РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Про настановлення цьогобічним гетьманом на Ніжинській раді Брюховецького; про взяття тоді з ради в Ніжинський замок до ув’язнення і про згубу в Борзні Сомка з товаришами; про намір Брюховецького йти на Тетерю; про почуту звістку, що польський король тягне на Україну, і про повернення Брюховецького з військом від Кременчука до Гадячого й Батурина; про пораду польського короля, як відібрати собі Україну з військами, і похвальна його промова про Україну; про його, королівське, прибуття з військами до Білої Церкви і як Тетеря його там вітав; про білоцерківську розмову Іоаникія Галятовського, київського ректора, з єзуїтом Адріаном Пекарським, королівським казнодією, щодо ієрархії православної церкви й римського костелу; про королівське рушення з Білої Церкви на цей бік Дніпра; про переправу Дніпра; про прибуття до Остра і про розкладення там до часу по зимових кватирях.

⁷⁵ На Чорній раді в Ніжині 17 червня (за ст. ст.) 1663 р.

⁷⁶ Факт документами не потверджується. В «Реєстрах війська Запорозького» 1649 р. Петро Дорошенко записаний гарматним писарем Чигиринського полку, тобто в числі полкової старшини. Треба зауважити, що П. Дорошенко був онуком козацького гетьмана.

⁷⁷ Брюховецький на Січі був кошовим отаманом, а тоді там же його учинили запорозьким гетьманом, звання доти незнане.

⁷⁸ Сомка та його прихильників (всього близько 50 чоловік) арештував російський посол князь Великогагін.

⁷⁹ Так доносив російському уряду І. Брюховецький. «Гадяцькі пакти» були здобуті козаками Ю. Хмельницького в Чигиринському замку.

⁸⁰ Тому Першого.

⁸¹ Це доносила російському уряду сторона, ворожа Сомкові ще перед Ніжинською радою. Сомко мав зносини через В. Загоровського з Тетерею, але тримався російської орієнтації. Донос, про який ідеться, писав уже гетьман Брюховецький. Підставою до цього були папери, які знайдено при обшуку будинку Сомка, в яких ігумен В. Загоровський схиляв Сомка до зради царю.

⁸² Тут і далі в тексті пропуски.

⁸³ Це сталося 18 вересня (за ст. ст.). Покарано було на смерть разом із Сомком, Золотаренком та Силичем ще лубенського полковника С. Шамрицького, переяславського полковника О. Щуровського, ніжинського осавула П. Кильдея, секретаря Сомка К. Ширая.

⁸⁴ Заслано було полковників С. Третяка, М. Попкевича, Д. Чернявського, генерального писаря М. Вуяхевича, писарів С. Савицькогб, X. Тризнича, X. Шикія, сотника І. Горобця, братів Переяславців і братів Кульженків, осавула Л. Бута та ігумена Мгарського монастиря В. Загоровського.

⁸⁵ Іродіада — біблійний персонаж, цариця, жінка Ірода, яка домоглася через Соломію смерті Іоанна Хрестителя.

⁸⁶ Тетеря розіслав універсали на Лівобережжя, щоб прилучалися до нього. Відгукнулися містечка Потоки, Переволочна і Кременчук. Тетеря прибув у Кременчук, але проти непокірних міст пішов генеральний осавул П. Нужний. Сюди ж поспішив Брюховецький з російським воєводою К. Хлоповим. Тетеря залишив залогу у Кременчуці й пішов за Дніпро, пізніше повертався сюди ще раз.

⁸⁷ Король переправився через Дніпро біля Ржищева 13 листопада (за ст. ст.).

⁸⁸ Сейм відбувся влітку, у липні.

⁸⁹ У рукописі пропуск.

⁹⁰ Згоду виявили не всі, лише польний гетьман Ю. Любомирський.

⁹¹ Інші дані: військо зібралося в Сокільниках, згадуються і Глиняни.

⁹² Король прибув із початком вересня. Всього польського війська було 24 тисячі. Інші дані: 40 тисяч.

⁹³ Інші дані: військо вирушило 15—16 вересня (за ст. ст.).

⁹⁴ 8 жовтня (за ст. ст.).

⁹⁵ 3 Тетерею було 13 полковників, інші дані: 10. Прибув сюди на чолі депутації від православного духовенства архімандрит Гедеон (Юрій Хмельницький).

⁹⁶ Тобто ректора Киево-Могилянської колегії.

⁹⁷ У Новгороді-Сіверському. С. Величко володів, очевидно, особливим екземпляром «Скарбниці», якого не фіксують сучасні бібліографи, тобто з білоцерківською розмовою. Книга ця вийшла й окремим виданням. С. Величко недаремно вміщує її у свій твір повністю: книга мала на той час велике ідеологічне значення, бо давала рішучу відсіч католицькій експансії на Україні.

⁹⁸ Розмову подано в перекладі з польської мови зі вкрапленням латинських фраз.

⁹⁹ Король був у Білій Церкві довше. (Див. приміт. 94.)

¹⁰⁰ Біскуп — католицька назва єпископа.

¹⁰¹ Гонорій І вибраний був папою в 625 р. Був підданий анафемі на Константинопольському соборі через суперечку: мав Христос одну чи дві волі. Помер у 638 р.

¹⁰² Роберт Беллармін (1542— 1621) — знаменитий богослов-полеміст. Мається на увазі його твір у трьох томах «Disputationes de controversiis fidei od versus hujus temporis haereticos».— Рим, 1591.

¹⁰³ Платіна Бартоломей де Саккі (1421 —1481) — італійський гуманіст. Мається на увазі його твір про пап «...Opus de vitis ac destis summorum pontificum ad Sixtum IV deductum».— Венеція, 1579.

¹⁰⁴ Теофілакт Болгарський — архієпископ Охриди у візантійській Болгарії. Написав тлумачення книг Старого і Нового Заповіту, а також коментар до Євангелія, на який і посилається І. Галятовський.

¹⁰⁵ Доротей (? — 620) — настоятель монастиря біля Гази, автор аскетичних «Повчань» і ЗО «Слів» про подвижництво; Епіфаній Кіпрський (310—403) — єпископ, виступав проти єресей. Тут мається на увазі твір «Про двадцять два пророки Старого Заповіту і три Нового, про дванадцять апостолів і сімдесят учнів Христових».

¹⁰⁶ Августин (354—430) — один із найзнаменитіших святих християнської церкви, автор ряду богословських творів.

¹⁰⁷ Кипріан (? — 258) — карфагенський єпископ, автор теорії єдності церкви та її ієрархічної структури. Викладає це у своїх 66 посланнях, на які й посилається Галятовський.

¹⁰⁸ Аріанська єресь — александрійський єпископ Арій учив про нерівність сина божого з Богом-отцем. Арія відлучили за це від церкви (318 р.), але він мав багато послідовників. Вчення Арія було досить поширене й на Україні в XVI—XVII ст.

¹⁰⁹ Іоанн Златоуст (347— 407) — один із найзнаменитіших богословів християнської церкви, автор близько тисячі проповідей.

¹¹⁰ Карранца Бартоломей (1503—1570) — іспанський богословдомініканець. Його твір «Найвищий собор у Констанці» вийшов у Венеції в 1546 р.

¹¹¹ Іоанн XXIII — папа в 1410— 1415 рр., його вважають одним із найрозпусніших пап, Констанський собор добився його скинення; Григорій XII — папа в 1406—1415 рр., вступив на престол 80-річним, мав розрідження мозку, собор скинув його також. Бенедикт XIII був папою в Авіньйоні в 1394—1417 рр., скинутий собором як схизматик.

¹¹² Мартін V —папа в 1417— 1431 рр., поклав кінець т. зв. «великому розколу», перетворив церкву у справжню державу.

¹¹³ Василій Великий (329— 378) — теолог, займав середню примирливу позицію в церковних змаганнях; Григорій Теолог (Богослов) (328—390) — приятель і однодумець Василія Великого.

¹¹⁴ На Флорентійському соборі 1439 р. було проголошено з’єднання православної і католицької церков, але сталося це з примусу римо-католиків. Ця унія протрималася недовго.

¹¹⁵ Йдеться про Баязета II (1447— 1512) — турецького султана.

¹¹⁶ Тимпан — барабан.

¹¹⁷ У тексті пропуск.

¹¹⁸ 3игомел (Зигомала) Теодосій — автор «Турко-Греції», разом із своїм батьком Іоанном ознайомили західноєвропейський світ із станом своєї батьківщини під турецьким пануванням. Жили в XVI ст., остання згадка про Теодосія — 1614 р.

¹¹⁹ Максим Філософ був патріархом у 1476—1483 рр.

¹²⁰ У тексті пропуск.

¹²¹ Син царя Годуна — Федір Борисович, убитий прихильниками Лжедмитрія в 1605 р. Йдеться про одного з численних тодішніх самозванців.

¹²² Див. приміт. 87.

¹²³ Воронків та Борисполе (Бориспіль) були поляками здобуті. Остер здався 6 грудня.

¹²⁴ Інші дані: в Чигирині. Помер не у вересні, а 10 травня 1663 р.

Року від створення Адама 7171, а від утілення господнього 1663. Пресвітлий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Росії самодержець, прийнявши в себе бажання Брюховецького стати гетьманом і подання за нього від Ромодановського, зволив грамотою своєю монаршою, писаною до полковників, всієї старшини і всього Запорозького війська і посланою у Ніжин через нарошного полковника, і звелів їй, старшині, та всьому війську учинити собі на цьому боці Дніпра одного гетьмана з двох кандидатів: Брюховецького або Сомка. За тим монаршим через грамоту указом і дозволом, коли з’їхалися в Ніжин на раду полковники і вся старшина цьогобічна з іншим городовим товариством, то стали в раді у полі під Ніжином, і чи ж бо вільними голосами, чи ж бо через ховані вчинки, згоди й намови вибраний і поставлений гетьманом цьогобічним Іван Брюховецький ⁷⁵, той, який з Петром Дорошенком ⁷⁶ служив за старшого слугу при гетьмані Богдані Хмельницькому, як свідчилося про це раніше у виводі про Хмельницького. Від Хмельницького він відійшов до Запорозької Січі, жив там кілька років, добре відзначившись, і був у ласці всього низового війська . Потім вийшов із Січі на Україну і доступився так, як вище висловлено, гетьманства. Тоді, на тій Ніжинській раді, коли учинений був гетьманом Брюховецький, зрадливо схоплено полковника переяславського й наказного гетьмана Сомка, а з ним його друзів — ніжинського полковника Васюту, чернігівського — Оникія та деяких інших старшин, що трималися Сомкового боку,— їх відведено на ув’язнення в Ніжинський замок ⁷⁸. І як то в лядській приказці — два коти не можуть між собою жити в однім мішку,— так і Брюховецький, обійнятий недугою злоби й гніву і ненавидячи рівного собі Сомка, легко винайшов, як старший, деякі причини, через які йому, Сомкові, більше в живих бути не дозволено.

Так само й те було донесено царській величності від Брюховецького на нього, Сомка, з товаришами, що той начебто мав у себе комісію, або Гадяцькі пакти, постановлені і вже поприсяжені в 1659 році Виговським з поляками,— вони дісталися Сомкові при розгромі Виговського під Хмельником 1659 року ⁷⁹, про що раніше трохи згадувалося в XII частині, в розділі 6-му ⁸⁰. І коли б Сомко був поставлений гетьманом, то мав начебто на тому стояти, щоб Мала Росія лишалася під державою великого московського государя на тих Гадяцьких пактах. А коли б того не учинено, то й він, Сомко, начебто інакше мав чинити. Цьому донесенню ⁸¹ (коли воно було) легко повірено і прислано з Москви до Брюховецького швидкий указ згубити Сомка з товаришами, знищивши всі колишні його вірні служби. При цьому указі і згідно з бажанням Брюховецького він, Сомко, з полковниками — ніжинським Васютою і чернігівським Оникієм — були забиті мечем посеред ринку [...] ⁸² вересня у місті Ніжинського полку Борзні ⁸³, а інших, менших, товаришів та їхніх друзів відіслано в заслання на Москву ⁸⁴. Брюховецький [...] ⁸², відправивши таке злостиве і шкідливе для душі дійство і зрадівши, що не має собі противенця (як Іродіада ⁸⁵ після вбивства Хрестителя), від’їхав на короткий час з Борзни до Гадячого, наказавши іншим підлеглим собі полковникам, які були в Борзні на Сомковій згубі, відразу виходити зі своїм товариством із домів і збиратися у військо для чинення воєнного промислу над Тетерею — тогобічним чигринським гетьманом.

Погляньте отут, малоросійські сини, на нещастя матері вашої і крайню погибель вітчизни вашої! Коли вже щезли горделиві й високодумні тодішні козацькі властолюбці і чварні войовники, руйнівники вашої вітчизни і вас самих нещадні губителі Виговський і полтавський Пушкар, перейшли вже після них Хмельниченко й Сомко, вже й треті народилися, подібні до тих гетьмани й губителі ваші — Тетеря й Брюховецький!

Брюховецький мало баривсь у Гадячому, а, звідомившись про з’єднання своїх полковників з військами, рушив із Гадячого до них. З’єднавшись із ними, пішов разом до Дніпра, прагнучи вторгнутися за Дніпро під Чигрин проти згаданого гетьмана Тетері. Але коли в перших числах жовтня прибув до міста Кременчука ⁸⁶, відразу одержав звістку, що на тогобічну Україну йде з польським військом король. Отож, відклавши свій воєнний похід на Тетерю, він одразу повернув зі своїм військом од Кременчука до Гадячого, де трохи спочив, а зачувши про наближення короля до тогобічної України ⁸⁷, рушив із Гадячого до Батурина, знамірюючись з’єднатися там з усім цьогобічним військом і дати полякам відсіч. Бо польський король Ян-Казимир тодішньої весни у великоднє міжсвяття ⁸⁸, маючи в себе на з’їзді своїх сенаторів та багатьох інших панів і польської шляхти, учинив із ними сейм і радився про те, як відібрати під свою владу з-під російської держави всю Україну з козаками [як тодіш...] ⁸⁹, він, король, через свого канцлера виголосив простору й красну промову до всіх панів і рицарства, що були на тому сеймі. В цій промові насамперед дякував усьому рицарству, котре щиро допомогло йому, королеві, у воєнній кампанії проти всіх його й цілої Корони ворогів і звільнило своєю рицарською відвагою від них, ворогів, свою вітчизну Корону Польську. Потім віншував їх за достойний мир зі шведом, а наприкінці виклав їм усім незбутий і невиносний жаль свій на втрату України з козаками, називаючи її тоді зіницею ока Корони Польської, золотим яблуком, кам’яною стіною, твердим захистком своєї держави від ворогів-бусурманів та іншими хвалебними щодо неї словами. Після цієї промови він звідомив їм, сенаторам і всьому рицарству, своє бажання відібрати ту Україну з козаками з-під Російської держави під свою владу; зголошував він і схильність до цього тогобічного козацького гетьмана Тетері і, визначивши за найкращий час відібрати малоросійську Україну — тодішній, просив усіх своїх панів та рицарів допомогти йому в тій воєнній кампанії. На це королівське прохання всі виявили згоду ⁹⁰, і зараз-таки, після того як з’їзд роз’їхався, розіслано в усю Польщу королівські універсальні розпорядження, які веліли, аби всяк, хто тільки йменується шляхтичем, прибирався до воєнного походу і ставав у генеральний обоз на якесь певне місце (дехто казав, що під Глиняни) ⁹¹ в середніх числах вересня.

За тим розпорядженням, коли безліч польського платного й посполитого війська зібралося під Глиняни, прибув туди з немалим числом затяжного німецького війська й король ⁹². Тоді, в перших числах жовтня ⁹³, король Казимир остаточно рушив під Глиняни і 30 жовтня ⁹⁴ прибув до Білої Церкви. Там, у Білій Церкві, привітав його гетьман Тетеря зі своєю старшиною ⁹⁵. Король зараз-таки відпустив його відтіля до Чигрина з королівським наказом, аби прибирався з усім своїм військом у воєнний похід на цей бік Дніпра і аж під Глухів проти гетьмана Брюховецького.

Припиняючи писати історію тодішніх подій, я докладаю тут (тим більше, що це лучиться до цієї історії по порядку, дивлячись за числом місяців) білоцерківську розмову отця Галятовського, київського ректора ⁹⁶, з отцем Адріаном Пекарським, єзуїтом і королівським казнодією, про ієрархії східної православної церкви і римського костела. Це було в Білій Церкві, на учті в отця Миколая Пражмовського, луцького біскупа і найвищого тоді в Короні канцлера, 8 листопада при великому зібранні. Потім цю розмову старанням того ж Галятовського видрукувано в його ж книжечці, названій «Скарбниця», в новгородській друкарні ⁹⁷, року від Різдва господнього 1676, 23 серпня,— покладено цю розмову наприкінці книги. Ти ж, ласкавий читальнику, як захочеш проминути ту білоцерківську розмову, то перегорни листків з сім і зволь читати подальшу мою оповідь про тодішні події на Україні. Одначе як брат тобі раджу: не минай і тої розмови — це річ потрібна всім православним християнам: бо коли велику працю зужив отець Галятовський на її складання, то нам не менший був би сором, а може, й гріх, не прочитати й не навчитися потрібних речей без труду. Ота розмова від слова до слова має в собі таке:

РОЗМОВА БІЛОЦЕРКІВСЬКА ⁹⁸

велебного отця Іоаникія Галятовського, ордена святого Василія Великого, ректора київського, з велебним ксьондзом Адріяном Пекарським, єзуїтом, казнодією його королівської милості,

про церковну ієрархію,

яка була в найвищого коронного канцлера, в його господі, і яку з увагою слухали й занотовували дехто з рицарства католицької віри, потім її впорядковано, записано й видрукувано.

Ян-Казимир, польський король, ідучи з польськими військами на Україну в 1663 році для заспокоєння Запорозького війська, відпочивав цілий тиждень ⁹⁹ у Білій Церкві, де його милість ксьондз Миколай Пражмовський, луцький біскуп і найвищий коронний канцлер, зазвав до себе 8 листопада на учту руське духовенство, поміж якого був отець Гедеон Хмельницький, чернець; біля нього сидів за столом Адам Желіборський, наречений львівський єпископ, потім отець Антоній Винницький, перемисльський єпископ, біля нього Іоаникій Галятовський, київський ректор. Його милість ксьондзканцлер сидів на першому місці, біля нього пан Вольф — генерал над німецьким військом. Ксьондзове мешкання повне було полковників, ротмістрів, капітанів та всілякого рицарства. Потім прийшов ксьондз Адріан Пекарський, єзуїт, королівський казнодія, і сів за столом просто перед отця ректора, кажучи: «Є східні отці, хай будуть і західні».

Канцлер знав, що тоді помер у Корсуні київський митрополит Дионисій Балабан і руське духовенство зібралося до Корсуня для елекції київського митрополита, де був також і луцький єпископ Гедеон Святополк князь Четвертинський — він до Білої Церкви не поїхав. Знаючи про це, канцлер почав казати: «Зараз не маєте митрополита, хто ж буде посвячувати львівського єпископа?»

Галятовський. Маємо двох єпископів, луцького й перемисльського, вони й посвятять третього, бо перший апостольський канон про єпископське постановлення свідчить: «Єпископ святиться від двох або трьох єпископів».

Канцлер знову запитав: «Який ієрархічний лад у вашій церкві?»

Галятовський. Такий, як і в римській церкві: у вашої милості — аббат, а у нас — архімандрит, далі й там і тут біскуп ¹⁰⁰, архібіскуп, митрополит, потім у вашої милості — папа, а в нас — патріарх.

Аргументи Пекарського,

який при цьому вигукнув: «А не так! Як можна рівняти патріарха до папи, який судив патріархів, скидав їх і проклинав!»

Галятовський почав відповідати і сказав: «Коли папа й судив якого патріарха, скидав і проклинав, то не чинив того сам-один деспотично, особистою владою, але чинив це соборно, так само, як патріархи соборно судили, скидали й проклинали пап.

Так був проклятий на шостому загальному соборі, де були патріархи, папа Гонорій ¹⁰¹. Читай, ваша милосте, ще про папу римського єзуїта Белларміна ¹⁰², знайдеш там такого більше. Отож всілякий патріарх рівний папі».

Пекарський. На соборах папи займали перше місце, тож папи старші від патріархів.

Галятовський. Римському біскупові давали перше місце не через перевагу його над патріархами, а через те, що Рим був цісарською столицею. Коли ж цісарську столицю перенесено з Рима до Константинополя, то свята церква пошанувала на той час такою ж гідністю і константинопольського патріарха, читай про те 3канон 2-го Константинопольського собору, де написано: «Хай константинопольський біскуп має першу честь після римського біскупа через те, що Константинополь є новим Римом». Те ж каже 28 канон

4 Халкідонського собору: «Постановляємо, щоб константинопольський престол був рівної честі престолу стародавнього Рима». Відповім отож вашій милості коротко: як мала силу свята церква давати перше місце римському папі, так мала вона силу і забрати від нього перше місце і дати якомусь іншому патріарху, тим більше, що римський кардинал Платіна ¹⁰³, який писав про римських пап, називає папу патріархом.

Пекарський. Не через цісарську столицю має папа римський перше місце на соборах, а задля Петра, оскільки апостол Петро мав у Римі свою столицю, і вже від Петра верховна влада спадково перейшла до папи римського, бо це святому Петрові Христос дав право зверхності над апостолами, сказавши до Петра: «Ти ж колись, як навернешся, зміцни братію свою», отож і папі не від церкви, але від Христа через святого Петра дано верховну владу і перше місце на соборах.

Галятовський. Цими Христовими словами не дано ніякої зверхності ні святому Петрові, ні папі римському, бо через ті слова господь Христос ознайомив Петра, що, відрікшись Христа, мав він знову повернутись і спокутувати, а через ту свою спокуту він знову стане апостолом і тією своєю спокутою має утвердити в божому милосерді багатьох братів своїх, людей віри, щоб вони, впавши в якийсь гріх, не відчаювались у божому милосерді, але наверталися до Бога і за свій гріх покутували,— тоді той гріх буде їм відпущено. Читайте, ваша милосте, Теофілакта ‘°⁴— це він отак інтерпретує ті Христові слова.

Пекарський. Сказав Христос до Петра: «Паси вівці свої, паси агнеці мої». Отож Христос постановив його пастирем і головою над апостолами, овець і агнеців своїх.

Галятовський. Тими словами Христос не дав жодної влади святому Петрові над апостолами, але знову повернув йому, втрачене через відречення, апостольське звання, через це ж то він тричі сказав йому «паси», тому що тричі Петро відрікся від Христа.

Пекарський. Потрапиш ти мені в сак, коли вкажу на вашого святого східного учителя Теофілакта, який, коментуючи останню главу святого Іоанна-євангеліста, пригадує такі слова, сказані Христом Петрові: «Паси вівці мої». Тлумачачи ці слова, він каже: «Дав владу йому над усіма вірними, і хоч Яків отримав столицю в Єрусалимі, але Петро — всього світу». Тут уже не можна визнати апостола Якова рівним апостолові Петрові, і що він не лишався під Петровою владою, оскільки мав собі столицю і владу в одному тільки місті Єрусалимі, а святий Петро мав владу над цілим світом, і весь світ схилявся перед Петровою столицею.

Галятовський. Той аргумент видається дуже важкий, і ваша милість міг би тим аргументом, як сіткою, зловити когось, хто не читав святих отців-учителів церкви. Але читай, ваша милість, святого Доротея і святого Епіфанія ¹⁰⁵, які, пишучи про апостолів, згадували трьох апостолів Яковів: одного Якова, Зеведеєвого сина, якого стяв мечем Ірод; другого Якова, Алфеєвого сина, якого прибили на хресті погани; третього Якова, єрусалимського єпископа, Христового брата по плоті, який помер, ударений в голову красильним києм. Перший той Яків Зеведеєвий і другий Алфеєвий були з числа дванадцяти апостолів і рівня апостолові Петрові за владою і гідністю — їм-бо також Христос доручив цілий світ, щоб навчали людей по всьому світі, ставили біскупів і священиків і керували Христовою церквою. Третій же Яків, єрусалимський єпископ, був із числа 70 апостолів, які, як апостоли, були менші від дванадцяти апостолів. Отож можемо сказати, що Яків Єрусалимський був менший від апостола Петра, оскільки Петро з числа дванадцяти апостолів.

Пекарський. Христос сказав Петрові: «І скажу я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую я церкву свою», отож, на святому Петрі поставлені апостоли і вся церква.

Галятовський. Господь Христос обіцяв збудувати церкву не на Петрі, не на людині, а на вірі Петровій, яка була така: «Ти є Христос, син Бога живого». Та тій-бо вірі і на Христі, як на камені, поставлена церква, що признає сам святий Петро в І посланні, главі 2, кажучи про Христа: «Приступайте до нього, до каменя живого, дорогоцінного, що відкинули люди його, але вибрав Бог. І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовний». Так само згадує ті Христові слова і святий Августин ¹⁰⁶, західний учитель, у книжці 1 «Заперечень», глава 25, і знову в 3 проповіді на ці слова, що їх узято з Матвія.

Пекарський. Сказав Христос Петрові: «І ключі тобі дам від царства небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі». Отож одному Петрові дано ті ключі, а не іншим апостолам, відтак святий Петро є глава апостолів.

Галятовський. Ключі царства небесного означають змогу відпускати гріхи і в’язати їх. Такі ключі, або змогу, Господь Христос після свого воскресіння дав не тільки Петрові, але й усім апостолам, подувши на них і сказавши: «Прийміть духа святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються». Обіцяв Христос тільки Петрові дати ключі, а потім не тільки Петрові, але й усім дав апостолам.

Пекарський. Звідкіля ви те знаєте, що Христос дав ключі й іншим апостолам?

Галятовський. Ми знаємо те зі святого Теофілакта, який, тлумачачи дванадцяту главу святого Іоанна, каже те саме, що сказав і я.

Пекарський. Святий Петро на Єрусалимському соборі промовляв перший (Діяння апостолів, гл. XI), і Святе Письмо скрізь згадує святого Петра, першим. Отож він мав більшу владу від інших апостолів.

Галятовський. Апостол Павло в посланні до Галатів, глава 11,9, ставить наперед апостола Якова, а не Петра, кажучи: «І пізнавши ту благодать, що дана мені, Яків, і Кифа, і Іоанн, що стовпами вважаються, подали мені та Варнаві правиці», через те Яків не є володарем над іншими апостолами, так і святий Петро не був справдешнім паном над апостолами, хоч його Святе Письмо й попереду інших згадує. До того ж апостол Павло визнає тут Якова, Петра й Іоанна рівними, коли називає їх усіх стовпами. Той же апостол ще в першому посланні до коринтян, глава І, пише: «З вас кожен говорить: я ж Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів». Тут, згідно до згадки вашої милості, Павло є володарем над Кифою і Христом. Але знаю, що ваша милість того не захоче допустити. Через це не може і того допускати, щоб Петро був володарем над апостолами від того тільки, що часом ставиться перед іншими апостолами. Тих же коринтян апостол Павло ганить за неузгоди і сварки, що одні за головного мали Павла, інші Аполлоса, інші Кифу, інші Христоса, і кожен з нихчказав: «Я Павлів, я Аполлосів, а я Кифин, а я Христів». Через те апостол питає їх: «Чи ж Павло був розп’ятий за вас? Чи в Павлове ім’я ви хрестились?» Так, чесний отче! Даремні наші незгоди, непотрібні й сварки, коли ми визнаємо головою одного Христа і кожен з нас каже: «Я Христів». Ваша милість папу за голову має, і кожен з ваших милостей каже: «Я папин». Отож апостол Павло питає вашої милості: «Хіба папа розіп’ятий за вас?» Або: «Чи в папине ім’я ви хрещені?» Однак ми допускаємо, що святий Петро перший поміж апостолами за рахунком і порядком, але не за владою та гідністю. Бо святий Кипріан ¹⁰⁷ у книзі про єдність церкви каже: «Тож були й інші апостоли, як і Петро, наділені однаковою честю, і владою, і гідністю».

Пекарський. Так церква ж буде без голови, коли святого Петра й папу, як його наступника, не мати за голову!

Галятовський. Не без голови церква свята, бо має головою, царем і володарем самого господа Христа.

Пекарський. Ви Христа не бачите, як же його маєте за видиму голову видимої церкви?

Галятовський. Правовірні люди бачать Христа, коли вдаються до нього з проханням у церковних потребах. Ми читаємо, що він являвся багатьом побожним людям у потрібний час і казав їм, що вони мають чинити. І зараз він являється, і являтиметься до кінця світу, й рятуватиме святу церкву від усіляких бід. Так під час аріанської єресі ¹⁰⁸ явився Христос у шаті, розідраній навпіл, святому Петрові-мученику, александрійському патріархові, який запитав: «Господи! Хто шати розідрав?» Відповів Господь Христос: «Розідрав Арій, який розділив мій люд, що його купив я кров’ю своєю». Цим видінням і тими своїми словами навчив Христос Петра, святого мученика, щоб ознаймив те церкві і казав хоронитися від аріанської науки.

Пекарський. То завше вдаватиметесь до Христа і бачитимете його, коли маєте якісь потреби вашої церкви?

Галятовський. А коли папа вмре і не буде папи цілий рік, чи кілька місяців, або кілька тижнів, тоді його, перебуваючи в Римі, не бачите. Як же можете називати його видимою головою і звертатися до нього в церковних потребах?

Пекарський. Вся папська сила і влада лишається після його смерті у кардиналів, через те, хоч ми й не бачимо папи, як умре, однак бачимо кардиналів на його місці, і вони лишаються нам замість голови і керують церквою.

Галятовський. І ми, либонь, не завше бачимо самого Христа, однак бачимо намісників його — патріархів — і вдаємося до них у церковних потребах, і вони замість Христа керують святою церквою, дають їм порятунок і служать нам замість видимої голови.

Тут почав говорити канцлер: «Ваші патріархи мешкають поміж турками, бусурманами, що ж вам до патріарха?»

Галятовський. Римські папи мешкали колись поміж поганами, болвохвальцями між невірними готами й вандалами, однак не казали їм їхні овечки: «Що нам до папи?» Так і наші патріархи, либонь, мешкають поміж поганами, бусурманами, та не дай того боже, щоб хтось із нас мав сказати: «Що нам до патріарха?» Навпаки, тому-бо ми визнаємо й маємо їх за правдивих пастирів і церкву нашу східну називаємо правдивою, що вони перебувають між магометанами й поганами в неволі. Бо мовив Христос (Матвій, Х,16) до правовірних людей: «Оце посилаю я вас, як овець між вовки». Але як над апостолами, так і над патріархами, своїми вівцями, найвищий пастир, володар і голова є один — Христос.

Пекарський. Чим це виявиш і доведеш?

Аргументи Галятовського

Апостол Павло в посланні до ефесян, глава І, каже: «І його дав найвище за все — як голову церкви, а вона його тіло». З цих слів чиню такий доказ: Христос є голова світової церкви; тоді як світова церква одна є, так і світовій церкві одна голова є — Христос.

Пекарський. Христос є голова церкви видимої і невидимої, яка є тілом його. Але оскільки видима церква Христа не бачить,

Христос дав церкві видиму голову видимого святого Петра, а по ньому римського папу.

Галятовський. Одне тіло, коли має дві голови,— виродок, відтак і церква, коли б мала дві голови — Христа й папи, була б виродком, чого не годиться казати.

Пекарський. То ваша східна церква є виродком, бо має чотири голови — чотирьох патріархів, а західний костел не є потвора, бо має одну голову, одного Христового намісника — римського папу.

Галятовський. Не чотири голови, а одну голову має наша східна церква — самого Христа, відтак вона не виродок. А коли папа є, а святий Петро був Христовим намісником, то був не сам-один, а всі апостоли були Христовими намісниками, що визнає святий Іван Златоуст ¹⁰⁹, згадуючи Христові слова (Св. Іоанн, глава XX), мовлені до апостолів: «Як отець послав мене, і я вас посилаю». І апостол Павло в посланні до ефесян, глава IV, навчає, що не одного апостола Петра, але й усіх апостолів, і їхніх наступників — пастирів та єпископів — учинив Христос своїми намісниками, аби керували видимою церквою. «Він отож настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, щоб приготували святих на діло служби» тощо. І хоч світова церква ділиться на дві частини: одна частина в небі — невидима, яка тріумфує, друга частина на землі — видима, яка воює; однак сам Христос — голова церкви невидимої й видимої, яка тріумфує й воює. Церквою невидимою, яка тріумфує, керує він сам через себе самого, бувши присутній у небі, сам же керує й церквою видимою, що воює на землі, через своїх намісників, і з тих намісників всяк є видимою головою, тобто видимим старшим у своїй єпархії.

Пекарський. Коли написано, що всі апостоли рівні поміж себе і називаються Христовими намісниками, треба розуміти, що це належить їм усім з огляду на проповідування, а не управління. З огляду на управління лише святий Петро — Христовий намісник, бо він сам керував усією церквою й апостолами.

Галятовський. Святий Петро не був сам-один Христовим намісником стосовно до управління, бо не сам він керував церквою, але всі апостоли. Про це і в Діяннях, глава XV, написано: «Апостоли й старші брати до братів, що з поган, в Антіохії і т. д., ми постановили... послати до вас... Іуду й Силу» тощо, там же написано: «Бо зволилось духові святому і нам». Тут апостоли не кажуть: «Зволилося одному Петрові», але всім нам, відтак керували святою церквою всі апостоли.

Пекарський. Управляли церквою всі апостоли, але в залежності від святого Петра, а святий Петро керував цілковито, не залежачи від апостолів.

Галятовський. Коли святий Петро керував церквою як необмежений володар, чому ж апостол Павло докоряв святому Петрові в Антіохії? Про це написано в посланні до галатів, глава II. Хай хтось тепер зважиться докорити папі, чи вдасться йому та штука? До того ж у Діяннях, глава II, написано, що святий Петро змушений був виправдовуватися перед єрусалимською церквою, коли та на нього обурилася, що він зважився прийти до мужів необрізаних і їв з ними. Коли ж він дав слушний доказ, заспокоїлися. Чому ж тепер папа не хоче — і не повинен виправдовуватися перед собором?

Канцлер. Як може судити папу Синод, коли папа є головою будь-якого Синоду? А собор визначає, по-вашому — церкву, а понашому — костел.

Галятовський. Синоди Константський і Базельський наказують не тільки іншим біскупам, але й папі, біскупові римському, слухатися соборного суду, а непокірного папу велять судити й карати. Бо Константський собор на 5 засіданні, а Базельський на 29 засіданні дають папі таку науку: «Збори, законно у святому дусі скликані, складаючи світовий собор і являючи світову войовничу церкву, мають владу безпосередньо від Христа, і їй коритися повинен всяк, якого б не був стану і звання, хоч би навіть папського». Тамтаки далі написано: «Всякий, якої б не був би верстви, стану, гідності, навіть і папської, що вперто опирається наказам, постановам, рішенням та правилам цього священного собору і всякого іншого законно скликаного світового собору стосовно минулого чи що до того відноситься, до зробленого чи того, яке має бути ще зроблено, коли тільки не врозумиться, хай буде підданий достойному каяттю і належно буде покараний». Ще Бартоломей Карранца в творі «Summa Consilii Constantiensis» ¹¹⁰ записав таку анотацію, що собор Константський судив Іоанна XXIII, Григорія XII, Бенедикта XIII ¹¹¹ і з папства їх зняв, а обрав собі папою Мартіна V ¹¹². Відтак і зараз кожен світовий собор може судити пап, і з папства скидати, й обирати собі іншого папу, як це учинив був Константський собор.

Канцлер. Коли ваші патріархи не визнають папу за старшого, то хто судитиме патріарха, коли він у чомусь учинить переступ?

Галятовський. Кожен найвищий архієрей, папа й патріарх мусить підлягати соборному судові світової святої церкви. Адже сказав Господь Христос: «Скажи церкві, коли ж не послухає церкви, хай буде тобі як поганин і митник!», бо патріарх і папа можуть погрішити, як каже псалмоспівець: «Всяка людина — лож»; але свята церква погрішити не може, і всі єретики, які є «сили адові» (згідно Христової обітниці,— Матвій, XVI), ніколи святої церкви не переможуть. Через те апостол Павло у першому посланні до Тимофія, глава III, каже про церкву: «Щоб знав ти, як треба поводитися в божому домі, що ним є церква Бога живого, стовп і підвалина правди».

Потім Галятовський почав казати до Пекарського: «Пише апостол Павло в главі II до ефесян: «Ви... збудовані на основі апостолів і пророків, де наріжним каменем є сам Ісус Христос». Тут хочеться запитати: святий Петро є першою підвалиною чи другою? Коли першою, то він рівний Христові, котрий є сам-один наріжним каменем і першою основою. Коли ж святий Петро є основою другою, то не сам-один, але з усіма апостолами, оскільки називаються тут основою усі апостоли. До того ж святий Іоанн бачив (в «Апокаліпсисі») дванадцять підвалин, на яких написано було імена дванадцяти апостолів».

Пекарський. Святий Петро є другою основою, але в подвійному розумінні — і для утвердження віри, і для управління церквою. Інші апостоли є тільки другою основою для утвердження віри, як усі вони проповідували, а не для керівництва церквою, бо вони церквою так, як святий Петро, не управляли.

Галятовський. Недавно я довів вашій милості, що всі апостоли управляли церквою, навіщо ж приписувати управління церквою тільки святому Петрові? Ще пише святий євангеліст Лука (XXII глава), що сталася суперечка поміж апостолами, хто з них більший. Відповів їм господь Христос: «Я вам заповідаю царство, як отець мій мені заповів, щоб ви в царстві моїм споживали й пили за столом моїм і щоб ви на престолах засіли судити дванадцять племен Ізраїлевих». Тут бачимо, що Христос не постановляв Петра паном і володарем над апостолами, але всіх обіцяв їх поставити царями в небі, коли вони сперечалися про першинство. Чому ж тепер папа стає паном і володарем над святою церквою? Припускаємо, однак, що римський папа є голова в своїй єпархії, як є головою також і кожен патріарх — константинопольський, александрійський і єрусалимський — у своїй єпархії. Всім-бо їм розділено єпархії на соборах, і папа не повинен втручатись у справи патріархові, а патріархи — у папські і там управляти. Відтак всі вони рівноправні поміж себе, оскільки кожен з них є партикулярним головою партикулярної церкви; а універсальною головою універсальної церкви є тільки сам Христое.

Пекарський. Коли б треба було скликати генеральний собор, хто б його скликав і зібрав? Мусиш признати, що тільки папа повинен збирати генеральний собор, і, окрім папи, ніхто не може того учинити. Відтак папа є володарем усієї церкви.

Галятовський. Раніше, коли була єдність між східною і західною церквою, патріархи з папами, домовившись через послів і через листи, скликали генеральний собор з дозволу православних цісарів, у цьому цісарі допомагали їм і коштом, і цісарським авторитетом.

А зараз, коли ті церкви, східна й західна, розлучилися, інші патріархи, умовившись і згодившись із константинопольським, скликають Світовий собор, і, як папа в своїй єпархії, так патріархи, кожен зі своєї єпархії, повинні скликати єпископів, архієпископів, митрополитів на генеральний консиліум, і на тому соборі патріархи ведуть перед, як раніше главенствували разом із папою, про що свідчать усі генеральні собори. З цього тут не виводиться, щоб папа був володарем світової церкви. До того ж Беллармін у творі «Про Собори», глава І, питання І, свідчить, «що можуть кардинали й єпископи зібрати Собор самі, коли папа буде єретик, або схизматик, або помре, або збожеволіє, або потрапить у полон». Відтак з тих Беллармінових слів можемо зрозуміти, що єпископи можуть скликати генеральний собор і без папи, отож папа не може назватися верховним правителем святої церкви. Ще до нашої матерії підходить те, що читаємо в Святому Письмі, І книга Самуїлова, глава VIII: «І зібралися всі Ізраїлеві старші, і прийшли до Самуїла, до Рама та й сказали до нього [...] «Настанови нам царя» [...] І була та річ зла в Самуїлових очах, як вони сказали: «Настанови нам царя, щоб судив нас» і т. д. І сказав господь до Самуїла: «Не тобою вони погордували, але мною погордували, щоб я не царював над ними». З тих слів можемо зрозуміти, що як гнівався Бог на ізраїльтян, що вони, відкинувши Бога, свого царя, людину собі обрали за царя і пана, так і зараз гнівається Бог на римлян, які, відкинувши Христа-Бога, свого царя й господа, обрали собі за пана й володаря людину смертну — папу.

Канцлер. Чи ви так вірите, як вірили святий Василій Великий, Григорій Теолог¹¹³ та Іоанн Златоуст?

Галятовський. Цілий світ знає про те, що то все наші східні вчителі, наукою яких наша східна церква підтверджує й боронить свою віру; хто ж може в світі мати сумнів, що ми, лишаючись у східній церкві, віримо так, як вірили ці східні вчителі? Так, ми віримо, як вони, так, так, не інакше!

Канцлер. То недалеко від себе ходимо, коли так вірите, бо й ми так віримо.

Галятовський. Коли святий Петро є голова світової церкви, то й патріарх антіохійський, наступник святого Петра, є головою світової церкви, бо там, в Антіохії, святий Петро мав спершу столицю. Відтак патріарх антіохійський рівний з папою, бо як той, так і той — наступники по святому Петру, а святий Петро не був більший у Римі, а менший в Антіохії.

Пекарський. Не маєте за голову римського папу, то ви повинні мати за голову невігласа.

Галятовський. О боже мій! Яке вдале порівняння! Не маємо за голову папу римського, то повинні невігласа мати за голову! Я вже не раз те казав і тепер кажу, що Христос, Христос, Христос є голова святої церкви, а не хто інший.

Пекарський. Апостольська столиця — в Римі, тож папа римський — голова церкви і старший над вашими патріархами.

Галятовський. Не тільки в Римі, але й у Константинополі, і в Александрії, і в Антіохії, і в Єрусалимі апостольська столиця. Бо першим патріархом у Константинополі був апостол Андрій, а в Александрії патріархом був апостол і євангеліст Марко, в Антіохії патріархом був апостол Петро, який потім був патріархом у Римі, в Єрусалимі патріархом був апостол Яків. Відтак патріархи рівні з папами у церковному правлінні, тому що всі вони сидять на апостольських престолах.

Пекарський. Ви згадали тут про церковне правління, скажи ж мені, скільки видів є того правління?

Галятовський. Три. Монархічне, аристократичне й демократичне.

Пекарський. Що ж є монархія, що аристократія, а що демократія?

Галятовський. Монархія там, де одна людина управляє;

аристократія там, де кілька людей володіють і панують; демократія там, де управляє весь народ.

Пекарський. Скажи ж мені тепер, яке правління в церкві?

Галятовський. У церкві монархічне правління.

Пекарський. Ну, вже тепер не викрутишся і вже мусиш признати, що папа римський є головою і монархом видимої церкви, оскільки признаєш у церкві монархічне правління.

Галятовський. Казав я вже не раз, хто є монархом у святій церкві. Зараз же запитаю: в 2 псалмі хто сказав оці слова: «Я ж помазав свого царя на Сіон, святу гору свою», тобто на його святу церкву, чи Христос, чи Петро, а чи папа?

Пекарський. Не святий Петро і не папа, а Христос то мовив.

Галятовський. Добре оце ваша милість сказав. Тож мусиш признати, що сам Христос є царем, і монархом, і головою святої церкви, а не Петро й не папа.

Канцлер. Колись та й має поміж нас бути єдність свята, ви повинні разом з нами мати одного найвищого пастиря за голову — папу римського, бо написано: «Буде одне стадо й один пастир».

Галятовський. Читати треба X главу Іоанна, там написано, що найпершим пастирем Христос називає самого себе, кажучи: «Я пастир добрий», і обіцяє там два різні народи — жидівський і поганський — навернути до одної віри, і називає ті два народи різними вівцями, з яких зробить одне стадо — святу церкву. Через це й сказав: «Буде одне стадо й один пастир». Чому ж ваша милість приписує папі те, що сказав про себе самого Господь Христос?

Канцлер. На Флорентійськім соборі ¹¹⁴ ваш київський митрополит прийняв був унію з римським костелом,— сподіваюся, що це з’єднання між церквою руською і костелом римським буде за мого канцлерства.

Галятовський. Ми знаємо, що на Флорентійському соборі був Ізидор, київський митрополит, і він прийняв унію з римським костелом, але коли повернувся до Русі, руська церква ні його самого, ні унії з римським костелом, яку прийняв він, не прийняла,— так свідчать і польські, і руські історики, і руська церква лишилася при тій же вірі і ту ж віру аж до нинішнього часу постійно й незмінно зберігає, віддаючи послушенство константинопольському патріархові, від якого прийняла і віру, й хрест. Флорентійського ж собору наша церква не приймає, оскільки той собор не закінчився і єдність поміж східною і західною церквою не була там установлена.

Після цього руські єпископи, вставши, почали дякувати його милості ксьондзу канцлерові за виявлену честь і, подякувавши, о другій годині ночі розійшлися. Тоді й кінчилося те змагання.

Годилося б отцеві Галятовському при тому білоцерківському змаганні пригадати єзуїту Пекарському немощ папського розрішення й благословення, силу ж відлучення та клятву православного світового патріарха Пахомія Константинопольського, що за свідченням книги «Турко-Греції», від листа 146 до листа 151, був у 1500 році від Різдва господнього в Баязетове царювання ¹¹⁵, і про Арсенія — диякона, законопорушника — що по-розбійницькому захопив за папським і венетійським благословенням митрополичий престол православної Монемвасійської митрополії, за що був відлучений і виклятий Пахомієм, світовим константинопольським патріархом, так, що його, Арсенієве, закляте тіло було знайдене через кілька років у землі ціле, чорне, як тимпан ¹¹⁶, надуте і страшне, про що ширше дивись у році 1500 на листі [...] ¹¹⁷. З огляду на цю дію треба було б нинішнім папам римським соромитися свого неміцного благословення й розрішення, а признати в тому правдешню владу й справжню силу чотирипрестольним патріархам та іншим православним ієрархам, які не тільки мають досконалу владу, дану собі від найвищого архієрея господа Христа, забороняти і відлучати від зборів правовірних людей — супротивників православної церкви, але й сильні розрішати й молити Бога про них, відлучених і заборонених, по смерті, коли тіла людські стають чорні і, як тимпан, надуті.

Про це з’явлено,за свідченням Теодосія Зигомела ¹¹⁸, грецького історика, в книзі, названій «Турко-Греція», на листі 27 і на листі 132, а також показується під 1481 роком у грамоті найсвятішого Максима ¹¹⁹, світового константинопольського патріарха, надісланій до Києва, про що дивися на листі [...] ¹²⁰. А особливо року від Різдва Христового 1635 (дивися про це ширше, читальнику, на листі [...] ¹²⁰, коли преосвященний Петро Могила, київський митрополит, в час свого побиту в литовському місті Вільні, розрішив закляте тіло одного грецького диякона, що лежало в склепі ціле, чорне, надуте, як бубон. Відкинувши чернечий чин, той називав себе сином московського царя Годуна ¹²¹.

Приступаючи після цього до мого викладу про українські і королівські дії, пишу, що в середніх числах листопада ¹²² король ЯнКазимир, рушивши з усіма військами з Білої Церкви, оминув Київ і проти Воронкова, міста Переяславського полку, переправився через Дніпро на цей бік. Під час цієї переправи запорозький ватаг Чугай, посланий від Брюховецького із запорожцями в кількасот коней, чинив польським військам немалу перепону та шкоду, однак, нічого більше не досягти, повернувся до Брюховецького. А король Казимир, уже в Пилипівський піст, у великі тодішні заморозки, пройшов повз Воронков і Борисполе та й подався до Остра ¹²³ — міста Київського полку, що лежало над Десною. Прибувши туди, він розклався до часу по зимових кватирях з усім військом, завдаючи тамтешнім жителям превелике та невиносне утяження й розорення.

Того ж року, у вересні місяці, преставився у Корсуні ¹²⁴ преосвященний Дионисій Балабан, митрополит київський, та галицький, і всієї Малої Росії, проживши на своєму престолі п’ять років і шість місяців. На його погреб і щоб вибрати нового митрополита, з’їхалося було до Корсуня руське духовенство, між якими найперший був князь Гедеон Святополк князь Четвертинський, луцький єпископ.