Період розпаду Київської Русі на окремі удільні князівства та початку становлення Галицько-Волинської держави як окремої і самостійної одиниці на міжнародно-політичній арені прийнято ототожнювати із князівсько-дружинною формою державної організації. “Видатні дослідники”, здебільшого радянського періоду, намагалися всіляко акцентувати увагу на переважанні монархічної форми правління і саме тому, на жаль, офіційні джерела дуже часто замовчують або згадують мимохідь факт існування на теренах України іншого важливого елементу – народовладдя. Одним з прикладів типового громадівського самоуправління ХІІІ століття є Болохівська земля – територія, населення якої довгий період часу боролося за незалежність і можливість звільнитися з-під влади правлячої династії та вирішувати всі справи шляхом самоврядування.

Питання особливостей устрою Болохівської землі з кінця ХІХ століття турбує видатних істориків, проте через брак джерел воно і по сьогоднішній день залишається маловивченим. Варто зауважити, що існує величезна кількість теорій, зміст яких докорінно суперечить одна одній, але достовірність викладеної в них інформації майже неможливо довести чи спростувати без дійсно кропіткої праці над цією темою. Незважаючи на свій вік, тема не втрачає актуальності і досі є предметом активних дискусій та численних досліджень. Надзвичайно важливим для сьогодення є розгляд подібних етапів розвитку та спроб становлення української державності, адже період фактичної незалежності болохівських земель був першим кроком до організації українського суспільства на реальних демократичних засадах, що відповідали державотворчій політиці того часу, стирання зідеалізованої картинки монархічного устрою ХІІІ століття.

Болохівська земля: історична довідка

Сьогодні питання чіткого розташування Болохівської землі і досі залишається відкритим, адже через суттєвий брак джерел науковці, що в той чи інший період цікавилися цією темою так і не змогли дійти єдиного висновку. Тим не менш, спираючись на літописи, що збереглися до сьогоднішнього дня,  порівнюючи існуючі дані про цю місцевість, можна визначити центри так званого болохівського руху, що в ХІІІ столітті спромігся охопити величезну територію. Зокрема, Галицько-Волинський літопис містить п’ять згадок про Болохівську землю: перша датується 1150 роком, коли галицький князь Володимирко йшов з Галича в Київ через Болохово (“и приде Изяславу весть, еже Володимирко перешед Болохово, идеть мимо Мунарева к Володареву”), друга – близько 1170 року, коли Мстислав ІІ втікав з Києва до Володимира Волинського, третя – близько 1231 року, четверта – близько 1241 року, містить відносно детальні подробиці щодо нападу Данила Галицького, п’ята і остання – близького 1257 року [1]. М. Дашкевич, аналізуючи ці пам’ятки, дійшов висновку, що “Болохівська земля лежала по верхів'ях р. Бога і по притоках обох його сторін до повороту його, по верхній течії Случі до впадання в неї Хомора і по верхів'ях Тетерева і його притоках не далі Гніломета. Отже, дана місцевість межувала з Галицькою, Волинською і Київською землями і займала південну частину теперішнього Новоград-Волинського повіту, східну частину Старокостянтинівського і Проскурівського повітів, весь повіт Летичівський і, можливо, навіть південно-західну частину Житомирського і західну частину Бердичівського повітів” [2; с. 69].

Вважається, що протягом Х-ХІІ століть болохівські землі перебували під владою Києва. З ХІІ століття ця територія періодично відокремлювалася в київський уділ з центром у Котельничі (1148-1149 рр. – князювання Ростислава Юрійовича, 1169 р. – князювання Володимира Мстиславовича). Інші міста, які традиційно відносять до болохівських земель: Божеський (вперше згаданий 1146 р.), Меджибіж (1146 р.), Болохів (1150 р.), Мунарів (1150 р.), Шеломниця (1150 р.), Полоний (1169 р.), Межимостя (1170 р.), Колодяжин (1240 р.), Городок Болохівський (1241 р.). Проте етапом, коли болохівські землі починають відігравати все більшу роль у процесах формування осередку української державності, є період з середини ХІІ століття до другої половини ХІІІ століття, коли на ці території почали висловлювати свої претензії галицькі та волинські бояри. На противагу князівсько-боярським силам новоявленої Галицько-Волинської держави у Болохівській землі ХІІІ століття оформилися своя керуюча верхівка – так звані “болохівські князі”, незвичайна політика яких спричиняла численні дискусії щодо їх походження.

Деякі вчені визначають болохівське населення як людей неслов’янського походження. Прикладом цього є позиція професора Зубрицького [3; с. 138] та професора Шараневича [4; с. 104], що відносять їх до представників зрущених половців – етнічної групи, яка утворилася з хрещених половців та руських біженців або полонених, де переважаючою лишилася половецька складова. Наступна група дослідників даного питання також позиціонує себе як прихильників неруського походження болохівців. Здебільшого професори Петрушевич та Калужняцький підтримували волоську теорію: більшість населення – представники романомовних жителів Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, здебільшого румуни [5, с. 5]. На їхню думку, на початку ХІІІ століття галицькому князеві Роману Мстиславовичу, зважаючи на загрозу з боку волоського та куманського населення, вдалося домовитися з ними і закликати їх до мирного співіснування й сусідства. З одного боку, подібні теорії дійсно можуть слугувати виправданням незвичних політичних орієнтацій болохівського населення, з іншого боку – жодна археологічна знахідка не підтверджує факту існування культурних відмінностей чи певних особливостей побуту, що, в свою чергу, дає серйозні підстави для сумнівів щодо достовірності цих історичних поглядів. Саме це й стало причиною виникнення третьої теорії походження місцевого населення – слов’янської. На думку Дашкевича, болохівці були представниками руського племені, що можна підтвердити численними аргументами: спільність культури із сусідніми князівствами, незалежність території проживання, осілий спосіб життя з переважанням зайнятості землеробством, слов’янське походження назв міст тощо [5; с. 155].

Проте, навіть визначившись із руським походженням болохівців та “болохівських князів” зокрема, думки вчених суттєво різняться щодо їх приналежності до тієї чи іншої родової гілки. Дехто вважає необхідним відносити їх до нащадків Олега Чернігівського, інші зближають “болохівських князів” з Ігоровичами. Більш довершеною та аргументованою є думка про панування в Болохівській землі в період, що розглядається, Інґвара Ярославича – луцького князя, який отримав цю територію від Романа Мстиславича, будучи його найближчим соратником [6]. Його син, Ярослав Інґварович, після невдалого захоплення Луцьку та правління там у 1227-1228 роках, змушений був відступити й задовольнитися уділами Перемишлю й Меджибожу, а між своїми нащадками він розподілив батьківські болохівські землі з усіма містами й поселеннями. Ті, в свою чергу, вважаючи себе обділеними, вели активну боротьбу проти Данила Галицького. Тому, в даному випадку, логічним наслідком є і співпраця з татаро-монгольськими загарбниками, які на відміну від Галицько-Волинського князя не мали наміру урізати їх уділи, а лише обкладали болохівців невеликим натуральним податком. Більше того, за допомогою золотоординців існувала вірогідність повернути втрачені пращурами землі. Загалом, теорія щодо отримання Інґваром Ярославичем землі в подарунок від галицько-волинського князя і передачі цих земель у спадок своїм нащадках викликає менше суперечок ще й з тієї позиції, що елемент літопису, в якому Мстислав Ростилавич просить відпустити його “братію” в обличчі болохівських  князів, є аргументованим, адже ці історичні персоналії дійсно мають родинні зв’язки.

Іншої думки з цього питання притримуються Костомаров і Дашкевич [2; с. 184], заявляючи, що болохівці були особливою гілкою князів, що прагнули незалежності від правлячої на той час династії. Ефективним способом досягнення цілі було встановлення родинних зв’язків з Рюриковичами. Причому історики визначають походження “болохівських князів” як місцеву династію або виборну правлячу верхівку (за принципом “найкращі мужі місцевого населення”, “ліпші люди”), яка обиралася для того, аби існувала легітимна влада на противагу дому Володимира. Ідея про виборність влади є досить логічною, адже: по-перше, жодне джерело не підтверджує існування певної постійної династії, не називає жодного імені князя або його родоводу, використовується лише загальна назва – “болохівські князі”, по-друге, на території болохівської землі важливу роль відігравала громада, думка якої вважалася першочерговою під час розгляду та прийняття важливих рішень, кожна заява, яка надходила від представників цієї общини носила загальний характер (фактично “болохівські князі” виступали не від свого імені, а від імені всього населення території, представниками якої вони були). На думку Дашкевича, саме сильна позиція громади допомогла Болохівській землі в період занепаду Русі виокремитися серед величезної кількості удільних князівств і здобути певну незалежність, яку згодом намагалися утримати за допомогою татаро-монгольських сил, що допомогли їм остаточно відділитися від дому Володимира. Історик також проводить аналогію “болохівських князів” із старшинами сільських громад волоських й пізнішими «вотаманами» подільських громад. Грушевський, підтримуючи цю позицію, висловлює думку про те, що “болохівські князі” дійсно могли бути виборною громадською, міською й сільською, старшиною, тим паче, що на невеликій території їх було чимало [7].

Підтримка засад незалежності, що явно читалася в політиці “болохівських князів”, ні в якому ключі не влаштовувала князівськоцентристський підхід галицько-волинської правлячої верхівки, що час від часу призводило до дрібник сутичок.

“Складність ситуації для Данила Романовича полягала у тому, що в цей час змінився статус болохівських земель. Напад монголів на Східну Європу у середині ХІІІ ст. порушив систему державного розвитку давньоруських земель. Говорячи про це, слід зразу ж відзначити, що монгольські хани не прагнули до безпосереднього підкорення всіх східнослов’янських земель, а намагалися перетворити більшість їх володарів у своїх підлеглих та поширити на ці території данницькі відносини. Але процес створення нової політичної системи не відбувався швидко, тим більше, що цьому заважало затримка в Центральній Європі (в 1241 – 1242 рр.) головних монгольських військ, а дещо згодом розкол в стані монголів, заворушення, що сталися внаслідок смерті великого хана монголів Угедея. 

В середині 1241 р. чернігівський князь Ростислав, який вступив у взаємодію з галицькими боярами, вирушив на захід з Чернігова з наміром повернути собі прикарпатські землі. По дорозі до нього приєдналися "болохівські князі", а звідси об’єднані сили рушили в Пониззя, де оточили місто Бакоту. Коли про напад дізнався Данило, він вирушив на болохівські землі, де повністю знищив міста-фортеці. Літопис перераховує наступні міста: Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Бозький, Дядьков. Це призвело до відновлення влади Данила над Болохівщиною, а також до розвалу ворожої Романовичам коаліції. 

Можна погодитися з думкою М.С.Грушевського, що на окраїнах руської землі мешкало населення, яке прагнуло використати конфлікт між монголами та давньоруськими князями, щоб послабити над собою будь-який владний тягар.” [8].

Проте ХІІІ століття було періодом активізації внутрішньодержавних заворушень, враховуючи і факт політики співпраці болохівців із золотоординцями під час військових набігів останніх, участь у боярських антикнязівських заколотах, безпосередня підтримка королевича Андрія, боротьба на боці Ростислава проти Данила Галицького – усе це призвело до занепаду Болохівської землі як самостійної територіальної одиниці, її підкорення галицько-волинським князем та винищення. Залишки болохівців заснували нове поселення і проживали там, ховаючись від тогочасної влади. За деякими думками, їхні нащадки згодом могли слугувати основою для утворення козацтва, адже при детальному аналізі, можна помітити величезну кількість спільних рис в організації державного ладу та суспільства в цілому.

Державно-правова характеристика

Болохівська земля, перш за все, вирізняється своїм нетиповим для даного періоду державним ладом, по суті – народовладдям. Тому, порівнюючи форму правління даної території з тією, що переважно панувала в Галицько-Волинському князівстві – єдиному на той момент міцному осередку української державності, ми аналізуватимемо князівсько-дружинний устрій з одного боку та громадівське самоуправління з іншого.

Отже, говорячи про князівсько-дружинну та боярсько-дружинну форми організації суспільства, які на початку ХІІІ століття переважали на території України, варто відзначити, що це були відносини, побудовані на принципі сюзеренітету-васалітету. Фактично, спочатку князь зі своєю дружиною надавали військові послуги місцевому населенню за певну плату – данину, яка була податком на військо, а вже згодом, коли за рахунок вдалих походів та поступального розвитку суспільства статки цього стану виросли, вони оформилися у правлячу верхівку – елітний прошарок суспільства. Таким чином, становлення цих стосунків відбувалося за рахунок накопичення військової могутності представниками князівської родини та укладення договору з місцевим населенням на взаємовигідних умовах, по суті, взяття їх під протекторат за натуральний чи грошовий податок, або виконання управлінських функцій боярським апаратом, що  діяли за тим самим принципом. Згодом, через набрання могутності князями та боярською верхівкою влада почала передаватися у спадок і форма правління почала поступово перетворюватися на монархічну.

Проте, навіть у цей період, ми не можемо заперечувати існування певного демократичного елементу у вигляді віче – загальнонародної ради, хоча з часом його роль та впливовість на розвиток внутрішньо- та зовнішньодержавної політики безповоротно падала. Причинами цього була одвічна проблема, притаманна усім, без винятку, демократичним режимам – довгий термін прийняття рішень, що в екстремальних умовах (загроза війни, набіги сусідніх кочових племен і тд) було досить суттєвим недоліком. Варто також відзначити, що існували неодноразові випадки вигнання громадою князів, які зловживали своєю владою, що є засвідченим в багатьох літописах. Отже, роль народу в організації життя суспільства не можна недооцінювати, а от питання династичності князів, навпаки, можна поставити під сумнів, особливо на перших стадіях оформлення суспільства у подібні відносини. Адже факт можливості їхнього вигнання через невдоволення діяльністю або можливості запрошувати їх із сусідніх територій є аргументом на користь виборності адміністративного апарату.

Населення Болохівської землі, в свою чергу, змогло настільки грамотно організуватися, що головний недолік народовладних засад – час, що витрачається на прийняття рішень – частково нівелювався і дозволив їм довгий період лавіювати між численними зовнішніми загрозами. На думку Дашкевича та Грушевського, виборна верхівка болохівського суспільства була прообразом отаманської системи Запорізької Січі. Слово “отаман”, яке можливо було запозичене в степових народів, саме по собі означало обраного на сільській раді старшину, що представляв населення перед Золотою Ордою, відав збором данини тощо. За таку позицію болохівці не раз отримували від різноманітних закордонних та навіть українських істориків образливі прізвиська, на кшталт “татарських людей”.

Щодо так званої “політики колабораціонізму” Болохівської землі з монголо-татарами, яка століттями приписувалася цьому народу, та образливого клейма “татарських людей” – варто, перш за все, чітко визначитися з позицією населення стосовно галицько-волинського князя та поняттям колабораціонізму як такого. Почнемо з останнього. Отже, цим терміном зазвичай описують співпрацю із загарбниками на час військового конфлікту; по факту, це є вимушеною або невимушеною державною зрадою. В даному випадку, болохівці були лютими ненависниками Данила Галицького, що весь період свого більш чи менш незалежного існування намагався підкорити їх територію та повністю й безповоротно приєднати її до Галицько-Волинського князівства, ліквідувавши громадське самоуправління. Більше того, князь діяв надзвичайно насильницькими методами, не просто захоплюючи міста, а зрівнюючи їх із землею, на етапі залежності Болохівської землі від свого князівства, обкладав населення високими податками різного роду, час від часу вчиняв розправи у випадку, коли хтось не підтримував його позицію. По суті, ця територія, будучи певною мірою захищеною від іноземних загарбників, потерпала від місцевої правлячої еліти, тому ні про яку зраду болоховцями останньої мови йти не може. В даному випадку аналогію можна провести зі становищем представників Української Повстанської Армії в період Другої світової війни, коли за домогою окупантів в обличчі німецької армії повстанці боролися з іншими окупантами – армією радянського союзу, яких вони офіційно позиціонували в якості своїх ворогів та загарбників. Абсолютно ідентична ситуація склалася в ХІІІ столітті, більше того, аналізуючи джерела, можна дійти висновку, що максимальні утиски з боку татарів – невелика данина натуральним податком. В зовнішній і внутрішній політиці Золота Орда залишала болохівцям повну свободу дій, на відміну від Данила Галицького з його прагненнями до абсолютизму.

На початку ХІІІ століття серед джерел права превалювала здебільшого “Руська Правда”, яка черпала свої основні норми в звичаєвому праві, поширеному на території Русі [9]. Оригіналу даного документу не збереглося, проте в різноманітних списках, що датуються ХІІІ-ХVІІІ століттями, до нас дійшло три редакції: коротка, широка і скорочена. Відомо, що крім власне українського звичаю на формування Руської Правди також вплинули візантійське канонічне право та цісарське право (зокрема Номоканон).

Як і в інших князівствах, на території Болохівської землі також продовжували використовувати цей збірник писаних правил, які регулювали питання права власності, земельних володінь, визначали порядок укладання договорів тощо. “Руська Правда”, незважаючи на чітке визначення привілейованого становища панівної верхівки, визначала також можливість відстоювати свої права на життя, здоров’я і майно. Основними характеристиками даного документу є те, що смертна кара за тяжкі злочини, здебільшого вбивство, була замінена грошовою компенсацією, частина якої надходила князеві, а інша частина віддавалася родині загиблого (починаючи з розширеної редакції), злочинця разом з родиною могли вигнати з громади; вперше на території Русі визначається та визнається офіційно захищеним становище жінки; відбувається поділ судочинства на дві гілки: церковну і світську (найбільш поширеною з описаних в документі судовою інстанцією в Болохівській землі імовірно було громадські суди, що складалися зі старшин і розглядали питання локального характеру).

Таким чином, споконвічною організацією Болохівської землі було самоуправління, що базувалося на нормах звичаю і втілювало себе у звичаєвому ладі, підкріпленому загальноруським законодавством у вигляді норм Руської Правди.

Висновки

Поступальний розвиток суспільства створює умови для переходу від однієї форми правління до іншої в силу потреби реалізації нових прав та свобод людини, усвідомлення нею своєї унікальності, появи вищих ціннісних рівнів. Болохівська земля, в даному випадку, є нетиповим елементом для історичної картини ХІІІ століття, адже вона яскраво ілюструє суспільство, що функціонує на повністю демократичних засадах. Більше того, існувала величезна вірогідність того, що описане суспільство продовжувало б своє існування, якби не було жорстко винищене прибічниками монархічних режимів. Зважаючи на спільність болохівського побуту та традицій з традиціями іншого населення Русі, було б нерозумно заперечувати їх причасність до слов’янських народів, а, отже, і їх безпосередній внесок у розвиток нашої спільної культури. Співпраця із золотоординцями додала до української лексики велику кількість запозичених татарських слів, таких як “отаман”, “гетьман” і т.д.; спосіб організації влади міг бути міцним базисом для пізнішої побудови козацької держави.

На прикладі болохівців, ми можемо відстежити не лише зародження ідеї міжлюдської рівності і свободи слова – цей фрагмент історії демонструє нам одвічне прагнення українського народу бути вільним і незалежним від будь-яких проявів абсолютної влади, пригнічувань та обмежень незміннних людських свобод. Імовірно відгомін саме цієї часточки українського духу постійно давав нам змогу боротися проти загарбників та залишатися єдиним народом, адже з тих часів не минуло жодного сторіччя, яке б можна було назвати по-справжньому мирним для українців.

© Вітрова Доця

Список використаних джерел:

1. Волынско-Галицкая летопись осоставленная с концем XIII века. 1205-1292. – вид. 1871 р.
2. Дашкевич Н.П. – Болоховская земля и ее значение в русской истории // Труды III археолог. съезда России, бывшего в Киеве. 1874. – К., 1878.
3. Зубрицький Д. І., История Галицко-Русского княжества, том III, Львів, 1852 р., – с. 138.
4. Шараневич І. І., История Галицко-Володимирской Руси, – Львів, 1863, -с. 104.
5. Дашкевич Н. П. – Новейшие домыслы о Болохове и болоховцах // Универ. известия. – 1884. – Кн. VI. – 186.
6. Войтович Л. В.: Болохівські князі – інтернет видання: [Січовик]. Джерело пошуку: http://sichovyk.com.ua/istorichna-slava/502-bolokhivski-knyazi
7. Грушевський М. С – Громадський рух на Вкраїні-Русі в ХІІІ віці// Протикнязівський рух болохівців – 1892 р.
8. Головко О. Б., докт. істор. наук – “Пониззя і Болохівщина у політичному розвитку Південно-Східної Європи (ХІІ – ХІІІ ст.)”, Матеріали ХІІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції 2010 року. – Кам’янець-Подільський, 2010. – С.39-45.
9. Падох Ярослав. Руська правда // Енциклопедія українознавства –  вид. II. — Том 7. — С. 2655-2657. – інтернет видання: [Ізборник]. Джерело пошуку: http://litopys.org.ua/rizne/pravdstat.htm
10. Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза/ И.А. Ефрона. – С-Пб.: Брокгауз-Ефрон. 1890—1907.
11. Демещук А. В.: Міста Болохівської землі – інтернет видання: [KUPRIENKO – наука, освіта, технології]. Джерело пошуку: http://kuprienko.info/demeshhuk-a-v-mista-bolohivs-koyi-zemli/
12. Крип'якевич І. П.   Коротка історія України,. -К.: Україна, 1993. 
13. Фото взяті з За семью холмами