Традиції

«... і як би не змінювався світ, куди б не закинула тебе доля, завжди зберігай у серці ті духовні скарби, які дісталися тобі у спадок від попередніх поколінь...»

- А. Сокіл

Золота борода житнього діда

Язичеський Дід Жит Древлян.

Polevik

Культ землеробських божеств, що уособлювали силу Золотого Колоса, відомий у старих землеробських цивілізаціях світу. Чудесно народжуючись, проростаючи зернами жита, пшениці, ячменю, божества у вигляді сходів достигали зрілості, колосилися, приносилися в жертву під час жнив — їх жали, зрізуючи стебла злаків. Символічна смерть землеробського божества забезпечувала людям життя, вони живилися силою богів землеробства. Будучи знову захоронені в землю у вигляді Золотих Зерен, вони чудесно воскресали. Тому сівба, готування землі під посів вважалися священними діями у стародавніх народів.

У слов’ян хлібне зерно мало свого бога-покровителя, яким виступає Житній Дід з Золотою Бородою, архаїчне божество Землі Дерев. Житній Дід — божество хлібних злаків, як Великий Дід-Дідо в Роду Людей. Житній Дід або Жит народжував зерна злаків, серед яких жито посідало чільне місце у побуті, звичаях і віруваннях люду Землі Дерев. Язичеський Житній Дід був відомий на величезній території пражської археологічної (корчакської) культури від сучасної України до Польщі та Чехії, доба ранніх слов’ян VI віку нашого часу.

Язичеський землеробський культ, спільний для усього Слов’янства VI віку, зберігся у нашому Краї до сьогодення як давній звичай, що втратив первісну магію-основу. Прослідкуємо ритуал культу Діда-Жита у Деревлян. Дід-Жит був божеством, що народжувало Золоте Зерно, давало йому життєдайну силу росту, колосіння, дозрівання. Умираючи осінню, Житній Дід відроджувався весною. Дід-Жит відроджував молоді зелені злаки “жита-пшениці і всякої пашниці”, як свідчать Старі Коледи Краю.

Для відновлення Роду Жита потрібно виконувати певний ритуал воскресіння і умирання (пожертви) житнього злака. В серцевині Старих Земель Краю селищах літописної Землі Дерев досі можна дослідити прадавній хліборобський обряд сівби, “зажинки-обжинки”, древню духовну основу пахоти-хлібопашества. Записані матеріали дають можливість твердити про обряд “Діда-Бороди”, який був єдиним цілим Віри Предків Наших. Дід-Борода, Житник. Борода у Діда золотоколоса. Хлібна нива — Борода Діда, з тіла якого росте Золотий Колос (відгомін орійської культури землеробства на Древлянах). Жнивуючи, зрізуємо Бороду Діда, яка має відростати знову, вершимо пожертву символічну — “Діда ставимо, Бороду робимо” на вижатій ниві.

snopЗ глибокої давнини існує звичай, пов’язаний з силою Діда Жита: засівати ниву міг тільки літній чоловік, найчастіше старий дід. Старих дідів запрошували, по давньому звичаю, сіяти золоті зерна жита-пшениці. Одяг для сівби – полотняний. Ще у 40-х роках ХХ ст. старі діди носили звичайний білий полотняний одяг, що було надзвичайно гарно. Запрошена людина мала бути доброчесною. Для посіву годилося одягати ЧИСТУ полотняну одіж. Жінка не мала права сіяти, бо була жіночим началом, як і Мати-Земля. Святі батьки забороняли одруженим синам “мати діло з жінкою” напередодні сівби, щоб силу не тратили. Строго вимагали берегти звичай.

Жінка, виходячи жати ниву хлібну, мала одягти чисту одежу (не святкову), взяти полотняний рушничок, окраєць хліба, дрібок солі. Ставала лицем до святого Сонця, “зажинали” дві перші жмені, клали їх “крижем” – навскіс одна на другу. Це і був “зажинок,” початок жнивування. Криж — небесний святий вогонь, тканий на рушниках і килимах, вишитий на сорочках чоловічих, жіночих. Перші дві жмені мали лежати до кінця роботи, на вечір вносилися в хату, ставилися на святий Покуть. Маленький снопочок жита з покутя святився водою і вогнем (в давнину) жерцями-волхвами.

Після освячення колоски лущили, висипали в посівне зерно. Коли нива вижата, справляють “обжинки.” На краю жнивного поля оставляється недожата жменька стебел з колосками жита, пшениці, ”Дід-Борода.” Пучечок стебел зв’язують ниткою (червоною), серпом “чертять” (символічна оранка) під колосками на землі “оране поле” — давній знак “засіяна нива”, аналоги-узори вишивок “оране, засіяне поле”, квадрати-поля з ромбами посередині.

Бороду або “Діда” заквітчують квітами (які завгодно). Під стебла, на “оране поле” кладуть шматочок полотна, на нього окрайчик, солі щоптину. Суворо забороняється малим дітям чіпати “Бороду-Діда”. Лякають: “Бородавки на руках будуть!” Заквітчана “Борода-Діда” стояла на полі до оранки, заорювалася. Збережена заквітчана “Борода” верталася “Діду” на новий урожай золотого колосу. Вона ж квітувала, то мала і колоситися.

БОРОДА.

Пучок колосків на “Діда-Бороду” в’язали, по 2 на душу сім’ї. Перша жменя зажинка — на покуть хати, до кінця жнив. Коли жнива завершили, звезли снопи у ток, жменю з покутя долучаємо до снопов у току. Коли жито вижнемо, “Бородку” робимо, жменька колосков, на Спаса святимо у церкві (Спас — не церковне свято). На окно ставимо, принісши з церкви “Бородку”.
/Степанчук Пелагея Іванівна, 1897 р.н., Малинщина/

Борода“ посеред поля ставилася. Перша жменька, снопок, ставилася на Покуть, свяченя житла. Друга жменька святилася на Спаса в Церкві. Третя невижата жменька На Бороду Діду”.
/Романенко Віра Андріївна, Малин-Городище/

Борода”. Число колосков — скільки душ у хаті”.
/Бесіда в хаті Гаєвського Петра Мойсійовича. Геєвичі, Словечанщина/

Зажинок — три жмені вижати, в один снопок зв’язати. Обжинок — “Борода”. Лівою рукою жати обжинок. Свячення “Бороди” в церкві. Крайчик хліба під стебла-пучок. Дряпання серпом — удовж двічі, упоперек теж — Зорана нива-земля.
/Барановська Степа Лукашова, 1901 р.н. Гошев під Овручем/

pole zasiyaneЗажинок-настільник на краю ниви заслати, хліб, соль покласти. Як півкопи нажнеш, кладеш криж X (пожертва вогню), дві жмені. На покуть несеш. До посівного зерна долучаємо, вилущивши колосся. Ставиться “Борода” на краю ниви. Червона нитка-перев’язь стебел “Бороди”. Серпом “чертиш” (обряд-магія) під “Бородою” магічний квадрат — “оране поле”.

Співаєш: “Я бородку полола, білі руки поколола”.

Приказка: “Як Ганна нажне, то Паликопа спалить”.

Паликопа — день заборони жнивувати у серпні.

Повір’я: неслуха убиває Громом. Досвід віків. Численні перекази про Паликопу.

Під “Бородою” серпом чертять ’’подруби” (“черти і рези”, “оране поле”).

Повір’я: на Паликопу гримить з ясного неба, убиває Громовиця женців, палить копи. Паликопа — в кінці жнив. До Паликопи усе треба вижати, в копи скласти.
/Товкач Ганна Яковна, 1889 р.н. Товкачі під Овручем/

Обряд звичайний. Особливість: першу жменю зажинають з середини поля.
/Мошковська Ганна Лукашова. Вел. Мошки під Овручем/

“Зажинок: хліба бохонка, соль. Виход до жита. Моління до ниви. Три жмені зажати, на покуть занести. До сівби на покуті стоїть. Обминають, пускають у посівне зерно. Сіють. Дожинок: “Дід” робиться, 9 стебел з колоссям тричі обв’язують. Полють стерню під “Дідом.” Кладуть окрайчик хліба. Квіти в’яжуть з колосками. “Дід ставиться” (хто де хоче на ниві). Мати оповідачки зрізувала колоски — Гріх зоставляти колоски у полі”. “Додому брала, в посівне зерно сипала”.
/Заєць Ірина Федорівна, 80 літ, Народиччина, Любарка/

Звичай Хлібного Люду — “Похорон-обсипання померлого зерном, обсипання молодих після вінчання”.
/Никоненко Василь Денисович, 1919 р.н. В’язовці Народицької землі/

“Діда ставили, коли все вижато”. Зажинок — дві жмені, вихід з хлібом. Друге — ”венок” святять на Спаса. Третє — ”Дід”. Чертять серпом під “Дідом” прямокутник.
/Мединовка, Коростенщина. Медина Надія Якубовна, 1905 р.н./

Звичай “ставити Діда” на хлібній ниві, відомий у багатьох селах. Перша жменя зажинок, друга — ’’венок,” третя жменя-”Дід” на ниві.

Обряд: перша жменя на Покуть, святиться на Спаса, долучається до посівного зерна. Засів жита до 27 вересня. До Здвиження засіяти ниву житом у вівторок.

Вівторок — день Голодної Куті. Пусті колоски — печатають померлого”.
/с. Боровиця під Коростенем, Слобожанюк Олексій Андрійович, “Темненький,” 1898 р.н., оповідачу під 90 літ/

Примітка: лікування “Волоса,” чорний нарив на руці.

“Виливання Волоса.” Обкладання руки колосками з “Бороди,” “Діда” — руку обмотують полотниною, гріють, рука отходить (шептання над водою.) “Виливають Волос.”
/Липлянщина, Народиччина, Мороз Настя Миронова, 1906 р.н./

ЛЯДО.

Першовідкривач землеробської культури Трипілля В. Хвойка вважав, що з часів Трипілля до часів історичних на території Русі спостерігається безперервний розвиток землеробства, який пізніше продовжать так звані скіфи (скіфи-орачі, скіфи-землероби) Геродота. Дослідники слов’янства Третьяков П.М., Русанова І.П. (Москва) вивчали селища ранніх слов’ян Краю і дійшли висновку, що древня підсічна система землеробства існувала паралельно з рільництвом (пахотою, пашнею) з VI-X віків.

В старих пралісах довго трималася стара підсічна система, яка в пережитковій формі збереглася до початку XX віку. Про неї піде мова. В історичній літературі відома лісова “новина”, про яку пише Третьяков П.М. — “ділянка землі, розчищена від лісу”. “Дядину”, поняття VI-IX стол., називає академік Б. Рибаков у своєму підручнику історії для шкіл.

В народній усній історії Краю відоме “Лядо” — ділянка корчованого лісу. Поняття відоме старим землеробам-орачам на великому обширі — Олевщині, Лугинщині, Ємільчинщині, Народиччині, Коростенщині, Овруччині. Лядо знають у старих Копищах.

“Лядо — мала пахота серед лісу. Орали волами, сохами березовими. Борони ужвами в’язали”.
/Гречко Петро Гаврилович, 1903 р.н./

Лядо — нивка лісова невеличка. Рубають ліс, корчують, пашуть. Довга Нива — пісок, борова земля. Серед болота жито сіяли, гречку.
/Бовкун Іван Олексійович, 1912 р.н., Копища олевські/

Лядо робили (“уробляли” ліси — корчували, палили), робили ниву. Ляда робили.
/Лозко Іван Опанасович, 1911 р.н./

Корчували ліс сокирами. Дерли волами новину. Сіяли просо, пшеницю. Орали сохами дерев’яними з металевими наконечниками. На вогнищах палили ломи” корчовані”. /Кузнецов Василь Дмитрович, 1904 р.н./

Лядо — розкорчована земля. Новина — нова пахота”.
/Скидан Дем’ян Ілліч/

Скородити — волочити упоперек ораного поля.
/Матвійов Кирило Петрович, 1902 р.н., Бобричі/

НОВИНА.

“Новина — розроблена вперше земля в лісі”.

Корчування лісу, палення деревини, удобрення попелом землі (древній звичай).
/Шушпан Зиновій Максим, 1901 р.н., Сарновичі, Коростенщина/

“Ліс палили для оранки. Батько розробляв ліс під нивку. Дід жив у лісі”.
/
Грищенко Степан Данилович, 1897 р.н., с. Мелені під Коростенем/

“Ліс корчували, хто де викорчує, там і сіє”.
/Пашинська Мотря Митрофанівна, 1910 р.н., Воронево під Коростенем/

НИВКИ.

Невеликі поздовжні пахоти-пашні. “Вироблена земля”. Пескова, легка земля, родюча, пахота давня. Стара Нива — поселення давнє. Ручай, кринички, низовина.

ПАШИНИ.

Древні пахоти (орані поля) VI-VIII ст., доба ранніх слов’ян. Селище на старих пахотах. Відома Пашиновка під Меленями, збережене наймення старої “пахоти.” Поняття “пахати” донині вживається старими людьми в старих селах. Збережений пласт старої культури хлібопашества.

Пахаті — від бахаті, добувати багатство, священна оранка скіфських царів.

РАЛО.

Найдревніше знаряддя для обробітку землі. Виготовлялося і вживалося до початку XX віку, побутувало в часи приватного землеволодіння до 1930-х років, зберігалося на горищах до недавніх часів “на всяк випадок.”

“Рало дерев’яне. Має одну ручку. Запрягають одну конячку. Як жито посіють, то ралять осіннє житнє поле. Наконечник рала залізний. Ралом ралять.”
/Дивинговський Микола Михайлович, 90 літ, запис 1990 р. Онишполь, Коростиш. земля, береги Здвижа/

“Рало, як палка, одноручне знаряддя. Має загострений металевий кінець. Ралом ралять, одною рукою орач рало тримає, другою віжки. Запрягають коня. Рало має крючок, підчіпляють стельвагу, ралять” .
Оповідач бачив рало в роботі малим хлопчаком.
/Микитенко Костянтин Іванович, 1903 р.н. Більківці, Коростиш. земля. Запис 1989 р./

Давні поняття хліборобські “рало, ралити” знали старі діди у відомих їм 1960-1980 роках. Ралом “придовжували” засіяну ниву. Заволочували — придовжували ниву. Уздовж ниви ралили по засіяному житньому полю. Рало одноручне. Солома була ужита цупка, на серп не візьмеш.
/Плавинчук Сергій Іванович, 1897 р.н., Бежів, Черняхівська земля/

“Діди і прадіди наші орали ралом і сохою до початку віку — у 1860-1900 роках. Рало мілкенько оре, дряпає землю. Волами орали. Волочили зрубаними сосновими гілляками з дробним голлєм, тягли проти росту голлячок, по старому звичаю”.

sukovatkaВживалася борона-сукуватка тисячолітньої давнини, VI-VIII віки, доба ранніх слов’ян. Живий підручник історії, збережений в Краї. Древність наймення — “рало.” “Ралом” називають у Краї донині товсті нижні гілляки старих дерев, що свідчить про виникнення “рала,” знаряддя для оранки, в Землі Дерев. Свідчать оповідачі Немирівки про часи недавні —1800-1900: “Пішов у ліс, зрубав рало, вирубав палку-голляку, прилаштував березову підошву для оранки-готове рало”.

Рало, соха відомі в Хотинівці під Коростенем як знаряддя Дідів-Прадідів, збережені до 1900-1920, 1930 років селянами-одноосібниками для обробітку лісових супісей або глинистих нивок з тонким шаром родючішої земельки: “Сохою робили оранку першу, ралом робили другу. Ралили-розпушували землю. Сохою орати важко, дві пари волів запрягають. Ралили упоперек нивки, по старому звичаю прадідів.”

“Скородимо поле ралом. Борони вживали дерев’яні”.  Поняття “борона” похідне від “бор” (сосновий ліс).

“Скородити” — древнє поняття землеробства тисячолітньої доби. “Ралити, скородити” — поняття близькі. “Скородити” — від “сковородити” — робити круги-кола на ораному полі. Волочильники кіньми нині “скородять” поле залізними боронами по кругу-колу, доки не вирівняють поверхню ниви. Древність оранки в Землі Дерев, суто місцеві прийоми пахоти, орані нивки “пашини”, наймення знарядь “рало, соха” поняття “ралити” засвідчують кореневі, суто місцеві, архаїчні прийоми обробітку нивок лісових серед Пра-Лісів краю.

“Землю обробляли ралом у старі часи. Діди наші ралили. Ралом, сохою орали, хліб добували”. Оповідач ралив одноручним ралом. Кіньми ралив. Наральник дубовий. Пізніше наральник залізний. Ярмо на рало кріпилося. Воли запрягалися. Воли здорові були. Ралили з діда-прадіда в старі часи. Пар ралили. Бороною скородили. Раловиною вол іде. Годилося пройти ралом по ораному полю.
/Шевченко Охрім Семенович, 1897 р.н. (Макалевичі)/

У старому Городищі на Черняхівщині оповідач Грищук Іван Федорович, 1901 р.н. свідчив: “Маю рало на горищі. Деревина вигнута під углом. Орали ралом старі діди. Ралом, сохою орали. Соха мала наконечник залізний. Дворучна. Сохою дід горав, батько горав. Кращі пахоти в Городищах.”

“Горали сохою і ралом. Горали спочатку мілко, “підпорювали дернину,” різали, перевертали верхній шар землі, а потім горали глибше.”
/Миколаєнко Петро Павлович, 1918 р.н., Каменка-Баскаки Ємільчинщина, течія Уші. “Баскаки — збирачі дані, доба монгольського іга/

СОХА.

sohaВідома по билинному сказанню про Вольгу і Микулу-пахаря. Соха — годувальниця відома старим орачам, нащадкам древлянського Микупи Селяниновича. Найпоширеніше землеробське знаряддя на протязі тисячоліття на грунтах-піщаницях. На півночі Краю вживалась соха березова, соха дубова, доступна всякому орачу.

“Поломалася соха в роботі, у ліс зайшов, вирубав деревину, підтесав, скрутив ужвою, ореш, скільки сили хватить, аби здоров’я було”.

Сохою орали і вепринські діди, святі тружники, що добували “хліб насущний” дерев’яною сохою. З діда-прадіда орач і бортник, Глущенко Яків Іванович, 1901 р.н., оповідав про древні прийоми обробітку “святої землиці”:

“Орав з дідом (учився) сохою. Соха дерев’яна. Сошник (ріжуча частина) дубовий. Чересло (ручки сохи) прикріплювалося до сошника дубового кільцем крученим, березовим, ужовкою. Воно міцно держало чересло і сошник. Соха розвертає землю, рало дряпає. Ралили землю святу. Соха ширше землю розкидає. Сохою пашуть. Бороною дерев’яною заволочують. Ралом поперек сохи проходять”.

У Рудні Пержанській оповідають про рало і соху. «Рало — викопаний корінь берези. З лапами-коренями. Соха — два сошника має. Дві полиці криві. Орав сохою. Поламає соху на оранці, в ліс іде, робить плаху для сохи. Ярмо два метри ширини, оранка сохою. Ярмо — волам на шию».
/Хомутовський Петро Казимирович, 1891 р.н., 95 літ, запис 1986 р./

Соха дерев’яна. Має чепіги — ручки. Гряділь — ріжуча частина. Волами орали. Борони півкруглі, дерев’яні. Скородили землю. Ярмо робили липове. Оброблене, засіяне поле називалося пашня. Рало дерев’яне легше сохи. Рало мало ріжучу підошву, кривулю-ручку для орача.
/Ярко Петро ількович. Стрибеж, Пулини Старі/

Оповіді Воронева під Коростенем, збережені архаїчні перекази старих часів: «Казали старі люди, що колись залізних ні вил, ні заступа, ні копаниці не було. (Не железили поле). Сохою дерев’яною горали. Перша зорана нивка — Гора Котова (поселенець перший). Саньми копи возили з поля. Жито до осені стояло, не осипалося, ніхто не спішив його збирати. Жали, коли хто хоче. Дерев’яна лопата стругана. Гной “мачею” викидали (дубовий меч-лопатка). Пили не мали. Сокирою дерево кололи. Хати робили сокирою. Жито росло з стоколосом. Обробляли землю лопатою дерев’яною».
/Пашинська Мотря Дмитрівна, 1910 р.н./

СОКИРА-”САКіРА.”

Зарубування землі сокирою перед оранкою. Священнодійство. Магія древня. Волхвування. Мініатюрні глиняні сокирки — предмети культу, виявлені в Троянові, НовоЧорториї (чертити — магія оранки). Селища древніх трипільців на притоках, берегах Случа, Тетерева, Роставиці.

Одинокі знахідки трипільської кераміки в старому Коростені. Масова культура рільництва на чорноземах полудня Краю. (Археологія УРСР, Культура Трипілля).

Сокиряний культ Перуна-Громовика. Віра в небесний метал. Обряд Священної Оранки скіфських царів. (Бібліограф. № 7, С. Бессонова, стор. 69).

Священна сокира (кажуть Сакіра) як дар Бого-Неба Скитам-Орачам. Скитський землеробський культ Сокири, збережений в Пралісах Землі Дерев на протязі тисячоліть. Новорічні свята Старих Словен Краю — плуг під столом. Тисячолітній обряд волхвування-чародійства, пов’язаний з пахотою-оранкою землі. Звичай зарубування сокири в землю на час оранки в наших Старих Селах.

Архаїчний обряд, відомий небагатьом. Переказують суть старого обряду: ”Чув, що волхви були колись. Волхви сокири кидають, загадуючи на певну справу-гадають. Волхвування колись було. Чародійство таке — волхвування. То недобре діло — волхвувати”.

Волхвування, яке виступає частиною обряду Священної Сокири. Обряд гадання древності Сакірою, як і зарубування Священної Сакіри в час оранки-священнодії. Виконання жрецького Обряду Орачем. Культ Священної Оранки.

“Царі Скитів одержали Небесні Священні Золоті Дари: плуг, ярмо, сокиру, чашу”.
/Геродот, “історія” в 9 томах/

Примітка: донині в селах Краю маленьким діткам дають скибочку хліба, примовляючи “Папа... Папа.” Чи не сховане за цим поняттям наймення головного божества царських скитів Папая, запозичене скитами-орачами. Оране поле було “папа-хота,” стало — пахота. “Пахота — священнодія “добування” святого Хліба. Хліб святий — дарунок Папая, яким годують для сили- дужості діди та баби Онуків. Нащадки скитів-орачів, царських скитів, сповідники Папая, творці Пахоті-Пахоти, прозвалися Старими Словенами, зберігши Обряд Пахоти на протязі двох Тисячоліть в Невриді-Древляні. Величним Музеєм Древньої Культури Хлібо-Пашества виступає Наша Земля.

Зарубування СОКИРИ.

Обряд: Орач у полі готується до оранки. Священнодія Орача. Приїхав на Пахоту. Зняв шапку. Має бути в чистій полотняній одежі. Перед оранкою, першою борозною, зарубує збоку сокиру в землю.
/Ємільчино, Лозко Кирило Карпович, 1906 р.н./

Обряд Священної Оранки Скитів-Орачів, збережений на протязі Віків. Орач починає орати. Коляда Старих Пашин:

“Пане Господарю!

Бери Плуга Золотого за Серебряні Чепіги
Да йди в Поле Орати...

Золотим Плугом Орати, Святий Хліб сіяти...”

У Підлубах знають: “Сівач сіє, сокиру за пояс застиркує”.

“Сокирою зарубували землю перед оранкою, щоб стриміла зарубана сокира. Орач на полі піднімає над головою сокиру, ніби врубує небо, тоді врубує сокиру в землю. Починає орати ниву”.

Захисна дія Сокири. Свідчення тому — численні зображення Сокири на килимовому Полі старих поткань-килимів, рушників. Сокира — охоронниця Сонця, рождающого Красного Сонечка. Краснеє Сонечко — то емблема Древлянської Землі, Князівства Древлян. Сокира та молот — культ Перуна-Громовика, подателя урожаю.

“Ідучи сіяти, стромляли сокиру за пояс, в коробку з зерном клали залізний молоток. Сокира стриміла до кінця оранки. Їде чоловік орати, бере сокиру з собою на поле, зарубує, тоді оре”.

Перед оранкою годилося зняти шапку (на повагу до Землі-Матері), беручись за чепіги плуга. (“Плуга Золотого” в народних Коледах). Пройшовши Першу Борозну, Орач зарубував Сокиру в свіжоорану Землю. Сокира стриміла до завершення оранки.

Примітка: Переказ про діда-чародія, що сідав на голлє та їхав, мов на конях, на весілля. На здивоване питання: «Чим приїхали, діду?» — показував на купу голля. Їздив сам, нікого не брав. Читав небо зоряне. Знав, коли сіяти і садити. Сіяв гречку на хмарне небо, хмари, мов баранці, мають бути. Сусіди стерегли діда, придивлялися, коли сіє-садить, собі те робили.
/Стремигород. Савченко Олексій Юхимов. 1901 р.н./

МОЛІННЯ БОГУ-НЕБУ.

Поглядання орача, сівача на Небо. Таємне моління. Загадування на урожай. Приказування: «Роди, Боже, на всякого долю, на старого, на малого, на всяку пташину, на всяку зверину! Господи, Боже, поможи да спор покажи».
/Боровица під Коростенем, Слобожанюк Олексій Андрійович, 1898 р.н./

Оранка: «Господи, Боже, поможи погорати, посіяти! Роди, Боже, на всякого долю. Усьому – людям, птицям, худобі».

Моління Небу, Зіркам небесним. Пошуки хмар на небі для забезпечення росту злаків. Сіяти: небо в хмарах, нива з урожаєм.

МОЛІННЯ ЗЕМЛі-МАТЕРі.

Дід Демещук знав моління давні. У неділю весною на ниву приходив, молився на межі, обходив поле кругом. Колос на ниві діда був ваговитим. Знав дід моління давні. Старі чоловіки знали обряд моління Землі-Матері.

Приїде дядько на своє поле, шапку скине, стане на коліна, молиться землі. Потім ляже, поцілує землю, скаже: «Земля — наша мати», – а тоді вже до людей: «Добрий день!»
/Шатрища, Сингаївський Іван Федор., 1908 р.н. Вітання з нивою/

ХРЕСТІ.

Хресті березневі у вигляді коржів-хрестовиків. Випікалися на весняне Сонцестояння. Пекли хресті посеред Посту. Чекали пробудження Весняного Сонця (Ярила) з великим нетерпінням. “Хрест — знак Дажбога в народному мистецтві, віруваннях Краю. Килими, рушники, сорочки мали знаки Дажбога. Хреста хлібного, по старому звичаю, житнього, брав орач, сівач на перший виїзд у поле. Робив заорювання. Ламав хресті-коржа собі, воликам сивеньким, коням.

“Ниву заоре, тоді їсть хресті.”
/Вакулов/

“Хресті пекли весною, у Великий Пост. Держать до засіву жита. Моління на колінах перед нивою. Сіють жито. Коробку хрестять з посівним зерном. Хресті держать до вигону корів на пашу. Коровам на вигоні хрестика дають їсти”.
/Заєць і. Ф., 80 літ, Любарка, Народиччина/

Обряд випікання хрестів-коржів відомий в усіх старих селах. Коржі були древнім хлібом. Печуться на свято Сонця, по звичаю язичества. Коржі були хлібом пастуших племен Краю. Коржі пекли в годину лихоліття, коли муки було обмаль. Коржі пекли в печі, в попелі. «Синам землю дадут!» Діди пекли коржі на кострищах в часи нашестя монголів, переховувалися в дуплах старих дерев.

ВИЇЗД.

Перший виїзд у поле годилося зробити ранньою весною на санях. Сиро і прохолодно, калюжі в селі, але вже гріє Сонце, на узгір’ях парує земля. Запрягали волів, їхали на поле провідувати ниву. Стрічатися з нею на новий хліборобський рік. В такий день годилося годувати на полі воликів сіреньких хрестями на ознаку Сонця-Ярила, яке дужими потоками тепла-світла струмувало з небес.

ЗАОРЮВАННЯ.

Звичай починати оранку заорюванням. Орач має звершити ритуал: зняти шапку, промовити моління, заорати, розламати хресті собі, воликам, (коням) дати, починати орати.
/Збережений сонячний культ, моління Дажбогу (Хресті). Вакулов. Невгади, Овруччина/

ОРАНКА.

Виїзд в поле. Хліб, соль взяти. Обряд заорювання. До 7 квітня, до Благовіщення, не орати. Земля ще спить, гріх її турбувати, будити. Удома не городити, бо дощу літом не буде.
/Михайлов Опанас Герасимович, 1916 р.н., Берестовец-Татарновичі під Коростенем/

Закляття: ”Як тобі, відьма, зір не пощитать! Так тобі од мого хліба спору не взять”. Проголошується після “Заорювання” першої борозни. Перша борозна проорюється. Хресті згодовують волам, коням. Пекли хресті з житньої муки. Архаїка обряду: в перший виїзд у поле весною орач корчика дубового зрубає, рало зробить, оре ралом.

ГОРАЛИ.

Древній термін пахоти-оранки — “горали.” Відомий на усій землі Краю. Єдність старого мовлення. Доба старих словен промовляє до нас древнім виразом “горали.” Горати-орати – обробляти-перевертати землю плугом, сохою, роблячи борозни, перевертати до гори.

ЖОРНА.

Земля Дерев – Кам’яниця, багата на поклади каменю. Жорна кам’яні робили в старих селищах місцеві умільці. Дерев’яна ручка в стелі кріпилася. Жорна з двох каменів. Засипається зерно. Крутиться верхній камінь по нижньому, мелеться мука. Древній звичай молоти на жорнах. На печиво хліба півдня треба крутити жорна. Відомо про два типи жорен: кам’яні та дубові. Кам’яні жорна треба кувати. А дубові жорна не кували.

Жорна у людей під порогами були. Два камені. Один на другий покладені. За вечір можна намолоти муки на печиво хліба. Мололи на жорнах в голодні роки 1933-1934. З прадідів мали жорна.

КОРЕЦЬ — міра жита.

Корець мав 4 мірки. Корцями-мнєрками мнєряли зерно в давнину. Мнєрка вміщала 1,5 пуди зерна. Чотири мнєрки-корець або 6 пудів.
/Антонюк Юхим Степанович, 1904 р.н. Немировка під Коростенем/

ЖИТОМНЄР.

Древня назва Житомира. Наймення пов’язується з Житницею, Торговицею-Житницею, якою був город, центр родоплемінного об’єднання, багатий на хлібні припаси. Землеробські селища Житомнєра славилися добрими урожаями. Кущ землеробських Селищ під Житомнєром.

ЖИТО.

diduh snopВ старій мові життя людини звучить як “житка”. “Пагана житка, добра житка” — ознака долі людини. Житка від жита, головного, найшановнішого злаку-годувальника. “На наших землях могло рости только ЖИТО”. В усіх Обрядах Жито посідало головну роль. Священний злак Старого Люду. Чоловіки кажуть: «Білий хліб не спорний. А от житній спорний, годиться людям важкого труда.» «Короваї весільні віками пекли в Краї з житньої муки». Свідчення старих людей Краю.

У нашій розвідці ми виявили глибокі Корені Землеробських Культур Пра-України, збережені в Землі Дерев як у своєрідному величному Музеї Золотого Колоса, Снопа-Дідуха. Скитський Цар Колаксай, володар Священних дарів, зберіг наймення в назві “Колос.”

Підтвердили збережені Обряди-Вірування землеробських культур старих цивілізацій дивним робом збережені і розвинуті в Пра-Лісах, Пущах Краю як добутки Культур і Племен, що формували Основу Древлянського Родо-Племінного Союзу. Основою життя була “Свята Оранка Золотим Плугом зі срібними Чепігами” — Стара Коледа з Пашин. Виявили Культ Житнього Діда, Золота Борода якого, містично пошанована, відростаючи на нові Жнива, ставала високим пружним Колосом — БОРОДОЮ Золотого ДІДА ЖИТА. Виявили Культ Землі-Матері, Кибели-Кубели Старої Скитїї, знаної Геродотом.

Родова гілка Кубил, знаних як Кубилинські-Кобилинські, родове Селище Кубилини на Старих Словечанах свідчить про збережений корінь Старого Люду Європи. Древнє наймення Краю Кубеля, Кубля на Народиччині засвідчує збережений мовний корінь фригійсько-троянської Кубелі, Богині Землі, подательки Плодів, Злаків земних. Поняття “кублитися” тотожне “осідати на землю, робити кубла-гнізда, поселення”. Поняття “кубло, кублитися” — одне з найуживаніших в Краї. Корінь “кубл-” прямий аналог найменню Кибелі-Кубелі Старого Світу. Які європейські мови мають такий аналог з найменням Кибела-Кубела? Який ще Народ найближчий Диво-Світу Старих Культур на сходженні, єднанні азійсько-європейської культурницької смуги? Словенє Старі успадкували Диво-Світ на межі Азії-Європи.

Джерело:

Миколай Брицун-Ходак - ЛіТОПИСНА ЗЄМЛЯ ДРЄВЛЯН
2014, Листопад, День Третій.

Україна, Звичай, Етнографія, Миколай Брицун-Ходак, ЛіТОПИСНА ЗЄМЛЯ ДРЄВЛЯН, Обрядовість

На сайті Один гість та користувачі відсутні

Copyright © 2018 ПроСвіт. Всі права застережені

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Created with YOOtheme Pro