Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ II. РОЗДІЛ XXX

 

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

 

Про гетьманський з’їзд у Севську із Голіциним для наради про похід; про розісланих гетьманського розпорядження в усі полки, щоб готувалися до походу; про раннє рушення в той похід; про прибуття до Самари і про прибуття до Чорної Долини; про ханське привітання там християнських військ зі шкодою для себе і для слобідських полків; про другу сутичку з ординцями на Колончаку; про зловлення там татарських «язиків» і про повернення всіх військ від Колончака назад; про незадоволення у війську супроти князя та гетьмана за те повернення; про гетьманське вимовлення перед своїм військом; про підозру на Голіцина, начебто прийняв він од хана подарунки, і про поголоску, пущену від Голіцина, чому не воював він Криму; про дарма тоді пропалі монарші кошти; про військо, котре було виправлено під Горбаток і котре повернулося; про резидента, присланого з листом, писаним до гетьмана і до Голіцина від коронного гетьмана Яблуновського; про письмову відповідь, послану військовою канцелярією до Ігнатовського на королівську репліку; про злі наміри супроти государя в Москві Голіцина і про його за те покарання з іншими його дорадниками; про царювання відтоді одного лише царя Петра Олексійовича; про перше тодішнє перебування в Москві і в Троїцькому монастирі гетьмана зі старшиною; про взяття монаршої милості і про підтверджувальні грамоти на гетьманство і на грунти та маєтності, видані йому, гетьману, а так само й усій старшині та значному товариству; про розставлені охотницькі війська, щоб стерегли від ворога; про хлібні та воєнні запаси і про воєвод у Новобогородицькому місті; про видрукувану вперше книгу «Житій святих», які починаються від вересня.

 

 

 

 

 

 

 

 

1201 Похід почавсь у березні 1689 р. Російського війська було 112 тисяч. Гетьман зі своїм військом (40 тисяч) прилучився до головного близько 20 квітня.

1202 До Перекопу війська дійшли 20 травня.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1203 Лист подано в перекладі з польської мови.

1204 Тобто Голіцин.

1205 Того рок Польща не вела воєнних дій.

1206 Станіслав Дружкевич — був регіментарем польського війська і одним із посланців короля Яна Собеського, котрі намагалися організувати правобережне козацтво. У 80-х роках XVII ст. він очолював на Україні польське військо, пізніше став комісаром і стежив за козаками.

1207 Йдеться тут ще про І. Самойловича, а не про І. Мазепу, бо цей документ треба датувати 1685 р. С. Величко, маючи тільки його уривок, не зміг точно визначити дати.

1208 Про Могиленка (Могилу) див. р. XXVI.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1209 тобто титул гетьмана правобережних козаків.

1210 А. Могила втратив свою силу в середині 1684 р., після того як турки й татари розбили його під Студеницею, але ще лишався деякий час у Немирові на чолі невеликого козацького війська (2 тисячі чоловік). Остання згадка про Могилу— 1686 р. (Див. приміт. 1208).

1211 Маються на увазі українці й білоруси.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1212 Король Ян Собеський у 1684 р. видав універсал, за яким козакам уступалися землі в межах між Тясмином і Тікичем та київським Поліссям, зокрема міста Чигирин, Черкаси, Умань, Корсунь, Лисянка та інші. Цей універсал було підкріплено 16 лютого 1685 р. сеймовою конституцією.

1213 Йдеться про протестантів. ,

1214 Мається на увазі повстання проти австрійського імператора так званих куруців на чолі з графом Емеріком Текелієм, який вів боротьбу з 1678 по 1699 рр. 4 жовтня 1685 р. він втратив ряд фортець, був схоплений турками і відісланий до Константинополя, але в наступному році звільнився й повернувся до Угорщини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1215 Головним помічником Софії був не В. Голіцин, а Ф. Шакловитий.

1216 З І. Мазепою приїхала генеральна старшина: обозний В. Борковський, суддя С. Прокопович, писар В. Кочубей, осавул А. Гамалія, бунчужний Ю. Лизогуб. З полковників були: чернігівський Я. Лизогуб, полтавський Ф. Жученко, ніжинський С. Забіла, миргородський Д. Апостол, лубенський Л. Свічка. При кожному полковнику був полковий писар, а при декому й суддя. Усього було 304 чоловіки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1217 На той час Ф. Шакловитого було вже арештовано.

1218 У селі Воздвиженському.

1219 Василя Голіцина заслано в Каргополь, а Леонтія Неплюєва в Пустоозерськ.

1220 Цитата з Євангелія від Матвія, VII, 2.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1221 У Новодівичому монастирі.

1222 Слабоумний цар Іоанн не був позбавлений царського титулу аж до самої своєї смерті в 1696 р. Саме тоді закінчилося двовладдя.

1223 Гетьман зі свитою виїхав із Москви 19 вересня.

1224 Це були сотні Ніжинського полку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1225 На чолі цього війська стояв стародубський полковник Миклашевський.

1226 Тут залишився російський гарнізон із шести тисяч чоловік.

1227 Туптало Дмитро (Данило) Савич (1651 —1709) —український письменник-агіограф, драматург, поет, церковний та культурний діяч.

Року від початку світу 7197, а від господнього з’явлення в плоті 1689. Пресвітлі государі і великі князі Іоанн та Петро Олексійовичі, всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержці, зі своєю сестрою, великою государинею Софією Олексіївною, бажаючи зробити в прийдешнє літо повторний воєнний похід та війну на Кримську державу, звеліли князю Василю Васильовичу Голіцину та гетьману Мазепі з’їхатись у Севську для спільної наради про той похід. За цим указом князь Голіцин і гетьман Мазепа з генеральною старшиною та полковниками з’їхалися після свят Різдва господнього в Севську і радилися про ту повторну воєнну кампанію на Крим, у який спосіб мали б почати та завершити її. Незабаром після тієї наради роз’їхалися вони з Севська по домівках. Гетьман, прибувши у Батурин, відразу ж розіслав свої універсальні розпорядження як до старшини, так і до всіх козаків у всі малоросійські полки свого рейменту, наказуючи від царського імені, щоб готувалися на шестимісячний ранній воєнний похід на Крим. Після Великодня, як тільки почали проявлятися трави, великоросійські кінні та піші війська зі згаданим князем Голіциним та з іншими численними князями та воєводами у великому числі, так само і гетьман Мазепа зі всіма малоросійськими військами свого рейменту, рушили з домівок у тодішній похід 1201, зійшовшись у полях перед рікою Самарою та переправившись через Самару, попростували без жодної перепони аж до Чорної Долини, яка лежить від Перекопу за кільканадцять миль. Переходячи по тих степах через усілякі польові річки, що течуть до Дніпра, численні балки й долини, козацькі війська трималися правого боку Дніпра, а московські лівого боку від степів, котрі тягнуться до Дону й Азову. Коли ж прибули до Чорної Долини, тоді привітав християнські війська з тьмами своїх орд і кримський хан. У цьому наскоку, побачивши нелад у слобідських полках, міцно вдарив на них і вчинив немалу шкоду в полку Ахтирському і Харківському чи Сумському, і зробив би більшу, коли б гетьман після нагального і слізного прохання тих полковників не послав у рятунок кількох піхотних сердюцьких полків, які в дощ, котрий тоді йшов, швидко поспішили до переможених полків і кількаразово вдарили на орди міцним вогнем зі своїх мушкетів. Тоді всі орди, побачивши значний у себе ущербок, відразу відбігли геть і в наступні дні хоч і з’являлися перед християнськими військами, але не посміли вже вдаряти на них так, як спершу. Після такого нещасливого воєнного початку було поховано трупи слобідських козаків і попалено та порубано великі водні судна, які вони везли на возах, бо нічим було їх провадити, оскільки орда повирубувала й коней, що були при них. Тоді рушили далі, до Перекопу 1202, а коли прибули до Колончака — долини, яка відстоїть від Перекопу на милю чи півтори, там покопано татарами колодязі для напування кримської худоби,— то орда знову завдала шкоди християнському війську, яке було спрагле від спеки і побігло до тих колодязів, щоб напоїти коні й напитися і собі. Того дня було піймано, чи були вони навмисне підіслані ханом, п’ять чоловік татарських «язиків» і їх було припроваджено до князя Голіцина. А що вони там сказали, не знає ніхто, одне тільки було військові явно, що, переночувавши на Колончаку ледве одну ніч, далі під Перекоп не йдучи, Голіцин повернув зі своїм військом ліворуч, а козацькі війська повернули за ним, забираючись у шлях свій назад, додому. Було тоді велике невдоволення і клятьба від московського й козацького війська на Голіцина й гетьмана, що без будь-якого змагання з Кримом повернули назад, але гетьман перед усім військом явно і зі слізьми виправдувався, що не йому в тому була воля, але старшого командира князя Голіцина, який, похитнувшись у своїй вірі пресвітлим монархам і виказуючи недоброхітність до Запорозького війська, вчинив так, як йому сподобалося. Носилася тоді поміж військом і така поголоска, що начебто кримський хан, не мігши далі встояти перед християнськими військами, попросив через таємних посланців і ублагав князя Голіцина, щоб повернувся назад, не воюючи Криму, і за те прислав начебто його подарунку шість барилець червонних золотих і що вони були начебто наповнені фальшивими червонними, тобто личманами, і тільки на кінцях барильця були заличковані справдешніми золотими. Голіцин таємно начебто прийняв їх і пустив у військо таке слово: мовляв, через те не воював Крим та повернув назад, що хан поклонився з усім Кримом великим государям, всеросійським самодержцям.

Того літа можна було б щось корисніше учинити над Кримом, коли б до того було в Голіцина бажання, але воно в ньому тоді згасло, і через це не тільки обернулась унівець слава християнських військ, але й пропали марно превеликі кошти та скарби монарші, покладені для рушення своїх військ. У той-таки час одна частина козацького війська була виправлена від гетьмана під Горбаток — кам’яний турецький замок, що лежить над Чорним чи Гнилим морем. Але й там вони нічого не досягли і повернули назад у Малу Росію.

Тієї ж таки весни великий коронний гетьман Яблоновський, зачувши про рушення московських та козацьких військ на Крим і стягаючись і собі з польським військом для війни з бусурманами, зі свого боку, згідно постановленого описаного вище союзу, прислав до князя Голіцина для всіляких листовних зносин та кореспонденцій нарошного свого резидента Стефана Глосковського, браславського стольника, через якого написав 8 травня до гетьмана Мазепи і такого свого листа 1203:

 

 

Вельможний милостивий пане гетьмане Запорозьких,

їхньої царської величності, військ, мій милостивий пане і приятелю!

З великим задоволенням відібрали ми тут відомість, що вже давно князь його милість Галічин і ваша милість пан рушили з домів своїх із військами їхньої царської пресвітлої і державної величності супроти спільного ворога святого хреста. Я також прибув з Варшави і спинився у Львові та й скупчую над Дністром у прикордонних місцях війська, до яких виїду, дасть Бог, на майбутньому тижні й сам. І щоб мати часту кореспонденцію про воєнні дії з князем, його милістю Галічиним та вашою милістю паном, посилаю за резидента до його милості князя, його милість пана Стефана Глосковського, браславського стольника, полковника його королівської милості, доброго знайомого вельможному панові. Прошу, щоб зволив ваша милість пан тримати його у щирій своїй ласці й повазі, якими він, буваючи наділений від вашої милості пана як мій посланець, завжди тішиться. Дуже прошу кореспондувати через нього, його милість, зі мною щодо тих воєнних справ і чекаю всіляких найчастіших відомостей. Віддаю себе щирій зичливості вашої милості пана і лишаюся неодмінно

 

Вашої милості пана щиро зичливим приятелем та слугою,

І. Яблуновський, гетьман надвірний коронний

 

Зі Львова, 8 травня 1689 року

 

 

Що саме учинив того літа супроти ворогів-бусурман коронний гетьман, невідомо 1205, але, мабуть, так само прогайнувався, як і наші війська. А що цього літа хан не міг випалити степи пожежами та вчинити перепону для воєнного маршу християнських військ, як зробив це позатого року, то це сталося з двох причин: по-перше, що похід був ранній і трава була ще зеленою і горіти не могла, а подруге, що часто падали, зрошували та зволожували землю дощі.

Після гетьманського прибуття в Батурин якийсь шляхтич з Волині Ігнатовський прислав при особливому своєму листі до гетьмана королівську чи від королівського імені написану репліку про всілякі речі, на що за гетьманським указом було учинено з військової канцелярії до нього, Ігнатовського, таку відповідь:

«Що мовилося про його милість пана Друшкевича 1206, що він видавав супроти ясновельможного його милості пана гетьмана їхньої царської пресвітлої величності Запорозьких військ 1207 ущипливі листи, то це правду мовлено і доказами підперти це легко, оскільки листи зберігаються тут. Однак може й те бути, що король, його милість, про таке не знав, цьому його милість пан гетьман не перечить, тим більше, що кожному, а найбільше його милості панові гетьману, відомо, що його королівська милість господар мудрий та поважний і не захотів би нікому зі своїх задирливих людей давати такого дозволу, щоб (це, зрештою, і непристойно) завдавати уразу стороннім людям.

Що король, його милість, приписує Могиленкові 1208 п’янство і через це шаленство, то ясновельможний його милість пан гетьман їхньої царської пресвітлої величності Запорозьких військ знає про те, що він не тільки п’яний, але й тверезий не має розуму, однак зволяє зауважити, що той дурень, пишучи такі похвалки не від себе, чинив все те, але маючи на увазі більшу силу, очевидно, був кимось під’юджений.

Однак його милість пан гетьман ті нерозумні похвалки визнає йому за глупство і відповідає, що за ту неприязнь та за інші його зрадницькі вчинки не важко його відшукати для суду сюди і з тих місць, де він тепер перебуває, оскільки він присяглий товариш з рядових компанійських козаків рейменту його милості пана гетьмана і, втікаючи звідси, не повинен був би покидати своєї жінки. А сам, ухопивши такий титул, якого аж ніяк не є достойний 1209, завів за своїм злим поводом і заводить далі на згубне ім’я людей з їхньої царської пресвітлої величності Запорозького війська. З огляду на те не схотів би й король, його милість, через те ображатися; однак такого способу ясновельможний його милість пан гетьман поки що не вживатиме, по-перше, через те хоча б, що пресвітлі монархи наші російські, їхня царська пресвітла величність, тепер у щирім мирі та дружбі з його милістю королем, а по-друге, й через те, що має надію: й сам король, його милість, зрозумівши надалі, що той радник ні до чого не здатний і, подібно до інших, відхилиться набік, зволить відставити його від того титулу 1210.

Либонь, король, його милість, є паном побожним і реставрує в своїх дідичних землях церкви, однак відомо не тільки ясновельможному його милості панові гетьману, але й цілому Запорозькому війську те, що в його, королівської милості, державі чи то через сенат, чи через стан духовний римської віри благочестива віра східного обряду має більші утиски, ніж за попередніх королів, а шкідлива унія всюди розпоширюється. Коли б його милості короля була б на те воля, щоб те благочестя не терпіло таких ударів, то й церкви, й монастирі могли б укріпитися, оскільки попередні королі виконували присягу на рівні вольності як польського, так і руського народів і своїми привілеями укріплювали їх з усіма їхніми добрами, оскільки свята греко-руська віра східного обряду не є нова, але постановлена й утверджена всесвітніми синодами святих отців і народи російські 1211 прийняли її не тепер, та й злучилися з Польщею, вже маючи її в Литві, на Волині, Підгір’ї та Поділлі від часів Володимира. То для чого б її нищити і людей, що в ній перебувають, переслідувати та принижувати, краще було б королю, його милості, і Річі Посполитій давно знести ту унію, котра не тільки не хоче лишатись у мирі, але множить від часу до часу все більше великі незгоди, підбиваючи з постійним гнівом правдиву Христову улюбленицю, церкву нашу православну греко-руську, під незвиклу неволю польської монархії. Це тільки титулом вона унія, а насправді (з жалю те кажемо) може назватися вертепом розбійників, з якого випадають ті розбишаки, нагло набігають на православні монастирі і церкви і одні з них ґвалтовно підбивають під свою владу, а інші важаться підбивати — через такий ґвалт і захоплено в їхнє уніатське посідання єпископії східного православ’я.

Те мусить боліти всіх визнавців греко-руської східної неуніатської віри, яких з ласки божої є багато як у богохранимій державі пресвітлих наших російських монархів, так і в цілому світі, що їхні брати також православні визнавці, в належних до Корони Польської та Великого Князівства Литовського краях, не мають того щастя, щоб бути заступленими, згідно до старовічних прав, монаршою повагою від тих заколотників-уніатів, але й взагалі через незичливу завзятість тих ґвалтівників віддані на гак постійних їхніх нападів. Оскільки в таких бідах, плачучи й ридаючи, православні ніколи не можуть дочекатися не тільки вирішення святої справедливості, але й терплять знущання й посміховисько, гноблені, лишаються в останньому відчаї, то вже ні суд скарги їхньої, ні суддя правди приймати не хочуть. І багато їхніх милостей римської віри, як чути в нас про те, насолоджуються утиском божих церков і з бід духовних та світських греко-руських, і мають собі за втіху те. що правовірні східного обряду нищені і гублені утисками, ґвалтами та муками, і дбають, щоб тільки шкідлива й розкольна унія була втримана в засадах на явну згубу святої християнської віри, і то не тільки непорушно, але і з постійним розширенням.

Знають про те і вболівають російські народи з ясновельможним його милістю паном гетьманом і з військом їхньої царської пресвітлої величності Запорозьким, що в належних до Корони Польської та Великого Князівства Литовського краях православним християнам східної віри не тільки не дано вступу до жодних урядів, але й заборонено й духовним ходити з найсвятішим сакраментом до хворих, ховати мертвих відкритими процесіями і відправляти інші церковні церемонії. Знають і про ту біду, що духовники грекоруської віри не заживають, як, наприклад, ксьондзи та плебани римського костьолу, всіляких вольностей та пошанування, але перебувають під знаком видимої неволі, обкладені заодно з поспільством усілякими тяжарами, жовнірськими стаціями та усілякими податками в королівських добрах, а в дідичних — підданською панщиною, навіть псів годують (про що сором казати), і утяжені вони іншими невільницькими повинностями.

І можна було б назвати слушним те, коли б за влади нинішнього короля, його милості (як чули, давно схильного до того), було б присмирено у їхніх ґвалтах уніатів, а православні визнавці греко-руської віри щоб не терпіли більше такої, як діється тепер їм, кривди та руїни і дочекалися б привернення своїх старожитних прав та вольностей. Це учинити не важко, оскільки не тільки існують на те свіжо видані конституції 1212, які складено за Гадяцькою комісією (скажемо, що інші різні секти та жидівські школи мають у тому королівстві спокій), і вони вказують дорогу до того, але можуть стати слушними доказами привілеї давніших королів, їхніх милостей, з яких деякі екземпляри посилаються звідси, щоб їх читали. З них видно, як давніші королі, їхні милості, захищали права греко-руських східних визнавців і як східні визнавці при тих правах лишались у високому стані.

Коли ж не учинити заспокоєння тієї святої східної віри визнавцям, оберігаючи їхні права та вольності і повернувши церкви та церковні добра, то треба стерегтися, щоб Бог у помсту тим душезгубним заколотникам уніатам не вилив свого праведного гніву й на невинних, оскільки кривда православної церкви стає, властиво, кривдою Богові Христу, котрий є її головою.

Замітно й те, що за секти зборовії та лютерські 1213 в їхньому стані ті, хто їх тримають, не відмовляються кров свою лити і чинять самовіддано, як то недавно сталося у Венграх 1214, а чому б не годилося б поставати за справедливу східну християнську віру, за свою честь православним християнам? Адже до цього штовхає не тільки цнота, але й саме сумління, бо саме воно шукає збавлення.

Подібний до уніатських ґвалтів і вчинок його милості львівського єпископа отця Шумлянського, який, неслушно і безпідставно називаючись адміністратором Київської митрополії та печерським архімандритом, заволодів як митрополичими та печерськими, так і інших монастирів добрами, і хоч це діялося під тою признакою, що ті добра перебувають у державі його королівської милості, однак дивно й жалісливо те його милості панові гетьману, їхньої царської пресвітлої величності військові та всьому народу, бо за короля Казимира і за короля Михайла тих добр не відбирали від митрополичої кафедри від Печерського монастиря та й від інших, а тепер за нинішнього короля, їхньої милості, допущено їх відбирати. А оскільки робиться це із немалою кривдою тієї кафедри і святого печерського місця та інших, то його милість отець Шумлянський викликає не тільки скарги, але й вічне нарікання.

За згаданих вище давніших польських монархів слушно вважали, що те, що посвячено Богу та святим місцям, не має бути відривано на приватний пожиток сторонніх осіб. Бо за душі тих побожних князів та панів у тих святих місцях завжди відправляються молитви і приносяться Богові офіри, а вони ті добра заповіли сюди після себе.

Неслушно, отож, чинити утиски місцям і душам побожних дарувальників і збуджувати від цього всенародний жаль.

Видно, либонь, що його милість отець Шумлянський привласнює собі митрополиче та архімандриче ім’я для того, щоб заволодіти тими добрами, однак негідний він аж зовсім називатися вищеназваними титулами, яких осягнути не може, оскільки на них є справжні посідачі, а та його похвальба нічого йому не допоможе як для слави, так і для збавлення. Сподівається, отож, ясновельможний його милість пан гетьман із військом Запорозьким їхньої царської пресвітлої величності, що король, його милість, накаже йому своєю монаршою повагою відставити ту його завзятість, хоч він і є духовна особа, а всі добра як до кафедри, так і до монастирів зволить повернути. Коли поважні й мудрі монархи уміють чинити з тієї чи іншої розваги небувалі речі, то чому б не можна було б привернути з огляду на примирну приязнь із їхньою царською пресвітлою величністю його королівської милості, тих давніх церковних добр до належних їхніх посідань. Це було б не тільки добре, але й святобливо, бо його королівська милість задовольнив би тим святий духовний стан і через це мав би у тих святих місцях подяку через постійні молитви».

Князь Василь Васильович Голіцин, прибувши з того-таки Кримського повторного походу в Москву, і, очевидно, схаменувшись, що неслушно повернувся без будь-яких воєнних змагань від Криму, і побоюючись за те покари від свого государя царя Петра Олексійовича, затіяв був ще більше (яке спіткало його самого) зло з поради царівни Софії Олексіївни, і то таке, щоб скинути з престолу царя Петра Олексійовича, а поставити на ньому немічного царя Іоанна, тобто, власне кажучи, замість Іоанна царівну Софію 1215. Невідомо через яку провину (а був він у великій силі) прислав він до гетьмана Мазепи грамоту з монаршим указом (але без государського відома), щоб їхав той з генеральною старшиною та полковниками в Москву 1216. Після того указу гетьман відразу ж зібрався зі згаданою старшиною і виїхав із Батурина в Москву. Але, перш ніж приїхав гетьман до Москви, царю Петру Олексійовичу відкрився лихий замір супроти нього Голіцина з іншими. Щоб уникнути лиха, він, цар Петро, хоронячи цілість свого здоров’я, виїхав з певними своїми друзями з Москви чи з Донського монастиря у Радонежський Святотроїцький монастир, що відстоїть від Москви на 21 милю, і прикликав до себе на захист кілька полків війська. Коли ж гетьман прибув у Москву, то за кілька день прислано було від нього, государя царя Петра Олексійовича, указ їхати гетьману з Москви з усією старшиною до нього, государя, в згаданий Троїцький монастир. Коли гетьман після того указу виїхав з Москви, то й князь Голіцин з Шакловитим 1217, думним дяком та іншими виїхав з Москви і поспішив до Троїцького монастиря раніше гетьмана, але за монаршим указом не був допущений перед його лице, а взятий з Шакловитим та іншими порізно під міцні караули. Коли ж прибув до того монастиря і гетьман, то показано йому зі старшиною місце, де стояти 1218. Потім питано в нього: навіщо він приїхав у Москву і за чиїм указом. На це питання було дано гетьманом докладну відповідь, що учинив те за монаршим указом, присланим від князя Голіцина. Тоді проти нього, Голіцина з товаришами, виник великий монарший гнів і підозра в незичливості, після чого відразу чинено дізнання, а після дізнання вчинено страшну екзекуцію: князя Голіцина і Неплюєва (на нього була особлива монарша ураза за виготовлення у Севську фальшивих чехів, на які давалося царське срібло) послано на возах порізно в далекі заслання 1219, Шакловитому відтято голову, а інших бито кнутами, повідрізувано язики і розіслано в різне заслання. І здійснилося тут слово євангельське: «Якою мірою будете міряти, відмірюють і вам» 1220. Заслав Голіцин Самойловича в заслання і сам не уникнув його, позбувшись всіх маєтків і багатств.

Неплюєв забрав у війську всі багатства та скарби Григорія Гетьманича, згубив, нарешті, в Севську його самого безчесним рубанням голови на пласі, отож і сам, позбувшись раптом усіх маєтків та багатств, утратив з ними заразом бажану волю. Отак було вчасно присмирено тодішню крамолу, що мала розпочатися, а царівні Софії Олексіївні звелено лишатися в одному дівочому монастирі 1221. А цар Петро Олексійович, з огляду на слабкість брата Іоанна, почав відтоді царювати й правити всім Російським царством сам-один 1222. Гетьман же зі старшиною після шеститижневого перебування в Москві і в Троїцькому монастирі милостиво був відпущений 1223 з виданою йому на пергамені, прикрашеною золотом монаршою грамотою, котра підтверджувала всі давні права та вольності Запорозького війська і всього малоросійського народу в непорушній цілості, також з особливою грамотою на гетьманські маєтності. Тоді ж таки було подавано монарші поствердні грамоти на маєтності й грунти за їхнім проханням й іншим малоросійським панам. Іншим панам через швидкий від’їзд їхній із гетьманом із Москви такі поствердні грамоти не поспіли, їх повидавано їм з монаршої милості вже в майбутньому 1690 році. Перед виїздом на Москву гетьман, стережачись, щоб роздратована орда не вторгнулася для помсти в Україну, розташував охотницькі кінні та піші сердюцькі війська в належних околичних малоросійських місцях, щоб стерегли від того ворога. А виїжджаючи на Москву, лишив у Батурині наказним гетьманом військового генерального суддю Михайла Вуяхевича. Він, щоб узяти ясир, на доказ, що постановлений гетьманом лишається з військом у поготовності для відсічі ворогам, взяв кілька тисяч війська з засеймських сотень 1224 і тих, що були поблизу Батурина, приходив із ними аж до Лубен. А в Лубнах, промешкавши кілька тижнів, не почув він про ворогів жодної відомості, повернув перед Покровою до Батурина, а війська розпустив по їхніх домівках.

Однак згадані охотницькі війська перебували на вказаних місцях для безпеки від ворога невідступно аж до зими 1225. Додати можна тут ще й те, що після повернення в те літо військ із Перекопу численні государські хлібні та воєнні запаси, тяжарі, гармати, порох та кулі залишено було в новопобудованому на Самарі Новобогородицькому місті, відтоді почали там жити, як казав раніше, і московські воєводи з людськими залогами 1226.

Того-таки року видрукувано вперше в печерській друкарні за архімандрії отця Варлаама Ясинського і на світ випущено з великою користю для людей першу книгу «Житій святих», складену працею превелебного в бозі отця Дмитра Савича Туптала 1227, київського сотниченка, мужа премудрого і повного дару святого духа. Починається вона з вересня місяця.

Допомога проекту

На сайті 14 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені