РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Про вальний з’їзд у Чигрині тогобічних полковників та старшини і потвердження там Дорошенка на ціле гетьманство із взаємною присягою на нейтральність; про Дорошенкові універсали, заслані на цей бік Дніпра, щоб люди прихилилися до нього; про п’яте чи шосте роздвоєння, українську пагубу через її гетьманів і про руїну від Дорошенка Переяславля; про замешкання й одруження в Москві Брюховецького; про знищення ним давніх прав і вольностей малоросійських; про прибуття Брюховецького до Гадячого; про його страх перед Дорошенком і про розіслання універсалів на всю Україну не схилятися до Дорошенка, з чого в народі затвердилося роздвоєння; про підозру Брюховецького на Гамалію; про затемнення сонця; про повішеного жидівського псевдомесію в Турках і про російську війну на Лівонію та шведську Ригу; про Дорошенкову кореспонденцію до Криму і до запорожців; про здобуття собі ханської приязні і про одержану відповідь на його лист від запорожців; про королівське бажання, викладене Дорошенкові; про тодішні його обітниці і про довгий Дорошенковий роздум.

¹⁷⁰ Див. приміт. ¹⁶⁵

¹⁷¹ Джерела повідомляють про раду в Лисянці 22 лютого 1666 р., але чи було там потверджено П. Дорошенка гетьманом — невідомо. Зате вирішено розірвати з Польщею.

¹⁷² Переяславським полковником був Єрмолаєнко.

¹⁷³ Події відбувалися трохи інакше. Брюховецький послав Єрмолаєнка на Черкаси, але загітовані Дорошенком переяславці збунтувались і вбили свого полковника. Тоді пішли проти царського воєводи Вердеревського. Місто спалив переяславський воєвода, замкнувшись у замку. Проти переяславців пішов князь Щербатов і послані Брюховецьким козаки і розбили їх, це сталось улітку 1666 р. Сам Дорошенко також не припиняв воєнної акції проти Лівобережжя, набігаючи сюди кількаразово.

¹⁷⁴ Дарію Олферівну Ісканську. Після падіння Брюковецького її відіслано в полон до Чигрина.

¹⁷⁵ Згідно статей, постановлених 22 жовтня (за ст. ст.) 1665 р.

¹⁷⁶ Воєводи мали бути в Києві 5 тисяч чоловік, Чернігові — 1200 чоловік, Переяславі — 1200 чоловік, Ніжині — 1200 чоловік, Полтаві — 1200 чоловік, Новгороді-Сіверському, Кременчуці, Кодаку й Острі — по 300 чоловік. Були вони призначені й у інші міста.

¹⁷⁷ Див. приміт. ⁷⁶

¹⁷⁸ Стрітення припадає на 2 лютого (за ст. ст.).

¹⁷⁹ Мабуть, Калістратом.

¹⁸⁰ Брюховецький покарав не одного Гамалію. Так само було заслано військового суддю Ю. Незамая, лисянського полковника Височана та інших. Пізніше ми бачимо Гамалію послом Брюховецького в Туреччині.

¹⁸¹ Тут плутанина. Міста повернено за Кардиським миром, але він постановлений був ще 1661 р. Події, які згадує С. Величко, відбулися під час війни Росії з Швецією в 1656 р. Величко некритично переписав абзац з Пуфендорфа, не завваживши друкарської помилки в означенні року: не 1656, а 1666.

¹⁸² Ще напочатку Дорошенко здобув ханову приязнь. (Див. приміт. ¹⁶⁵).

¹⁸³ Лист викликає сумнів щодо автентичності, як загалом усе листування гетьманів із Запорожжям, що його подає С. Величко. Але П. Дорошенко й справді в цей час намагався навернути запорожців на свій бік і таки посилав до них свої універсали.

¹⁸⁴ У цей час на Січі кошовим був І. Сірко.

¹⁸⁵ Перед Польщею П. Дорошенко в цей час приховував свою антипатію до неї. Крім того, саме постановляли Андрусівське перемир’я, на якому доля козаків була вирішена. Посилкування ж між королем та Дорошенком були.

Року від створення всього живого 7174, а від плотської з’яви у світі Господа 1666. Петро Дорошенко, лишаючись у Чигрині названим у минулому 1665 році гетьманом, а через те, що був умілий у всіляких речах, одне через дари, а друге — через обіцянку, кому належало, майбутньої своєї ласки й уваги ¹⁷⁰, досяг з успіхом того, що був наділений цілковитим гетьманським гонором. Бо коли на Водохрещу з’їхалися в Чигрин тогобічні полковники з іншою старшиною та виборнішим товариством, учинено було раду щодо гетьманства і без довгих роздумів одностайно проголошено і затверджено його ж, Дорошенка, на тоді черкаського полковника, гетьманом ¹⁷¹. Йому відразу вручено військові клейноди, а вірність та щирість закріплено взаємною присягою — гетьман військові, а військо гетьманові. Того, при якому монархові будуть лишатися — чи російському, чи польському,— не визначали.

Дорошенко тоді, ставши цілковитим гетьманом і добре пригостивши старшину та військо напоями, розпустив їх по домівках, однак невсипущо міркував, як би притягти до свого рейменту і цьогобічну малоросійську Україну. Він наказав своїм полковникам готуватися до воєнного походу, а чуючи, що Брюховецький з полковниками ще не повернувся з Москви, розіслав на цьогобічну Україну в усі полки свої універсали, бажаючи, щоб прихилився до нього весь народ, а Брюховецького щоб відкинув. Після цих універсалів одні зволили, а інші не зволяли прихилитися до нього. Отак постала з причини гетьманів-владолюбців п’ята чи шоста незгода єднання Малої Росії, роздвоєння і чварна пагуба в народі. Бо Дорошенко, розгнівавшись на Переяславський полк, що не схилявся до нього, виправив на нього, прихиляючи його до себе примусом, своє військо. Це військо не тільки здобувало Золотоношу і багато їй зашкодило, але й, штурмуючи сам Переяславль, спалило його. Було забито там і переяславського полковника Данка ¹⁷². Отак помстився Брюховецькому Дорошенко, спаливши Переяславль, за свою кривду, і то через те, що Брюховецький спалив був його Черкаси ¹⁷³.

Гетьман Іван Брюховецький, бавлячись немалий час у Москві з полковниками при милості царської величності, оженився там, пойнявши дочку якогось боярина на ім’я Дарію ¹⁷⁴, і при гетьманському титулі дістав на себе від царської величності боярський чин. Віддячуючи за це, він безрозумно знищив давні малоросійські вольності, бо допустив і дозволив ¹⁷⁵ безоглядно бути по всіх малоросійських містах московським воєводам ¹⁷⁶, які згідно того дозволу відразу ж наїхали за монаршим указом у Малу Росію й почали панувати з великим і безпошанівним всенародним малоросійським утяженням.

Потім, за кілька тижнів після Водохрещі, Брюховецький прибув у Гадяче з новопошлюбленою своєю дружиною і, звідомившись про тогобічне Дорошенкове гетьманство і про заслані від нього на цей бік Дніпра, в Малу Росію, вищеназвані універсали, обурився душею і жахнувся серцем, знаючи здавна моторність і вправність у всіляких речах свого товариша Дорошенка ¹⁷⁷. Зараз-таки навзаєм він розіслав свої універсали на всю цьогобічну, свого рейменту, Малу Росію, відбиваючи Дорошенкове бажання перед усім народом, щоб ні в якому разі не схилявся до нього, а вірно й несхитно був при ньому, Брюховецькому, під високою державою російського монарха. Від цих універсалів, Дорошенкових і Брюховецького, цьогобічний малоросійський народ мав прийти в нейтральство й роздвоєння, бо слухав і ради Брюховецького й не відкидав цілком і бажання Дорошенка.

Коли потім перед Стрітенням ¹⁷⁸ лубенський полковник Григорій Гамалія із мгарським ігуменом отцем Каллістом ¹⁷⁹ прибув у Гадяче до Брюховецького належно повітати його з одруженням і з поверненням із Москви, то він, Брюховецький, прийняв його, Гамалію, ласкаво і цілий день підступно з ним гуляв, а ввечері, наказавши його закувати, віддав під варту. Так тримав він його в Гадячому більше року під міцною сторожею, маючи на нього, очевидно, підозру, що той вів якусь листовну кореспонденцію з Дорошенком ¹⁸⁰.

Того ж року, 22 червня, на десяту п’ятницю, опівдні, мінилося сонце.

Того ж року в Турецькій державі якийсь Сабета, жидівський начальник, зі своєю синагогою учинив і проголосив був собі псевдомесію, якого турчин незабаром звелів піймати і повісити на шибениці.

Того ж 1666 року пресвітлий російський государ Олексій Михайлович ходив із сильними своїми військами на Шведську державу Лівонію, у якій звоював був місто Дерпт, Кокенгус та інші малі містечка; Риги ж, столичного міста лівонського, не добув, навіть змушений був прийняти велику поразку. Потім невзабарі був учинений зі шведом мир, а взяті лівонські міста повернено шведові назад ¹⁸¹, як пише німецький історик Пуфендорфій на 406 листі.

Того ж року Дорошенко, бувши утверджений від городового Запорозького війська в Чигрині на ціле гетьманство, визначив, що добре було б здобути для себе приязнь (ачей, лишаючись у нейтральстві) тодішнього кримського хана ¹⁸². Він не помилився в своїй надії, оскільки хан, прийнявши писаний від Дорошенка і присланий через нарошних значних посланців лист, зрозумів Дорошенкове бажання і без жодної вимовки відразу схилився до приязні з Дорошенком і з усім Запорозьким військом, так само щиро обіцяючи допомагати Дорошенкові в його воєнних потребах, як допомагав попередній хан Богданові Хмельницькому. Тож, відправивши незабаром тих Дорошенкових послів назад, ласкаво прорік їм на приязнь та зичливість усне слово Дорошенкові і підтвердив неодмінно те ж слово і своїм листом.

Через тих-таки посланців у Крим писав Дорошенко і в Запорозьку Січ до всього низового війська, ознаймовуючи йому про своє вибрання на гетьманство і потвердження та просячи всього війська бути до нього, Дорошенка, лагідним і приязливим, як було приязливе до попередника його, славно покійного Богдана Хмельницького, обіцяючи навзаєм військові свою гетьманську ласку та приязнь. На цей Дорошенковий лист вони, запорожці, відписали ¹⁸³:

«Вельможний, милостивий пане Дорошенко, гетьмане новопоставлений український, чигринський!

З листа Вашої милості звідомилися ми про постановлення Вас гетьманом нещасливої нашої україно-малоросійської вітчизни. Однак не знаємо, чого собі й вітчизні маємо віншувати за Вашого гетьманства — чи щастя, чи нещастя. Бо відколи преставився добрий наш гетьман, щиро приязливий син нашої малоросійської вітчизни, славної пам’яті Богдан Хмельницький, все ще страждає й упадає наша бездольна вітчизна. І хоч після старого Хмельницького перекинулося вже три гетьмани — Виговський, Юрась Хмельниченко і Тетеря, зять Хмельницького,— однак не були вони справжні сини, але виродки нашої вітчизни, оскільки через владолюбство своє не тільки не сотворили жодного добра за своїх урядів, але й пошкодили їй, нещадно вигубивши безліч добрих молодців козаків, милих братів наших, чварними своїми війнами, добре відомими й тобі самому, твоїй гетьманській милості. І нарешті, що найгірше, ті виродки й півляшки, згадані гетьмани, не слухаючи здорової багаторазової ради нашої, всього низового Запорозького війська, і маючи нас і раду нашу за ніщо, відступали від пресвітлого православного російського монарха, доброго пана і найласкавшого добродія нашого, а прихилялися до поляків, давніх наших і віри нашої греко-руської недругів та нищівників,— від них ми заледве за кількарічний час при божій помочі відторгнулися й відсіклися бойовою зброєю з великим пролиттям зобабіч людської крові. При тій схильності своїй до поляків ці гетьмани мусили б потім, запевне слідуючи волі своїх панів, поляків, прийняти на себе вигадану від схизматиків-римлян унію, яку накладали здавна з ушкодженням своєї совісті та відчаєм утратити вічне спасіння і лишитися так на посміховище перед усім світом вічними відщепенцями святого православ’я. Але всесильна правиця господня не допустила завершитися такому шкідливому для душі їхньому, гетьманів, зачину, а їх самих, вітчизни й віри нашої православної незичливців, негайно скасувала і від начальства відкинула. Отож хай буде за те прославлене на віки від нас, православних християн, його божественне ім’я! Не собі відтак зичимо якогось щастя за Вашого гетьманства (бо ще про те не знаємо), а вітаємо самого Вашу милість, бажаючи сердечно, аби Ваша милість ласкою божою був здоровий на багато літ і щасливо відправляв у всьому з потіхою нашій вітчизні той свій гетьманський чин. Просимо при цьому дуже і від серця радимо, щоб ваша милість не схилявся на жодні лядські омани і звабні обітниці та не бажав собі і всій вітчизні малоросійській їхньої шкідливої для душі ліги, як то побажали були три вищезгадані запаморочені гетьмани, але щоб, ідучи дорогою постійності й правди попередника свого Богдана Хмельницького, неодмінно схилився і разом з нами лишався під високою рукою державного і пресвітлого православного всеросійського царя Олексія Михайловича. Коли це учиниш і нас послухаєш, то не тільки нас. усе низове Запорозьке військо, матимеш собі, як Хмельницький мав, за справжніх і щиро зичливих братів, але й уся вітчизна малоросійська визнає тебе за наймилішого собі і щиросердо дбалогс сина, чого ми, все низове Запорозьке військо, сердечно зичимо і лишаємося з цим назавжди. Писано на Запорозькім кошу 30 січня 1666 року.

Вашій Вельможності всього добра зичливі приятелі

й брати Іван Величко-Босовський ¹⁸⁴,

кошовий отаман з усім товариством низового Запорозького війська».

Та запорозька відповідь, либонь, прийшлася не до смаку Дорошенкові, і він затаїв у собі злобу проти запорожців, що зродилася з тої відповіді. Він відзивався після того до них з робленою приязню і ласкою, доки його підступність ними, запорожцями, не виявлено про що буде нижче. А польський король Ян-Казимир, зачувши напевне про Дорошенкове гетьманство в Чигрині, як і до колишніх гетьманів, так і до цього посилав листовно й словесно через своїх кількаразових посланців бажання не шукати собі жодного іншого ні з ким союзу і, вийшовши зі свого неитральства ¹⁸⁵, схилитися під його королівську і всієї Корони Польської державу, обіцяючи йому й усьому Запорозькому війську превеликі свої ласки, підтвердження давніх малоросійських прав та вольностей і додачу нових, яких тільки собі побажають. Але він, Дорошенко, добре знаючи польську непостійність та ошуканство в обітницях і забезпеченнях, також маючи в пам’яті незабутню листовну вищеописану собі запорозьку пораду, не схилився тепер до королівського бажання, але ще притримався свого неитральства і довго розмірковував: з яким із трьох монархів — російським, польським чи турецьким — прийти до союзу і кого вибрати за протектора.