Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ II. РОЗДІЛ ІIІ

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

 

Про повторне Хмельниченкове шаленство і розорення цьогобічної України; про Сомкове старання здобути цьогобічне гетьманство; про ікону Пресвятої Богородиці в Чернігівському Іллінському монастирі, яка стала плакати; про Сомкову посилку до Ромодановського; про з’єднання Ромодановського з Сомком; про битву з Хмельниченком навпроти Канева; про поразку й загнання у Дніпро його війська; про Хмельниченковий прибір для помсти; про виправу Ромодановським війська з Сомком за Дніпро, щоб добити Хмельниченка; про поразку й загнання у Дніпро його війська Хмельниченком; про тривогу від татар під Лубнами в московському та козацькому військах; про від’їзд їх звідтіля додому; про Брюховецького і початок його конфіденції 35 з отцем єпископом Методієм; про ординське вторгнення аж до Чернігова і про докірливі листи до Хмельниченка й Тетері, писані з Запорожжя.

35 Конфіденція — довірна, секретна розмова.

36 Агаряни — тут: татари.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

37 Рада відбулася в Козельці 14— 15 квітня (за ст. ст.), інші дані — 23 квітня. Василь Золотаренко не був Сомковим приятелем, а, навпаки, виступав його конкурентом на гетьманство. Поєднався він із Сомком значно пізніше.

38 Тут були, крім названих, полковники: іркліївський М. Попкевич, кременчуцький К. Гавриленко, прилуцький Ф. Терещенко, зіньківський Шимон; наказні полковники: переяславський О. Щуровський, лубенський М. Пирський, миргородський Гладкий.

39 Отець Методій — Максим Филимонович, звісний авантюрист XVII ст. Його висвячено в єпископи у Москві, і він сподівався досягти митрополичого сану. Обсипав усіх доносами, грав першу роль при вибранні гетьманом Брюховецького. Пізніше засланий у Сибір.

40 У Козельці на раді Сомка таки вибрано гетьманом. Методій був противником цього обрання, але Сомко ввів своє військо у Козелець і змусив полковників та Методія ствердити себе гетьманом.

41 «Руно орошенное» — книга Дмитра Туптала, вперше вийшла у Чернігові в 1680 р., у ній описано т. зв. «чуда» в Іллінському монастирі.

 

 

 

 

42 Вірш подано в перекладі з книжної української мови. Авторство його приписується Іванові Величковському.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

43 Мається на увазі Зосим Тишеєвич, довголітній ігумен Іллінського монастиря.

44 Тут обігрується те, що покровителем бджолярства був святий Зосим.

45 Сіон — гора в Єрусалимі, тут постає в образному вислові: Боже місто, Боже царство, місце прожиття Бога на небі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

46 Про таку раду полковників даних, крім Величкових, нема. Однак знаємо, що в 1661 р. Хмельниченко шле листа до царя із Суличенком, де пише, що хоче знову з’єднатись із царем. Дехто з істориків вважає це дипломатичним маневром Хмельниченка. Певне те, що союз із Польщею тоді ніяк не клеївся.

47 Російський уряд не збирався поправляти Переяславські пакти, принаймні фактичних звісток про те нема.

48 Можливо, йдеться про відставлення з поста генерального писаря Голуховського і заміщення його Тетерею, але це сталося через вимоги Беневського підвищити Тетерю ще під час Корсунської ради, також у 1661 р.

49 Дата сумнівна, відстає принаймні на місяць.

50 Ромодановський був тоді в Зінькові, де мав намір скликати раду.

51 Ромодановський рушив до Переяславля не відразу. 25 червня (за ст. ст.) з 10 тисячами кінноти він пішов на відсіч облоги Кременчука чигиринцями й відбив його. До Переяславля прийшов тільки через місяць. У цей час Сомко був не в Березані, а в Переяславлі, де тримав облогу. Тим часом татари розсипалися по Лівобережжю й руйнували його.

52 Методій зійшовся з Ромодановським ще 20 червня і відтоді супроводжував князя.

53 Сварка була вже після битви з Хмельниченком. Сомко хотів скликати раду, але Методій не згодився: не було Брюховецького. Ромодановський підтримав Методія.

54 Це було 16 липня (за ст. ст.) (знову відставання дати на місяць). Інші дані — 17 липня. Юрій мав 20 тисяч війська, серед них поляки, німці. Татари покинули його й подались у Крим. Битва тривала дві з половиною години.

55 То була орда під проводом солтанів Селим-Герея і Мехмет-Герея.

56 На чолі того війська стояв стольник Приклонський. Сам Юрій потім хвалився королю, ніби розбив самого Ромодановського.

 

 

57 Ромодановський був біля Крюкова, пізніше прикривав гарматами відступ Приклонського.

58 Це було 3 серпня (за ст. ст.).

59 Солтан Мехмет-Герей. Це сталося на переправі через Сулу. Ромодановського тут розбили, забравши гармати й обоз. Князь відійшов на Лубни.

60 Інакше: Голуховський. Був генеральним писарем у Ю. Хмельницького. (Див. приміт. 48). Він їздив до царя, а повернувшись, баламутив козаків на Лівобережжі.

61 Датування знову відстає на місяць.

62 У цей похід ходив сам Юрій Хмельницький, але козаків при ньому було мало, сталося то восени.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

63 Брюховецький прибув до Ромодановського у вересні, він ішов на раду, де мали вибрати гетьмана.

64 Перед цим Методій зносився з Брюховецьким листовно, принаймні з квітня 1662 р.

65 Автентичність листа сумнівна, але тогочасну ситуацію він відтворює добре.

66 Тут у тексті пропуск.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

67 Натяк на Брюховецького.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

68 Тоді старшими на Січі були І. Сірко та І. Брюховецький. Брюховецький, правда, в цей час вирушив уже на Україну.

 

 

 

 

 

 

69 Власне, з поляками козаки не могли домовитися в питаннях віри, суперечності були й соціальні. Навіть сам Ю. Хмельницький виганяв, улягаючи загальним настроям, польських панів з українських меж.

70 Точної дати відречення Ю. Хмельницького не маємо. В. Ейнгорн припускає, що це було в кінці року.

71 Хмельниченко постригся в ченці 6 січня (за ст. ст.) 1663 р.

72 Тетеря був родом із Переяслава, син простого козака, хрещеник Б. Хмельницького. У 1645 р. служив у луцькій міській канцелярії, де став улюбленцем С. Беневського, котрий був там писарем. Пізніше став володимирським регентом, у час козацького повстання — переяславським полковником. Був вірним слугою польського уряду. Одружився з Катериною Хмельницькою, дочкою Богдана, вдовою по Данилу Виговському.

73 Уперше Тетеря підписується гетьманом на документах, котрі до нас дійшли, 22 січня (за ст. ст.) 1663 р.

74 Подальший текст до слів «і поставлений гетьманом цьогобічним Іван Брюховецький...» в оригіналі втрачено, подаємо його за копією Судієнка.

 

Року від створення світу 7170, а від Різдва Христового 1662. Гетьман Юрій Хмельниченко був невдоволений першими вищеописаними нещасливими для себе воєнними діями проти Переяславля й Сомка. Він волочиться з численними військами, козацькими, лядськими й ординськими, й розгортає хоругви своєї несамовитості, як вище казав, по всій цьогобічній Україні на ще більші біди й розор братів своїх малоросіян, і силою прихиляє до себе тих, хто не хоче коритися з ним Короні Польській, відводячи від істини до свого блуду. Над непокірними беззаконно торжествує, нещадно їх убиває і допускає безбожно хапати й відводити їх у полон полякам й агарянам 36. А на Водохрещу заволікся він був аж за Ромен, місто Лубенського полку, на московське пограниччя. Однак нічого бажаного собі не здобув, тільки посіяв розор та кровопролиття серед українського люду, і повернув з усім військом до своєї резиденції в Чигрин ні з чим. А повертаючись поза річкою Сулою і бувши наповнений отрутою великого гніву на цьогобічних людей, що не прихилилися до нього, не тільки млини й села, але й містечка, з божими церквами, які лучилися йому на тракті, обернув вогнем на попіл. У Лукомі ж, місті Лубенського полку, вирубав, як шалений, багато невинного люду й вирубав би увесь дощенту, коли б не нагодився на той час мандрівний отець Паїсій Вікарид, митрополит ясський, і не погамував його в тій лютості своєю святительською радою й проханням.

Після великоднього свята, яке було 30 березня, полковник переяславський і наказний гетьман Сомко зараз-таки, прагнучи довершити своє бажання стати повним цьогобічним гетьманом, зібрав у Козельці, місті Київського полку, з’їзд, запросивши на нього добрих своїх приятелів: Васюту — ніжинського 37, Оникія — чернігівського та інших цьогобічних полковників з їхньою старшиною й найвиборнішим товариством 38. Тут він належно домагався гетьманського гонору і вже мав кількох осіб та певну частину товариства, що погоджувалися з тим його бажанням, однак отець Методій, Оршанський, Могилівський та Мстиславський єпископ 39, бувши на тому козелецькому з’їзді, не дозволив з іншими особами та військовим товариством лишитися Сомкові цілковитим гетьманом 40. Отож Сомко з отцем єпископом роз’їхалися з Козельця по домівках у великому гніві. А коли б Сомко був домислився прийти з тим отцем єпископом, як людиною знаменитою, до конфіденції та приязні ще раніше того з’їзду (як учинив Брюховецький, але про те буде нижче), то певне на тому козелецькому з’їзді не мав би його з іншими за недоброхітника свого бажання і взагалі міг би дістати його собі за найпершого помічника й прихильника. Однак через те, що Сомко знехтував Методієвою приязню, навзаєм і Методій знищив Сомкове бажання гетьманувати.

Проте Сомко при своєму владолюбстві (хоч і не був постановлений у Козельці гетьманом) почав відтоді зватися в Переяславлі цілковитим цьогобічним гетьманом і так писавсь у своїх листах до цьогобічних полковників та інших старших.

Тоді ж у місті Чернігові, за преосвященного чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, явилося всім людям велике й жахливе чудо — почав плакати за Зосимового ігуменства у Святотроїцькому Іллінському Чернігівському монастирі, у великій церкві, намісний образ Пресвятої Діви Богоматері. Він плакав від 16 до 24 квітня, як свідчить книга «Руно» 41 в Чуді Першому. Те преславне знамення бачили всі тодішні чернігівські та з околиць Чернігова люди і були одержимі великим страхом та радістю. Страхом від того, що передчували на себе певні кари божі, а радістю, бо уздріли заступницю всього християнського роду й теплу з’явницю — сльозоточиву матір Божу, яка молила за них сина свого Христа, нашого Бога, і яка збавляла люд од кари, що мала тоді наступити. В цих обох гадках не одурила їх надія, бо, караючи, карав їх Господь, але на смерть всіх не віддав, як про це буде оповіджено далі. Плакала тоді Пресвята Діва, жалуючи православних християн-малоросіян, вірних рабів сина свого і своїх, оскільки через незгоду, роздвоєння та чвари одні вже впали від смертоносної зброї, інших, бідних, з вітчизни погнано в полон, третіх мали відігнати, а четверті ще мали покласти свої голови у вітчизні, керовані тодішніми несамовитими владолюбними, що готувалися до чвар, вождями своїми.

 

Про ту чудотворну пресвяту ікону Богородиці, що плакала в Чернігівському Іллінському монастирі, один з розсудливих малоросійських поетів такі склав вірші 42

Шістсот шістдесятого й другого року,
Як Христос народився од Чистого Боку,
Монастирська Іллінська ікона Марії
Людям сльози на диво з’явила яснії.
А коли б очі Діви нам сліз не пролили,
Людей доста у ранах жило б і терпіло.
Але, бачачи сльози, Бог ізжалобився,
Отож ворог од наших воріт одступився.
Діво, милість од тебе хай сліз не спиняє,
Вборони, нехай скіф нас, христян, не стинає!
Сталось так, що й татари в цю церкву влетіли,
Але Діви ікони вони не уздріли.
Вже дістались були й до самого престолу,
Поскидали ікони у церкві додолу.
Лише образ єдиний Марії в пророка
З тих пригод увільнився без шкоди й порока.
Все чернецтво зі страху в печери тікало,
Ті, що їх саморучно у глині довбало.
У покрові там діви себе прихистили,
Наче матінку Слави її возхвалили,
І дверима татари до них не дістались,
Бо їх Діва замкнула — і не відчинялись.
Так, чудес отой образ багато содіяв,
Знаю, стане щасливий, хто в нього повірив:
Слух глухим повертає, кривих випрамляє,
Хто безумний — розумить, чудес таких має
Без числа. Ізбісілих без труду звільняє,
Недолугих підводить, сліпих просвітляє.
Отож, недугом биті, й усі, хто хворіє,
Йдіте, сходьтесь до нього: цілюще подіє!
До Іллінської Діви усі позбирайтесь —
Од біди порятує. «Помилуй, взивайте,—
О, Іллінська Дівице,— це плачеш за нас ти,
Від отого і син твій про всіх буде знати!»
Як за нас оті сльози, усі веселімось,
Од біди навісної і смутку цілімось.
Монастир цей напевне дано нам із виші,
Тож потрібно радіти на чудо це лише!
Ну, а ти, ігумене 43 із братії миром
Воздавай хвалу небу із радістю, щиро:
Зволив Бог наш подати за твого ще віку
Благодать цьому люду незмірно велику,
Отож Діву найбільше Зосим величає,
Як Бог любить Марію, він людям з’являє.
Хай так само, як бджоли у вулик літають 44,
До Пречистої Діви усі завертають.
Йдуть до неї царове, вона їм корона,
Бо нетлінна у часі, бо горня, з Сіона 45.
Вона тисячещитна. Гетьмане, спішися,
Дасть побіду для воїв, за те помолися.
Нехай кожен попросить, як буде в потребі,—
А до неї вдасися — опинишся в небі!

 

Несамовитість начальників та вождів Хмельниченка і Сомка, що були тоді пообіч Дніпра (про що вже згадувано вище), була така. Юрій Хмельниченко, тогобічний гетьман, прагнучи доконечне скасувати Сомкове гетьманство й бути по обидва боки Дніпра україно-малоросійським гетьманом під польським володінням, тим часом прибирається в Чигрині з військом на нього, Сомка,— свого дядька. Бачачи це, старі заслужені тогобічні полковники (мали вони жаль і на недавно минуле чварне людське кровопролиття) переконували Хмельниченка покинути той намір. Вони цілком відмовлялися йти за ним у тій його неправоті, радячи, щоб він, ідучи шляхом свого небіжчика батька, не зачинав нової справи, а, відкинувши польський союз і початі з Сомком чвари, вірно тримався російського боку, ублагавши собі за вчинений переступ монаршу, його царської пресвітлої величності Олексія Михайловича, милість 46. І хай би в інакший спосіб, не через почварну війну й кровопролиття, утверджував свій гетьманський уряд, а Сомковий упір касував — на корисних усій малоросійській вітчизні умовах і з поправкою Переяславських пактів 47. Це все Хмельниченко, як у доброго й милостивого, у православного монарха, безпохибно й дістав би, коли б послухав тої ради своїх старих полковників. Але він, молодоумний, раду ту занехаяв і тих полковників відкинув 48 (хоч і не зовсім) від своєї ласки і від їхніх урядів. Настановив натомість собі інших полковників, легкодумних, які зволили піти за його легковажною волею. Побачивши таке Хмельниченкове жорстокосердя до себе і те, що він зневажив їхню добру раду та їхні численні заслуги, старі полковники прогнівилися на Хмельниченка і, таємно сконфедерувавшись, написали в Січ до всього низового Запорозького війська свій просторий лист, висловлюючи в ньому всі криві дії й наміри, що їх хотів здійснити Хмельниченко. Вони щиро просили в тому їхньої здорової запорозької поради, щоб якось відвернули від марнотних владолюбців занепалу вітчизну. Прочитавши цей лист і остаточно звідомившись про всі Хмельниченкові дії, запорожці написали йому свого докірливого листа, який нижче тут і прикладається. Сомко також, провідавши про той Хмельниченковий замір і закликавши в Переяславль перед святою неділею цьогобічних полковників з певною частиною їхнього війська, рушив з ними у клечальну середу із Переяславля і в четвер п’ятнадцятого травня 49 станув під Березанню, містом Переяслав- ‘ ського полку. А в п’ятницю шістнадцятого травня послав з-під Березані в Білгород 50 до князя Григорія Григоровича Ромодановського генерального військового писаря Михайла Вуяхевича з проханням, аби зволив поспішити з великоросійським військом до нього, Сомка, на з’єднання проти військового Хмельниченкового наступу, який уже був коло Переяславля. Одержавши це Сомкове прохання, князь Ромодановський, уже готовий до походу, відразу ж вирушив із своїм військом 51 і, з’єднавшись із Сомком біля Березані, пішов до Переяславля.

Довідавшись про це, Хмельниченко відступив недалеко від Переяславля, прагнучи дати Ромодановському й Сомкові бій. А коли князь Ромодановський із Сомком прибули з військами до Переяславля, дістався туди ж і вищезгаданий єпископ, отець Методій 52. Він побачився з князем і Сомком і, ввійшовши в посвар, замалим ледве не стрілявся з Сомком із пістолетів 53.

Князь Ромодановський з Сомком дав військові відпочити кілька днів під Переяславлем, а тоді рушив на Хмельниченка, що стояв з військом над Дніпром проти Канева. Сюди прибув він 16 червня 54 і завів з Хмельниченком міцний бій. Війська сильно билися зобабіч, однак, Бог так зволив, переможений і пересилений лишився Хмельниченко, так що його козацьке військо, а також польське й німецьке жовнірство, яке прислав король Казимир, більше не могло вистояти проти князя Ромодановського й Сомка і кинулося сильним, нестримним поривом у Дніпро, сподіваючись такою нещасливою навігацією врятуватися від своєї тодішньої погибелі. Багато хто і врятувався, перепливши Дніпро, а інші, теж у великім числі, потопилися, бідні, поринувши у Дніпрові глибини; їхні тіла Дніпро викинув без пошанівку на свої береги, не зберігши їх у собі, птахам небесним та звірам земним на їстівне. Вони лежали по дніпрових берегах, розкладаючись, непоховані від 16 червня до 1 вересня. З цього нещасливого воєнного чину заледве улузав до свого Чигрина й сам Хмельниченко з деякою старшиною, перебравшись там-таки, під Каневом, через Дніпро. Потім Хмельниченко, прагнучи помститися за свою кривду, послав за ордою 55, яка вже була в поготовності непоодаль Чигрина, не встигнувши на тільки-но відбуту війну під Каневом. Зібрав він знову і своє тогорічне козацьке військо. Переможець же князь Ромодановський, покладаючись на свою фортуну і не сподіваючись, що Хмельниченко так скоро стане готовий до відпору, виправив значну частину московського 56 й козацького війська з Сомком за Дніпро під Чигрин, щоб добити там гетьмана Хмельниченка. А сам князь з іншими московськими та козацькими військами, що були під началом ніжинського полковника Васюти, відступив від

Дніпра до Лубен 57 і розклався біля них для військового відпочинку.

Хмельниченко ж, звідомившись, що козацьке військо з Сомком переправилося на нього через Дніпро, з’єднав зі своїми козаками орду і зустрів їх біля Вужина, учинивши з ними сильний бій 58. Він зламав їх, і як був нагнаний раніше під Каневом сам, так і їх усіх, вота за воту, загнав проти Вужина в Дніпро і не забороняв одним, хто міг, перепливти через Дніпро, а іншим (окрім тих, що впали трупом на бойовищі) потопитися. Отак, дивіться войовничі й інші, що плавають у благоденстві, люди, як живе в близькому сусідстві щастя й нещастя і спершу одному, а тоді другому з вас непостійно й нестало висвідчує свою приязнь.

Князь Ромодановський, перебуваючи сам у Лубнах зі згаданим єпископом отцем Методієм, а Васюта з військом у полі біля Лубен, впали у страх, коли почули про поразку за Дніпром, що завдав Хмельниченко їхньому війську. Вони не могли більше баритися коло Лубен — на них швидко наступила від Хмельниченка орда 59 (тут втрачено було й бувшого генерального писаря Галюховського) 60 — і 8 серпня мусили відступити від Лубен хто куди: Васюта до Ніжина, а Ромодановський до Зінькова. У Зінькові відпочив він днів з кілька і, спаливши його через необережність служивих людей, рушив з усіма до Білгорода. А орди (з якими не був уже під Лубнами Хмельниченко) як і минулого, так і цього літа добре заплатили самі собі за працю українським ясиром і вільно відійшли до Криму. Вони не тільки грабували та брали ясир у Лубенському та інших полках, але вторгалися й за Десну під Чернігів 62, де вогнем і мечем сплюндрували численні навколишні села й були впали опівночі (так заявляє «Руно» в Чуді Другому) і в Чернігівський Святотроїцький Іллінський монастир. Тут вони збезчестили у великій церкві всі святі ікони, кидаючи їх поганими руками на землю, окрім чудотворної богородичиної, що була там-таки,— до неї з усіма її прикрасами навіть не доторкнулися: її вони не побачили, бо вона заслонилася від поганих їхніх очей млою. Також нітрохи не змогли зашкодити ті варвари і її служителям, інокам того Іллінського монастиря, які у страсі сховалися при міцному захисті пресвятої володарки в Антонієву печеру, що була під тим монастирем у Болдинській горі, хоч татари з оголеними мечами та запаленою скалкою вперто добивалися до них, у ту печеру святого Антонія.

Того ж літа із Запорозької Січі прибув до князя Ромодановського зі значним, у кількадесят коней, козацьким товариством колишній старший слуга покійного гетьмана Богдана Хмельницького Іван Брюховецький — він хотів допомогти князеві (а не Сомкові) у воєнній кампанії проти Хмельниченка. Але що прибув уже після розправи над Хмельниченком, то, просидівши бездіяльно кілька тижнів при боці Ромодановського, добре з ним зазнайомився і сподобався князеві, а тоді, як людина службова та в усіх речах умілець, прийшов і в ласку. До того ж пізнався він тоді ж, при князеві Ромодановському, з отцем Методієм 63, згаданим могилевським та оршанським єпископом, і ввійшов із ним у велику конфіденцію та приязнь, так що після відходу Ромодановського з військом до Білогорода він, Брюховецький, відлучившись укупі з отцем Методієм від князя 64, прибув на Покрову в Гадяче і до Вшестя лишався там, у Гадячому, в незмінній із ним приязні та конфіденції.

Звідсіля й почала сприяти йому, Брюховецькому, зрадлива Фортуна і зводити його до гетьманського гонору не без ушкодження його доброго сумління, як про те оповісться далі. У цьому старанні до гетьманства не меншим міг стати йому керівником і дорадником його конфідент, Сомковий недоброхітник, отець єпископ.

 

«Лист із Запорожжя від усього низового війська до Юрася Хмельниченка з ганою на його неправедні наміри і чварне кровопролиття, з побажанням, щоб він прихилився до їхньої, Запорозького війська, корисної йому, Хмельниченкові, ради 65.

 

Явно безбожний милостивий пане Юрасю Хмельниченку, гетьмане!

Ще минулого року звідомилися ми, низове Запорозьке військо, що ваша милість, упавши в шаленство, не намагається вийти з нього радою зичливих собі приятелів, і глибоко занурився у гріховне, вельми згубне озеро, коли підняв чварну війну і нещадне кровопролиття братів наших заради гетьманської влади зі своїм дядьком, подібним до тебе владолюбцем, Сомком. Але досі ми мовчали, сподіваючись, ачей, прийдеш до свого розуму й покаєшся в усьому тому, що безрозумно скоїв. Проте в тому ошукала нас надія наша — ми одержали тепер певне й непомильне свіже донесення про твоє невиліковне шаленство. Адже не тільки ти сам схилився під лядську державу, відступившись свого православного російського монарха, але й притягаєш ґвалтовно із собою і притягати прагнеш під ту ж схизматичну владу та ярмо батьків та братів наших малоросіян. Ти вже й цього літа пролив безліч людської крові і готуєшся проливати її ще, окрім тих, хто під твоїм безбожним проводом не встояв у воєнній битві проти Канева московській і братів своїх козацькій силі та змушений був потопитись у дніпрових глибинах і так навіки відстраждати це життя.

Ти знамірюєшся і присилюєш піти на ту лядську шкідливу для душ собі й братам нашим лігу, від якої (нам тоді й усій Україні невиносної й пагубної) заледве відсікся військовою зброєю й богатирським серцем через [...] 66 літ разом з милою вітчизною нашою, всією Малою Росією і став при божій помочі вільний, добре пам’ятний борець Богдан Хмельницький, твій батько, разом із нами, всім Запорозьким військом. Ми, все низове Запорозьке військо, обурені тими твоїми вельми неправедними затівками та намірами і розоренням, яке вже впало на нашу українську вітчизну, і пишемо до тебе, радячи прийняти від нас такі ліки для твоєї теперішньої хвороби, щоб ти знову підхилився під руку православного московського монарха, його царської пресвітлої величності Олексія Михайловича, ласкавого й милостивого пана, і випросив собі за свої провини його батьківське прощення. Ми ж обіцяємо допомогти тобі в тому і сподіваємося справити у його величності все бажане для вітчизни нашої, знаючи про його монаршу благосерду і батьківську до нас милість. Радимо також, щоб ти цілком перестав горнутися під лядську руку і не забирав із собою іншу братію нашу та щоб не важився починати за гетьманську владу чварне кровопролиття та знищувати вітчизну з дядьком своїм Сомком. А коли цих трьох умов та поради нашої на твій недуг (ми пропонуємо непомильний медикамент до його лікування) прийняти не зволиш і нас не послухаєш, то вже напевно не сподівайся від нас до себе жодної приязні та зичливості і взагалі чекай від нас своєї смерті — безпечно не спи в своєму чигринському домі. Ми вже досить терпіли жалісним серцем трирічне пагубне твоє панування в нашій вітчизні!

Вір нам і відай напевне, що поляки й чернець-казнодія намовили й зманили тебе не на твоє добро, але на погибель, що їх бажають вони й нам усім. А коли нас послухаєш, як і батько твій, добрий наш вождь, слухав (він завжди про все з нами словесно й листовно радився, а з радою нашою ніколи, аж до смерті своєї, не завівся), то напевне здобудеш собі з того тимчасовий і вічний пожиток. Уваж іще й те, що скоро ми, низове Запорозьке військо, рушимо на тебе та й усі обобічні українці, брати наші, постануть на тебе разом із нами і захочуть відомстити свої численні образи й розори, що їх мали від тебе. А в який час і з якого боку підхопить тебе вихор і винесе з Чигрина, не відатимеш і сам — поляки й татари далеко будуть, щоб тебе рятувати. Мусив би ще дякувати Богові та братію нашу шанувати, а не нищити й губити, що тебе, молокососа, вчинили над твої здатності гетьманом, сподіваючись у тобі батьківських чеснот і такої самої ревності за вітчизну нашу. А оскільки злий норов твій так далеко пішов від норову батьківського, як від Чигрина відстоїть Кримська сторона, то вважаємо, що й доброхвальної смерті не здобудеш у нашій вітчизні, і ніде не одержиш собі доброго місця й божого благословення за такі свої злочинства. Ми теж запевняємо повторно вашу милість милостивого пана, що орда й поляки не заступлять тебе від нас і більше тобі не допоможуть, хіба стільки, скільки допомогли такому ж легкодумцеві, як і ти, сватові твоєму гетьману Виговському. Кров братів наших, пролита через твої беззаконні, Богові немилі чвари, як Авелева, волає від землі до Бога на помсту тобі. Через те ніхто тебе від біди, що шукатиме тебе, не заступить, можемо взяти тебе й серед Чигрина (вже маємо на те певний спосіб) і викинути геть, як непотрібну п’явку з верші, чого ще дочасу не хочемо й не бажаємо, а бажаємо тобі опам’ятатись у своїй непогамованій і неправедній завзятості і схилитися до вищевикладеної тут здорової й корисної для тебе нашої поради. Писаний на коші війська низового Запорозького 17 вересня 1662 року.

P.S. І те ще тобі ознаймовуємо, що як і в нас маємо, між низовим військом, так і між городовим Запорозьким військом у Малій Росії знаємо добрих молодців, рівних у військовій справності (тільки не в заслугах) небіжчикові батькові твоєму Хмельницькому. З них одного 67 ми могли б ще на початку твого гетьманства, відставивши від уряду тебе, молокососа, пошанувати тим гетьманським гонором, і мати собі з нього доброго приятеля та дбальця своїй вітчизні українській малоросійській і нам, усьому Запорозькому війську, коли б не дивилися на великі й знамениті заслуги нам, війську Запорозькому, твого батька, доброго й старатливого нашого гетьмана. Через це ми мусили дати спокій шкідливому твоєму гетьманству і три роки терпіли твоє шаленство й непогамовану сваволю з великою для нашої вітчизни шкодою, уважаючи й сподіваючись, ачей, дійдеш розуму і все те кинеш, чого не подобає чинити не лише гетьманові, а й всякому християнському чоловікові з добрим сумлінням. Але оскільки того й досі в тобі не дочекалися, то принаймні схаменися відтепер і, ставши на нашій зичливій військовій раді, відкинь геть усі свої злі наміри й гетьмануй у нашій вітчизні під рукою милостивого пана й добродія його царської величності, православного російського монарха. Він не тільки накаже поправити в нашу користь Переяславські пакти (про які неслушно мовчали в Переяславлі та тільки зараз почали про те говорити), але й не відмовить учинити благосердно й нам, і тобі все, про що тільки проситимемо. А коли вже цілком не можеш покинути свого шкідливого для душі натиску чи не хочеш, то, не заводячи нас у гріх, вибирайся завчасу з Чигрина і війся куди хочеш, не забираючи з собою ніяких речей і клейнодів. Бо коли забереш, то ніде з ними від нас не сховаєшся і натягнеш на себе безчесне ім’я. А коли не вийдеш з Чигрина, то ми невзабарі прийдемо до тебе і не тільки розкидаємо стіни твого дому як ґвалтівника й руйнівника вітчизни нашої, але й душі твоєї жити в тобі не залишимо.

До тебе зичливі приятелі
Іван Величко-Босовський 68,
кошовий отаман з усім старшим
і меншим низовим товариством Запорозького війська».

 

Одержавши такий листовний напад на себе від запорожців, Хмельниченко зараз-таки впав у переполох і розпуку і почав звідусіль боятися та трястись, як Каїн, зважаючи на слово, висловлене в запорозькому листі так: «...маємо певний спосіб, через який легко можемо тебе загарбати в наші руки і викинути, як непотрібну п’явку з верші»,— боявся і куди йшов, озирався, чи не біжить за ним хто зловити його й віддати запорожцям. Найбільше він сподівався і боявся цього від своєї старшини та від усіх чигринських жителів, що вже ремствували на нього.

Отож, живучи в такому відчаї щодо життя свого і чуючи звідусіль небезпеку (бо не сподівався ні від кого милості й зичливості — і не тільки від великого московського государя за свою зраду чи від польського короля за втрату проти Канева його війська69, а й від усіх малоросіян за вчинені їм бідства, розор і чварне кровопролиття), він почав думати про свій порятунок і каяття.

Через це на пораду зичливих до себе людей, а найбільше зятя свого Павла Тетері, зібрав він старшину 70, деяких ближчих полковників і сотників, здав їм свій гетьманський уряд та, відкланявшись їм, у перших числах жовтня зовсім виїхав із Чигрина до Києва і по якомусь часі прийняв там на себе чернечий габіт і був названий Гедеоном 71.

Після того як Юрій Хмельниченко виїхав із Чигрина до Києва, зараз-таки, того ж місяця в середніх числах жовтня, зять Хмельницького Павло Тетеря, що був родом з міста Тетерева 72, козакоруського роду, вчений у письменній науці і вправний у всіляких речах, скликав у Чигрин із чигринською старшиною тогобічних полковників, сотників, отаманів, іншу старшину та немало черні, учинив раду і гетьманську елекцію. На цій елекції був обраний і постановлений гетьманом він же, Тетеря 73, хоч і не всі його хотіли, під такою умовою, що він з усім Запорозьким військом лишиться у володінні Корони Польської і в послушенстві короля 74. Цьому інші вельми перешкоджали, а зволяли залишатися під Російською православною державою, цілком Польською державою гнушаючись і під нею не бажаючи бути. Однак не могли того заборонити, бо старання й підкупи Тетерині, які пішли в руки зичливих до нього козаків, перемогли раду й бажання зичливих вітчизні, а не Тетері,— таж-бо задля золота та срібла не тільки кожен із них дав би виколоти око, але й брата, й батька свого не помилував би, замість пошкодувати матір, гинучу Малу Росію (так учень і апостол Іуда за гроші продав іудеям Христа-Господа, учителя й творця свого, задовольняючи тим продажем норов свого срібнолюбства), але сталося тим самим пошкодження розуму тих, котрі про свою матір не дбають.

Таке в Чигрині діялося, і Тетеря став гетьманом, прихилившись до польської сторони, а на цьому боці Дніпра, в Гадячому, Брюховецький з Методієм, могилевським єпископом, перебуваючи, ретельно гадав, у який спосіб доступитися гетьманського гонору на цьому боці, а Сомкові в тому учинити перепону. Для того не тільки часто відвідував і бував з низькими візитами в Білогороді у князя Григорія Григоровича Ромодановського, але й до Січі Запорозької писав, ставлячись до війська з великою покірністю, ознаймовуючи про нелад і непорядки з людськими втратами й розором і просячи в них собі сприяння перед князем Ромодановським, через що міг би дістати бажаний гетьманський гонор. Така надія на запорозьку ласку його не омилила, оскільки вони, запорожці, з огляду на минулі в Україні нелади й кровопролиття від Виговського, Юрася Хмельниченка і Сомка, бажали їй синівським серцем тиші й усілякого доброго урядження, знаючи також про нього, Брюховецького, що може слушно вправитися з гетьманським урядом, схилилися легко до його лестивого прохання, і писали, постаючи за нього в тій мірі, до князя Ромодановського. Князь-бо, прочитавши те запорозьке писання і бувши у великого государя, його царської величності Олексія Михайловича, у великій милості, також маючи в ласці своїй і Брюховецького, писав у його користь до монаршого престолу, постаючи, щоб був він удостоєний гетьманської влади. Завдяки цьому княжому сприянню легко й доступився того, чого бажав на майбутню людську і свою дочасну загибель.

А запорожці у своїм коші, довідавшись про те, що Хмельниченко, покинувши гетьманство, від’їхав з Чигрина до Києва, а на його місці поставлено гетьманом Павла Тетерю, зятя старого Хмельницького, який після Данилка Виговського пойняв у жони дочку його, Хмельницького, Олену, писали до нього, Тетері, зичливо такого свого дорадчого листа:

 

Милостивий пане Тетеро, новий гетьмане україно-чигринський!

Зраділи ми почасти, почувши, що свавільний шурин Ваш, Юрась Хмельниченко, отямившись трохи, покинув шкідливе душі своїй і вітчизні нашій Малоросійській гетьманство і геть із Чигрина від’їхав. Але коли почули, що на його, Юрасеве, місце поставлено гетьманом Вашу милість милостивого пана і то не так через якісь заслуги свої нашій вітчизні, як через лядські сприяння та підкупи твої, дані і дати ще обіцяні легковажній і зовсім для майбутнього не дбалій братії нашій, то ми змушені були знову впасти у першопочатковий жаль і скорботу. Не так це через те, що ти поставлений гетьманом легковажною братією нашою, минаючи волю й відомість нашу, всього низового Запорозького війська, як тому, що, неодмінно відкидаючи від себе союз православного російського монарха і світло святого й душеспасительного благочестя, припрягаєшся в схизматичний лядський союз і до тьми зле славленої унії — себе і братію нашу на погибель свою і їхню прихиляєш і хочеш прихилити. Не бажаючи сердечно цього занепаду Вашого і братії нашої всіх малоросіян занепаду, ми при щирій і належній нашій горливості щиро радимо Вашій милості милостивому пану, щоб, не накликаючи на себе гніву й неминучого суду божого, цілком відкинув союз і майбутню з поляками унію, а прихилився і разом з нами залишався в нерушному святому благочесті і в союзі з великодержавним православним і милостивим государем Олексієм Михайловичем московським. Коли в тому послухаєш нашої ради і здорового та спасенного совіту, то перш за все матимеш із нас у всіх своїх бажаннях таких друзів та доброхітців, як то мав попередник і тесть твій, добропам’ятний вождь наш і гетьман Богдан Хмельницький. А коли не послухаєш, то не з інакшою поставимося до тебе нашою військовою приязню, тільки з такою, власне, з якою недавно через лист наш відізвалися ми до свавільного шурина твого Юрася Хмельниченка. Не бажай, отож, Ваша милість милостивий пан, цієї зичливості нашої військової і військової ради занехаювати, але, згідно з нею, для тимчасового пожитку і вічного свого спасіння, щиро радимо і вельми просимо поступити і неодмінно учинити стократ; і всього доброго (коли так учиниш) зичимо заживати на многі літа Вашій милості милостивому пану.

Даний у коші Січі Запорозької, листопада 15, року 1662
Вашій милості всього добра зичливі приятелі
Іван Іваненко Величко, кошовий отаман з усім старшим
і меншим товариством низового Запорозького війська.

 

Тетеря, прочитавши цього запорозького листа, злегковажив його в собі і принаймні до того не схилився, що йому запорожці жадали, але, неодмінно залишаючись при своєму упорі, почав притримуватися союзу з Короною Польською і щодо всіляких оказій та дій почав чинити листовні зносини і кореспонденції з королем Яном-Казимиром Жигмунтовичем. Через це боявся він од запорожців на себе біди і наглого нападу в Чигрині — часто й більше мешкав у місті Корсуні, оберігаючи в ньому свою від запорожців цілість.

Допомога проекту

На сайті Один гість та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018-2019 ПроСвіт 
Всі права застережені