Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ II. РОЗДІЛ XLI

 

РОЗДІЛ СОРОК ПЕРШИЙ

 

Про третю книгу «Житій святих» Димитрія, яка вийшла з печерського друку, і про земний та водний тракт, котрий лежав від Стародуба й Чернігова до Кролевця Прусського; про віддалення Кочубея від генерального писарства і про покладення на нього генерального суддівства; про листовну Мазепину кореспонденцію до коронного гетьмана Яблоновського щодо слобід, які поляки осаджували на тому боці, і щодо образ українським купцям, котрі творяться у Польщі; про відповідь на те Яблоновського до Мазепи з присланням трьох універсалів; про поховання православними уніатського попа і про ворожнечу за те уніатську супроти православних; про православного львів’янина Братковського, якого піймано відступниками і по-тиранському страчено у Слуцьку 1853, про смерть білоруського єпископа отця Полховського.

1853 Треба: у Луцьку.

1854 За березень—травень. У книзі, крім житій, уміщено статтю про березень з коротким викладом різних систем літочислення, «Слово Іоанна Златоустого на Благовіщення» тощо.

1855 Цей тракт мав велике значення для торговельних стосунків України з країнами Західної Європи, оскільки традиційні шляхи через Польщу були на той час небезпечні і майже закриті Про небезпеки українським купцям пише далі й сам С. Величко.

1856 Мірний — такий собі, посередній.

 

 

 

1857 Велике море — Балтійське море.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1858 Див. приміт. 1855.

1859 В. Кочубей народився в 1640 р., тобто йому в цей час було 60 років.

1860 Гончарівка — село біля Батурина, де був гетьманський палац.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1861 Гибанова ліска — патериця з чорного дерева.

1862 Ницувати — нищити.

1863 Перед цим Василь Чуйкевич був військовим канцеляристом.

1864 треба: «намісника сибірського». (Див. далі лист гетьмана Яблоновського).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1865 Подано в перекладі з польської мови.

1866 Універсали подано в перекладі з польської мови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1867 Забори — грабежі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1868 3 Володимира-Волинського. Офіціал — урядовець при єпископі.

1869 Д. Братковський тільки деякий час жив у Львові, постійне його місце проживання було в Луцьку.

1870 Книга називалася: «Світ, розглянений по частинах» («Swiat po czesci przeizrzany») і вийшла у Кракові.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1871 Олиця — містечко, тепер Волинської обл.

1872 Після арешту в Олиці Д. Братковський зумів визволитися. Втративши надію домовитися з І. Мазепою, Д. Братковський бере участь у повстанні С. Палія проти шляхетського засилля на Україні. Д. Братковський складає відозву із закликом повстати і, одягтись у просту одежу, йде на Волинь, щоб її поширювати. Під містом Заславом його було заарештовано, а по тому засуджено і страчено в Луцьку 15 листопада 1702 р.

1873 На цих словах уривається текст в оригінальному рукописі С. Величка. Лист до митрополита В. Ясинського гетьмана І. Мазепи взято із списку Літопису С. Величка, який належав М. О. Судієнку. Цим листом закінчується Літопис і в цьому списку.

 

Року від створення світу 7208, а від божого очоловічення 1700 року, в місяці січні, вийшла у світ третя книга «Житій святих», складена працею богонадихнутого мужа ієромонаха Димитрія Савича Туптала, починаючи від березня 1854,— вийшла вона з києво-печерської друкарні за архімандритства отця Іоасафа Кроковського і наповнила духовною радістю серця цікавих книжних людей.

Того ж таки року в лютому місяці за гетьманським наказом і за оповіддю стародубських та чернігівських купців у генеральній канцелярії описано земний та водний тракт 1855, який лежить з Малої Росії від Стародуба й Чернігова до Кролевця Прусського і до Риги за таким порядком:

«У Стародубському полку перевози ті ж таки, аж до границі села Лотоків, звідки перевіз на Сожі в Папортках, самого Дніпра перевіз під Биховом, з Бихова до села Білиничі, за Білиничами мірний 1856 перевіз на річці Друті, від Друти до містечка Борисова, у Борисові річка Березина Велика, там перевіз та міст, з Борисова до містечка Бобра, до міста Мінська, звідти до містечка Ракова, з Ракова до містечка Воложина, до містечка Дзєвинишек, до Алкиник, те містечко навпроти Вільня, за вісім миль із правого боку. З Алкиник до містечка Даліг, звідти до Оліти, там перевіз просторий на річці Німані. З Оліти до містечка Семни, з Семна до Вєржболова, з Вєржболова тут границя прусська. Прусське курфюрстерське перше містечко Столп’яни, із Столп’ян до Інструц, до Вілави, до Лабкова, з Лабкова шість миль до Кролевця. Всієї дороги зі Стародуба до Кролевця 160 миль.

З Чернігова Кролевецький тракт земною дорогою до Лоєва, тут перевіз через Дніпро до Річиці, до Парич, до Глуська, звідти до Слуцька, тут перевіз на річці, біля річки перед Слуцьком до Романова, до Нісвіжа, до Столович, до Мовчали, до Пісковців, тут перевіз Німен. Від перевозу до Білиці, до Калконії, до Щучина, до Гродна, до Волкуші, тут пущі на сім миль, тут і коронне містечко Августів, звідти дві милі до Єлгу — прусської границі, звідти до Лейц, 14 миль до Кролевця. Від Чернігова така ж відстань, як із Стародуба до Кролевця.

 

 

ОПИС ВОДНОГО ШЛЯХУ ДО КРОЛЕВЦЯ

Із Стародуба до водного шляху містечка Столпців миль 70. Із Столпців до Гродна, із Гродна до Ковна, до Юрборка, тут прусська границя. Перше містечко трактом водним над Німаном Регнета, містечко Тилжа, з Тилжі іти Німаном 12 миль до Копаниці наліво, а з Копаної ріки до Тапліїва 12 миль. Звідти 6 миль Копаною рікою до Лабкова; з Лабкова Копаною рікою в самий Кролевець. А другий поворот від Тилжі вправоруч — Німан пішов у Велике море 1857, тим морем можна до Кролевця і до Риги, коли не йти Копаною рікою.

Водний порт до Риги починається біля Бішенкович на ріці Двині, отож водний порт до Кролевця на ріці Німані починається у Столпцях.

Навіщо той тракт описано, про те в канцелярії не було відомо 1858.

 

 

Тоді ж таки, в місяці квітні, на традиційному святковому великодньому з’їзді в Батурин до гетьмана полковників та всієї малоросійської старшини Василь Леонтійович Кочубей, прослуживши вірно і старанно Богу, великому государю царю російському, своїй малоросійській вітчизні і Запорозькому війську тридцять з лишком років на генеральному писарстві і невсипущими та багатотрудними писарськими ділами здоров’я своє, а найбільше зір очей пошкодивши (оскільки був уже в літніх свого життя роках) 1859, здав із себе той писарський уряд і, публічно поклавши перед гетьманом при усій старшині в столовім гетьманськім домі на Гончарівці 1860 військову печать, подякував гетьману і всій старшині за свій уряд хоч і короткою, але красною і повною розуму промовою, як муж дуже добророзумний і в писарських справах досконалий. Цій несподіваній його, Кочубея, зміні не тільки полковники і вся старшина, але й гетьман здивувалися, а бувши задоволені його справністю у писарських ділах і до себе зичливою схильністю, зашуміли були знову постановити його, Кочубея, на писарському уряді, але він, дуже те заперечуючи, відразу ж від’їхав із гетьманського дому до дому свого і хоч, здавши з себе писарство, бажав після великих писарських трудів відпочити у спасенній тиші свого дому, провівши решту свого життя спокійно, однак не зміг того бажання удостоїтися, бо після його від’їзду з гетьманського дому полковники і вся старшина, обідаючи у гетьмана, спільно порадилися, щоб не бути йому без уряду, і постановили вручити йому уряд генерального суддівства, до чого і гетьман, легко схилившись, звелів відшукати із скарбця судійську чорну гибанову ліску 1861, просто у срібло оправлену, і на другий чи третій день, коли полковники і вся старшина з’їхалися перед Божою службою до гетьмана на Гончарівку і Кочубей туди ж прибув, несподівано було йому вручено від гетьмана та всієї старшини суддівський уряд, про який він і не гадав, оскільки був тоді суддя один — Сава Прокопович. Але Кочубея поставлено старшим суддею від Сави за його великі й вірні заслуги у війську; і хоч він, Кочубей, від того уряду ухилявся і, кладучи певні вимовки, не хотів за нього братися, однак, не можучи чогось більшого учинити супроти всієї старшини та війська, не без жалю та сліз мусив прийняти з гетьманських рук згадану суддівську ліску і від усіх прийняв веселе привітання на той уряд,— так здійснюється приказка: коли щось собі чоловік обіцує, теє бог ницує 1862. Так і мій пан Кочубей, склавши з себе писарський уряд, мислив прожити в тиші, без жодного уряду, але захопила його ще більша після писарства буря і завірюха, безконечні денні та нічні судові розправи, до того ж і справи писарські його не покидали, оскільки Василь Чуйкевич 1863, котрий завідував на писарському місці військовою канцелярією, бувши чоловіком новим, хоч і мудрим, ще не призвичаївся був досконало до управління всіляких військових писарських справ. Отже мій згаданий пан, ухилившись від писарських трудів, не ухилився більших трудів, суддейських, як той, хто, криючись від дощу, став під ринву.

Після роз’їзду всієї старшини з Батурина він, мій пан Кочубей, ознаймовуючи преосвященному отцю Варлааму Ясинському, київському митрополиту, про складання із себе писарства і про накладання на себе ж генерального суддівства, писав до нього з Батурина такого свого листа:

 

«Ясне в Бозі преосвященний милостивий пане архіпастирю!

Покірно доношу, як зичливий слуга і вірний робітник вашої архіпастирської святині, милостивому своєму панові та добродію, що я, не можучи знести великих і трудних писарських праць, які чимало мені збавили зору та здоров’я, багато і частократно просячи, упросив собі тепер у суспільства звільнення від тієї служби, але покладено на мене не по волі і не за моїм бажанням невиносне діло генерального суддівства, яке не відповідає моїй простій особі і мірі мілкого мого розуму. Отже, упадаючи під ноги святого вашого архіпастирського престолу, прошу якнайпокірніше про милостиве й доброзичливе, яке подається всечинним богом, архіпастирське благословення для здопоможення у тому важкому суддійському правлінні.

 

Дано в Батурині року 1700»

 

 

Того ж таки року деякі польські панове на тому боці Дніпра почали були осаджувати слободи на порожніх місцях, що було заказано останніми трактатами, скликаючи на них цьогобічних малоросійських людей. А купцям малоросійським почали були діятись у Польщі численні ошуканства й образи. Гетьман Мазепа, діставши про те певну відомість, писав у Москву до ближнього боярина, кавалера, генерала і намісника сіверського 1864 Феодора Олексійовича Головіна (котрий на той час, після монаршого від’їзду в чужі німецькі поморські країни, управляв усіма царськими ділами), а він, боярин Головін, покладаючись на пакти вічного російського з поляками миру, вчинені 1686 року, писав від себе про ті новозакладені польські слободи і про образи малоросійським купцям, чинені поляками, до великого коронного гетьмана Яблонського свого листа. З тим ото листом гетьман виправив до Львова басанського сотника Карпа Яськевича і писав з Батурина про те саме до того ж коронного гетьмана осібний лист. На той лист коронний гетьман учинив зі Львова 10 липня таку листовну відповідь до Мазепи 1865:

 

Вельможний милостивий пане гетьмане військ Запорозьких

його пресвітлої та державної царської величності,

до мене вельми милостивий пане і приятелю!

Привіз мені тут пан Карпо Яськевич, басанський сотник і посол вашої милості пана, лист від ясновельможного його милості пана Феодора Олексійовича Головіна, великого господаря його пресвітлої державної царської величності, ближнього боярина, кавалера, генерала і намісника сибірського про те саме, що й до вашої милості пана. Начебто якісь панове з нашого боку мали осадити на тих місцях слободи, в яких заборонено селитися через останній трактат і залишених до подальшого розпорядження його королівської милості з Річчю Посполитою і його царської величності. Добре було б, коли б був ваша милість пан ознайомив, хто це і які місця осаджує, то б і я сам не схвалив цього, оскільки високо шаную приязнь його царської величності з його милістю королем та Річчю Посполитою. Пише, ваша милість пан, і про те, що купцям та підданим його царської величності діються в наших краях ошуканства та неслушні утяження, в тому буде належна сатисфакція, коли хто укривджений обізветься тут зі своїми претензіями. Я в таких справах мушу знестися з його милістю королем і радою, що є при його боці, а це швидко бути не може, бо король, його милість, від’їхав до Прусе. Отож, як тільки від його милості короля я відберу щодо того декларацію, пошлю, щоб звідомити про те, мого спеціального посланця до вашої милості пана. Зараз же посилаю мої універсали в Україну із засторогою, щоб ніхто не важився супроти заборони останнього трактату осаджуватись у тих місцях, котрі залишені до подальшого рішення. Маю ту надію, що так і з боку його царської величності таких слобід на тих грунтах дозволяти й допускати не будуть. Себе ж самого віддаю звиклій вашої милості пана приязні і зичу від пана Бога всякого щастя.

 

Зі Львова 10 липня 1700 року

 

Вашій милості завжди зичливий приятель та слуга

Станіслав Яблоновський, каштелян краківський,

гетьман великий коронний.

 

 

При тому своєму листі прислав коронний гетьман до гетьмана Мазепи через згаданого басанського сотника три свої універсали: один — до купців українських, щоб при пашпортах свого гетьмана зі всілякими товарами та своїми гендлями безпечно проїжджали за кордон у Польщу і через Польщу; другий — до польських обивателів, духовних та світських, щоб українських купців у Польщі не утруднювали й не утяжали; третій універсал до польських панів, які начебто мали на Україні свої грунти, щоб не осаджували своїх слобід на тих порожніх місцях, які визначено вищеназваним трактатом вічного миру лишатися порожніми. Всі ці три універсали Яблоновського від слова до слова мають у собі таке 1866:

 

Станіслав Ян на Яблонові Яблоновський,

каштелян краківський, великий коронний гетьман,

барський та межиріцький староста.

Чиню до відома, кому про те належить відати, особливо їхнім милостям панам обивателям і купцям українським київським та задніпровським з держав його пресвітлої державної величності при вияві моєї приязні. Заходять до мене реляції, начебто ваші милості панове, побоюючись заборів 1867 та неналежних поборів у державах його королівської милості, остерігаються приїжджати сюди, до Польщі, з товаром, кіньми та різними речами. Відтак доношу тут вашим милостям і запевняю в тому, що хто тільки з пашпортом його милості вельможного пана Мазепи, гетьмана Запорозьких військ його пресвітлої державної царської величності, і його королівської милості та Річі Посполитої приїде з товарами, віддавши, згідно давніх звичаїв, мито там, де повинні його заплатити, матимуть волю без жодної кривди та утяжень продавати і з ними по цілій Польщі переходити за кордон до іншого краю. Кому б тільки було виникло у чомусь від когось утяження, за донесенням мені найменшої скарги, щоб дістати справедливість і належні сатисфакції, декларую всілякі полегшення і для ліпшої віри рукою власною підписуюся.

 

Дано у Львові 11 липня 1700 року

 

(М. П.)

 

Станіслав Яблоновський, краківський каштелян, гетьман великий коронний.

 

 

Станіслав Ян на Яблонові Яблоновський,

каштелян краківський, великий коронний гетьман,

барський та межиріцький староста.

Чиню відомим, кому про те належить знати, всілякої достойності звання і стану людям по містах, містечках та селах його королівської милості, духовним та світським. Заходить тут мені реляція, що їхні милості панове обивателі та купці українські, київські і задніпрські, приїжджаючи до Польщі в держави його королівської милості та Річі Посполитої з різними товарами, виносять часто великі й неслушні утяження, оскільки через те чиняться немалі суспільні заводи, то щоб більше згадані люди з держави його пресвітлої державної царської величності, які приїжджають з товарами, віддавши згідно давніх звичаїв мита там, де мають їх платити, не виносили ні від кого жодної кривди та утяжень, але могли вільно продавати і без будь-якої трудності та заборони безпечно переходити по цілій Польщі і за кордон,— пильно того бажаю, доручаю, і прошу, й зобов’язую суспільним іменем.

Діялось у Львові 11 липня 1700 року

 

(М. П.)

 

Станіслав Яблоновський,

каштелян краківський, гетьман великий коронний.

 

 

Станіслав Ян на Яблонові Яблоновський,

каштелян краківський, великий коронний гетьман,

барський та межиріцький староста.

Чиню відомим, кому про те належить знати, особливо ясновельможним моїм милостивим панам і братам, які мають на Україні від Дніпра свої дідицтва та посесії, при виявленні моєї братерської схильності доводжу до відомості.

Зайшли тут до мене через особливе посольство від його милості пана Феодора Олексійовича Головіна, ближнього боярина, кавалера та сибірського намісника, і від його милості пана Мазепи, гетьмана військ Запорозьких, вимога та нагадування іменем його пресвітлої державної царської величності, що деякі їхні милості з нашого боку супроти заборони й домовлення в останньому трактаті, постановленому їхніми милостями панами комісарами святої пам’яті його милості короля та Річі Посполитої з його царською величністю, важаться осаджувати слободи від Дніпра, хоч і на своїх грунтах, але в тих місцях, котрі через той згаданий трактат залишений і утриманий, щоб лишався порожній, поки не зайде дальше рішення через спілкування його королівської милості та Річі Посполитої з його царською величністю. Тому що від того була б оказія до порушення згаданого перемир’я і недотримання миру, застерігаю милостивих панів, зобов’язуючись любов’ю до суспільного добра, щоб не тільки не осаджувати таких слобід, але, коли вже такі там осаджено, щоб їх занехаяли і людей розселили, бо з того б могло б вирости діло, що дало б негадані результати. Не сумніваюся, що в тому буде достатнім побудженням для вельможних моїх милостей панів ревність до суспільного добра, аби закріпити милий мир, про що за посадою своєю прошу й бажаю.

 

Діялось у Львові 7 липня 1700 року

 

(М. П.)

 

Станіслав Яблоновський.

 

 

Того ж літа на Волині, за монастирем Білостоцьким в милю, у селі Жуківцях, помер уніатський священик Касіян і, на прохання овдовілої попаді, був він похований у тому ж часі православними ченцями Білостоцького монастиря за православним священичим порядком у своїй сільській церкві, бо овдовіла попадя уніатів на поховання свого попа не просила через те, що були вони далеко від села Жуківців. Коли ж про це довідалися ченці-уніати володимирські, то володимирський офіціал 1868 з іншими своїми ченцями зараз-таки приїхав до згаданого села Жуківців і, відкопавши та вийнявши того уніатського священика Касіяна, кинули його з труною в болото, що було поблизу тамтешньої церкви, за те, що був похований православними білостоцькими ченцями. Кидаючи його в болото, ті згадані уніатські ченці, гемонські інструменти, говорили таке: схизмати святу церкву своїм прибуттям у ній осквернили, нехай же піп Касіян не в церкві своїй, а в болоті лежить, як заслужив у схизматиків. Це треба розуміти, що він, Касіян, за життя свого був схильніший до схизматиків, ніж до нас, уніатів, оскільки і по смерті своїй велів поховати себе схизматикам, а не уніатам.

Дивись отож, ласкавий читальнику, яка злоба та ненависть до нас, православних християн, від проклятих уніатів, що свою схизму на нас, православних, накладають і одягають нас пороком своєї нечистоти, себе ж по-фарисейському праведними та святими голосять, а нас же, православних, нечистими і церквоосквернителями називають! Скільки ж бо є безумства та затятості їхніх, уніатських, засліпи їх, злобо їхня! Мабуть, бажали б усіх православних християн, наших братів, бачити в погибельній тоні, вони ж самі за своїм марнославством упали через відщепенство від святого православ’я і не дивно, коли і їхній уніатський керівничий — сатана, котрий, відійшовши од божої благодаті, зичив би оглядати всіх християн у божій неблагодаті! Але буде з нього і уніатів-законопереступників, та шалених руйнівників канонів апостольських, та богоносних отців.

Того ж таки року був у гетьмана Мазепи його давній конфідент з міста Львова ‘ , чоловік учений та поет вищеназваний (котрий і книгу під назвою «Світ розглянений» красно й утішно склав польським ритмом про різні львівські речі, і видрукував 1697 року) 1870, благочестя святого нерушний блюститель Данило Братковський. А повертаючись із Батурина від гетьмана, з уваги на відщепенців святого православ’я, не їхав просто через Київ до Львова, але їхав через Полісся, і в місті Олиці 1871 через поляків і своїх відщепенцівуніатів, що чигали на нього на всіх шляхах, був пійманий, припроваджений до Слуцька і там був якимись фальшивими речами, а особливо через нерушне його православ’я та погодженість щодо того з Мазепою, за демонським наважденням через згаданих своїх відщепенців оббреханий, і оскаржений, і на смерть декретований — його посеред слуцького ринку через ката було по-тиранському розтято за сім разів, навіть до Львова, щоб побачитися з жінкою та дітьми, його не пустили 1872.

Також, того-таки року, діставши відомість від преосвященного отця Ясинського, київського митрополита, про смерть преосвященного отця Серафіона Полховського, єпископа білоруського, жаліючи на ту смерть і бажаючи горливо 1873 вибрання на його місце іншого єпископа в Білій Русі, гетьман писав до нього, отця митрополита, такого свого листа:

«Оскільки з листовної вашої пастирської милості реляції, як і з листів від превелебної капітули Білоруської єпископії до вашої пастирської милості і до мене писаних, я звістився про смерть блаженної пам’яті ясно в бозі превелебного його милості пана отця Серафіона Полховського, єпископа білоруського, жалію про те вельми і співчуваю горливим своїм до православ’я серцем. А найбільше тому, що під цей неспокійний час, коли божа православна церква у тамтешньому розмежованому краї лишилася при внутрішніх та зовнішніх недовірствах, утяжена постійними наругами від іновірних супостатів, він, добрий і дільний пастир святого православ’я, залишив осиротіле своєї вівчарні стадо, про що хоч і не належало б під час теперішньої воєнної хвилі кривавого Марса турбувати монарші його, пресвітлого і державного великого государя, маєстати у відсутність самого великого государя у великім царськім місті Москві, однак, поважаючи синівською моєю схильністю жадання та виказ вашої пастирської милості і сердечно уболіваючи на той жалісний випадок осиротіння престолу Білоруської єпископії, обіцяю через моє заступництво донести до пресвітлого монаршого престолу, щоб тепер, під час бутності в Москві великих послів, посланих від Польської Річі Посполитої та Великого Князівства Литовського, говорено було про те, щоб, не порушуючи пактів, тамтешнім православним вільно було б вибрати на єпископський престол за своєю згідною волею та розглядом, кого самі захочуть обрати на пастиря. Також прошу вашу пастирську милість, зволь, як горливий ревнитель православ’я, маючи реляцію до тієї Білоруської єпископії, написати і свій поважний пастирський лист за інстанцією до пресвітлого монаршого маєстату, з викладом про те все. Я ж оту поважну вашої пастирської милості листівку інтерпозицію і моє листовне подання до царської величності чи через пошту, чи через якогось особливого мого гінця обіцяю послати, як це належить за потребою чи в приказ Малої Росії, чи в інше яке місце.

 

Писано в Батурині 1700 року»

Допомога проекту

На сайті 73 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені