавість, жодним-бо іншим способом не може володар досягти доброго послуху собі в своїх підлеглих, коли не буде до них милостивий. А хто, сіятельний властителю, усумниться щодо твоєї милості, про яку і до нас, іноземців, дійшла слава? Хто посміє казати, що ти не є милостивий, хіба невдячний на твою милість. Ми, котрі тільки-но ввійшли у твоє володіння, вже (незаслужено) дізнали твоєї милості, а твої піддержавні самі визнають скрізь, що над тебе не мали ласкавішого жодного іншого володаря. І чи хтось цю милість твою, добрість та людяність, що їх з’являєш до своїх, може вимовити простими словами! Не в моїй це силі — коли б то сто язиків мав і стільки ж вуст!

Ми родом прусси, але тут зупинилися; досі були ми на Москві у певних осіб, котрі нас завели з собою з нашої вітчизни і обіцяли за наші труди велику винагороду, але в обітницях своїх нітрохи не були постійні; тож, відходячи на війну, відпустили нас без заплати. І були ми напризволяще залишені, і не знайшли жодного іншого пристановиська, тільки біля тебе, сіятельний, і сюди до вас приходимо, притягнені нічим іншим, тільки повсюдно прославленою твоєю милістю: зволь прийняти милостиво нас, твоїх всесмиренних клієнтів. Ми ж, коли зможемо віддячити трудами своїми, завжди ретельно трудитимемося. Уміємо ми на інструментах грати, комедії виправляти; є у нас і чарівна ліхтарня, якою можемо виявити щось достойне подиву, тобто людську тінь чи образ чийсь на білій стіні чи на обрусі, з’явлений різними кольорами так, що навряд чи й маляр штукою своєю ліпше зміг би написати. Вміємо ми з великою майстерністю виробляти сукном на полотні коберці ¹⁶¹⁶, також один із нас добре вміє танцювати різні танці й перекидатися. Коли ми цими нашими вміннями будемо тобі до мислі, найясніший пане, то прийми нас, убогих, покинених, створи, щоб наситилися ми від твоєї милості. Ми ж ніколи не утрудимося молитися за твоє і всього пресвітлого твого дому здоров’я, доки живемо, до смерті.

Твої найнижчі клієнти,

року 1695, лютого 20

Покладено тут цю супліку згаданих іноземців-музикантів не для чого іншого, тільки для того, щоб показати, що численні худопахолки ¹⁶¹⁷ звикли заводитися на панських обітницях тоді, коли пани брехати не соромляться, а хіба це не гріх, адже ті, що люблять неправду, ненавидять свою душу.

Того-таки лютого 22 великий коронний гетьман Яблоновський, діставши від гетьмана Мазепи відомості про вищезгадані ворожі бусурманські наскоки на Україну і бажаючи знати, як минулого літа йшли на Азов, писав до нього зі Львова такого свого листа ¹⁶¹⁸:

Вельможний милостивий пане гетьмане,

військ Запорозьких пресвітлих, державних царських величностей, до мене вельми милостивий пане та приятелю!

Не гублю оказії, за якою відзиваюся з моїм поклоном і неодмінною до вашої милості, милостивого пана, приязню,— це чиню через слугу вашої милості пана, котрий повертається з новинами. Оскільки не маю досконалої реляції із Задніпря про поведінку ворога святого хреста, котрий там тепер вторгнувся, прошу вашу милість, милостивого пана, звідомити мене як про теперішні події, так і про те, що діялося перед тим під Азовом, який був успіх у тій виправі? Це потрібно для взаємозвідомлення, як це належить, коли тримаємо святу війну в союзі проти спільного ворога. Я хотів би мати про все від вашої милості, милостивого пана, якнайповніший діаріуш і якнайшвидшу інформацію. Я ж прислужуся навзаєм у подібних оказіях і матиму це зі щирим бажанням собі за повинність, з чим лишаюся

вашої милості, милостивому пану, завжди зичливим приятелем та слугою

Станіслав Яблоновський, каштелян краківський, великий коронний гетьман.

Зі Львова, 22 лютого 1696 року

Коли мала приходити на Україну вищезгадана бусурманська сила в помсту кривди своєї за Казикермен, то запорожці за своєю зичливістю донесли про те гетьману, хоч і не в пору вже. Бувши задоволений від тієї їхньої зичливості, гетьман писав до них з Батурина 4 квітня такого свого листа про минулі українські та ординські змагання і про інше, ознаймовуючи їм, запорожцям:

Мій ласкавий приятелю і брате,

пане отамане кошовий і все старше й менше товариство війська його царської пресвітлої величності

Запорозького низового!

Хоч не замешкалися прибути до нас посланці ваших милостей, виправлені з пересторогою про бусурманський ворожий нахід під малоросійські, їхньої царської пресвітлої величності, городи, але прибули з такою відомістю того, власне, часу, коли й ворог у великій своїй потузі, ходячи купно, почав плюндрувати між містами. Однак ми дуже вдячні і за такий остережний ваших милостей вчинок, оскільки ваші милості вчинили те з горливої своєї зичливості до милої нашої вітчизни своєму рейментарю і всьому християнському народові, ви були б раді й скоріше звідомити, коли б до такого діла легший мали спосіб. Отож ми тут, будучи дуже задоволені з вашої зичливості, бажаємо й надалі, щоб звідомляли нас, гетьмана, про ворожі наміри й обороти. А цих посланців відпускаємо до ваших милостей на низ з нашою подякою і ознаймовуємо про бусурманську поведінку. Вони хоч ходили війною поміж українські міста три тижні, опаляюЧи міста в Полтавському полку, а в полку Миргородському опаляючи села, пашню та сіна вогнем пустошачи, однак у людях нанесли малу шкоду, оскільки всі, завдяки нашим розісланим універсалам, позбігалися до міст. Що ж до тих ворогів були ми в роздвоєній раді через відомості, що надійшли з інших сторін, бо ті вороги мали приходити до нас з двох боків: білогородська — згори Дніпра, а кримська — знизу. Через ту непевність мали ми наші думки розірвані, а найбільше дізнали труднощів, коли з Батурина вибиралися на відсіч ворогу з військовими тяжарами санним табором, оскільки сніг розтав через несталу зиму, і в Прилуці та в інших містах мусили ми перебратися на вози, а цей наш перебір приневолив нас значно загаятися, щоб дати відсіч ворогу, котрий насунув на нас. Однак у тому часі, як притягли ми до Лохвиці, вони, вороги, взявши відомість, що ми насунулись на них і [перебуваємо] вже непоодаль із військами, відразу ж з панікою і страхом спішно повернули назад у свою поганську землю: солтан Калга з іншими солтанами та ордами кримськими — до Криму, а білгородські орди — до Білгорода. Відтак кримці на Пслі та на Ворсклі заломалися, переправляючись через ті річки не без своєї шкоди, а білгородці на Дніпрі також обломилися кошем і понесли в людях та конях значну пагубу. А що під кожним містом їх, поганців, бито, і в сутичках рвано, і «язиків» брано, те кожному відомо. Ознаймовуємо вам-таки, низовому війську, що наш найясніший монарх милостиво обсилає вас від пресвітлого престолу своїм річним жалуванням з придатком через своїх посланців, яких послано 29 лютого,— вони уже виїхали, почавши шлях від Батурина, і ми, згідно до щорічного звичаю, обіцяємо прислати вам із тими ж монаршими посланцями через спеціальних наших посланців перевізні гроші. Доносимо до знаття, що різні борошняні запаси з нашої гетьманської провізії, які ми за звичаєм пересилаємо низовому війську, уже цілком приготовлено, тільки тепер дуже важко їх допровадити підводами, оскільки міста Полтавського та Миргородського полків, звідки такі підводи бралися щороку на таку повинність, лишилися вельми утяжені, а сіна і пашні, також оброки ¹⁶¹⁹ прийшли від ворога у запустіння, а брати підводи, щоб завезти ті борошна на низ з далеких полків,— це наносити людям невиносну трудність. Підводи з Лубенського та Гадяцького полків возили борошно на Таванський острів ¹⁶²⁰, і турбувати їх удруге в цьому ж часі була б річ неслушна. Щоб запобігти цій трудності, вчинили ми таку постанову, що це борошно наказали спровадити з Переволочної до Кодака, звідкіля ви, добрі молодці, низове військо, схотіте ті запаси привезти до себе човнами, і це не важко буде вам, війську, учинити, оскільки через весняну воду не матимете на порогах жодної перепони. Можуть також учинити вам послушенство у спровадженні цих борошен і кодачани, оскільки вони перебувають в особливому вашому військовому покровительстві. Те вашим милостям запропонувавши, зичимо вам доброго від господа Бога здоров’я і щасливого в усьому пробуття.

З Батурина, 4 квітня 1696 року

У тих місяцях, чи в травні, чи в червні ¹⁶²¹, Ян Третій, тобто Собеський, польський король, пробувши на королівстві 22 роки і не докінчивши того, на що кріпко налягав зі своїм неслушним натиском, щоб у Русі, яка перебуває під державою Корони Польської, грекоруське православ’я було обернене на унію із схизматичним римським костьолом, закінчив тимчасове своє життя при незміннім сповіданні римського блуду. Через це написав я про нього, Собеського, так, бо чув, начебто він був колись православний руський шляхтич, але задля тимчасової честі й мирської слави відкинув благочестя, став ляхом і назвався Собеським, а по-руському звано його раніше Собком. Багато цей король справив за свого панування славних справ, але тим єдиним заслужив собі безконечне безчестя, що виявив себе таємним і політичним переслідувачем благочестивої руської віри супроти прав та конституцій давніх своїх попередників, князів та королів польських, через що, очевидно, страшний Бог, який забирає у князів дух, не терплячи далі, звелів і його душу віднести до нього, а велику славу його вселити у порох і зробити невідомою у прийшлих віках.

Після смерті його, Собеського, відразу ж по всій Польщі настало сум’яття й замішанина, зав’язалася конфедерація до бунту платного польського війська, яке захотіло війною здобути вислуження заслуг собі в Річі Посполитої. Виникла незгода щодо вибрання нового короля, бо одні бажали якогось курфюрста з Цісарщини ¹⁶²², інші з Франції князя Деконтого ¹⁶²³, треті з Литви — Сапігу ¹⁶²⁴, четверті — з-поміж себе королевича Собеського ¹⁶²⁵, п’яті хотіли з Саксонії князя Фридерика Августа ^1б26. Хитаючись при такому порізненні, кожен знаменитий, приймаючи таємно від свого кандидата дари приводив свою вітчизну, Корону Польську, через тих згаданю панів кандидатів у борги і нахиляв до занепаду. Нарешті остаточне польським королем, хоч і не з волі всіх поляків, а через втручання } те діло пресвітлого нашого царя Петра Олексійовича, всієї Росії самодержця, було вибрано і поставлено згаданого саксонського князя Фридерика Августа, про що далі буде написано просторіше.

З червня номінат Луцької єпископії Жабокрицький, неодмінно прагнучи тієї єпископії і сподіваючись гетьманської допомоги та протекції, писав з Луцька до гетьмана такого свого компліментального листа ¹⁶²⁷:

Ясновельможний милостивий пане гетьмане

Задніпровських та Запорозьких військ, мій вельми милостивий пане й найособливіший добродію!

Коли б добротливий Бог своєю всемогутністю хотів би продовжити мені життя від теперішнього часу й пункту ще на десять тисяч років лічби, і того не вистачило б у днях та годинах, щоб віддячитися послугами моїми за борг, бо не тільки щоденно, але ніби з кожним мигом ока прибувають і примножуються докази доброславної про текції щодо мене і ласки вашої милості, милостивого пана і добродія, про що виказуються очевидні докази, як це виявляється із усної реляції через превелебного в Бозі отця білостоцького ігумена ¹⁶²⁸. Отож на знак повинної вдячності в моїм серці з приниженою подякою за всі добродійні висвідчення покірно схиляю мою голову і заношу трохи далі покірне прохання, щоб ваша милість, милостивий пан добродій, не полишаючи в початому ділі своєї ласки та сприяння, якнайшвидше зволив закінчити і з’явити, що ти є мені отець милостивий, заступник і покровитель ¹⁶²⁹, оскільки того пильно вимагають і самі коронні права, що служать нашому східному грецькому обряду, і навальна злостивість ворогів святого православ’я, а найбільше численні моєї кафедри і цілої православної Луцької дієцензії утруднення й клопоти і нескінченні інтриги звідусіль драпіжних вовків, яким я не можу дати відсічі,— сила моя могла б вирости, коли б я міг цілком володіти святими порядками як єпископ. Це все доручаючи найвищому розважку і розгляду вашої милості, пана та добродія, сам я, чекаючи якнайпожаданішої і найшвидшої декларації, упрошую пильно вашу милість, пана та добродія, протекції й ласки, бо прагну бути до останнього мого дихання завжди зичливим вашої милості, пана й найособливішого добродія, богомольцем та приниженим слугою.

Дионисій на Жабокриках Жабокрицький,

чернець, номінат єпископії Луцької та Острозької.

З кафедри православної Луцької

3 червня 1696 року

При тій же оказії Жабокрицького писав до гетьмана ігумен білостоцький за ласкаве прийняття і про справу луцького єпископа такого подячного свого листа від 17 червня ¹⁶³⁰:

Ясновельможний милостивий пане гетьмане,

царських пресвітлих величностей Запорозького війська,

мій вельми милостивий пане, пане і особливий добродію!

Щасливо повернувшись на Волинь із відповіддю від вашої вельможності, мого добродія, вчинив я достатню реляцію про старання і про висвідчення ласки, зичливості та доброчинності вашої панської вельможності, мого добродія, до його милості отця номіната і добродія нашого в інтересі його милості і нас усіх, православних. Пізнавши з цього зичливе панське ставлення вашої вельможності, мого добродія, до себе, вельми тішився і в нагороду того зичливого ставлення й ласки панської, вашої милості добродія, зобов’язуюся благати найвищий маєстат з усім кліром та святими молитвами про тверде здоров’я і щасливе панування до кінця життя, сам же прошу неодмінної панської ласки і власноручної декларації. Панської ласки прагнуть якнайшвидше пізнати всі їхні милості, панове обивателі волинські, як духовного, так і світського стану, бо єгомость отець номінат і наш добродій щораз більше й більше має собі перешкод від іновірних та незичливих собі, а також і ми всі, в чому я особливо, хоч і мізерна особа, прошу власноручної декларації, а ту, що ваша милість, пан добродій мій, мав дати відразу ж по Великій ночі ^1б31 через гінця, й досі ще ми не дістали. Не можу інакше віддячити й відслужити за висвідчення добродійства моїй негідній особі і святому білостоцькому місцю вельможному милостивому моєму добродієві, як обіцянкою благати божий маєстат до кінця мого життя з усією братією і моїми отцями за ваше миле здоров’я та щасливе поводження, а особливо за перемоги над ворогом святого хреста. Я і тепер є щоденним

ясновельможності вашої пана і милостивого мого

добродія негідним богомольцем

і найнижчим слугою, багатогрішний

Теодозій Падальський,

ігумен монастиря Білостоцького

і братства луцького М[илістю] Х[ристовою].

З Білостока 17 червня 1696 року

На ці безкорисні, бо тільки компліментальні, листи Жабокрицького й ігумена білостоцького того ж таки місяця учинено такі відповіді:

До Жабокрицького

Ясно в Бозі превелебний милостивий номінат Луцької єпископії мій вельми ласкавий пане та приятелю!

Дійшло до мене уже два листи вашої превелебності, в яких вичитую постійне добре ставлення вашої превелебності до себе, за що вельми дякую вашій превелебності і взаємно зичу всілякого при добрім здоров’ї добра й пожаданого здійснення бажань вашій превелебності! А що достатньо про те увідомляюся, що ваша превелебність цілковито посвячений в архімандричий чин як належний східній церкві сан, то вельми з того тішуся, сердечно зичачи того, щоб, маючи на собі основу, доступився незабаром і того святительського чину, на який ти є найменований та електований. В цьому і я сприятиму, скільки сили і способу матиму, вашій превелебності і щиро обіцяю, покладаючись у тій мірі на просторе донесення ясно в Бозі преосвященного його милості пана отця київського митрополита, пана отця й пастиря мого, яке має бути висловлене в його пастирському листі до вашої превелебності. А що я не вчинив раніше обіцяного через превелебного отця ігумена білостоцького листівного мого до вашої превелебності відпису, то це сталося через те, що досі не було в нас жодного про те діло сповіщення від святого константинопольського трону. Віддаю себе при тому добрій вашої превелебності приязні і святим молитвам.

Писано 30 червня 1696 року

До Ігумена

Превелебний в Бозі пане отче ігумен білостоцький, мій ласкавий отче і приятелю!

Оскільки виказуєш, ваша велебність, свою вдячність, посилаючи до мене свого листа за виявлене собі в мене добре ставлення під час свого пробування в Батурині, то мені пристойно належить просити вибачення у вашої превелебності, що, може, в чомусь не вигодилося вашій превелебності. Однак мило мені те, що з такої оказії відзиваєшся до мене, ваша превелебносте, своєю любов’ю, отож взаємно, обсилаючи цим листом вашу превелебність, зичу завжди того, щоб ваша превелебність багатолітньо жив у здоров’ї. Пригадуєш мені, ваша велебносте, що я мав давно спеціально писати до його милості отця номіната про справу отця номіната і про діло Луцької єпископії.

Отож я знаю те, що мав те учинити, але тільки після того, як дістану про це діло відомості, від чого не зміг я, як обіцяв, відгукнутися. При тому покладаюся на святі молитви вашої превелебності.

З Батурина, 30 червня 1696 року

При таких у Польщі подіях, які описано вище, в Росії наш російський Марс освячував стріли на бусурман і сподівався при божій помочі дійти цього літа над Азовом того, чого не доказав минулого літа. Для того і сам пресвітлий государ цар Петро Олексійович, який став цього року єдиновладним після брата Іоанна монархом, у травні місяці ¹⁶³² рушив з кінними та пішими військами від свого царського престолу з Москви у повторний воєнний похід до Азова. Повелів він і гетьману Мазепі виправити туди ж таки, під Азов, значну частину козацького війська. Отож гетьман на той монарший указ відразу ж виправив на ту воєнну службу до Азова наказним гетьманом Якова Лизогуба, чернігівського полковника, з його полком, піддавши під його команду інші городові та охотницькі полки ¹⁶³³.

Також і сам гетьман рушив 19 червня з Батурина з іншим городовим та охотницьким козацьким військом для захисту Малої Росії від находу кримських орд і до Покрови святої Богородиці ¹⁶³⁴ стояв з військом на річках Коломаку й Орчику ^1б35 разом з боярином Борисом Петровичем Шереметовим. Потім, не маючи про ворога жодної відомості, за тиждень після Покрови рушив від Орчика додому і розпустив військо. Коли ж ото московські та козацькі війська прибули до Азова, то старанно добували його гарматами, бомбами та підкопами чотири тижні ¹⁶³⁶, забили азовського бея і багато вибили в ньому війська. Коли ж благоволив Бог передати в руки православного російського монарха ту найміцнішу в Азії і преславну Азовську фортецю, то населив у суботу перед св. Онею ^І637 в серця вірних рабів своїх, козаків Запорозького малоросійського війська, що лишались у шанцях, твердість і безстрашну мужність, від чого вони заохотилися, і, не злякавшись тисячі смертей, які були явно перед очима, всі однодушно зашуміли у своїх шанцях, і без царського розпорядження вискочили ополудні з шанців, кинулися на Азов і відразу ж з невимірною хоробрістю та твердістю вискочили у різні способи на високі азовські кам’яні стіни і на один розкат ¹⁶³⁸, котрий мав на собі кільканадцять штук гармат, і почали сильно бити й забивати турків всередині Азова як з дрібної зброї, так і з турецьких гармат зі згаданого розкату. Уздрівши це, вискочили зі своїх шанців донці і пристигли на поміч малоросійським козакам на азовські стіни, що побачив і сам пресвітлий монарх і відразу ж повелів своїм московським полкам спішно ступати туди ж, у поміч козакам, і добивати бусурман азовських обложенців. Коли ж це відразу було зроблено і весь Азов наповнено вогнем російського Марса, то обложенці, що залишилися живі, з великою надією почали просити милосердя, що й одержали, бо відразу ж пресвітлий монарх повелів заятреному марсовим гнівом козацькому та московському війську припинити війну та вбивства, і коли це було вчинено, зараз-таки за монаршим указом було постановлено з позосталими обложенцями договір на капітуляцію, в чому вони допросилися такої монаршої милості, що всіх їх з майном, хто що міг на собі донести (окрім воєнної зброї), випущено з Азова, дано водні фуркати ¹⁶³⁹ і вільно відпущено в них від Азова в Чорне море до Цариграда, заохочуючи в цей спосіб і надалі серця бусурманам, щоб легше, коли це трапиться, здавалися, а не так, як вчинили наші правдивці казикерменським полоняникам минулого літа. Пресвітлий государ Петро Олексійович був дуже задоволений щирою козацькою вірною воєнною службою і багатократно увіч дякував старшині та черні, і взяття Азова їм самим причислював та виписував про ту ж таки козацьку мужність, і до святійшого московського патріарха Адріяна в своїй зголошувальній монаршій грамоті про взяття Азова ¹⁶⁴⁰ і за взяття Азова вельми похваляв. Після тієї монаршої грамоти святійший московський патріарх писав свою грамоту до гетьмана і похваляв у ній красномовно вірність і ратоборну мужність козацького війська супроти азовських бусурман і приписував після того монаршого зголошення взяття Азова самим козакам. Оцю похвальну патріаршу грамоту годилося б тут покласти для вікопомної слави козацькому війську, але з військової канцелярії вона дісталась у чиїсь приватні руки і лишилася схована й утаєна,— так учинилася хвалі та славі козацькій немала неумислена шкода.

Після тих похвал пресвітлий государ звелів усьому козацькому війську з його старшиною поставити свій монарший стіл, на який щедро дано старшині добрих горілок, різних вин та медів, а черні — горілки, уксусів, пив, також хліба, сухарів, круп, шинки, свіжого м’яса та всіляких риб. Після того столу і після бенкету за кілька день пресвітлий государ, обдарувавши старшину та чернь грошовим жалуванням, ласкаво відпустив усе козацьке малоросійське військо з-під Азова в Малу Росію — сталося це чи в останніх числах липня, чи в перших числах серпня ¹⁶⁴¹.

А сам затримався там з великоросійськими військами, почав розорений і внівеч обернений Азов грунтувати й поправляти, і за кілька літ численні московські робітники, чинячи так, настільки його уґрунтували й уміцнили, що не був він такий і за Турецької держави, і ніколи не міг такий бути. При тому продовж тих літ осадив над Азовським морем ще два міцні замки Таганрог та Павловський, наповнивши їх залогами та численними гарматами, щоб припинити шлях турецьким кораблям та каторгам іти війною на Азов. Цими фортецями разом з Азовом володів російський монарх продовж 15 років, аж до нещасливої Прутської війни, що була в 1731 році ¹⁶⁴², коли мусив віддати в цілості туркам як Азов, так і ті замки Таганрог та Павловський, а над Дніпром — Новобогородицький та Кам’яно-Затонський, які з превеликою шкодою турок розметав і залишив порожніми, про що далі оповісться ¹⁶⁴³. Також під Азовом він, великий государ, зробив був превеликим коштом і на казенні витрати знамениту й штучну в морі гавань, або корабельну пристань, від якого часу почав старанно у Воронежі над Доном і по інших донських місцях споряджати корабельний, галерний та інших різних морських суден флот на Чорне море. А виготувавши ті судна на Доні, спровадив їх усі до згаданої Азовської гавані, в якій уже було кількадесят кораблів та каторг, окрім інших різних менших суден, які всі після віддання туркам Азова хоч і спроваджено в ріку Дон від Азова, було знищено і безслідно згублено, вчинивши тим превелику государеві шкоду. І хоч він, великий государ, бажав той флот перепровадити з Дону в ріку Волгу, для чого з Волги в Дон, прагнучи пустити воду, почав був копати канал від Волги, однак не зміг того діла доконати, через що не без жалю мусив той азовський флот зовсім знищити й покинути, а після кількох літ зволив закласти і сотворити новий флот на Балтицькому морі в новому, на своє ім’я закладеному місті Санкт-Петербурзі, про що буде сказано далі ¹⁶⁴³. Про взяття Азова козаками писав на двох аркушах просторий лист з-під Азова до гетьмана наказний гетьман Яків Лизогуб, чернігівський полковник, але і той лист пропав у військовій канцелярії через недбайливість наших канцеляристів.

Закінчивши вищеописану мову про Азов та його флот, починаю писати про інші події. З них передусім кладу те, що 21 липня новий уніат Іосиф Шум’янський, львівський владика, повертаючись від унії до святого православ’я після смерті короля Собеського, писав зі Львова як до преосвященного отця Ясинського, київського митрополита, так і до білогородського воєводи боярина Бориса Петровича Шеремета свої компліментальні листи, з’являючи в них про своє відторгнення від унії і про прихилення до благочестивої грекоруської віри. Ці листи мають у собі таке ¹⁶⁴⁴!

До отця Митрополита

Ясновельможний і в Бозі преосвященний милостивий отче митрополите київський,

мій вельми милостивий пане брате і сослужителю ¹⁶⁴⁵!

Все, що тільки освідчує щире почуття для виказу доброго ставлення, виконую, відкинувши минулі речі. І як жодної не проминув оказії, через яку міг би переслати літеру моєї вірної вдячності, що стосується вашої милості, милостивого пана (поновив я недавно свідоцтво волі й намірів моїх через отця Домарацького ¹⁶⁴⁶, овруцького архімандрита), так і зараз через подавця цього листа його милість пана Іскрицького ¹⁶⁴⁷, посланого резидента в Роксоланські краї ¹⁶⁴⁸ після смерті святої пам’яті короля, його милості, польського від ясновельможного, його милості, краківського каштеляна, великого коронного гетьмана ¹⁶⁴⁹, пошановую приниженим моїм уклоном через літери пера, вступивши в обійми мого милостивого пана, і декларую в подальшому часі охочу до послуг на кожному кроці діяльну готовність. Віддаю себе пильно вашим святим архієрейським молитвам і, зичачи щастя, лишаюся зичливим братом преосвященства вашої милості, милостивого пана, покірним слугою, сослужителем та богомольцем.

Йосип Шум’янський, єпископ львівський,

галицький і Кам’янця-Подільського,

адміністратор митрополії Почаївської та єпископії Луцької ¹⁶⁵⁰.

Року 1696, 21 липня

P.S. Добродію! Май прихильність до мене, помер король, померла й унія, і ніхто не може більше знати, як подавець оцього листа; у що мене завів небіжчик Ян Третій, польський король, хай йому вибачить господь Бог; яким же був перед тим божій церкві, хай вияснить той-таки листодавця і розтлумачить це по совісті, що тут зі мною та моєю Руссю чинилося! Голову годі було піднести, так був пан важкий для нас усіх. Усно той-таки посланець скаже більше, а я хочу бути вашої милості, милостивого пана, зичливим братом і є правдивим божої православної східної церкви сином. Отож прошу відкласти набік сумніви і прошу мати до мене і взяти довір’я — принижено прохаю мого добродія.

Отець Жабокрицький робить дивні речі в Луцькій дієцензії і непристойні речі учинив. Не можучи отримати посвячення від вашої милості, милостивого пана, вже вдався до владики венгерського та волоського, недавнього сочавського митрополита, котрий є під моєю владою. Мій волоський єпископ відписав йому, що без моєї волі не поїде його святити, а венгерський піддався ¹⁶⁵¹. Я за ним стежу і з багатьох причин хочу його зловити, а вашу милість, милостивого пана, прошу сказати, що далі чинити, бо отець Жабокрицький пригнобив духовенство моєї луцької адміністрації і відправляє всі єпископські повинності, за що його треба виклясти. Цьому дивується майже вся Польща, що немає в нас порядку. Отож прошу, добродію, дати здорову пораду, що з тим чинити.

До боярина Шеремета

Божою милістю його царської пресвітлої величності

ясновельможний милостивий пане воєводо білогородський,

мій вельми милостивий пане і добродію!

Неодмінно приймаю за віщування надію: ще не згладились укріплені вузли моєї пам’яті про зичливу приязнь у тутешніх краях і щирі приклади сталих, постійних прислуг вашій милості, моєму милостивому пану, адже щирого почуття любові справді не перериває відстань, давня розлука й не часта, через державну відділеність листовна розмова. Я бажав і бажаю зберегти таку ж незмінність у кожній справі і на кожному місці до останнього мого подиху всілякими своїми послугами — про те більше передасть, щиро розповівши, його милість пан Іскрицький, присланий із Польщі після смерті святої пам’яті його милості короля на резиденцію, посол від ясновельможного його милості пана краківського каштеляна, великого коронного гетьмана, до вашої милості, мого вельми милостивого пана. Я ж пильно, з усякою готовністю віддавшись неодмінній давній ласці вашої милості, мого вельми милостивого пана, свідчу, що до кінця життя мого буду зичливим вашої милості, милостивому панові, слугою та богомольцем.

Йосиф Шумлянський, єпископ львівський,

галицький та Кам’янця-Подільського,

адміністратор митрополії Сочавської і єпископії Луцької.

З православної руської кафедри святого Юрія.

Дня 21 липня 1696 року

Для більшої вірогідності тут вклеєно ще й цидулу про той лист Шум’янського до боярина Шеремета про відкинення унії, писану власною його рукою. Вона має в собі таке:

«Пане милостивий! Умер король, умерла й унія, я як був неодмінно православним сином святої церкви, так і є, і неодмінно лишатимусь у святому православ’ї. А що було з волі небіжчика-короля і мусило вражати його пресвітлу царську величність, то що було чинити: як змушений був, так і чинив. Більше того не буде, запевняю ¹⁶⁵². І як є щоденним його царської величності богомольцем, так і буду, в чому, боже, мені поможи, і даруй, боже, нашому цареві Петрові перемогу над ворогами, а вам, християнському воїнству, дай, боже, підкорити під ноги всякого ворога й супостата. Амінь! Амінь! Дай це, предвічний царю!»

Того ж таки 22 липня великий коронний гетьман Яблоновський, посилаючи з обозу від Дністра до гетьмана свого резидента і звіщаючи його про смерть короля Собеського, писав про те ж таки і про інші справи до боярина й білогородського воєводи Бориса Петровича Шереметова такого свого листа ¹⁶⁵³:

Найяснішого і найдержавнішого святої пам’яті Яна Третього,

з божої ласки короля польського, великого князя литовського,

руського, прусського, мазовецького, волинського, подольського,

підляського, інфлянтського і Річі Посполитої,

Станіслав Ян на Яблонові та Острогу Яблоновський,

краківський каштелян, великий коронний гетьман.

Пресвітлого й державного великого господаря, божою милістю царя і великого князя Петра Олексійовича, всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержця, московського, київського, владимирського, новгородського, царя казанського, царя астраханського, царя сибірського, господаря псковського і великого князя смоленського, іверського, югорського, пермського, вятського, болгарського та ін. господаря та великого князя Новгорода, Низовської землі, чернігівського, рязанського, ростовського, ярославського, білозерського, удорського, обдорського, кондійського і всієї північної країни повелителя та господаря Іверської землі, карталінського та грузинського царя і Кабардинської землі, черкаського і горського князя та інших багатьох господарств та земель вотчинних західних та північних отчича, дідича, наслідника, господаря й володаря, його царської величності, ясновельможному його милості пану Борисові Петровичу Шереметові, ближньому боярину воєводі білогородському, генералові військ його пресвітлої державної царської величності, до мене вельми милостивому пану-брату і приятелю братське й любительне поздоровлення!

Хоч окрила нас публічним жалем й осиротила стан Річі Посполитої нещасна подія — утрата з божого вироку найяснішого короля Яна Третього, нашого милостивого пана,— одначе, як тримала нас сусідська приязнь при його щасливому пануванні за постановою Вічного миру, так хай і тепер те святе діло візьме своє завершення, напевно того хочемо, оскільки потребує того замисел з’єднання християнських сил супроти загального ворога святого хреста. Стоїмо з нашими військами на пограниччі, рушивши у прийдешню кампанію, де стежать за нами буджацькі орди і не осмілюються піти кудись набік для якогось діла. І коли й надалі певна військова потреба понудить нас щось учинити над тим-таки ворогом, то ми охоче те зробимо. І щоб могли ми якнайчастіше діставати відомості про щасливі успіхи військ його пресвітлої державної царської величності, яких зичимо найщасливіших на потіху та оздобу цілому християнству, і на вікопомну його пресвітлої державної царської величності славу, і для подальших замірів щодо диверсій супроти ворога посилаю до боку вельможного його милості пана Мазепи, гетьмана Запорозьких військ його царської пресвітлої державної величності, на резиденцію його милість пана Василя Іскрицького, ротмістра святої пам’яті його милості короля. Отож відзиваюся через нього до вашої милості, милостивого пана, з виказом моїх послуг та узвичаєної дружби і віддаю його особу під опіку, щоб він міг давати мені знати про все, прошу це з огляду на сусідську приязнь і обов’язок трактату. А сам, висвідчуючи щиру прихильність свою, лишаюся

Вашої милості милостивого пана зичливим приятелем та братом.

Станіслав Яблоновський, краківський каштелян,

великий коронний гетьман.

Дано в обозі над Дністром, під Маріамполем,

місяця липня 22, 1696 року

Потім, 13 серпня, Жабокрицький, номінат Луцької єпископії, писав з Луцька до преосвященного отця Ясинського, київського митрополита, про відправлення в Польщі чотирьох сеймиків такого свого листа ¹⁶⁵⁴:

Яснопревелебніший, у Бозі милостивий

отче митрополите київський, мій вельми милостивий пане пастирю й добродію!

Після чотирьох сеймиків нашого генералу ¹⁶⁵⁵, відправлених у цьому часі не без ушкоди здоров’я та коштів, маю собі за заслугу донести, як архіпастиреві, з зичливою молитвою про здоров’я та всіляке щастя вашої милості, милостивого пана і добродія, з приниженою поштивістю про те, які є наші православні реляції. Два сеймики Руського генералу, тобто Галицький та Очепський, було зірвано через приватні незгоди його милості, отця львівського єпископа з його милістю паном Жураковським, галицьким войським ¹⁶⁵⁶, через що нічого бажаного щодо нашого набоженства на них не було схвалено. В цілій Короні та Великому Князівстві Литовському не маємо більше православних послів, окрім одного, мого сина, чесника ¹⁶⁵⁷ браславського, котрий послом з Браславля, він лишається каптурним суддею ¹⁶⁵⁸ з Волинського та Київського воєводства. Його я вчасно перед наступною неділею відправив з богом до Варшави на сейм з Волині, і, виїхавши з божою поміччю, він по науці молодості своєї, скільки зможе, готовий буде стояти за святе православ’я при архіпастирському вашої милості пана і добродія благословенні та молитвах, про які з ним-таки разом покірно прошу вашу милість, милостивого пана, а про інші речі йдеться в моєму листі, писаному до превелебного його милості отця Монастирського. Цілую пастирську правицю і статечно лишаюся

вашої милості пана пастиря і добродія слухняним у дусі

сином та приниженим слугою, грішний

Дионисій Жабокрицький, номінат єпископії Луцької та Острозької.

З кафедри Луцької, 13 серпня 1696 року

P. S. За прислані належитості моєї кафедри: святу митру й антимінси, покірно вашій милості, милостивому панові та добродію, дякую і обіцяю відслужити своїми молитвами при готовності до послуг на все життя.

ПУНКТИ ДО ПОЛЬСЬКИХ ІНСТРУКЦІЙ

на скликаний сейм його милостям панам послам з Київського, Браславського та Чернігівського воєводств, дані з сеймиків.

Оскільки грецька релігія стверджена безперервними уставами на конфедераціях, елекціях та сеймиках за панування давніших і пізніших польських монархів і на тодішніх генеральних зібраннях, відколи існує в правах своїх Річ Посполита, і тому, що її попередні права й привілеї щоразу зменшуються та порушуються, адже церковні добра того сповідання не раз утяжуються частими зимовими переходами та утриманням військ обох народів, духовні особи живуть не тільки з найбільшою для їхніх осіб особистою кривдою, але з найгіршого гатунку образами для їхнього капланського сану, хоч вони звільнені від світської юрисдикції — від багатьох їхніх милостей панів державців як земських, так і королівських добр, їх зневажають, тільки через приватні уподобання віддаляють із парафій, утяжують податками, відправленням підвод, посиланням з листами та іншими невиносними способами. Отож покладаємося на їхніх милостей, наших панів послів, щоб їхні милості добилися на теперішній конвокації відновлення всіх уставів, прав, привілеїв та мандатів, що служать грецькому обряду, і уладнали ту справу з Річчю Посполитою.

Де-де, а в генералі вашої милості панів наших усім належить шанувати устави простолюддя, щоб були цілком забезпечені, особливо, коли йдеться про утримання посполитим людом вільної релігійної науки; однак тепер часто діється інакше, особливо у Волинськім воєводстві, коли його милість об’єднанець ^1б59 необ’єднаних, супроти Владиславових мандатів, у найгвалтовніший спосіб відкидає від власної єпархії і підхиляє знедолених з церквами під свою юрисдикцію, покладаючись тільки на саме бажання дідичів та державців добр, а вони над душами християнськими ¹⁶⁶⁰ влади мати не можуть. Отож, щоб не вибухло через те якогось спалаху в горливім за свою релігію народові через таке шкідливе для вітчизни ущемлення віри. Зобов’язуємо вірою, поштивістю та сумлінням їхніх милостей, панів наших послів, щоб домагались у Річі Посполитої відновлення у теперішній час мандатів Владислава Четвертого, даних грецькому набоженству тим іменем, і щоб повернено було нез’єднаним, відірваним від своїх пастирів юрисдикцію, і щоб у подальші часи не діялося подібного — за цим міцно стояти, учинивши поміж себе погодженість.

Є в нас явні докази панської доброти найяснішого святої пам’яті короля, його милості, котрий щасливо перед тим панував, щодо релігії грецького сповідання. На порожній стілець Луцької єпископії він призначив заслуженого вітчизні пастирськими заслугами та побожністю до релігії своєї, вправного, яснопревелебного його милість отця Дионисія на Жабокриках Жабокрицького, номіната Луцької та Острозької єпископії, прототрона Київської митрополії, дбав також учинити через призначену комісію розслідування спустошень тієї-таки єпископії,— ця комісія, з огляду на смерть його королівської милості, не дала ніяких результатів. Отож зобов’язуємо скількимога їхніх милостей панів наших послів, щоб як особу, так і заслуги його милості отця луцького єпископа, заодно і спустошення тих добр узяти до уваги, щоб випросити в Річі Посполитої полегшень од зимових постоїв, хай би добра Луцької єпископії, звільнившись від зимових жовнірських становиськ, могли відновити за чулим дбанням його милості отця луцького, номіната, колишню давню міць, оздобу та справність.

Минулого року хоч було послано монаршу грамоту з Москви до отця Ясинського, київського митрополита, про прийняття та посвячення на Луцьку й Острозьку єпископію номіната Луцької єпископії Дионисія Жабокрицького, однак писано це під такою умовою, щоб те посвячення не учинялося супроти святих апостолів та богоносних отців. Через це митрополит і стягався з тим посвяченням отця Жабокрицького. Побачивши це і зрозумівши, отець Жабокрицький забоявся (як я вже раніше казав), щоб його бажання не було знищено й відкинено і щоб не довелося йому ще більше втратити кошту та збитку. Через це він запросив через свої листи та посланців у Луцьк на своє посвячення з Венгер Іосифа Стойку, мараморійського архієпископа, який не відмовив на те бажання Жабокрицькому, прибув до Луцька і посвятив його на ту Луцьку й Острозьку єпископію і 5 вересня в гуртожительнім Білостоцькім монастирі видав йому, Жабокрицькому, на ту єпископію такий установчий універсал, чи свій патент:

Іосиф Стойка, милістю божою православний архієпископ мараморійський, екзарх ставропігії патріаршої Константинограда,

Нового Риму адміністратор, митрополії білградської, Срдмиграда і всього православ’я в Угорській країні властитель.

Усім узагалі і кожному зосібно, хто бажає про те знати, а особливо святійшим патріархам, преосвященним архієпископам, єпископам, архімандритам, ігуменам, намісникам та всьому кліру духовного та світського стану, шляхетно уродженим обивателям, ставропігальним братствам, парафіям усякого чину, сану, в Русі старожитним єпархіянам, найбільше в Луцькій та Острозькій єпархії творимо для відома наше архієрейське благословення.

Продовж такого довгого часу осиротіла Луцька кафедра лишалася зі своїми дітьми, сяючи у святому православ’ї, без власного пастиря, через це в печалі своїй вигукнула до вишнього архієрея, господа нашого Ісуса Христа, із псальмоспівцем: «Боже Саваоте,— вернися, споглянь із небес, і побач, і відвідай цього виноградника» ¹⁶⁶¹, та співала жалісно до свого улюбленця. Почув і прийняв Господь голос її прохання, і прихилив вухо своє, і дав молитву тим, котрі моляться, коли вклав у серця пресвітлого царя святої пам’яті найяснішого Іоанна Третього, польського короля, щоб, як отець сиротам, обмислив достойного пастиря осиротілій Луцькій кафедрі, на що і привілей свій королівський дав, що укріпляв вільну елекцію духовного і шляхетського стану, вельмож їхніх милостей панів обивателів Волинського воєводства, православних синів східної католицької церкви. Отож через те, за діянням всесвятого животворящого духа і за молитвами пресвятої володарки нашої Богородиці, за керівництвом та дирекцією святого славного апостола і Христового євангеліста Іоанна, вищезгадані стани вибрали на пастирство кафедри Луцької та Острозької уродженого і ясновельможного пана Димитрія на Жабокриках Жабокрицького, писаря земського тощо, а зараз у святому чернечому чині ясне в Бозі превелебного його милості отця Дионисія. А що святу православну католицьку церкву багато хто з тих, що ненавидять Сіон, обкидали лайкою, то, через своє моління та писання, він умолив наше архіпастирське смирення відвідати їх і впорядкувати стан святих божих церков заради їхнього моління в Господа свого за мою душу. Адже немає більшого для божого раба, котрий для такого відвідання, озброївшись зі страхом та трепетом господнім хрестом, не злякався людських підступів та лайки, перейшов гори, й горби, і безводну пустелю, закликаючи Господа: «Сила спасіння хай мене осінить» у день брані, і доспів я до богоспасенного міста Луцька, і зрозумів бажання вищезгаданого нареченого отця пастиря луцького. Мав я тут нараду з розумними ієромонахами та ігуменами щодо деяких перешкод та перепон до святого високого ієрейського стану нареченому єпископу луцькому і побачив нужду церкві. Отож хай не радіє чужий поселець на цю перепону, коли б яка була, прикладаємо все це до невичерпного джерела — п’яти ран і на п’ять талантів скарбниці з чистими руками та серцем — тобто на безневинні муки нашого Господа, адже (за апостолом) не мають діти батькам шукати маєтку, але батьки дітям. Так і превисокий архієрей, Господь наш Ісус Христос, зволив нам довірити у пречистому своєму боці та в безневинних ранах скарбницю для розгрішення. Зважаючи на те, що таємниця святого покаяння в істинній сповіді лежить у скрусі серця і в задоволенні свого єства, а коли б архієрей чи єрей сповіді не розгрішав — це все одно, що без води хрестити чи без вина та хліба посвячувати євхаристію — стало б це наругою святих таїн і неладом. Через це і ми, архієрей та екзарх святого апостольського трону Константинограда, якому повинується і свята російська церква зі своїми чадами при істинному покаянні, засвідченому відомим духовним отцем, якому згаданий боголюбивий чернець Дионисій на Жабокриках Жабокрицький, номінат Луцької єпископії, висповідав свою совість без порушення канонів святих отців, перш ніж узяти святі й найбільші ієрейські ступені такого церковного начального чину, тобто архімандрію. Отож дійством пресвятого і животворящого духа і від імені превисокого архієрея нашого Ісуса Христа, владою нам даною архієрейською та екзаршою, згаданого превелебного отця Дионисія Жабокрицького, луцького єпископа, від усіх перешкод і від усіх людських погрішностей розгрішуємо і з’являємо, що він достойний святого ієрейського та архієрейського сану. А для певнішого увірення все оце, накреслене рукою, власною печаткою закріплюємо.

Дано в обителі святій гуртожительній Білостоцькій 5 вересня 1696 року

Смиренний Іосиф, архієпископ мараморійський

На тій Луцькій єпископії лишався він, Жабокрицький, років з п’ятнадцять, аж до Мазепиної зміни, а після його зміни та баталії, що була під Полтавою, коли великоросійські війська перебували в Польщі, постерегли від нього до себе якесь противенство та незичливість і відіслали його на Москву, а з Москви у найдальше заслання до Соловецького монастиря заслали, де він закінчив життя своє ¹⁶⁶².

У Короні Польській, згідно старовічних прав та їхніх конституцій, є такий звичай, що по смерті їхнього короля буває або міжцарів’я і править королівством та коронними справами духовного чину найвищий архібіскуп і польський кардинал доти, доки генеральною елекцією всієї Річі Посполитої буде вибраний король. Отож і цього 1696 року після смерті їхнього короля Яна Собеського правління коронних справ зійшло на кардинала і найвищого архібіскупа гнезнинського ¹⁶⁶³ Михайла Радзієвського, який, вступивши у правління королівських справ, оголосив своїми універсалами всій Річі Посполитій Польській, так і повторними своїми універсалами, надрукованими у жовтні місяці, що скликає сенаторів усієї Річі Посполитої для конвокації, бажаючи на ній для загального добра розв’язати, заспокоїти і задовольнити за заслуги, незадовольнені королем Собеським, конфедерацію і союз платних коронних військ, бо те конфедератське військо, позбувшись надії на винагороду своїх заслуг, учинило було після королівської смерті союз, знамірюючись (як було і вищесказано) неодмінно добиватися зброєю кількарічних своїх заслуг Річі Посполитій Польській. Цей латино-польський універсал ¹⁶⁶⁴ кардинала має в собі таке:

МІХАЛ СТЕФАН,

святої римської церкви просвітер храму св. Марії de Pace,

просвітер кардинал Радзійовський,

архієпископ гнєзнинський, легат ¹⁶⁶⁵ Королівства Польського

і Великого Князівства Литовського, примас і чільний володар.

Усім узагалі і кожному зосібно, кому про те відати належить, особливо їхнім милостям панам сенаторам, дігнитарям, урядникам і всьому лицарству, моїм милостивим панам та братам, із засвідченням моєї прихильності доношу до відома, як і в минулих щирих своїх посланнях доносив, зі становища своєї посади цілій Короні і Великому Князівству Литовському про смерть святої пам’яті короля його милості Яна Третього, нашого милостивого пана. І тепер, нітрохи не промешкавши, за правом публічним і за звичаєм, як належить мені у моїм становищі, маю задум, щоб при сирітстві нашому якнайшвидше зібралася конвокація станів Річі Посполитої, аби привести до присяги Річ Посполиту і не тільки якнайгрунтовніше і найконечніше укріпити внутрішню і зовнішню безпеку, але й наше сирітство, котре ослабляє стан Річі Посполитої, якнайкраще зараз заспокоїти. Оскільки ж сокровенна сила долі суперечить моїй думці, освідчую перед усіма взагалі, а зокрема перед воєводствами, що я, за своїм становищем, звертаю посильне й можливе дбання на те, аби ми врятували вітчизну цілковитою однодушністю та взаємною довірою, при справжній щодо того згоді умів та любові, адже незгода найбільше гнітить та губить республіку, тобто треба заспокоїти конфедерацію коронного війська. Це тим більше можна вчинити, ми ж бо не позбавлені відповідних засобів для швидкого розв’язання того з’єднання,— потрібно для того зголосити бажання та щиру згоду їхнім милостям, коронним гетьманам.

Я належно обрахував число озброєних і обдумав причини того з’єднання. У першому пункті помітно, що той вогонь, який тільки запалюється, існує ще малий, є частина війська мимоволі залучена до того союзу. З другого боку, можна помітити, що конфедерація тримається більше видимого приводу, ніж стоїть за реальну вимогу повернути заслужену військом платню, оскільки не дочекалася наслідків конвокації, котра мала б обчислити способи задоволення війська,— через це можна побоюватися шкідливих суспільних наслідків. Не було б, здається, нестачі в засобах, коли б доля не забрала в нас щастя, додавши на пагубу Річі Посполитій велику біду й призвівши до подальшого розорення королівства,— це впало на нас без будь-якої причини, а тільки через незгоду, від якої не тільки часто доходимо до ворожнечі, але, пожалься Боже, зрештою, дійшло вже до розладу нарад, від чого одним ударом нищиться всіляка дорадна діяльність щодо збереження вітчизни.

І хоч у такому становищі можна було б упасти у відчай, однак любов до республіки утримувала в добрій надії ревнильників суспільного блага і нічого не було упущено з того, що могло б зблизити розуми. Посприяв господь Бог відновити у ліпшій надії публічні обряди через нове з’єднання нарад, аби заспокоїти уми. Недовго, однак, тішилася Річ Посполита поверненою надією, адже в час засідань конвокація була зірвана через його милість посла Чернігівського воєводства ¹⁶⁶⁶, який заперечив її продовження. І Річ Посполита, позбавлена всілякого захисту, лишилася без ради й надії, бо хоч необхідність вимагала, з одного боку, подальшого продовження нарад, але, з другого боку, священне збереження права на вето стало перепоною в тому, через що мусили розладнатися великі й потрібні для загального добра спр’ави, що належали до конвокації. Довелося тільки трактувати про природну оборону, з чого знову виникли великі непорозуміння та утруднення ¹⁶⁶⁷,— так хотілося лихій долі! Заходило повторно на нові незгоди, і, переповнені добрих надій, громадяни приходили у відчай. Аж надійшла щаслива година і пожадана хвиля, коли було зауважено, що через вищезгадану конфедерацію війська Річ Посполита не тільки позбавлена зовнішнього захисту, котрого від того лицарства сподівалася, але взагалі в тій оказії загрожує їй внутрішня небезпека. Отож стани Річі Посполитої згодилися на складання конфедерації, котра своїми постановами ліпше буде інформувати ваших милостей, милостивих панів, як і реляції їхніх милостей панів послів на реляційному сеймику ¹⁶⁶⁸, котрий на їхнє бажання на звичайне місце в день [...] ¹⁶⁶⁹ місяць теперішнього року складаю для добра спільної вітчизни, прав, свобод та вольностей наших, закликаючи ваших милостей панів, щоб ви із вродженої до загального добра горливості грунтовно потурбувалися про суспільні та свої обов’язки за прикладом наших предків, котрі своєю кров’ю рознесли й поширили власні межі тієї Річі Посполитої. Так само і ми, для утримання золотої свободи, щастя і здоров’я нашого, повинні принести все, цінене нами, у жертву. А оскільки для наступної, дай, Боже, щасливої, майбутньої елекції майбутнього короля посполитим рушенням призначено генеральну конфедерацію, то в тому з інструкцією майже всіх воєводств упрошую ваших милість панів, щоб ви з любові до вітчизни були готові на будь-який випадок для її оборони, прийнявши цю мою пересторогу за подвійний заклик, котрий вашим милостям, милостивим панам, зголошую зі свого становища. Благаю також Бога, щоб нам усім зволив послати за своєю вишньою силою та нескінченною добротою свою милостиву допомогу. А той універсал, підписаний рукою моєю і печаткою утверджений, за думкою їхніх милостей, панів депутатів, як і з Сенату, так і з рицарського стану, при мені призначених для загальної ради, за звичаєм ординую і посилаю до всіх міст.

Дано у Варшаві, місяця жовтня, року 1696

Хоч цей універсал мало тут потрібен, однак поклав я його для знаття курйозів і для пізнання порядків вільного народу польського, який міцно береже свої права.

Того ж таки місяця жовтня через справника московської друкарні Каріона Істоміна святійший патріарх московський прислав гетьману книгу, друковану в Москві в перекладі з новогрецької, за назвою «Катехізис», і писав до гетьмана про це таку грамоту:

АДРІЯН,

милістю божою архієпископ московський і всієї Росії та всіх північних країн патріарх.

Улюбленому в господі, нашої мірності сину царської пресвітлої величності Запорозького війська обох боків Дніпра гетьману Іоанну Стефановичу Мазепі з усім домом архіпастирське благословення!

У всесвіті всеземного кола панує на спасіння єдина в людях господніх православйа католицька віра, через що і свята східна церква утверджується через богорушні святих отців учення, як то сказав пророк Гедеон ¹⁶⁷⁰ , що відгукується і в мені: «Господи! Це є в істинній вірі!», всі святі творили правду й благочесно дістали на небесах продовження теперішнього життя в майбутнім, вічнім. Є в апостола віщання: «Догодити ж Богові без віри не можна» ¹⁶⁷¹,— істинно християнській людині, знаючи про це, треба творити перед Богом та людиною добро і утримувати таїнства та молитословні чини в будьяких душеспасительних потребах, щоб наслідити небесне царство з нашим спасителем Ісусом Христом і всіма боговгодними святими. Через це посилаю тобі в любові з архіпастирською батьківською нашою душею книгу, що має в собі мудрування і зміст оповідань православної віри матері нашої, східної церкви, яку перекладено з елліно-грецького діалекту на наш словенський ¹⁶⁷² під назвою «Катехізис», тобто зголошення, її видано тепер з божою благодаттю у царському місті Москві в друкарні. Нехай після прочитання тієї книги з чималою користю твоя любов душеспасально і богомудро скористується для пригодження людинолюбця господа нашого Бога, бажаємо при цьому, щоб ти дістав на численні літа доброденне здоров’я з любими тобі.

Писано в царському великому місті Москві, від створення світу 7204 літа, а від Різдва боголюдини Ісуса Христа 1696, місяця жовтня [...] ¹⁶⁷³ дня

А книгу послав до твоєї любові від нас справник друкарні ієромонах Каріон Істомін, і коли він заради молитвенного поклоніння поїде в святу Києво-Печерську лавру, його, Каріона, в тій мандрівці привітайте заради нашої мірності.

Той Каріон, справник друкарні, привіз тоді ж таки в Малу Росію від свого розуму складений великий аркушевий буквар, або грамотку, потрібну для навчання дітей, подавши словенською та грецькою мовами в ній усі руські літери фігурами з людськими лицями.

В тих-таки числах ¹⁶⁷⁴ за божою волею пішов з цього дочасного життя преосвященний Теодосій Углицький, архієпископ чернігівський та новгородський. Після його смерті, коли духовенство тієї Чернігівської єпархії заходилося біля елекції, щоб вибрати собі нового пастиря, отець Лаврентій Крщонович, значна й учена персона серед чернігівського духовенства, ігумен Святотроїцький Іллінський, бажаючи собі того архієрейського достоїнства, писав до гетьмана Мазепи про те діло з Чернігова 16 листопада такого свого листа:

Ясновельможний милостивий пане гетьмане військ його царської пресвітлої величності Запорозьких, мій великий пане патроне і великий добродію!

Свідок мені Бог, що досі я й не мислив ніколи про вакансію Чернігівської архієпископи і не зважився б наприкрятись у тому вашій вельможності, милостивому моєму добродієві, зважаючи на недостойність мою і на слабку силу мою на таке високе діло. Знаю до того ж, що той святий і превисокий архієрейський сан є у божім віданні. Як каже апостол: «Не ви мене вибрали, але я вибрав вас і вас постановив, щоб ішли ви й приносили плід» ¹⁶⁷⁵,— йшлося від імені сина божого. І в псальмах: «Бо високий Господь, але бачить низького, а гордого він пізнає іздалека» ¹⁶⁷⁶. Але ж багато хто з поважних осіб, як з Малої Росії, так і з-за кордону, духовні, так і мирські, з яких тільки двох знаменитіших посилаю листи вашій вельможності, писані від них до мене, побудили мене до того своєю зичливістю і не перестають побуджувати. Отож я зважився штовхнути у двері милостивої ласки вашої вельможності, милостивого мого добродія, і, упадаючи до високоповажних стіп вашої вельможності, покірно просити: не зволь відкинути, ваша вельможність, од своєї патронської та добродійної ласки й мене, найнижчого підніжка свого, який безперервно дбає про панську вашої вельможності ласку. Нехай то буде без урази вашій вельможності, що смію говорити і про мої, хоч малі, труди в тій Чернігівській єпархії, що служив я вірно більш як двадцять років тутешнім архієреям і старався здобути їхню ласку, а постригшись в тій-таки архієпископській кафедрі, прислужувався і їхній царській пресвітлій величності, почавши від вічно достойної пам’яті царя Олексія Михайловича аж до теперішнього звитяжного монарха нашого православного ¹⁶⁷⁷, прислужувався й рейментарям звитяжного нашого монарха ¹⁶⁷⁸, прислужувався і їхнім милостям панам чернігівським полковникам, прислужувався, чим міг, Христовій церкві, про що посвідчить багато хто з друкарні не тільки нашої, але й з великоросійської; свідчить про це і найбільше Євангеліє ¹⁶⁷⁹, яке вийшло за блаженної пам’яті царя Феодора Олексійовича.

Не згадую я тут справ та дій у Малій Росії, перед тим небувалих, а тепер присвячених багатьом особам, почавши від самого монарха, як з Київського колегіуму, так і з Чернігова, на заздрість римлянам ¹⁶⁸⁰,— все це ішло за власним моїм старанням та починанням. І хоч у школах не вчив я, а міг би вчити і хотів, коли б мене чернігівський архієрей ¹⁶⁸¹ силою не примусив з послуху до свого діла, що, як розумію, стоїть вище шкільного навчання. Я і тепер безперервно прислуговуюся і хочу прислуговуватися вашій вельможності — щасливо над нами пануючому малоросійському рейментареві. Покірно тож прошу вашу вельможність, милостивого мого добродія, нехай ніхто тут, у цій ієрархії, і трохи своїх трудів не поклавши, а заслуживши їх десь в іншому місці на ласку та славу собі ¹⁶⁸², наших, хоч і малих, заслуг не загрібає, як квочка, і нехай нас не випихає на вічне поругання, що, просячи якнайпокірніше з усіма в тій єпархії товаришами по службі моїми, вашої вельможності і вельможного мого добродія, лишаюся

Вельможності вашої, мого вельможного милостивого пана патрона

і великого добродія, найнижчий підніжок,

постійний до кінця життя працівник,

усіх благ тимчасових та вічних щиро бажаючи, грішний богомолець

Лаврентій Крщонович, недостойний ігумен монастиря

Святотроїцького Іллінського Чернігівського.

Писано 16 листопада 1696 року

Цидула

Лист його милості Красінського ¹⁶⁸³, його власною рукою писаний, покірно прошу, зволь, ваша вельможність, з ласки своєї знову мені прислати. А його милості отця київського митрополита посилаю копію листа. А інші листи численних осіб не посилаю, щоб не утрудняти читанням вашу вельможність. Жаль, милостивий добродію, що мене, як виродка якогось, і кандидатом не висунули.

Даремно з таким своїм писанням трудився отець Крщонович, адже завівсь у тій мірі на гетьманській ласці. Бо коли 24 листопада в Чернігові зібралася елекція на вибрання архієпископа, то після недовгих розмов, за тією ж таки божою волею, одноголосно вибрано на ту архієпископію Чернігівську після Углицького чернігівського архімандрита Іоанна Максимовича, мужа значного і премудрого і того сану достойного. Та ж елекція відправлялась у такий спосіб:

«Добробут Христової церкви від початку євангельської проповіді проповідано істинними словами справжнього божого слова, що його не знеможуть пекельні ворота; так він зберігається неушкоджено й досі через милість того-таки божественного Христа-спасителя. У такому добробуті лишаючись, сіверно-руська церква, за присутністю й приводом висланих від ясновельможного його милості пана гетьмана Іоанна Мазепи, гетьмана військ його царської пресвітлої величності Запорозьких, і ясно в Бозі преосвященного його милості пана отця Варлаама Ясинського, архієпископа, митрополита київського, галицького і всієї Малої Росії, зібрала поважних делегатів у теперішньому 1696 році, 24 листопада, на елекцію чернігівського архієпископа при єпархіальнім духовенстві, які за давнім звичаєм чинять порядок і подають вільні на кандидатів вота.

Вислані від ясно в бозі преосвященного його милості отця київського митрополита з’явили архіпастирську волю перед усім собором, висловлену власною рукою його преосвященства на письмі, даючи вотум на високо в бозі превелебного його милість отця архімандрита новгородського ¹⁶⁸⁴, а коли б його милість отець архімандрит новгородський вимовлявся від того гонору через слабкість здоров’я, тоді ясно в бозі преосвященний отець київський митрополит згоджується при загальній усіх погодженій волі на його милість отця архімандрита чернігівського ¹⁶⁸⁵.

Від особи ясновельможного рейментаря делегати, його милість пан Василь Бурковський, обозний генеральний, його милість пан Яків Лизогуб, полковник чернігівський, і його милість пан Іван Скоропадський, генеральний бунчужний, зволили видати вота за високо в бозі превелебного його милість отця чернігівського архімандрита за своїм і усього рицарства наміром та однодумством,— до того доєдналися і пан війт ^1б86 з усіма начальними Чернігівського полку.

Пригоджуючись до архіпастирського ясно в бозі преосвященного його милості отця київського митрополита зволення, високо в бозі превелебний його милість отець чернігівський архімандрит дає вотум за давнім своїм дбанням на його милість отця новгородського архімандрита.

Превелебний у бозі його милість ігумен Святотроїцький Іллінський чернігівський ^1б87 через поганий стан теперішнього здоров’я, висилаючи від себе повірених — пречесного отця схимника, свого намісника з братією,— дає вотум на високо в бозі превелебного його милість отця чернігівського архімандрита.

Їхні милості кафедральні отці з усіма отцями ігуменами, котрі приклали руки до давнішої супліки, також з отцями протопопами і всієї Чернігівської єпархії духовенством видали одноголосно свої вота на його милість отця чернігівського архімандрита.

Його милість отець ігумен Рихловський ¹⁶⁸⁸, який не приїхав через погану дорогу, через свій лист, писаний до елекційного собору, вотує на високо в бозі превелебного його милість отця новгородського архімандрита або кого дух святий вибере.

Зібрані одноголосно бажають, щоб це діло збулося й доконалося зараз, як підписалися вони на супліці до вельможного рейментаря раніше.

Описано в Чернігівській кафедрі, при храмі святих страстотерпців Бориса і Гліба, року вище найменованого.

Його царської пресвітлої величності Запорозького війська генеральний

обозний Бурковський.

Його царської пресвітлої величності Запорозького війська чернігівський

полковник Яків Лизогуб.

Його царської пресвітлої величності Запорозького війська генеральний

бунчужний Іван Скоропадський.

Микола Грембецький, тепер чернігівський полковий осавул.

Лаврентій Крщонович, ігумен монастиря Святої Тройці Іллінського

чернігівського.

Ієромонах Герасим, намісник Чернігівської кафедри з братією.

Ієромонах Пахомій, ігумен Андронівського монастиря ¹⁶⁸⁹.

Ієромонах Теодосій Михайлович, ігумен Ключківського монастиря ¹⁶⁹⁰.

Ієромонах Інокентій, ігумен Думицького монастиря ¹⁶⁹¹.

Микола Сандоровський, протопоп чернігівський.

Афанасій Зарудзький, протопоп новгородський.

Самійло Денисович Хомінський, протопоп стародубський.

Теодор Богданович, протопоп березинський.

Стефан Іосифович, погарський протопоп.

Даніель Минович, намісник мінський.

Його царської пресвітлої величності чернігівський війт Йосип Євлевич з усім магістратом.

А що на тій елекції згаданого отця Крщоновича бажання було зневажено, через те в Святотроїцькому Іллінському Чернігівському монастирі було влаштовано, щоб задовольнити його архімандрію, і він, Крщонович, був перший архімандрит тієї обителі.

Той нововибраний архієпископ Максимович ¹⁶⁹², проживши на своїй архієпископії 14 років ¹⁶⁹³ чи, може, й більше, випустив у світ великою своєю працею всілякі користі людському життю книги, одні сам склавши, а інші з латинської на руську мову переклавши (як «Театрум Політикум», «Гелітропіон» ¹⁶⁹⁴, «Царський путь хреста господнього», «Алфавіт віршовий», «Богородице діво» ¹⁶⁹⁵ теж віршами, «Паракліс» ¹⁶⁹⁶ віршами тощо) і велівши надрукувати їх в чернігівській друкарні. За ті праці, а особливо за численні передмови при них, зокрема про Полтавську перемогу над шведами, де виписував похвали пресвітлому государю царю Петру Олексійовичу, був винагороджений від нього Сибірською митрополією, і, хоч,може, не хотілося йому її, поїхав туди і закінчив там своє життя ¹⁶⁹⁷. Хто був після того архієпископами в Чернігові, того я не знаю ¹⁶⁹⁸, оскільки перемінив у той час добре своє життя на невільниче.

Того ж таки місяця, після повернення Петра Волошина з Ясс, котрий був посланий до волоського господаря, гетьман, одержавши відомість про відставлення Дуки, волоського господаря, і про настановлення на його місце нового волоського господаря, також про програну турецьку війну під Білоградом із військами цісарськими і знову-таки про турецькі приготування в минуле літо на війну проти цісаря, також про ординські замисли на Малу Росію і про таємну кореспонденцію з новим волоським господарем, писав із Батурина 26 листопада до великого государя таку грамоту:

«Покірно доношу вам, великому государю, вашій царській пресвітлій величності, що мій посланець на ймення Петро Волошин, котрого я десь із рік тому відправив для вивідання вістей до волоського господаря Константина Дуки, разом з його, господаря, чоловіком Савою повернувся тепер у Батурин до мене, гетьмана, і так про себе оповідав, що з тією моєю посилкою натрапив на той час, коли тому господарю Константину настала переміна. Через таке утруднення він, Петро, був затриманий у ханського гетьмана, Стецикового брата, і відданий зі своїм челядником бусурманам татарам у руки, звідки сам він, Петро, втік до Ясс, волоської столиці, а його челядника продано в турецьку неволю. Відтак новий володар волоський відпустив його, Петра, з Ясс до мене, гетьмана, без жодних листів, і прибув разом з ним, Петром, значний тамтешній чоловік на ім’я Іван Драгинич ¹⁶⁹⁹, котрий у минулому часі кільканадцять років тому був намісником господаря Дуки на тому боці Дніпра в місті Немирові, бо в ту пору той володар володів цією стороною від турецького султана. Отож той Іван Драгинич, як і мій посланий чоловік, такі оповідали відомості, що того минулого літа турецький султан сам був зі своїми військами під Білоградом на війні супроти німецьких військ, тільки не встояв перед наступом тих німецьких військ, утік з того поля, покинувши і свої обози, котрими німці оволодівши, багатьох турків поклали трупом, через що перемога лишилася при німцях. Однак турський султан, готуючись на подальшу війну, наказав з усіх племен збирати й записувати янчарів, бажаючи конечно мати їх сорок тисяч, і вже начебто багато їх записано. Іще про те оповідають, що в Яссах, у волоського володаря, є певна відомість, що кримський хан наказав усім кримським і білгородським ордам, усякому готуватися й приспособлятись у теперішній військовий похід на нинішню зиму у вашу, царської пресвітлої величності, богохраниму державу Малу Росію, про що просторіше оповіжено в записі їхніх речей, і я той запис посилаю при цьому листі в приказ Малої Росії для донесення вам, великому государю, через Дмитра Несторенка, батуринського сотника, при якому і згаданого Петра Волошина виправляю для просторішого словесного про все те вищеописаного донесення в царське велике місто Москву, а згаданого Івана Драгинича залишаємо при собі в Батурині, бо він бажає жити тут, у Малій Росії, хочучи забрати сюди з Волоської землі свою жону й дітей, про що покірно прошу милостивого вашої царської пресвітлої величності указу. Ще є тут у нас чоловік, котрий прибув з ними ж таки, Петром Волошином та Іваном Драгиничем, породи малоросійської, котрий має там, у Яссах, жону і діти, якого волоський господар спеціально виправив з ними, наказавши, щоб той чоловік подав циферну азбуку ¹⁷⁰⁰ того володаря, якою він, володар, бажає чинити зі мною таємні обсилки, і того чоловіка я біля себе затримаю до монаршої вашої, царської пресвітлої величності, волі, про що прошу покірно милостивого вашої, царської пресвітлої величності указу, чи мені з тим волоським господарем зсилатися для відомостей, чи те посилкове діло не потрібне. А ту циферну азбуку послав я в той-таки, вашої царської пресвітлої величності, Малоросійський приказ.

Дано в Батурині, 26 листопада 1696 року

Того-таки року, хоч у поляків і була конвокація, згідно кардинального універсалу Радзієвського, покладеного раніше в цьому розділі, щоб заспокоїти сконфедеровані війська, однак була вона розірвана і скасована через деяких поляків, котрі не бажають миру, без ніякого завершення та користі. На те один із учених поляків, бачачи в той час, що його вітчизна Корона Польська явно хилиться до занепаду та руїни через конфедератські війська та інші внутрішні незгоди й замішанини, написав про те красними римами «Лямент».