Колядки (Коляда або Коледа) — древній вид народної творчості, повязаний з космогонічними мотивами — відродженням Сонця, Місяця, Зоряного Неба, Перуна, ДажБога, Волоса-Велеса, побажанням-пророкуванням доброго врожаю в новому землеробському році. Давні Колядки творені в язичеську древність і не мають християнського нашарування. 

Земля Древлян не була ні дикою, ні відсталою, як принижує її київський Літопис. Вона мала високі добутки Старих культур, серед них древній Місячний Календар. 

Місяць займає особливе місце у віруваннях Предків, праслов’ян і слов’ян Землі Дерев. Назва Місяця—Колєта, Калита, Василлє, Василля, широко вживані і знані донині в Старих Селах, були добре відомі на Древлянах за тисячу літ до Р.Х. як Свято Колети-Калити, народжуваного Молодого Місяця, він же Василлє, Василля-Новоріччя по Місячному Календарю. Колету знають у Чигирях під Коростенем. Василлє відоме в Жереві під Народичами. Два приклади, вибрані для зразка. Можна навести десятки подібних свідчень. 

Язичеський культ предків.
Пошанування Сонце-Бога, Місяця-Дідуха. 

З глибин Старого Світу живе у Серці — Крові Лісового Люду Жага-Любов до Пресвятого Сонця. У Пралісах могутніх, серед Морок-Лісу людина блудить по Здвижах-Болотах, живе в борні постійній між Сонцем, Світом- Життям, і Марою-Смертю. Життя в Лісах Шатрових, на Здвижах-Болотах, Топилах-Смертинях, де Мара Холодна ходить-бродить, Смерть втілена-Мара чигає на людське життя. Бажання Жити, бачити Сонце, буяти в ньому, купатись, плавати, пірнати в глибини Сонця, очищуватись, виринати, виходити на берег земного Буття з глибин Великої Купелі-Вогневиці, що гріє, світить, леліє своїх

З археологічних і етнографічних джерел. 
Сварга індо-Європи ІІ-І тис. до н. е. на вишивках, килимовому ткацтві Землі Древлян,
збереженому в селах нащадків Орійських Племен. 

Орійські Символи Світобудови. Сварга пряма, правостороння — Знак Творення Світу, Світів

Мала Трипільська сварга на Древлянах.
З археологічних і етнографічних джерел. 

Найбільш характерною ознакою племінної належності у древніх слов’янських племен були так звані скроневі кільця. Кожне плем’я мало свій тип скроневих кілець. Кільця носили представниці жіночої статі як знамено Роду-Племені. Скроневе кільце було прикрасою, яка притримувала зачіску, водночас воно було емблемою Племені, свідчило про Родоплемінну належність його власниці. Древляни мали свої типи скроневих кілець. Дослідники древлян, зокрема В. Б. Антонович, В. Хвойка, С. Гамченко в своїх працях відмічали знахідки скроневих кілець в древлянських жіночих похованнях. Вони свідчили про два типи скроневих кілець — круглі, з зімкненими кінцями, бронзові або срібні — це перший тип. Другий тип —

"ВЕСНА НАША КРАСНА! ЩО ТИ НАМ ПРИНЕСЛА?" 

Веснянки — призабутий вид давнього народного мистецтва. Веснянки несуть в своїй основі архаїчну пракультуру Слов’янського і Праслов’янського Світу. Культ Сонця-Ярила, ярого Сонця, що топить сніги, ламає кригу на ріках, шумить водами, бурлить ручаями, коли сніг “шурхає”, осідає, стає сніговою кашею, на дні якої повно прехолодної води, яка ожила, ллється-переливається, дзвенить, шумить, дзюркоче, виблискує золотими снопами сонячного світла, від якого поболює в очах. Пружний вологий вітер шумить в тополях, вербах, жене лапаті хмари над самою землею, коли оживає земля і все живе відчуває солодку млость у тілі, вологе повітря

Петрівки співали увечері. Так співали, щоб душа стрепенулася, ожила, мов дитячі роки повернулися, коли все село співало в лугах петрівок, коли батьки були живі, а вік тільки зачинався. Така була сила в мелодій-тужінь, що людям добре було, так співали, ніби молодість, ніби літа молодії поверталися. Достатньо згадати сінокоси, спів жінок та дівчат на лугах, так враз ніби переносишся в літа минулі, коли сонце було в півнеба, а трави в пояс, коли батьки були живі, коли буяла золота пора юності-зростання. Так і заплакав би собі нишком, щоб сльоза непрохана покотилася, серце стислося, сам не знаю від чого, в горлі — клубок, в серці — туга-печаль по літах молодих.

Язичеський Дід — Жит Древлян.

Культ землеробських божеств, що уособлювали силу Золотого Колоса, відомий у старих землеробських цивілізаціях світу. Чудесно народжуючись, проростаючи зернами жита, пшениці, ячменю, божества у вигляді сходів достигали зрілості, колосилися, приносилися в жертву під час жнив — їх жали, зрізуючи стебла злаків. Символічна смерть землеробського божества забезпечувала людям життя, вони живилися силою богів землеробства. Будучи знову захоронені в землю у вигляді Золотих Зерен, вони чудесно воскресали. Тому сівба, готування землі під посів вважалися священними діями у стародавніх народів.

У слов’ян хлібне зерно мало свого бога-покровителя, яким виступає Житній Дід з Золотою Бородою, архаїчне божество Землі Дерев. Житній Дід — божество хлібних злаків, як Великий Дід-Дідо в Роду Людей. Житній Дід або Жит народжував зерна злаків, серед яких жито посідало чільне місце у побуті, звичаях і