Дєди поминальні

Язичеський культ предків.
Пошанування Сонце-Бога, Місяця-Дідуха. 

З глибин Старого Світу живе у Серці — Крові Лісового Люду Жага-Любов до Пресвятого Сонця. У Пралісах могутніх, серед Морок-Лісу людина блудить по Здвижах-Болотах, живе в борні постійній між Сонцем, Світом- Життям, і Марою-Смертю. Життя в Лісах Шатрових, на Здвижах-Болотах, Топилах-Смертинях, де Мара Холодна ходить-бродить, Смерть втілена-Мара чигає на людське життя. Бажання Жити, бачити Сонце, буяти в ньому, купатись, плавати, пірнати в глибини Сонця, очищуватись, виринати, виходити на берег земного Буття з глибин Великої Купелі-Вогневиці, що гріє, світить, леліє своїх земних дітей. Душа безсмертна з глибин Сонця-Сур’я виринає, втілюється в плоть земну, а після смерті тіла вертається в глибини Священні Сонця-Світла. 

Всяк любить Сонце Пресвятеє, всяк тягнеться до нього — яка то розкіш для земного люду — купатися у Сонць-Світах годинами, літами, роками. Бачити Святеє Сонце — велика насолода, Рай земний. Святеє Сонце “меркне” для “темних” людей, вони живуть у пітьмі. Світ померк — то шифр вічного спокою душі чи тіла.

А в серці у людини горить-пломеніє святеє Сонце від Родин і до Смертин. і Смерть — то останній спалах Сонця і Темінь, Морок Космічної Ночі, коли не світить ні одна Зоря-Путівниця.

Сонячний Даж-Бог, утілення Тепла і Світла — найвища Святість лісового люду. Найвища Радість — побачити велике гарне кругле Сонце Зимою уранці, під обід, у полудень, після обіда, надвечір, провести Святеє Сонце до спочину. Людина живе по Сонцю. Незримо-зримо пов’язана з небесним світилом. Кров людини під Сонцем кипить, бурлить, спалахує, як сонячні протуберанці. Сама Людина — мале земнеє сонце, яке проходить свій вік земний від рання до полудня, від полудня до вічного покою-тиші в зоряних Світах.

Чотири рази в Рік людина Краю відмічає Свята-Пороги Сонця — осіннє Світовид, зимнє Корочун, веснянеє Ярило, літнє Даж-Бог. Обряд пошанування Сонця — Подателя Життя, Місяця-Дідуха, володаря померлих душ, має наймення Свято Дідів. Діді — індоєвропейське — Великий, Велика, Велике, відповідно до особи Божества або Людини-Предка.

Святії Предки Роду прозвалися в добу індо-Європи “Діді.” Пошанування вічних Душ прозвалося як свято “Діді” — Великі Предки, Діди, як Предки Роду. “Діди” донині старі люди в селах “справляють” як Свято Сонця-Бога, Родителя Людей, так і Місяця, Дідуха, володаря Царства Мертвих. Даж-Бог рождав Людей — Дідів-Бабів, Батьків-Матерів для Світла та Життя. Дідух-Місяць володів Душами Мертвих у вічному спокої. Християнство перейняло многі Святині Віри Предків і трактує їх, як свої Одкровення.

Космічний день для Сонця мав чотири фази, по віруваннях Краю — Осінь — згасання Бога, Сонце готується до сну, воно вже “спати хоче,” в найменні Свято-Бога ключ-шифр “сон.” Смерть людини — сон тіла, не душі, Душа виходить на Вир-Сонце. Холодне передзим’я, коли Сонця не видно — “воно вже спати вклалось,” зимній сон “воно вже спить.” Пробудження Даж-Бога серед морозів лютих. “Воно вже пробудилось!”

Поглядання людини в Землі Дерев в надвечір’я на Зорю-Провісницю Рожества Сонця. Зоря віщує “кінець зимнього темінь-сну,” Родини Сонця-Світла. А потім сонячні потоки тепла і світла. Березневі дні древнього Великодня, Велик-Сонця, що Світ заполоняє теплом і світлом. Так звані “Березневі Хресті” випікались на ознаку “Великого Сонця.”

Хресті березневі — знак Сонця Ярила, пророкування хлібного врожаю яровини на ниві — ламання хрестя хлібного, годування воликів на першім виїзді на поле, оранка-пахота на яровину. Споживання хрестя орачем як звичай шанування могутнього Сонця-Ярила. В найменні “врожай” скрито жіноче божество Рожа-Рожаниця, подателька, захисниця Роду Людського від смертей, хвороб, моровиць, пошестей. Добування врожаю-покорму людині на полі-пахоті, сівба “жита-пашниці,” “щоби були великі паляниці.” В найменні “пашниця” ранні словени Краю шифрували усяке хлібне зело — хлібну поживу. Даж-Бог ростив збіжжя, в найменні “Біж-Бож” скритий Даж-Бог, Золоте божество Хлібної Ниви. Така висока Святість Предків до Хліба і Ниви-Пашаниці, тобто Пахоти, чарує, звеличує наш духовний Світ. Та і сама Паляниця була знаком золотого Сонця. Донині мовлять святі українці- “хліб золотий,” цілуючи свіжоспечену домашню хлібину, кажуть “випікся хліб, як золото.” В найменні “золото” скрита звичайна “зола,” сивий попілець, яким удобрювали ниву-пахоту Праотці, корчуючи обрану “Ляду-Дядину.” Золу добували святим вогневищем, щедро — даром Великого Сонця. Тому знак сонцевої сили домінує на тканих Божницях-священних рушниках як святиня Роду-Племені. Старі люди відзначають Трійні Діди, найголовніші, по Ходу Сонця. Діди Четверті святкують літом на Спаса. Єдиного Обряд-Звичаю в селах нема, він добряче стерся на протязі віків. Зберігся як Родинний Звичай у сімейному колі. Є певні варіанти, частини Обряду, більш-менш збережені донині в селах людьми старими. В часи дохристиянські Обряд справлявся як Велике Свято Роду-Племені. Жерці-волхви провадили Обряд як велелюдне дійство, як засіб гуртування соплемінників. Годилося справляти Діди Четверті по Кругу Сонця. То було древнє календарне свято. Основа Обряду, не християнізована, зберегла риси первісної Віри Предків.

Почнемо з осені. Осінні Діди “справляють” на Дмитра, з 7 на 8 листопада, кажуть Змитра, або на Михайла під 21 листопада. Це Перші Осінні Діди, відзначаються — “хто коли хоче” — в діапазоні чисел 7-21, з п’ятниці на суботу. Другі Діди справляли під 20 числа березня – святкували древній язичеський Великдень, День Сонця Ярого, Весняного. Треті Поминальні Діди робили перед Троїцею. Культ Даж-Бога вимагав трійного Свята осінню, весною, літом. Трійний Обряд Даж-Бога. Звичай церковний — хліб поминальний, гроші пожертва за помин Душ померлих Предків. Готують страву поминальну. Справляють Діди з П’ятниці на суботу. Відома Поминальна Субота, за тиждень до Дмитра в перших числах Листопада. 

Поминки справляють увечері, як кажуть “на ніч.” Душі померлих мають прийти на вечерю поминальну. Звичай преміцно збережений в так званих мужицьких селах Народиччини, Овруччини, Коростенщини, як і інших поселеннях Літописної Древлянщини. Вивчення звичаю може дати матеріал про Племінні особливості жителів Краю і вияснити генезу протистояння “мужицьких та шляхетних сіл.” В так званих шляхетних селах звичай-обряд не завжди проглядається так глибоко, як у мужицьких селах. Вони в Обряді глибші, більш кореневі, ніж так звана “шляхта.”

Серед “шляхетних” сіл оповідачи твердять про відзначення Дідів-Померлих Душ Предків до семи разів на Круг-Рік. У Листопаді, Перші Діди в межах 8-21 числа, Другі у Сечені під сучасне Рожество, з 6 на 7 число. Треті під Старий Новий Рік, з 13 на 14 сеченя, Четверті у Березні, під 20-ті числа, П’яті у Квітні — на Проводи, Шості на Троїцю, Сьомі — на Спасовку.  По оповідачу, головні трійні Діди — осінні Перші — “щоб Сонце не згасло”, Другі березневі на Велик-День, “що Сонце яриться”, свято Ярила, треті під Троїцю — коли Свята Троїця — Сонце, Земля і Вода входять у велику силу, творять Живий Світ. Друга Троїця Дідів — під Рожество, під Старий Новий Рік, на Спасовку підкріплюють першу Троїцю.

Великі Проводи, Навський Велик-День посідають особливе місце у Великому Семику. Після Нави буяє Троїця, за нею іде Спас-жнивний, яблучний, маковий — вершина хліборобського, садового, городнього добутку-врожаю.

Святе Літо звершило свої труди. Святе Сонце потрудилося на славу. Пора і на спочинок Золотому Серпу, Золотому Сонячному Дай-Богу, бо Хліб Святий, Дар Бога-Сонця вже на святковому столі. Весь час на протязі Круга-Року Словени жертвують Дідам — Заступникам Святим — плоди свого труда, свідкують перед Ними про своє Життя у кожнім ділі, багато і важко роблять, дбаючи про Живих, не забуваючи про Душі Предків, які єднає Величний Золотий Даж-Бог Пресвітлий.

В Обряді “Дідів” Семицю Божу Старого Світу “почитують” старі. Перші Діди “роблять” під 20 листопада. Діди — поминання Померлих Предків. Коливо медове готували на поминальну Вечерю. Три мисочки з стравами “поєними.” Ложки кладуть денцем уверх на край мисочок. Хліб Святий скибочками ріжуть. До ранку мисочки мають стояти для Вечері Святих Душ Роду. В хаті святкова тиша, Загадують пророчі сни на сон грядущий. Кожен думає про Високі Світи Предків. Висока Молитва сходить до Великого Неба від кожної Хати в старих Селищах Дідковичах- Верх, Низ, Парня, Мутвиця.

Діди Другі відмічають на Святий Вечір з 6 на 7 сеченя. Готують ситу медову, кашу ячмінну, мисочку глиняну оставляють посеред столу, кладуть ложки на краї мисочки — по числу душ у сім’ї. Померлим теж клали ложки. Уранці дивилися — чи були Святі Душі уночі на трапезі. Варять посну Кутю ячмінну, заправляють медом-ситою, самі їдять увечері, оставляють Душам Святим на Вечерю. “Мертві душі прийдуть їсти кутю з ситою-медом”. Мед виступає як втілене Сонце. Вечеря, вечір – як втілений Місяць-Дідух. 

Дідам варять Посну Кутю у Мединовці, оставляють на ніч на столі. Діди-померлі — уночі їсти приходять до свого Роду. Про усталені трійні Поминальні Діди свідчать у Каленському — Зимні під Різдво, Весняні на Проводи, літні на Троїцю. Страви посні — грибна юшка, рибна, вареники з сухими грушами, узвар грушевий. Звичай традиційний — на ніч страви на столі ждуть Душі Померлих Предків. /Обряд неповний./

Обряд Дідів звершається в старих селах у семизначному численні, оповідачі затрудняються чітко викласти Обряд, який виступає як життєва основа їх побуту. Коли приходить час, Обряд виконується ніби сам собою. Згадується звичай вже покійних Отців-Матерів, готуються поминальні страви. Кожна господиня готує пожертву, виконує Обряд Поминання Предків.

У Народному Календарі Овруччини, записаному Михайлом Пйотровським у середині XIX стол., знаходимо Обряд Дідів у Чотири Свята. Перші Поминальні Діди на Проводи, після Великодня. Поминальний тиждень-семиця. Другі Діди перед Троїцею — за тиждень до Свята. Це Літні Діди. Осінні Треті Діди справляють з п’ятниці на суботу, в останній тиждень перед Пилипівкою в так звані Запуски. Четверті Діди “роблять” зимою в лютому, на третій тиждень місяця у 20 числах. Обряд зберігся непорушно на протязі 150 літ.

Поминальні Діди на Проводи називалися Радуниця. Могили прибираються і посипаються червоною глиною. Древній обряд посипання Померлого червоною вохрою, збережений з неоліту. Наймення Радуниця добре збереглося на Народиччині, як і в усьому Краї. Сонячний Рад-Радун сходить на Землю Предків. Радуниця — звичай кругового Об’єду — Поминків на честь Рада, яким заверталися Проводи Померлих у далекий Вирій, звідки вони прибували на короткий час провідати землю. Всі Родичі Померлих сідали Великим Колом, творили Радуницю — символічне Коло-Сонце, Радуницю-Сонцевицю навколо Святих Могил-Могалок. Донині (2001) зберігся Обряд Радуниці, коли твориться частина Кола Родами-Родичами. Застилаються на траві скатертини в лінію суцільну уздовж краю Могил і чоловіки, стоячи на колінах по зовнішньому краю Кола, проводять прощальне Поминання Святих Душ Роду. Жінки мають право перебувати у внутрішньому краю Кола. Обряд Кола-Круга був усталеним і виконувався старшими Поколіннями у 1900-1920 роки як Заповіт Предків. Це був сонячний Культ.

Відмітимо риси місячного культу в Обряді Дідів осінніх і зимніх. Обряд Поминання проводиться увечері, після заходу Сонця, коли в силу вступає Місяць-Дідух, володар зоряного Неба. В архаїчних віруваннях Краю він “Дід, Пастух небесний, який пасе небесну зоряну отару.” Дідух — володар Душ померлих Предків. Святі душі прибувають на землю на великі “годові” свята. Кожна Душа — втілена Зоря. Небесні Зорі — Святі Душі померлих Дідів, Батьків, Матерів Роду.

Варена Кутя ячмінна — обряд ранніх землеробських Племен, які не знали споживання хліба. Вони вирощували ячмінь для харчування та пошанування Предків. Сніп — Дідух ячмінний — освячував Покуть житла як Місяць-Дідух Неба, так і Дідух-Предок Роду земного. Відомий Дідух Житній, Пшеничний в Землі Словен. Але найдревніший звичаєвий сніп — то ячмінний Місяць-Дідо, він же Діді, Дідух-Місяць як божество Роду, покровитель закоханих, володар душ померлих. Місячний культ вміщав дві іпостасі — Життя та Смерть. В Старих Словенах Краю переплелися два культи — Місяця та Сонця. Тому Поминання Дідів — Предків Роду мало риси як місячного культу – каша “посна ячмінна”, так і медове коливо – втілене жовтогаряче Сонце.

Джерело:

Миколай Брицун-Ходак - ЛіТОПИСНА ЗЄМЛЯ ДРЄВЛЯН, Коростень 2002-2014