Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ II. РОЗДІЛ XXVI

 

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

 

Про оренди в Україні за формою орендової інтерцизи 1063; про ранню четверту розміну з татарами під Переволочною; про відняття Портою української влади в господаря Дуки і про вручення Ті свавільному розстризі Хмельниченкові з гетьманством і новим князюванням; про його, Хмельниченкові, збитки і про скарання його за те на смерть; про лядський страх через Хмельниченкове гетьманство і про їхню радість з його погибелі; про Драгинича, Куницького та інших гетьманів і полковників лядських, що були в Немирові після Хмельниченка, і про те, як вони звелися; про Палія, Іскру й Самуся; про смерть гетьманича Симеона; про багатий урожай солі в Бердах і Молочних; про обрання князя Гедеона Святополка на Київську митрополію; про лист казикерменського бея до Січі з виказом кривд татарам; про п’яту й останню розміну під Переволочною; про татарські догани росіянам за подарунки, вислані з Москви до Криму, і про посталу від того причину до війни.

1063 Інтерциза — дохід у казну з відкупів. Гроші збиралися в казну для заплати охотницьким кінним та пішим військам із віддачі на відкуп продажу горілки в шинках, тютюну, дьогтю, з користування млинами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1064 Рата — строк платежу.

1065 Тобто від 12 червня (за ст. ст.).

1066 Див. приміт. 1020.

1067 Перед цим, у 1681 р., Ю. Хмельницький був скинений з гетьманства.

1068 Ю. Хмельницький гетьманував у Немирові тільки півроку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1069 Я. Драгинич був гетьманом з 1682 до початку 1683 р., тобто після скинення Хмельниченка з гетьманства у 1681 р. (Див. р. XXIV, приміт. 1013).

1070 С. Куницького призначено наказним гетьманом 1683 р. (Див. р. XXIV, приміт. 1020).

1071 Згодом Я. Драгинич перейшов на Лівобережжя. (Див. р. XXXVII).

1072 Могила Андрій — колишній запорозький козак. Вигнавши турків з кількох міст та сіл, поставив залогу біля Кам’янця. У травні 1684 р. турки заманили загін А. Могили у засідку й розбили під м. Студеницею. А. Могила ледве втік з 30 козаками, і це стало причиною його падіння. Козаки після скинення А. Могили під впливом агітації з Лівобережжя розійшлися, частина на чолі з С. Палієм рушила у Запорозьку Січ. По тому польський король видав універсал, на основі якого козакам надавалися права і вольності на території біля Корсуня, Черкас, Чигирина, Лисянки, Умані. У 1684 р. наказним гетьманом був Мирон. Самусь (Самуїл Іванович) — виходець із Лівобережжя, козак Переяславського полку. Брав участь у віденському поході 1683 р. По тому дістав «приповідний лист» на формування козацького полку в місті Богуславі. Наказним гетьманом став аж після Гришка у 1692—1696 рр.

 

 

 

 

 

 

1073 У селі Троянові.

1074 С. Кумицького вбили на початку 1684 р.

1075 Див. приміт. 1072.

1076 Палій Семен (Гурко) — родом із Борзни. Вчився в Києво-братському колегіумі. Ходив у віденський похід, після якого дістав «приповідний лист» на формування полку у Фастові. (Див. приміт. 1072).

1077 Іскра Захар — також ходив у віденський похід та в Молдавію 1686— 1687 рр.; осадив полк у Корсуні. Близько 1711 р. переселився на Лівобережжя, помер 1730 р.

1078 Абазин Андрій (Абазинець) — козацький полковник у м. Браславлі. Сформував полк і займався заселенням слобід. Вів безперервну війну проти турецько-татарських нападів — жив по сусідству з буджацькими татарами. Взимку 1703 р, був скараний на смерть за участь у повстанні проти Польщі.

1079 Тобто 19 травня (за ст. ст.).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1080 Семена Самойловича поховано у Макошинському монастирі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1081 Розміна відбулася у жовтні 1685 р.

1082 8 жовтня 1685 року на з’їзді в Переволочній при розміні полонених від ханового імені була видана шертна, чи присяжна грамота, на ім’я Л. Неплюєва. З Неплюєвим були гадяцький полковник М. Василевич і дяк М. Жадінов.

1083 Татарам, що брали участь у розміні, російський уряд прислав «казну і жалування», тобто гроші й подарунки.

1084 Очевидно, розірвано мир не через ті «примовки», а через те, що татари в той час постійно нападали на Україну.

 

Року від розподілу стихії 7194, а від сповиття плащаницею дитяти, що небо хмарами повиває, 1685 року. Як і в минулі літа, відправлялись у Малій Росії своїм порядком оренди, встановлені з монаршого відома для збирання грошей козацькому охотницькому кінному й пішому війську, потрібних на заплату. Гетьман Самойлович і цього, 1685 року, стверджуючи те, дозволив малоросіянам закуповувати полками й сотнями ті оренди, хто захоче. З таких охітників лубенські полчани закупили на рік увесь свій Лубенський полк (окрім Смілої й Константинова) самі, подавши до військового скарбу на військо 7010 золотих доброї козацької лічби. На цю оренду 9 лютого видано їм, лубенським полчанам, такий гетьманський інтерцизний універсал:

 

Іван Самойлович, гетьман із військом царської пресвітлої величності Запорозьким.

Ознаймовуємо цим нашим писанням кожному, кому про те належить знати, що за волею наших монархів, їхньої царської пресвітлої величності, з ради всієї старшини Запорозького війська ухвалено постановлення про оренди, з яких оренд охотницькі та інші, без яких не можна бути, війська нашого рейменту мають покривати свої витрати. А тепер ми, зберігаючи це нерушно, дозволяємо на прохання пана полковника і всіх тамтешніх обивателів Лубенського полку на 1685 рік їм-таки, обивателям того полку, мати в своєму завідуванні, згідно до наших інтерциз, виразно виданих на міста в минулому 1684 році, шинки горілчані, тютюнові і дьогтьові для загальної їм усім допомоги з тією умовою, щоб того полку щорічна рата 1064, належна до військового скарбу, 7010 золотих грошей доброї монети, була вистачена відразу по Великодні. А оскільки термін тієї оренди починається нині з Великодня, у такому ж часі має кінчитися у прийдешньому 1686 році. А при згаданих шинках ми пустили в завідування тим-таки обивателям і млини, які нікому не надано від нас в уживання особливими універсалами, і все, що тільки висловлено в минулорічних наших універсалах, ми заховали при них без жодного зменшення й прибільшення, хочучи, щоб увесь той порядок, який установлено в тому на рік і який нами оголошено, був дотриманий. Отож, згідно наших інтерцизних універсалів, усі вони, обивателі, мають тримати ту оренду й пожиткувати, на що ми даємо їм цей підтверджувальний універсал, а також наказуємо пильно, щоб їм ніхто не чинив перешкоди як у шинках, так і в млинах та інших повинностях. А щоб у тому, що є нами закріплено, не було переміни, ми поновлюємо тут, щоб пивом, медом і брагою шинкувати було вільно кожному, а особи, які завідують орендою, не мають витягати жодних датків від тих медових, бражних і пивних шинків, І щоб кварта простої горілки в орендах продавалася нароздріб по три чехи, а при гуртовім продажі, тобто на весілля й на хрещення дітей, має продаватися за дешевшу ціну, або щоб не заборонялося людям, як козакам, так і посполитим, на такі акти купити горілки на боці або викурити її вдома. Містечка Сміла й Константинів, либонь, у тій-таки сумі стоять, однак вилучаємо їх із тим, щоб ніхто в них не ставив оренди,— тільки, щоб ми попустили їх у завідування, кому хочемо. Висловивши таку нашу гетьманську волю, ми дали цей наш універсал усім узагалі обивателям Лубенського полку.

 

З Батурина, 9 лютого 1685 року

 

 

Цей інтерцизний універсал переписано тут ні для чого іншого, тільки щоб знати, як саме в минулі роки писалися з військової канцелярії інтерцизні орендові універсали. Оренда за Самойловича починалася від Великодня, а за гетьмана Мазепи від преподобного Онуфрія Великого 1065.

Того-таки року була рання четверта розміна невільників у Переволочній з татарами, на якій так само був ближній окольничий Леонтій Романович Неплюєв з гадяцьким полковником Михайлом Васильовичем та з іншими. Хоч і в минулі роки для тієї розміни з російського боку завжди прибували до Переволочної зарані, з весни, однак із кримського боку завжди на неї спізнювалися.

Того-таки літа турецький цар через якусь підозру відставив після дворічного панування над порожньою тогобічною Україною волоського господаря Дуку 1066 і вручив владу над тією мізерною запустілою Україною нестаткові й розстризі Юрасеві Хмельниченку 1067. А поставивши його своїм турецьким гетьманом на Україні, додав йому ще й титул Сарматійського князівства (про що коротко було згадано раніше в польських конституціях, в розділі 18-ім) і звелів йому мешкати в Немирові, володіючи всією тогобічною Україною і справляючись на тому гетьманському уряді так, як належало б справлятися доброму й цнотливому чоловікові. Невідомо, скільки років він, Хмельниченко, гетьманував у Немирові 1068, відомо тільки те, що від гетьманського й княжого титулу піднісся він у велику пиху й не тільки в Немирові, але й по всіх навколишніх тамтешніх містах і селах утяжив був жителів небувалими податками і здирствами та невиносними роботизнами. Також, чинячи по-тиранському безбожно, погубив і невинно позабивав багатьох людей, що не заслужили смерті, не виказуючи милосердя аж нікому. І хоч би найменшу причину винаходив він на будь-яку особу, суворо наказував забивати й умертвляти такого без жодного милосердя й пошани. Так він звелів застрелити й брацлавського полковника Коваленка, що приїхав до нього зі святковими привітаннями і пригадав був йому якесь давнє діткливе слівце.

Однак приспів час і самому злому зле погинути. На той час один багатий немирівський жид Орун відправив за своїм жидівським звичаєм весілля своєму синові без його, Хмельниченкового, відома. Хмельниченко на це узлився і звелів того жида Оруна зловити й припровадити його до себе. Але коли жид, остерігшись, зник, то було взято й припроваджено до Хмельниченка жидівку Оруниху, яку Хмельниченко без жодного розгляду звелів за згадане весілля облупити живу. Жид той Орун, звідомившись про таке Хмельниченкове тиранство над своєю жінкою і сам того боячись, скоротічно забіг до Кам’янця-Подільського і слізно та ретельно оповів кам’янецькому паші про всі вчинки, здирства й тиранства Хмельниченкові, а паша доповів про те у Стамбул. Зі Стамбула ж прислано до того кам’янецького паші з якимись двома іншими пашами указ, щоб прикликали Хмельниченка з Немирова в Кам’янець, вчинили розшук про всі його вчинки і судили по заслугах. Коли Хмельниченко станув у Кам’янці перед пашами віч-на-віч з жидом Оруном, то його розпитувано про речі, які виставив супроти нього жид Орун, з яких він не міг виправдатися й викрутитися — жид доказав йому в вічі все те, що й заочно доносив. Тоді всі три паші, виїхавши з Кам’янця до Дунаю, там, наприкінці дунайського мосту, судили розстригу Хмельниченка за всі злії вчинки і здекларували йому смерть. За тим декретом і за наказом янчари відразу схопили Хмельниченка з-перед пашів і, за своїм звичаєм, накинувши йому на шию шнура, там-таки відразу й задавили його.

Оскільки Хмельниченкове гетьманство, що було в Немирові від турків, немало муляло ляхів, що й спати не могли вони безпечно у своїх домівках, зважаючи й на те, що для вищеописаного віденського порятунку розірвано з турками мир, поляки були втішилися на Хмельниченкову смерть, але не вельми; адже після смерті Хмельниченка відразу прислано від волоського господаря в Немирів наказним турецьким гетьманом Янія Драгинича 1069, людину добру й спокійну. Скільки той Драгинич гетьманував у Немирові, невідомо, певно тільки те, що за його володіння немирівські люди та й інші тамтешні українські жителі відпочили після Хмельниченкових образ та утяжень і жили собі тихо.

Потім король Собеський, хочучи знову пригорнути від турків ту Україну до Польщі, постановив козацьким гетьманом якогось Куницького 1070 і виправив його на прожиття з Польщі до Немирова, наказавши йому затягати на королівські гроші й провіанти кінне й піше козацьке військо для війни з турчином, що тоді назрівала. А Драгинич, спокійний і смиренний чоловік, прочувши завчасу про гетьманство Куницького, відступив з Немирова в Ясси до свого господаря 1071.

Після Куницького були ще в Немирові лядські гетьмани Могила й Самусь. Але всі ті гетьмани, разом із Куницьким, невідомо в які роки ставали гетьманами, скільки часу гетьманували і коли перестали гетьманувати 1072. Те тільки відомо, що Куницький, прибравши немало пішого й кінного козацького війська, а саме до восьми тисяч, пішов був, з відома і за указом короля, війною на Буджак і Білогородщину вже в самі осінні заморозки.

В цьому поході він частково струснув Волощину, зідравши один багатий монастир, що звався Соколець, і наблизився був до Білогородщини. Але білогородська й буджацька орди, довідавшись про це, приготувалися як належить для привітання Куницького. Куницький, звістившись од пійманих «язиків» про татарську поготовність, радив усьому війську не йти далі, а повернути назад, однак військо, а найбільше піхота, висміяло його, Куницького, в тому і, приписавши йому боязнь, не послухало його ради, а рушило далі в Білогородщину. Потім і військо, побоявшись, але вже не впору, повернуло назад з Куницьким, а татари, побачивши це, рушили за ним услід і біля річки Пруту, нагнавши його десь 1073, дали бій, в якому хоча й своїх татар стратили немало, але пересилили козаків так, що гетьман Куницький, не дочікуючись кінця війни і залишивши піхотне військо з полковником Могилою, відійшов з усією кіннотою геть від нього і прибув у Могилів, що лежить над Дністром. А при піхотному війську залишився його полковник Могила, який бився з татарами цілий день і, хоч дізнав немалої шкоди від татар у своїх людях, учинив і їм такий самий ущербок та й не дався при божій помочі бути доконаним укінець. Коли ж настала ніч, Могила, покинувши всі обозові тяжарі, налегці, як міг, перебрався з військом, хоч і не без своєї шкоди, через Прут — вони переповзли на животах по тонкому льоду. Він був поставлений від своєї піхоти гетьманом і прибув до згаданого Могилева, маючи немалу озлобу на Куницького за його втечу. В Могилеві, учинивши раду, козаки викликали на неї з хати Куницького, на якій відразу Куницького звинуватили в усьому й убили 1074, а замість нього потвердили гетьманом того-таки Могилу. Коли Могила позбувся гетьманства і коли після нього настав Самусь, про те, як казав вище, невідомо 1075, однак видно з подій, що всі згадані гетьмани, чи через свої військові незгоди, чи через лядські хитрування, щоб їм не платити за службу, довго не трималися на своїх урядах. Бо й Самусь, утиснений поляками, покинув гетьманство, прибув з Браславля чи з Немирова до порожнього Богуслава й, осадивши в ньому людей, нарікся богуславським полковником, а схиляючись від поляків під реймент цьогобічного гетьмана Мазепи, привіз і віддав йому в Батурині свій гетьманський бунчук, печатку й, очевидно, булаву.

У той час, відразу після віденської служби, уже панували з дозволу короля Собеського Палій у Фастові 1076, а Іскра в Корсуні 1077, і називалися вони полковниками, Палій — білоцерківським, а Іскра — корсунським. І хоча належали вони до поляків, однак в основному бажали бути під російськими монархами і схилялися під Мазепин реймент, приїздячи до нього в Батурин з празниковими вітаннями і дістаючи від нього всілякі подарунки. А від царської величності Палієві посилали як самому, так і його товариству щорічну платню по 1000 єфимків і по більше. З лядського ж боку присилано йому осібну платню, аж доки він цілком не відторгнувся був від поляків і не прихилився під російську владу. Після Самусевого гетьманства настали замість гетьманів у Немирові і Браславлі полковники Туркулець, Абазин 1078 та інші, маючи при собі козацьке й волоське військо, готове до захисту Польщі, але й ті усі через лядське хитлянство перевелися і звелися на пшик.

Того-таки 1685 року помер старший син гетьмана Самойловича Симеон, стародубський полковник, у ніч з неділі Святого Духа на Троїчний понеділок 1079, про що писав тодішній реєнт генеральної військової канцелярії Василь Кочубей, звіщаючи Леонтія Полуботка, тодішнього переяславського полковника. Він же, полковник, учинив на те 12 червня таку листовну відповідь до Кочубея:

 

 

Милостивий пане Кочубей,

вельми зичливий милостивий пане куме!

Прислане звідомлення від вашої милості, милостивого пана, про смерть вельможного гетьманича його милості пана Симеона, стародубського полковника, повне жалю та співчуття, і помушує мене не до листовної приятельської відповіді, а до великого плачу. Промовчав би про численні добродійства його вельможності до мене, але не можу промовчати (бо це наказує мені голосно плакати) про ту надію на нього, адже він віддав багато праці для загального добра вітчизні Україні і ще більше мав освідчити, хоч багато й освідчував,— зараз бачимо цю надію схиленою разом із його милістю при гробі. Належить це приписати нашому нещастю, але пощастило його вельможності в тому, що поспішивсь у небо він до єдиного в тройці Бога зі своїм поклоном у неділю Святого Духа на понеділок безначальної Тройці. Зичачи йому тієї щасливої дороги, я доручив отцям прото: попам і всім священикам у Переяславлі, щоб зачинали за душу, що впокоїлася, сорокауст, який, бувши впевнені мною в ласці ясновельможного його милості пана гетьмана, почали 12 червня. Зичу при моєму жалібному плачу, щоб це було приємно господові Богові, а душі його вельможності, яка спішить до всеміцної божої правиці, корисно. А вашої милості милостивого пана прошу й таке: зволь доповісти ясновельможному добродієві, щоб і я був присутній на похороні в призначеному місці 1080, і проси покірно його панського на те дозволу. Доручаю при цьому себе милостивій ласці і приязні вашої милості милостивого пана, Ваш

зичливий усього добра

приятель й охітний до послуг Леонтій Полуботок, полковник їхньої царської пресвітлої величності Запорозького війська переяславський

 

З Переяславля, 12 червня 1685 року

 

 

Дивися, читальнику, як добрі люди жаліють доброго пана!

Того-таки літа, було воно сухе, вродилося дуже багато, більше, як у минулі літа, солі в Бердах і Молочних. А оскільки з Кримом був мир, то по неї ходили пречисленні табори і вибрати її всю так і не змогли.

Того-таки літа за погідною згодою гетьмана Самойловича та й усього взагалі духовного й мирського малоросійського народу вибрано на Київську митрополію нерушного у святому благочесті мужа, повного розуму й святої благодаті, преосвященного Гедеона Святополка, князя Четвертинського, що був єпископом луцьким і острозьким тієї-таки Київської єпархії. Престол Київської митрополії, осиротівши після преосвященного Йосифа Тукальського, свого митрополита, який кінчив своє життя в Чигрині за гетьмана Дорошенка, був аж кільканадцять років без свого пастиря — сталося те через постійні тодішні малоросійські завірюхи, з-за ворожих воєнних находів і через запустіння тогобічної України.

Того-таки року, 26 жовтня, великий казикерменський бей писав до Січі через посланців, виправлених від ханського намісника й перекопського бея, висловлюючи в своєму листі, що між Оттоманською Портою та Російським царством зараз святий мир, а запорозькі козаки роблять казикерменцям і кримцям безперервні шкоди, займаючи у степах коні по десятку і по п’ятдесят та чинячи їм інші кривди, і порушують тим самим мир. Той бей просив кошового отамана, щоб згаданих кримських посланців незабаром було відправлено з належною пошаною назад із Січі і щоб послано було військового осаула, аби зігнати до Січі з низу Дніпра всіх козаків, аби надалі такої шкоди не діялося, а свавільці хай будуть у таких учинках присмирені, щоб через їхню сваволю не розгорівся поміж монархами вогонь неприязні та війни — це й ханського намісника, перекопського бея, воля, щоб козаки були спроваджені з низу Дніпра для забезпечення від шкод. Але те кримське й казикерменське бажання не задоволене із запорозького боку, їм дано відповідь, щоб самі стереглися свавільців, ловили і як хотіли, так і чинили з ними. Бо то не годилося б, щоб через гультяїв і свавільників добре й чесне товариство військове зганяти з низу Дніпра, з їхніх віток і здобичів, карати й ображати його.

Того-таки року пізно восени 1081 під Переволочною відбулася друга, а всього, протягом усіх років, п’ята й остання розміна невільників із татарами, на якій уже був не Неплюєв, але інший — ближній окольничий Кирило Осипович Хлопов, він її й докінчив 1082. Але оскільки в усі оті минулі чотири літа під час розмін, що бували під Переволочною, татари хвалилися подарунками 1083, які посилали царські величності Кримській державі, то почали говорити вони на уприкрення росіянам, що ті подарунки мають від російських монархів через шаблю. З тих примовок 1084 виросла тоді причина до розірвання з Кримом постановленого миру і до постання російських монархів війною на Крим, про що попереду незабаром буде ретельно оповіжено.

Допомога проекту

На сайті 99 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018-2019 ПроСвіт 
Всі права застережені