На дні листопаду

Без присяги. Між чорних потертих свитин.
Ніби чортів штрафний батальйон.
Сотні рівних шеренг. Тільки кожен один.
Перед кожним його Рубікон.

Неприкаяний сон обірвався за мить.
За плечима стоїть листопад.
В голові без упину набатом дзвенить
Остогидле «Ні кроку назад!».

Перша крига взялась. Ранок стигне в імлі.
Від напруги повітря гуде.
Нам належить вмирати. Без сліз і без слів.
Страх затерся на споді грудей.

Ми гарматне начиння. Несправний набій.
Наша зброя – уламки цеглин.
Жоден з нас не відчує романтики війн
За ці кілька коротких хвилин.

Крик прорізав пітьму. Божевільний наказ.
Голос – плетиво люті і скла.
Ми усе віддали. Нам би виграти час,
Просто жити… Була не була.

Наче брама до пекла, останній плацдарм.
Сумнів вартий розпечених куль.
Ще півкроку. Смертельно холодна вода.
Наостанок – сліди на піску.

Розкуйовджене дно. Лиш глевка каламуть.
Сенс всіх воєн - він також на дні.
Обпікає легені. Втрачається суть.
Думка в’язне в густій пелені.

Над рікою туман. Берег в залишках верб,
У вологій брунатній траві.
Допливли! Допливли? Що робити тепер?
Ми чомусь залишились живі.

Зусібіч опадає дощами метал.
Біль – постійний супутник атак.
Небокрай затулив незавершений вал:
Нам його не торкнутись ніяк.

Все. Останній удар. Кров’ю пахне земля.
Тільки б галас триклятий затих:
Щоб ніхто не кричав, не тікав, не стріляв.
Щоб вдалося зробити хоч вдих...

Небо сіре, мов спомин про втрачений дім.
Все життя – кулеметний вогонь.
Нас чекає Сибір. Пощастило. А втім…
Прокидатись у прірві безсонь

Листопадом на дні. Непроглядним, мов дим.
Мерехтінням червоних знамен.
Знов і знов форсувати цю ріку із тим,
Хто не мав ні облич, ні імен.