РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Про малоросійську забезпеку від ворогів; про смерть святійшого Іоакима, московського патріарха, і про вибрання на його місце святійшого Адріяна; про смерть київського митрополита Гедеона Святополка та про його поховання; про вибрання після нього на митрополію Варлаама Ясинського і висвячення його в Москві через нового патріарха Адріяна; про велику і шкідливу саранчу, котра прийшла в Малу Росію від Криму; про моровицю в Новобогородицькому та Вільному, містах на Самарі; про перенесення чудотворної ікони пресвятої Богородиці з Рудні в дівочий Києво-Печерський монастир.

¹²²⁸ Іоаким (1620—1690) став патріархом 26 липня 1674 р. Отже, на патріаршому престолі пробув 15 років і неповних вісім місяців.

¹²²⁹ Гедеона вибрано митрополитом 29 липня 1685 р., він був ним три роки й неповні 9 місяців, а помер 6 квітня 1689 р.

¹²³⁰ Митрополита поховано в Софійському соборі, в тому олтарі, де пам’ятник Ярославу Мудрому.

¹²³¹ В. Ясинського вибрали митрополитом через два місяці по смерті Гедеона.

¹²³² Шарава — сірувата.

¹²³³ Мильниці — миски для вмивання, тази.

¹²³⁴ Татарка — тут: гречка.

¹²³⁵ Окольничий воєвода Олексій Ржевський помер разом із сином. Залога здебільшого розбіглася.

¹²³⁶ Намісником Києво-Печерської лаври був тоді ієромонах Паїсій.

¹²³⁷ Циферні справи — особливі, секретні справи.

¹²³⁸ Літопис обривається на 1700 р., і цієї обіцянки С. Величко не здійснив. Можливо, вона до нас не дійшла — кінець утрачено.

Року від створення світу 7198, а від божого олюднення 1690. Оскільки не було на прийдешнє літо монаршого указу, щоб готуватися з козацьким військом на воєнну кампанію, то цілий той рік всі малоросіяни пережили в своїх домівках у мирі. Однак для забезпеки від ворогів-бусурманів перебували на малоросійських рубежах кінні й піші охотницькі війська, а також по невеликій частині й городових.

Того-таки року, 17 березня, в Москві дійшов до кінця свого блаженного життя московський і всієї Росії патріарх, святійший Іоаким. Він пас церкву Христову [...] літ і [...] місяців ¹²²⁸. Після нього за згодою та зволенням усього освяченого собору московського царського синкліту і всього мирського стану вибрано й постановлено московським патріархом святійшого Адріяна.

Тої-таки весни, в квітні, помер київський митрополит преосвященний Гедеон Святополк, князь Четвертинський, проживши на своєму престолі чотири чи п’ять років і 5 місяців ¹²²⁹. Поховано ж [...] в монастирі [...] через преосвященного чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, з великою публікою та супроводом людей духовного й мирського чину. На похоронах був із генеральною старшиною, з городовими полковниками та з їхніми, військовими, музиками гетьман Мазепа. Після похорону чи ще перед похоронами вибрано було на Київську митрополію згідними голосами як духовного, так і мирського чину премудрого і боговгодного мужа, києво-печерського архімандрита Варлаама Ясинського, ¹²³¹, а в листопаді місяці його затверджено й посвячено на ту митрополію в Москві через святійшого Адріяна, нового тодішнього московського патріарха. Дано йому й установчу та благословительну патріаршу грамоту на митрополію — вона подібна до патріаршої грамоти, даної митрополиту Гедеону Святополку, але її я не дістав, щоб переписати. Того-таки року літо було дощисте, але, гніваючись на нас за беззаконня наше, попустив господь на малоросійську Україну велику кількість саранчі, яка, наплодившись упродовж кількох літ у степах біля Криму, тепер за божим допустом наспіла 1 серпня від Криму в Полтавський полк. І така була вона велика, що в ясний полудень затуляла сонячне світло, наче темна хмара. Ішла ж вона через усю Малу Росію не разом, але порізно — одна за одною, превеликими партіями і стовпами, начебто мала поміж себе розумних вождів. Пробула вона на Україні тижнів зо два і, либонь, озимим хлібам, уже вижатим, не зашкодила, однак хліби ярові, ще не вижаті, і всі невикошені трави виїла дощенту і вчинила малоросійським людям превелику втрату й печаль, а де йшла превеликими партіями і на землю падала, там наповнював од неї повітря великий сморід, і хоч людям не шкодив, але шкодив худобі, робочим волам та коням, і то так, що багато їх здихало, не мігши стерпіти того смороду. Свині, однак, і птаство надвірне їли її досить і без жодної шкоди нею насичувалися.

Перелетівши через Малу Росію за два тижні, удалася на Волинь і в Польщу, так само і в Литву. Певні письменні люди з малоросіян повідали, що на багатьох крильцях її бачили руськими літерами такі два слова: гнів божий. Автор же польської книжки «Економіка», нововиданої і видрукуваної після приходу саранчі, написав про ту саранчу на 111 сторінці таке: «В році 1690 з’явилася велика від звичайного саранча в Русі на Україні, а звідти частина її залетіла до Сандомирського краю. Те розширення її з Таврики йде від Криму та з Волох, і була вона така жахлива й густа, начебто хмара, що й сонячне лице затьмила. А де тільки впала на луки, на збіжжя, на городні ярини, на траву, навіть на листя на деревах і в лісах,— виїла все дощенту. Козаки палили її соломою, від неї потім були зарази, як від моровиці, і то аж так, що від того вмирали люди. Тілом своїм вона була шарава ¹²³², від того й назва їхня йде — шаранча; схожа вона собою на польових коників, тільки довша й більша, з чотирма крильцями, на яких видно певні візерунки, начебто складені з грецьких літер, які з’єднувались у такі слова: ira Dei, тобто гнів божий... Коли прилітає в інший край, то на неї дзвонять, як на лиху хмару, стріляють зблизька з гармат, бряжчать ключами і стукають сокирами об дошки або в мильниці ¹²³³ брязкають для гуку і дзвону, щоб ішла з цього місця на інше. Пан Бог всемогучий оборонив польські краї, бо вона з’явилася на той час, коли люди прибрали з поля збіжжя, татарок ¹²³⁴ однак пошкодила, а де впала на рівну землю, то було її в грубизну тієї маси на півліктя».

Треба на минуле літо стерегтися, боронь Боже, щоб на тих, де була, місцях не лишила вона для свого народження плоду — ікри, бо від того знову б розвелася і розмножилася: так як оті мотилі, які залишають на капусті своє насіння, з якого множиться немала кількість гусені, і то стільки її, що в малому часі обертають унівець капусту й інші (хай і в полі) ярини.

Коли минув, побачений у цій саранчі, гнів божий, одразу в Новобогородицькому, самарському місті, постала велика моровиця, і то така, що в тому місті мало залишилося людей. Тамтешній воєвода князь Ржевський не минув того смертельного удару, син же його перехворів ¹²³⁵. У той-таки час вимерло повністю й інше містечко, вище по Самарі, Сергієв, тобто Вольнеє.

Того-таки року, 25 жовтня, священик Василій, охоронник Руденської чудотворної ікони Пресвятої Діви Богородиці, приніс Й з Рудні у дівочий Києво-Печерський монастир і поставив у тамтешній церкві, про що отець намісник Печерської лаври ¹²³⁶ писав до гетьмана Мазепи такий свій лист:

«Коли належить приносити Богові і Пресвятій Богородиці подяку за всяке боже благодіяння, то за повелінням боговгодної посудини пресвятого духа наказується всім узагалі: будьте вдячні! Найбільше годиться достойно і праведно, подячно описувати про це благодіяння і невимовне дарування з невідомих божих шляхів, несподівано явлені тепер, коли джерело милосердя, милостиве заступництво християнського роду, єдине в бозі уповання виконує за доброю волею Бога-сина сказані Богом слова: «Знайде, хоч і не шукає мене». Як милосердна мати, котра знає все раніше, ніж ми попросимо й хочемо, зволила переселитись у своїй многочудесній, знаменитій іконі (що знайшлася за щасливої держави в Малоросійській землі, добророзумного правління вашого вельможного, великого нашого, милостивого патрона) на Печерські гори, і це іде від давніх часів, відколи віра православна возсіяла,— Пречиста Богородиця полюбила тут перебувати. Як фенікс відроджується, єдина на небесах і на землі володарка обновлює на всякому місці, а найбільше в цій, небові подібній, обителі чудеса. І як колись казала: «Прийду побачити місто і хочу там жити». Нині, обновлюючи, виконує те дійово, довершуючи таке слово істини: «Це дім мій повік-віки, тут поселитися зволю я». Золотий-бо скарб не хоче ховатися за грубим залізом, тож переселяється від простих, незручних для сполучення поселень на улюблене своє місце святої обителі, під золотий вінець святої церкви. І нема краще перебувати чистій, вибраній і золототворній посудині Діві Марії, як під чистим, вибраним, золотим вінцем. Подібен-бо подібному радіє.

В нинішній рік, 25 жовтня, священик Василій прийшов уночі з іконою Пресвятої Богородиці, не сказавши нікому нічого, і поставив її в дівочому Покровському монастирі в церкві Пресвятої Богородиці. Знаючи дбання вашої вельможності, милостивого патрона святої обителі, свого щедрого благодійника, звіщаємо про це боже зволення і про перенесення ікони Пресвятої Богоматері. За своєю високою, богом дарованою розсудливістю, як премудрий вождь та добрий рейментар, зволь дати сподіване розпорядження вашої вельможності. І себе вручаємо милостивій увазі з готовністю до послуг наших при найнижчому до земного лиця поклоні.

Писано у святій Києво-Печерській лаврі 26 жовтня 1690 року

З кінця цього листа випливає, що печерські і політичні отці бажали, щоб той чудотворний образ було занесено до них у лавру, але гетьман того не дозволив, а виявив бажання, щоб та свята ікона неодмінно лишалась у дівочому Печерському монастирі, а вона почала чудодіяти (як здається мені) уже за Мазепиного гетьманства в Рудні за Черніговом. Невідомо, однак, через що отець Василій, згаданий священик, перенісся з нею із Рудні у згаданий дівочий монастир. Там уже не було чутно про чудодійства, за які прославив він її у руденській церкві.

Цього ж 1690 року, на самому його початку, в міжсвяття Різдва Господнього, почав я, цих літописних діянь описувач та повістяр, маючи кільканадцять років, служити в Запорозькому війську в поважнім домі малоросійських панів, шляхетного його милості пана Василя Леонтійовича Кучубія, писаря на той час військового генерального. За згаданого Мазепиного гетьманства служив я вірно і дбало, як веліла мені моя цнота, не тільки у домашніх усіляких ділах мого пана, найбільше писарських, але й у військових найпотрібніших і секретних на той час справах, як у кореспонденціях до самого пресвітлого монарха всеросійського Петра Олексійовича, так і в циферних ¹²³⁷ його ж монарших тодішніх справах, які йшли через мого пана від гетьмана до господарів волоського та мултянського і про які у військовій канцелярії не знали. Прослуживши відтак у таких великих, невсипущих трудах упродовж 15 років, я був виправлений за ту мою службу на початку 1705 року до військової генеральної канцелярії, в якій з-поміж гірших братії моєї був у ділах писарських не останній впродовж 4 літ. Після того за ту мою довгочасну та вірну службу недоля моя заплатила мені в самому кінці 1708 року крайнім нещастям, про яке можна буде згадати далі в названому році ¹²³⁸.

В Англії, в одній якійсь провінції, трапилося одного літа, що хліба вродили, а коли наблизився час жнив, то прийшла у великій кількості саранча і всі хліба поїла так сильно, що за п’ять миль заледве можна було зібрати одну копу. Люди тієї провінції кілька штук з тієї саранчі піймали і, пильно приглянувшись, знайшли на їхніх крильцях мальовані літери: на одному крильці написано — гнів, а на другому — божий, аби явно було, що це сталося через гріхи і божу помсту.