Іван Сірко

Запорозьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які мужньо протистояли іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед них, якщо говорити про часи по смерті Богдана Хмельницького, - кошовий отаман Іван Сірко. Ще за життя його ім'я було оспіване в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. За часів Руїни, коли на очах гинула відроджена Богданом Хмельницьким незалежна й суверенна Українська Держава, коли тіло матері-України шматували зусібіч вороги, запорожці мужньо боронили волю народу, і часто в бій за праведне діло їх вів Іван Сірко. Саме тоді його ім'я стало відоме всій Європі і не тільки їй. 

За діяльністю Сірка уважно стежили іноземні уряди, про нього розповідали читачам газети Польщі, Німеччини, Швейцарії та інших країн, а сам він листувався й був особисто знайомий з царями, королями, ханами, гетьманами, полководцями. Щиро дивувався анонімний автор польськомовної "Віршованої хроніки", створеної приблизно у 80-х роках XVII століття: чому простий козак з немилозвучним прізвищем має славу знаменитих мальтійських рицарів, що героїчно протидіяли турецькій навалі, чому такої слави не зажив якийсь король або князь? Сам автор і знайшов відповідь на своє запитання, вважаючи Сірка виконавцем божого провидіння. Навіть його прізвище, котрим звичайно кличуть псів, автор розшифрував як богодане. Сірко, за його словами, був поставлений Богом як пес на сторожі християнських овечок, щоб видирати їх з вовчої пащеки бусурманів. 

Вічна слава Сірка і запорозького козацтва ніколи не давала спокою ворогам України. Так, і за царських, і за сталінсько-брежнєвських часів цю сторінку історії України всіляко замовчували, фальсифікували, а то й просто забороняли. Досить згадати ганебну історію з так званим "перепохованням" праху Сірка 1967 року, що її докладно описала пізніше відома дослідниця О.Апанович , а також заборони партократів вшановувати пам'ять козацького лицаря. 

А чи не є красномовним той факт, що біографії кошового отамана присвячено лише одне фундаментальне дослідження та й то написане майже сто років тому? Тільки останнім часом, коли розпочалося національне відродження України, коли було проголошено її незалежність, до постаті Івана Сірка почали дедалі частіше звертатися науковці , публіцисти, письменники, а могила кошового отамана всупереч протидії дніпропетровських "бонз" стала місцем прощі патріотів України. 

Іван Дмитрович Сірко народився на початку XVII століття, приблизно між 1605-1610 роками. Це засвідчують насамперед результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті в 1680 році було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка славетного українського історика Дмитра Яворницького пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі (нині м.Мерефа Харківської області). Однак це не відповідає дійсності. Мерефа заснована лише 1658 року, тобто тоді, коли Сірко був у зрілому віці. Щоправда, Сірко протягом тривалого часу з сім'єю жив у Мерефі у своєму будинку, а після його смерті тут мешкала дружина разом з деякими членами родини. Те, що Мерефа на Слобожанщині пов'язана з ім'ям кошового отамана, свідчить інша назва містечка, зафіксована деякими українськими літописами, - Сірківка. Де ж тоді шукати батьківщину Сірка? На наш погляд, джерела дають підстави локалізувати її в Східному Поділлі, а саме на Вінниччині. Варто згадати, що Сірко в 1658-1660 роках був вінницький (кальницький) полковник. Як відомо, за тих часів в Україні на такі посади зазвичай обирали людей, які походили з тамтешніх країв.

Згадаймо й лист гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича до царського воєводи князя Г. Ромодановського від 20 квітня 1675 року*, де переказані (у російському перекладі) слова самого Сірка: "А как родился за ляхами, там хочет й умереть". Отже, ясно, що Сірко народився на тих українських землях, які перебували під владою Речі Посполитої, а не Московщини (до складу цієї останньої входила якраз Слобожанщина). Слушне припущення історика Володимира Борисенка про те, що місцем народження Сірка було сотенне місто брацлавського полку Мурафа за кілька кілометрів від Кальника. Тепер це село Жданов Вінницької області. До речі, від цієї Мурафи, певно, походить Мерефа на Слобожанщині, бо пересельці з Правобережної України на Лівобережну нерідко давали новозаснованим поселенням назви своїх рідних сіл чи містечок.

Слід також відзначити великий інтерес Сірка до заснованої ним самим приблизно 1675 року Келеберди на лівому березі Дніпра. Тривалий час він добивався в московського царя права володіти цим містечком чи слободою, а також розташованою неподалік, стратегічно важливою переправою через Дніпро біля Переволочної (цю переправу Сірко хотів мати вже не для себе, а для всього Війська Запорозького Низового).

Усупереч усталеному поглядові вважаємо, що Сірко походив не з козацького роду, а з дрібної української православної шляхти. Відоме, скажімо, ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською. Джерела згадують їх під 1592 роком. Не виключено, що вони були родичами ватажка запорожців. Можливо, не випадково королі Речі Посполитої, пишучи до Сірка, називали його "уродзоним".

Слово "шляхтич" унаслідок прищеплених ще шкільними підручниками сталінської доби стереотипів, викликає в багатьох негативні асоціації. Однак такий підхід не завжди правильний. Термін "шляхтич" тотожний словам "рицар", "шевальє", "дворянин" тощо і був загальновживаний не лише в Польщі, а й в Україні, Білорусі, Чехії. Якщо в Росії, Польщі й Чехії науковці, перехворівши на вульгарний соціологізм, уже не закидають Пушкінові чи Буніну, Суворову чи Кутузову, Жижці чи Костюшку шляхетського або дворянського походження, то чого ж до останнього часу не припиняються нападки на українську та білоруську шляхту? Чи не тому, що таким способом імперське "поділяй і пануй" переносилося й на нашу багатостраждальну історію? Чи не тому. що потрібно було накинути нігілістичне ставлення до історії України, "довести", що українці чи білоруси - то лише темна робоча сила без національної свідомості, етнографічний матеріал, приречений на побудову чужих імперій? Тим часом з української шляхти вийшло чимало видатних синів України, борців за її волю. Досить назвати імена Криштофа Косинського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Сулими, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького і його сподвижників: Івана та Данила Виговських, Івана Богуна, Данила та Івана Нечаїв, Михайла Кричевського, Яна Соколовського, Силуяна Мужиловського та інших. 

Зовнішність і вдача Сірка не завжди збігаються з узвичаєними уявленнями про нього, що склалися в деяких художніх творах. Козацький ватажок мав зріст трохи вищий від середнього (174-176 см.), правильні риси обличчя, рівний ніс. До речі, це інтуїтивно вловив великий Релін, зобразивши його в центрі своєї картини "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Цікаво, що прототипом для образу Сірка на картині став відомий військовий діяч генерал Драгомиров. Лише одна істотна деталь не була відома Рєпіну та його консультантові Д.Яворницькому - родима пляма червоного кольору, яка була в Сірка на нижній губі з правого боку. Сучасники вважали її "божим знаком", даним на те, щоб відрізняти його од звичайних людей. Великий гетьман коронний, майбутній король Речі Посполитої Ян Собеський, який добре знав Сірка й зокрема бачився з ним у Брацлаві 1671 року, писав тоді ж у листі: "Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір'я в козацькому війську". Джерела засвідчують, що славнозвісний козацький ватажок був аскетом, безсрібником, рідко споживав міцних трунків. З цим останнім чи не найважче змиритися прихильникам стереотипів про звичаї та спосіб життя запорожців.

Сірко часто вносив пожертви на храми та монастирі, відзначався високими моральними якостями, почуттям власної гідності. Був це сильний, мужній воїн, суворий і навіть жорстокий до ворогів та запроданців. Рятуючи життя козаків, що відступали на Січ під зливою ординських стріл, він міг навколо козацького табору виставити живий заслін із полонених. Відомо з літопису Величка й про винищення Сірком побусурманених українців, які не захотіли йти на батьківщину, воліючи повернутися до Криму . Що ж, важко осуджувати Сірка за ці вчинки, коли його сучасники, навіть монарші особи, в ті жорстокі часи коїли значно тяжчі злочини.

Водночас у Сірковому війську знаходилося місце для поляків і молдаван, німців і французів, він охоче діяв спільно з донськими козаками та калмиками. Історичні джерела відзначають також, що Сірко гуманно поводився з бранцями, відпускав без викупу на волю всіх немусульман, навіть євреїв, забезпечував гідні умови полону й мусульманам. За кривду, заподіяну полоненій туркені, татарці або черкешенці, він навіть присуджував козака-винуватця до кари на смерть.

Як зазначає невідомий автор "Історії Русів", "татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в суперечних між собою справах щоразу віддавалися на його суд, мовляв: "Як Сірко скаже, так тому й бути. При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів" . Далі наводиться епізод повернення з наказу Сірка худоби одній багатодітній татарці, згадується його дозвіл деяким татарським родам кочувати на землях Війська Запорозького Низового.

Звичайно історики й письменники другої половини XVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили навіть люди, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Так, польський поет і хроніст Веспасіян Коховський (1633-1700 рр.), працю якого Г.Сенкевич взяв за основу сумнозвісного роману "Вогнем і мечем", написав вірш-панегірик "Вудила", а в своїй хроніці дав кошовому отаманові по-зитивну характеристику, її наведено, як і деякі інші важливі уривки з історичних джерел, у додатку до цієї книжечки. Анонімний автор "Віршованої хроніки" присвятив Сіркові цілу поему-панегірик (у складі "Віршованої хроніки"). Тут його образ подано приблизно так, як образ князя Святослава в Несторовій "Повісті временних літ" або образ Ганнібала в творах давньоримського історика Тіта Лівія.

Ось скорочений уривок із поеми, повний текст якої в перекладі Валерія Шевчука вже побачив світ:

"Земля - його (Сірка) ліжко,
зелена трава - матрац,
сідло - м'яка подушка,
опонча - перина,
попона - біле простирадло,
стріли правлять йому за гребінь,
блискуча шабля - за дзеркало,
панцир - за плащ,
плетений шолом - за шапку,
тятива - за пояс..,
пригорща - за чарку,
джерельна і річкова вода - за аліканте й вино;
болотяна вода - щоб вуса добре росли,
роса - щоб серце охолоджувати,
сухар - за пряник,
толокно - за торт,
дика грушка, водяні горіхи та польова вода - за десерт" .

Подальша характеристика Сірка в поемі дедалі більше нагадує легендарного характерника козака Мамая. Автор переказує "байки" людей, згідно з якими козацький отаман був чарівником, але свої чари напускав лише на бусурманів. До речі, у хроніці Коховського знаходимо розповідь, за якою Сірко нібито заморочив татар своїми чарами, що допомогло йому виграти битву. Далі йдеться про те, що він був чудовий стрілець, бив птаха в небі, а звіра в полі й рідко коли вони рятувалися від нього. Сірко чудово орієнтувався в безмежних степах і коли пускав навмання стрілу під час походу, то легко міг знайти її, коли вертав назад. Дала йому, за словами автора "Віршованої хроніки", доля і "щастя, і розум, і мужнє серце, і зброю, і славу".

Приблизно в такому ж дусі змальовується Сірко і в народних легендах та переказах, де йому зокрема приписували вміння обертатися на тварин, заворожувати кулі, одне слово, усі якості козака-характерника (див. легенди "Кошовий Сірко", Долгорукий і Сірко", "Превеликий характерник", "Як Сірко переміг татар", "Його жахались вороги", "Сила Сіркової руки", "Заповідь Сірка", "Сірентій Правопоручник", "Великий воїн") .

Іван Сірко був одружений із Софією, про яку майже не знаходимо відомостей у джерелах. Можливо, вона походила з Полтави, оскільки з цим містом її також пов'язують документи. Софія та Іван мали щонайменше двох синів і двох дочок. Доля Сіркової дружини була така ж нелегка, як і доля дружини гоголівського Тараса Бульби. Не випадково в українській народній думі "Вдова Івана Сірка й Сірченки" говориться:

В городі Мерефі жила жона,
Старенька вдова,
Сірчиха-Іваниха,
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала.

Тут дуже точно підмічено тяжку долю дружин степових лицарів, що, підхоплені воєнним вихором, упродовж років були відірвані од домівки.

Іванових синів, згідно з думою, звали Петром та Романом. Один з них імовірно Петро був одружений з дочкою молдавського господаря (правителя) Хінкула. Очевидно, саме він загинув під час вдалого загалом походу запорожців на Крим у липні 1673 року . За народною думою, Петро Сірко поліг у бою проти турків через зраду джури Голуба Волошина, тобто молдаванина, і дещо не так називається місце загибелі старшого сина кошового отамана: десь за річкою Тор (Сіверський Донець) біля "трьох зе-лених байраків".

Другий син - Роман, за даними німецькомовноі швейцарської газети від 30 червня 1680 року, виданої в Цюриху ("Ordinari Wochen-Zeitung"), був од-ружений з донькою покійного гетьмана Лівобережної України (1663-1668 рр.) Івана Брюховецького. Це весілля відбулося приблизно в другій половині 1679 року. Козаки пропонували тоді Іванові Сірку скинути Самойловича і взяти гетьманський уряд у свої руки, але кошовий отаман відмовився, сказавши, що він уже скуштував одного разу Сибіру і вдруге не хоче*. Роман Сірко був досить досвідченим козаком, про нього навіть складали пісні ("Ой Лимане, Лимане...").

На схилі життя Іван Сірко послав Романа із сотнею козаків на службу до короля Речі Посполитої Яна III Собеського. Це була досить поширена практика, варто згадати хоча б аналогічний приклад із сином Михайла Ханенка, який виховувався при дворі короля Речі Посполитої Михайла Вишневецького (правив у 1669-1674 рр.). По смерті Івана Сірка його сина Романа взяв під опіку король Ян Собеський. В інструкції короля, даній його послу на Січ брацлавському протопопові Зарембі 24 липня 1682 року, цей останній мав переконувати козаків, що "шкатулка" королівського серця завжди відкрита для них і як доказ нагадати, що король "Сіркового сина пригорнув до себе завдяки пам'яті й заслугам його батька". У спеціальному листі до запорожців, датованому приблизно тим самим часом, король зокрема писав: "Уродзоний Сірко, котрого як сина, такого великого мужа і відважного ватажка за цілість християнства ми пригорнули до себе і взяли під власну опіку, аби показати світові, як ми вдячні лицарській праці його батька" , тобто Івана Сірка. Із згаданої вже думи довідуємося, що другий син Сірка, очевидно, цей-таки Роман помер у Мерефі на очах у матері. Про дочок Сірка майже нічого не відомо. Одна з них вийшла заміж за мереф'янського козака Івана Сербина, друга дочка - за Івана Артеменка (Артеміва), козака Харківського полку. Обидва зяті довгий час жили в Мерефі з сім'ями. Були в Сірка, очевидно, і внуки... І нині в Україні, зокрема в Дніпропетровську (Січеславі) живуть люди з прізвищем Сірко, які вважають славетного кошового отамана своїм предком.

Мав Іван Сірко й рідного брата, який загинув у бою проти польських військ у Капустяній Долині на Черкащині, певно, у квітні 1663 року. Були в кошового отамана якісь інші родичі. Принаймні 1678 року він просив царя відпустити на Січ білгородського мурзу Махмета, щоб виміняти його на своїх родичів, які перебували в кримській неволі. Того ж року на Січі побував посол гетьмана Самойловича, козак Полтавського полку Іван Красноперченко. Тут його тепло вітав Сірко й розпитував про свою родину. Як виявилося. Сіркова дружина була кумою Красноперченка. Згадуються в джерелах також імена отаманових сподвижників, насамперед його побратима Яцька Торського (Сацька Туровця), а також таких козаків, як Гнат Голобля, осавул Павло Грибович (засланий з гетьманом Многогрішним до Сибіру), Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорій Минченко, Петро Перехрест, Григорій Чечельницький, Яків Третяк та інші.

На жаль, майже зовсім немає даних про першу половину життя Сірка. Та й друга, щиро кажучи, рясніє "білими плямами". А дуже хотілося б знати, скажімо, що робив він у Хотинську війну 1621 року, під час українських національно-визвольних повстань, очолюваних Марком Жмайлом (1625 р.), Тарасом Трясилом (1630 р.), Іваном Сулимою (1635 р.), Павлом Павлюком, Дмитром Гунею, Яцьком Острянином (1637-1638 рр.), знаменитих чорноморських та азовських походів запорожців проти Османської імперії. Кримського ханства та ногайських орд. Московсько-Польської війни 1632-1633 років тощо. Де ж набував військового досвіду майбутній козацький ватажок, де мав бойове хрещення? Не міг же він, як міфічний Ілля Муромець, сидіти до 33 років на печі, не міг же він з'явитися перед козаками готовим полководцем, наче Афіна з голови Зевса? Нам пощастило виявити в тій-таки "Віршованій хроніці" першу згадку про участь Сірка в подіях Визвольної війни українського народу 1648-1658 років. Наприкінці 1653 року, після Жванецької битви, коли кримський хан Іслам-Гірей ІІІ зрадив українських повстанців, що дало змогу королівській армії вислизнути з кільця, ординці почали грабувати подільські міста й села, забирати в неволю мирних жителів. Тоді на кін виступив Сірко, який відбивав "ясир" у нападників. Відтоді боротьба проти турецько-татарсько-ногайської агресії стала справою його життя.

У XVII столітті Османська Імперія, одна з типових азійських деспотій, завоювала не лише Північну Африку й Близький Схід, а й добрячий шмат Європи, зокрема Балкани та Північне Причорномор'я. Коли б туркам удалося, як вони прагли, завоювати всю Європу, то можна уявити, до яких тяжких наслідків це спричинилося б. Ясна річ, це призвело б до консервації феодального ладу, посилення деспотизму, переслідувань християнського населення тощо. Становище України було особливо складне, бо вона безпосередньо межувала з Османською Імперією. Ця остання вибудувала потужні фортеці в гирлах великих річок, перетнувши Україні шлях до моря. У 1475 році турки завоювали Кримське ханство й змусили хана стати васалом султана Османської імперії.

Особливо погіршилася ситуація з середини XVI століття, коли в Північне Причорномор'я перекочували зі сходу ногайські орди, які теж стали васалами Османської імперії, хоч і під зверхністю кримського хана. Саме ці напівдикі племена, що їх помилково називають татарськими, і були найбільш заінтересовані, щоб раз у раз чинилися наскоки на Україну, плюндрувалися її землі, забирався "ясир".

Османська імперія ввійшла в смугу безнадійної кризи, її анахронічний лад дедалі разючіше контрастував з прогресивною Європою. Проте Османська імперія намагається вийти з глибокої внутрішньої кризи за рахунок загарбницьких воєн і встановлення гегемонії в Європі. У цей час вирішальних битв український народ, якому й далі загрожував геноцид з боку загарбників, відіграв видатну роль в боротьбі проти агресора. Особливо відзначалися збройні сили України - Військо Запорозьке - у війнах проти Османської імперії, як-от Хотинська війна 1621 року, битва під Віднем 1683 року, чисельні суходільні й морські походи тощо. Тоді вся Європа надавала надзвичайно великої ваги військовій діяльності своїх союзників-запорожців і високо цінувала їхні звитяги. Отже, Івана Сірка слід розглядати насамперед як видатного провідника в організації відсічі українським народом навалі Османської імперії, оборони південних рубежів України. Та історичні заслуги його полягають не тільки в боротьбі на Півдні, а й на інших теренах. Політичне життя України в середині XVII століття визначала боротьба за ліквідацію колоніального гніту Речі Посполитої та завоювання державної незалежності. Сірко й тут доклав значних зусиль, хоч не уник і певних помилок та прорахунків. Вище вже йшлося про його діяльність під час Жванецької битви. Є певні підстави припускати, що не лише цим епізодом Сірко уславився у Визвольній війні. Варто пригадати, наприклад, лист Юрія Хмельницького до Сірка від 24 червня 1677 року, де йшлося про потребу заприязнитися, зробити "истинное желательство, как при отце нашем" , тобто натякав на допомогу Сірка Богданові Хмельницькому.

Тривала тяжка боротьба України проти Речі Посполитої змушувала гетьмана Богдана Хмельницького шукати союзників у різних країнах Європи й Азії. Після Жванецької битви стало зрозуміло, що союз із Кримським ханством на той час себе вичерпав. На перший план висувається ідея військово-політичного союзу України з Московією.

Цей союз було підтверджено на Переяславській раді 18 січня 1654 року, пізніше укладено договір між обома державами. При всій незавершеності, недосконалості й суперечливості цього акту він мав рівноправний і взаємовигідний характер, та проіснував лише кілька років. Загроза його рівноправному характеру з боку московського уряду стала відчутна вже у вимогах дипломата В. Бутурліна - присягати цареві, на що (тобто на цю односторонню присягу) мусив погодитися Б. Хмельницький. На цьому треба спинитися докладніше, бо московська мітологія намагається утовкмачувати міт про загальнонародну присяги, що нібито мало ствердити гасло: "Навеки вместе!" Про характер цієї угоди написано вже чимало наукових робіт і тут нагадаємо лише, що це була не присяга, а військово-політичний союз двох держав про взаємну військову допомогу в війнах проти спільних ворогів. Ні про яку присягу на Західній, значній частині Правобережної та Південної України не могло бути й мови. Не розглядалися як суб'єкт права і через те не брали в тому участі жінки та селяни, тобто переважна більшість населення Гетьманщини. Не присягало українське православне духовенство, яке не укладало й договору. 

Віленське перемир'я 1656 року, укладене між Московією та Польщею, не тільки знецінило блискучі результати московсько-українського походу проти Речі Посполитої в 1654-1656 роках, а й стало першим грубим порушенням московським урядом договору 1654 року. Відтоді значно посилюються конфлікти між Московією й Україною, зростає опір українського народу спробам московського уряду перетворити Україну на свою колонію. Боротьбу за збереження незалежності по смерті Богдана Хмельницького очолив Іван Виговський, який був гетьманом у 1657-1659 роках, йому довелося діяти за складніших умов, під час значного загострення соціальної боротьби в Україні. На відміну від Б. Хмельницького новому гетьманові забракло гнучкості в проведенні соціальної політики. Прихилившись до шляхти та козацької старшини, він послабив єдність українського народу в його визвольній боротьбі. Робились спроби поновити союз з Польщею на інших, рівноправних засадах, але це було не до кінця продумано. Загострюються відносини Гетьманщини із Січчю, де опозицію гетьманові очолив політичний авантюрник, соціальний демагог Яків Барабаш. Діяльність Барабаша, а пізніше й полтавського полковника Мартина Пушкаря призвела до розв'язання в Україні громадянської війни (вони й самі загинули в її полум'ї), до іноземного втручання в українські справи. Громадянська війна 1658-1659 року наклалася на іншу війну - московсько-українську. Соціальна база Виговського швидко звужувалася, од нього відходило чимало колишніх однодумців. До них приєдналися Іван Сірко, Іван Богун... Саме з їхнім переходом до опозиції справа Виговського стала безнадійною, хоч йому ще вдалося виграти Конотопську битву, де було винищено чимало добірного московського війська. Сірко й Богун перебили чимало прихильників Виговського. Сам Сірко, користуючись ситуацією, робить походи проти гетьманських союзників - кримських татар та ногайських орд. Діяльність Сірка в цей період, на жаль, об'єктивно сприяє підриву незалежності Української Держави. У серпні 1659 року він вийшов з Січі на Побужжя й учинив наскок на турецьку фортецю Аккерман (тепер Білгород-Дністровський), ногайські улуси. Саме Сірко та Богун були головною силою, яка привела до влади наступного гетьмана - Юрія Хмельницького, а той незабаром підписав новий московсько-український договір (жовтень 1659 р.). Цей договір, укладений під тиском московських військ та українських лівобережних полків, де панували тоді промосковські настрої, був на відміну од договору 1654 року для України нерівноправний. Українська Держава тепер ставала автономною територією в складі Московського царства. Зберігся навіть друкований текст цього договору, названого Переяславським ("14 статей") і на ньому бачимо поміж інших підписів козацької старшини й ім'я Івана Сірка як кальницького полковника. Щоправда, за Сірка підписався сам Юрій Хмельницький. Звичайно цей факт трактують як свідчення неписьменності Сірка, але, тут явне умисне ухилення Сірка від підписання документа, що розбивав надії частини керівників Української Держави на збереження незалежності України в конфедеративному зв'язку з Московією. Посередньо про це може свідчити підпис Сірка на договорі з Польщею 1671 року, наявність великої кількості листів Сірка (дотепер ми зафіксували 36 документів, з них 7 виявлено в архівах)*, хоч усі вони дійшли до нас у московських та польських перекладах другої половини XVII століття.

Якщо вже мова зайшла про ці листи, то варто відзначити деякі моменти. Листи стосуються в основному останнього періоду життя Сірка: 1662 рік - 1 лист, 1664 - 3,1670 - 1,1673- 5. 1675 - 9, 1676 - 1. 1677 - 6. 1678 - 7, 1679 - 1, 1680 - 2. Усі вони адресовані відомим політичним діячам різних країн, зокрема гетьманам України Я. Сомку (1), М. Ханенку (1), П. Дорошенку (2), І. Самойловичу (20), московським царям Олексію Михайловичу (4), Федору Олексійовичу (2), королю Речі Посполитої Яну Собеському (1), кримському ханові Селім-Гірею І (1), а також візиреві кримського хана Мурад-Гірея (1) та московським воєначальникам князеві Г. Ромодановському (2) і Г. Косагову (1).

Навесні 1660 року Сірко здійснив успішний похід на Очаків, причому одночасно з його виправою інший загін запорожців завдав удару по кримській фортеці Іслам-Кермен (поблизу сучасної Каховки). Восени 1660 року з ініціативи царського уряду відбувся московсько-український похід на Правобережжя. Погано підготовлений, він скінчився невдачею. Польсько-кримські війська розгромили спочатку війська боярина Шереметєва (під Чудновом), а потім і Ю. Хмельницького (під Слободищами). Опинившись в оточенні, Ю. Хмельницький мусив підписати новий, уже нерівноправний договір з Річчю Посполитою (17 жовтня 1660 р.), на основі якого ставав недійсним попередній договір з Московією. Невідомо поки що, яка була роль Сірка в цьому невдалому поході, але ясно, що він, не сприйнявши раніше й Гадяцького договору з Річчю Посполитою, тим більш не міг погодитися із Слободищенським. Не випадково вже на початку 1661 року Сірко вчинив напад на кримські улуси, захопивши 16 000 ханських коней. Цікаво, що це повідомлення коронний гетьман передав 7 березня 1661 року якійсь високопоставленій особі через Івана Мазепу - майбутнього гетьмана України. У листопаді 1661 року Сірко очолив похід запорожців та калмиків проти Кримського ханства, під час якого було здобуто Перекоп. Дуже важливо, що тут Сірка вже називають "запорозьким гетьманом" . Це дає підстави переглянути традиційну дату першого обрання Сірка на кошового отамана (1663 р.) і взагалі продовжити період його домінаціі на Січі, адже він був кошовим отаманом щонайменше 12 років (з невеликими перервами). Зважаючи на те, що загальні ради на Січі, присвячені переобранню старшини, проводилися раз, а то й два на рік, треба визнати першість за Сірком за кількістю переобрань на найвищий уряд на Січі. До цього називали цифру 8 переобрань, а первенствував Петро Калнишевський, якого обирали кошовим отаманом 12 разів, у тому числі останні 10 років безперервно. Зазначимо також, що Сірко діяв на Січі, коли позиції старшини не були такі міцні, як в останній період її існування, і тому добитися неодноразового обрання було йому набагато важче, ніж Калнишевському.

Після Слободищенського договору владу Юрія Хмельницького відмовився визнавати його дядько, наказний гетьман Яким Сомко, що контролював майже всю територію Лівобережної України. Він і далі діяв згідно з Переяславським договором 1659 року.

Іван Сірко відмовився підтримувати обох гетьманів і пішов на Січ, звідки й далі нападав на Річ Посполиту та її союзника - Кримське ханство. Цікавим свідченням цього є 12 листів кримського хана Мухамед-Гірея IV, високопоставлених осіб ханства та Речі Посполитої, що їх виявили ми в та-тарському відділі фонду "Коронний архів у Варшаві" Головного архіву давніх актів (Польща). Зокрема хан, звертаючись до короля Яна Казимира 28 березня 1662 року, скаржився на Сірка, який прибув на Правобережжя з кількома сотнями верхівців і заходився "бунтувати" простолюд, котрого "до нього сила горнеться".

Ці дії ослабили позицію Ю. Хмельницького в Правобережній Україні. Причина відмови Сірка підтримувати Ю. Хмельницького, незважаючи на неодноразові звертання цього останнього і навіть Я. Сомка, полягає в тому, що він не міг сприйняти Їхню соціальну політику, спрямовану на зміцнення позицій старшини, не міг примиритися з посиленням залежності України від Польщі та Московії, з небезпекою розколу України на дві частини по Дніпру. Характерний лист Сірка та іншого запорозького полковника Сацька Туровця (Яцька Горського) до Якима Сомка (березень 1662 р.). Лаючи Якима Сомка й Юрія Хмельницького, автори листа прозоро натякали на Чорну раду козаків, і ця погроза була небезпідставна. Саме в цей час на Січі активізував свої дії Іван Брюховецький, який став кошовим отаманом. Він виступив як противник старшини, уміло грав на запорозькому честолюбстві, доводячи першість Січі перед Чигирином - столицею Гетьманщини тощо. Такі настрої набули великого поширення і на Січі, і в Лівобережній Україні. Свідченням цього є дума "Фесько Ґанжа Андибер, гетьман запорозький", де в образі головного героя - "козака-нетяги" виведено саме Брюховецького. Плани Брюховецького були близькі Сіркові й він підтримав тоді його домагання на гетьманську булаву. На Чорній раді в Ніжині в червні 1663 року Брюховецького було проголошено гетьманом Лівобережної України й він пробув на цьому уряді 5 років. Однак на відміну од Сірка, який був щирий у своїх демократичних переконаннях, Брюховецький виявився політичним демагогом. Цікаво, що такі розбіжності в політичних позиціях Сірка і Брюховецького підмітив автор тогочасної пісні "Курта", де погано згадується про Брюховецького і добре про Сірка - заступника бідного чабана:

Ой ти, батьку-Сірку,
Козацький барвінку,
Ти надівай шапку-бирку,
Та визволяй чабана-товаринку.

Саме Брюховецький перший в Україні дістав "з царської ласки" боярський титул і поклав початок переходові частини козацької старшини у дворянство Московії. Замість обстоювати супроти загарбницьких замірів московського уряду хоча б ту автономію, яка була встановлена 1659 року, не кажучи вже про статус України на основі договору 1654 року, він став, по суті, торгувати незалежністю України.

Справжню свою суть Брюховецький уперше показав тільки 1665 року, після відвідин Москви (першої в історії України гетьманської візити до столиці імперії) та підписання ним так званих Московських статей - нового нерівноправного московсько-українського договору. Перед цим Брюховецький ще мав довіру частини населення України, зокрема й Сірка. Козацький ватажок подав гетьманові допомогу в тяжкий час, коли Річ Посполита зробила останню значну спробу поновити своє панування в Лівобережній Україні. У кінці 1663 - на початку 1664 років відбувся похід короля Яна Казимира на Сіверську Україну, у якому брали участь і правобережні полки на чолі з новим гетьманом Павлом Тетерею, і ординці. Саме тоді Сірко та московський воєначальник Г. Косагов зробили дві вдалі виправи на Крим, здобули Перекоп та кілька інших населених пунктів, завдали великої шкоди ханству (від рук козаків загинули Карач-бей, комендант Гавані Умер-ага та інші), визволили багатьох невільників-християн (жовтень і грудень 1663 р.).

Варто зазначити, що Сірко був перший козацький ватажок, який залучив до спільної боротьби проти османської імперії калмиків, і вони дуже високо цінували його полководчий талант. Показові слова калмиків про те, що вони "служить с Сирком ради, а с иними полковниками ни с кем служити не хотят".

Польський воєначальник С. Маховський у листі від 26 лютого 1664 року писав, що Сірко вже кілька разів воював під Перекопом та Очаковом, з тривогою згадував про народне повстання проти панів-"державців" на Брацлавщині та його зв'язок із Сірковими діями. Так, він переніс свої дії на Правобережжя, піднімаючи народні повстання в тилу польської армії. Це стало однією з важливих причин провалу походу Яна Казимира на Сіверщину. Сірко воює тоді по всій Черкащині (Городище, Канів, Корсунь, Медведівка, Сміла, Торговиця, Чигирин тощо), боронить Бужин, громить війська одного з найкращих за всю історію Польщі полководців - Стефана Чарнецького, який "уславився" надзвичайною жорстокістю в придушенні національно-визвольної боротьби українського народу й був через це та через нахил до химерного одягу з тигрової шкури прозваний козаками "рябим собакою". У Брацлаві та Чигирині Сірко навіть захопив скарби Тетері, чим різко зменшив можливості цього гетьмана наймати собі на службу іноземні війська.

Успіхи Сірка дістали визнання царського уряду та Брюховецького й у документах вперше з'являються звістки про його маєтності: він дістав у володіння будинок із засіками та, як і його брат, млин. Водночас у польських джерелах іноді пишеться й про поразки козацького отамана. Мемуарист Ян Дробиш Тушинський (помер у 1707 р.) згадує про перемогу військ С. Маховського над запорожцями Сірка, донськими козаками та калмиками на Великдень (13 квітня 1664 р.) під "Сарадзиним Лісом за Чечельником". Є й інша звістка, яку знаходимо в щоденниковому записі 18 травня 1660 року польського шляхтича Яна Антонія Храповицького: Прийшла відомість, що татари розбили Сірка козака, якого Хмельниченко послав був з кількадесят тисяч козаків боронити, щоб татари не пройшли в Україну". Та вона маловірогідна. В. Коховський і "Віршована хроніка" наголошують на поразці Сірка в Городищенському бою 1664 року. Якщо навіть і взяти до уваги ці, а можливо, й деякі інші невдачі, безсумнівною є його перевага в битвах з ворогами. Адже тільки Яворницький установив 55 вдалих походів Сірка проти ворогів, а джерела, що їх ми виявили, дають змогу збільшити кількість перемог принаймні на 10. Улітку 1664 року на Правобережжі вибухло нове повстання, яке очолив Сулимка. Воно було спрямоване проти Польщі та її союзника Павла Тетері. Керівник повстання послав свого козака Федора з Балабанівки до Сірка, просячи допомоги й називаючи кошового отамана "братом", але той нібито відмовив. Тут слід зазначити, що Сулимка звернувся запізно, до того ж не узгодив попередньо, коли починати повстання. Через це кошовий отаман не зміг вчасно підійти до Торговиці й обмежив свої дії районом Городища та Умані. А свідчення гетьмана Петра Дорошенка, який урядував у 1665-1676 роках, указують на те, що Сірко брав найактивнішу участь в антипольському повстанні 1664 року і разом з Сулимкою вони "страшну війну почали в Україні". Пише про участь Сірка в цьому повстанні й мемуарист Юхим Єрлич, додаючи також про зв'язки кошового отамана з колишнім гетьманом Виговським. Цього останнього, як відомо, трохи пізніше Тетеря та його кум Маховський звинуватили в підтримці повстання Сулимки й наказали розстріляти.

Визволити 1664 року Правобережну Україну від польського гніту не вдалося. Уряд Речі Посполитої перекинув сюди значні сили й тому Брюховецькому та Сіркові доводилося з боями відступати. І хоча в липні 1664 року Сірко разом з Косаговим розбив ворога в Капустяній Долині, наступного місяця кошовий отаман зазнав поразки в битві проти польських військ під Городищем, причому навіть пішли чутки про його загибель. Мабуть, саме тоді він дістав тяжкі рани, сліди яких можна було побачити на його кістяку і через 300 років. Уже на початку листопада 1664 року він побував у Харкові й Білгороді, став харківським, а за іншими джерелами - зміївським полковником, але не втратив міцних зв'язків із Січчю.

Антипольське повстання на Правобережжі, енергійні дії там Сірка та Брюховецького прискорили падіння Тетері. На зміну йому після недовгої боротьби було обрано Петра Дорошенка. Цього гетьмана із симпатією зобразив пізніше Великий Кобзар, а класики української літератури назвали його "Сонцем Руїни". Внук Михайла Дорошенка, оспіваного поряд із Сагайдачним у народній пісні "Ой на горі та й женці жнуть", він почав свою діяльність ще в роки Визвольної війни. Петро Дорошенко щиро хотів повернути незалежність України, її єдність, добивався й відновлення договору 1654 року. Під його керівництвом було завдано кілька значних поразок армії Речі Посполитої. Це посилило визвольний рух не тільки в Правобережній Україні, а й в Лівобережній, де зростало невдоволення колоніальною політикою московського уряду.

1667 року після укладення угоди між Московією та Польщею (Андрусівська змова), унаслідок якої формально закріплювався поділ України між ними заради боротьби з Османською імперією, внутрішньополітична ситуація значно загострилася. Усвідомлюючи це, Брюховецький налагоджує зв'язки з Дорошенком, сподіваючись у разі повстання зберегти гетьманську булаву. На початку 1668 року це повстання вибухнуло. Сам Брюховецький 24 лютого 1668 року надіслав з Гадяча зазивні універсали і на Слобожанщину, зокрема на Мерефу. У той час Сірко тільки-но повернувся з успішного походу до Криму (з-під Кафи). Тоді було визволено 2 тисячі християнських невільників, узято в полон 1500 ординців. Він не мав жодної прихильності до Брюховецького, з яким фактично розірвав стосунки ще 1664 року. В міру того, як лівобережний гетьман ставав, за словами Тараса Шевченка, "гряззю Москви", Сірко дедалі більше віддалявся од нього. Уже те, що після повернення з походу 1664 року Сірко осів не на Лівобережній Україні, тодішній Гетьманщині, яка перебувала під контролем Брюховецького, а на Слобожанщині, красномовно свідчить про це. Проте коли й сюди надійшли зазивні універсали Брюховецького, Сірко підняв на Слобожанщині повстання. У даному разі Сірко діяв як патріот України, узгодивши свої дії попередньо з Дорошенком, а Брюховецького розглядав як тимчасового союзника. Незабаром він оволодів значною частиною Слобожанщини, але здобути Харків йому не вдалося.

Після цього Сірко рушив із військами до Дніпра, розгромивши на своєму шляху московські війська (під Охтиркою й Полтавою). Тим часом в Опішні об'єдналися війська Дорошенка та Брюховецького, відтак козаки скинули Брюховецького з гетьманського уряду, а потім забили. Дорошенко стає одноосібним гетьманом України й робить подальші кроки щодо відновлення її цілковитої незалежності. Сірко підтримує його в цих намірах і з наказу гетьмана йде походом на Крим, розбиває під Ольховцем татарського мурзу Батиршу та нового претендента на булаву - П. Суховія (Суховієнка), який був, до речі, родичем Брюховецького. Того ж 1668 року Сірко здійснив ще два походи на Крим. Під час другого (жовтень 1668 р.) дійшов до Кафи (Феодосії) - найбільшого турецького порту в Північному Причорномор'ї, а його сподвижник - кошовий отаман Іван Ріг - до Арабата - татарської фортеці на півдні Арабатської стрілки.

Союз Сірка з Дорошенком невдовзі став розпадатися. Важко тут звинувачувати когось із ватажків козацтва. Ситуація в Україні змінювалася щодня, як у калейдоскопі: одна за одною точилися небезпечні сутички на кордонах, у самому українському суспільстві не припинялася гостра боротьба. Дії Сірка чи Дорошенка зумовлювалися насамперед інтересами певних соціальних прошарків і політичних угруповань української суспільності, їх єднало прагнення добитися незалежності України, однак вони по-різному бачили шляхи її здобуття. Якщо Сірко спирався на рядове козацтво й обстоював радикальні дії у внутрішній політиці, то Дорошенко був поміркованіший і спирався на ту частину козацтва (до того ж заможнішу), котра великого значення надавала союзові з якоюсь сусідньою державою. Дорошенко, зневірившись у Москві й Варшаві, звернув свій погляд, як свого часу Богдан Хмельницький, на Стамбул. У 1669 році він уклав союз із султаном Мухаммедом IV. Це був ризикований крок і він, зрештою, не приніс користі гетьманові. Союз з Туреччиною частина населення України не сприйняла, і невдовзі в Умані було проголошено полковника Михайла Ханенка новим гетьманом Правобережної України, а той заявив про орієнтацію на Польщу. Не сприйняв цього союзу з Портою і Сірко, який вирішив скористатися принаймні одним справді позитивним моментом Андрусівського перемир'я - можливістю об'єднати сили християнських держав у боротьбі проти агресії Османської імперії.

Оскільки Січ з 1667 року перебувала під формальним протекторатом московського й польського монархів, то Сірко вміло зіграв на двох струнах, домагаючись матеріальної та фінансової допомоги для Січі від обох держав.

Недавній харківський полковник повернувся на Січ і відтоді боротьба проти Османської імперії. Кримського ханства, ногайських орд цілком поглинає його й приносить йому безсмертну славу. Характерно, що Сірко не був владолюбний, але влада сама його знаходила. Одне лише ім'я славетного ватажка, незважаючи на те, чи був він кошовий отаман, чи ні, приводило під його прапори безліч охочих помірятися силою із загарбниками на Півдні. Часом і сам кошовий отаман приставав до Сірка, фактично передовіряючи йому керівництво походом. Останній, найяскравіший період Сіркового життя відображено в багатьох джерелах.

Тут подамо лише найголовніші моменти.

Невдовзі після укладення союзу Дорошенка з Мухаммедом IV Сірко здійснив успішний похід на турецьку фортецю Очаків, спалив місто і взяв велику здобич. Про це кошовий отаман повідомив листовно царського воєначальника Г. Ромодановського 28 липня 1670 року, причому місцем написання листа був "Кіш на Чортомлику", тобто Чортомлицька Січ.

Сірко виявив себе чудовим дипломатом, поновивши за короткий час зв'язки з Річчю Посполитою, яка й далі утримувала під своєю владою значну частину Правобережної України. Що ж, із двох бід доводилося вибирати меншу... У своїх зв'язках з Річчю Посполитою він спирався не так на короля Михайла Вишневецького (1669-1674 рр.), як на великого коронного гетьмана Яна Собеського, який високо цінував боротьбу козаків з Османською імперією. З тактичних міркувань Сірко підтримував результати Острозької комісії, на якій були вироблені умови щодо статусу Правобережної України в складі Речі Посполитої. Звісно, йшлося про ту частину козаків, що висунула на гетьмана Михайла Ханенка. Щоб закріпити союз, король Михайло Вишневецький передав Ханенковим представникам клейноди, зокрема булаву й прапор. Нам пощастило відшукати опис цього прапора в листі шляхтича Василя Борейші від 29 липня 1670 року. За його словами, адамашкова хоругва мала кармазиновий, тобто темно-малиновий з фіолетовим відтінком колір, а на ній було зображено золотого (жовтого) орла. На згадку про короля-протектора був на хоругві й герб Вишневеньких: на червоному полі срібний півмісяць рогами донизу, на якому стоїть хрест такого самого кольору, срібна зірка, а нагорі жовті корона й хрест.

Не тільки гетьман, а й сам Сірко від імені низовців посилав до Варшави послів. Так, у листі Михайла Вишневецького до Сірка від 12 червня 1671 року міститься подяка за те, що було послане посольство Олекси Полезанка, та висловлювалася надія, що Сірко буде під протекцією Речі Посполитої . Пізніше Ханенко та інші козацькі полковники склали присягу на вірність Речі Посполитій, про що й було надіслано до Варшави відповідний документ від 6 вересня 1671 року. На першому місці серед запорозьких полковників стоїть підпис Сірка . Хоча документ зберігся в тогочасній копії, проте на ньому немає пояснень стосовно того, що за Сірка хтось підписався, як це було після укладення Переяславських статей 1659 року.

Надзвичайно велика роль Сірка в поширенні влади Ханенка на значній території Правобережжя. У листі від 1 жовтня 1671 року один шляхтич писав: "Тепер так тягнуться до Сірка, як було за Хмельницького, коли всі до нього тягнулися . Одночасно кошовий отаман громив ногайські орди під Білгородом. У своєму листі від 23 грудня 1671 року король Михайло Вишневецький дякував Сіркові за це й висловлював надію, що він і далі буде воювати проти бусурманів, "щоб Україна, золотий край, квітувала в повному мирі".

Упевнено контролюючи Побужжя, Сірко з Ханенком здійснили низку важливих походів проти ординців. На початку 1672 року Сірко разом із колишнім молдавським господарем Хінкулом ударив по Молдавії, яка тоді була васалом турецького султана, й оволодів її столицею - містом Ясси. Тоді ж Хінкул передав йому молдавський престол: "Хінкул Сірка, як свата свого, бо дочку свою віддав за сина Сірка, посадив на молдавському господарстві, як чути" . Цими діями Сірко нагадував Б.Хмельницького, який після успішного походу на Молдавію домігся шлюбу свого сина Тимоша з донькою молдавського господаря, щоб згодом він став правителем Молдавії. Але з огляду на поважні причини Сірко, залишивши молдавський престол, мусив поспішати на Лівобережну Україну. 1672 року тамтешнього гетьмана Дем'яна Многогрішного було безпідставно звинувачено в зраді царя й заслано до Сибіру. Постало питання про нового гетьмана Лівобережної України. Цього разу Сірко вирішив добиватися булави, сподіваючись на широку підтримку жителів лівобережних полків. За його спиною стояло Запорожжя. Сірка добре пам'ятали й на Слобожанщині, де тоді жила його родина. Добра слава йшла про нього й на Правобережжі, тож, без сумніву, такій людині було до снаги об'єднати всю Україну під одноосібною гетьманською владою. Якраз цього і не хотіла Московія, яка послідовно здійснювала щодо України політику "поділяй і пануй". Їй потрібний був на гетьманському уряді слухняний виконавець указівок "його царської пресвітлої величності" й до того ж нездатний навіть у помислах очолити антифеодальний рух в Україні. Для такої ролі ідеально підходив, за Шевченковим влучним окресленням, "дурний Самойлович", що мав і негативні риси, такі як користолюбство, заздрісність, схильність до інтриганства. Скориставшись з цього, московському урядові легко було привернути на свій бік Самойловича й улаштувати разом з його однодумцями пастку на Сірка.

Спочатку князь Ромодановський запросив до Курська Сірка, щоб той особисто передав йому значного білгородського мурзу Тенмамбета, взятого в полон 3 місяці тому на Куяльнику. Сірко, діставши запевнення в безпечному проїзді, вирушив у дорогу з Сосниці в супроводі зятя Івана Сербина та кількох довірених людей 29 квітня 1672 року. На шляху з Нових Санжар його перехопив полтавський полковник, прибічник Самойловича, Федір Жученко, заарештував і відправив у кайданах до Батурина*. Через кілька днів Самойлович зі своїми спільниками вдався до царя з листом, оббріхуючи кошового отамана. Таким чином московський уряд дістав бажаний привід. "Тишайший" Олексій Михайлович звелів Ромодановському привезти арештанта до Москви, бо стало відомо, що "генеральна старшина й усе Військо Запорозьке та голота прагнуть обрати на гетьмана Івана Сірка". Невдовзі Івана Сірка було привезено до Москви, а звідти - до Тобольська. Отже, "Сибір неісходимий" поповнився ще одним українським в'язнем.

У Сибіру на Сірка чекала тяжка доля попередників - тисяч українських і білоруських засланців. Однак, як кажуть, щастя з нещастям в одних санях їздить. Османська імперія вперше після 1621 року розв'язала велику війну в Східній Європі, розгорнула наступ на Україну, сподіваючись через неї вдарити по Польщі й Московії. Навесні 1672 року турки здобули Кам'янець-Подільський, оволоділи значною частиною Правобережжя й змусили Польщу підписати невигідний мир. Далі метою нового турецького походу став Київ... Це викликало тривогу й занепокоєння кількох європейських держав, які почали поспіхом формувати антитурецьку коаліцію, а без Запорозької Січі повноцінною вона не могла бути. У свою чергу січовики без Сірка були, як бджоли без матки.

Першим це зрозумів уряд Речі Посполитої, яка вже скуштувала на собі силу турецької зброї й невдовзі польські дипломати почали настійливо домагатися, щоб цар звільнив кошового отамана із заслання. Хотіла чи не хотіла цього Москва, але не можна було не визнати рації Варшави в даному разі. Добивалися звільнення Сірка, звичайно, і запорожці. Урешті Сірко став другим українським засланцем, який не залишився в Сибіру навіки, а був звільнений і дістав змогу повернутися на Батьківщину**. Олексій Михайлович у листі до польського короля від 21 травня 1673 року писав про звільнення Сірка, якому тут-таки було дано наказ завдати удару по Криму . Як відомо, козацький ватажок блискуче впорався з цим завданням. Козаки вчинили напад на турецьку фортецю Тягиню (тепер м. Бендери), узяли Ізмаїл та Очаків, а потім стали на відпочинок в Острі. У своєму листі до царя від 4 жовтня 1673 року Сірко сповіщав про розгром ординців, які йшли Муравським шляхом на Полтаву, про похід козаків Дніпром на Тавань (тепер Каховка). Загалом того ж, 1673 року Сірко встиг очолити кілька вдалих походів на Очаків.

Було б помилкою думати, що кошовий отаман повернувся з Сибіру слухняним виконавцем царських наказів. Громлячи військо Османської імперії та Її союзників, він служив насамперед не цареві, а українському народові, усім слов'янським народам - і вільним, і поневоленим турками, врешті, усій християнській Європі. Зовнішньополітичні дії Січі, очолюваної Сірком, у той час збігалися із зовнішньополітичним курсом московського уряду, якщо говорити про османську загрозу. Водночас під оболонкою лояльності й вірної служби та боротьби проти Османської імперії можна побачити й іншого Сірка - непримиренного противника московського гніту.

І раніше Сірко повставав проти панування Московщини, і раніше він підтримував зв'язки зі Степаном Разіним та його повстанцями, і тепер надавав їм притулок на Січі. Особливого розголосу набула історія із самозванцем Симеоном Олексійовичем, якому протегував Сірко. Самозванець Симеон, нібито син царя Олексія Михайловича, був насправді козаком з Лохвиць на ім'я Семен (за іншими даними - кашовар Матвій з Дону). Після розгрому Селянського повстання під проводом Степана Разіна Симеон прибув на Січ 1673 року. Кошовий отаман усіляко підтримував самозванця й за пізнішими свідченнями псевдоцаревича начебто мав намір іти з ним війною на Москву бити бояр. Поява чергового самозванця на Січі викликала переполох у столиці Московщини. Там добре пам'ятали Лжедимитрія І, який вийшов саме з Січі, і про те, що ядро його війська становили 20 000 запорожців і вихідців з України. Пам'ятали й про інших самозванців доби Смути, про походи Сагайдачного на Москву, Калугу тощо. Похід нового самозванця, можливо, і став би авантюрою, але ясно було, що з нього скористаються й борці проти московського панування в Україні, і колишні разінці і, зрештою, сусіди Московщини, насамперед Туреччина та Крим.

У 1674 році до Сірка прибуло царське посольство Чадуєва й Щоголева з вимогою видати самозванця, але кошовий отаман відмовився. Більше того, він послав у Чигирин своє посольство на чолі з військовим суддею Стефавом Білим, щоб поновити союз з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком, намагався залучити до цього союзу й гетьмана Самойловича. Однак той не тільки не підтримав Сірка, а й доніс про його наміри в Москву. Не було твердої відповіді й від Дорошенка. У цих умовах, коли до того ж розпочинався новий похід Османської імперії в Україну, коли пар написав кошовому отаманові гострого листа з приводу Лжесимеона, коли загроза нависла над дружиною та іншими членами сім'ї. Сірко мусив погодитися на видачу самозванця Москві. Але й пізніше в джерелах є згадки про наміри Сірка відвоювати ті міста Московії, які перед тим захопив Степан Разін. Того ж, 1674 року доля зводить Сірка з Мазепою, який перебував тоді на службі в гетьмана Дорошенка. Мазепа був посланий у складі посольства до кримського хана й турецького султана і вирушив з невеликим супроводом степами через Інгул та Південний Буг, прямуючи до Очакова. Та на Інгулі його перехопили запорожці й привезли на Січ, де з цієї нагоди було скликано раду. Дізнавшись про мету посольства (скріплення союзу з Османською імперією та Кримським ханством), запорожці хотіли вбити керівника дипломатичної місії. Та, як подає літописець Величко, за Мазепу заступилися Сірко і ще кілька старих отаманів: Панове браття, просимо вас, не вбивайте цього чоловіка, може він і вам і нашій вітчизні надалі згодиться".

1674 рік увійшов в історію України як один з найкривавіших. Тоді турецьке військо, діючи разом із ординцями, захопило Ладижин та Умань, і вирізало й забрало в неволю майже все їхнє населення. Сірко, як міг, допомагав правобережцям, але сили, щоб ударити по потужній турецькій армії, бракувало. Кошовий отаман дуже надіявся на Самойловича, який би міг повести в бій і лівобережні полки, і московські війська. Однак Самойлович відмовився виступити спільно із Сірком і вирядив до Умані лише 6 тисяч козаків на чолі з полковником Мурашкою, прирікши їх на загибель. Цього Сірко не простив Самойловичеві до кінця життя. Про це свідчать, скажімо, його листи до Яна Собеського (від 18 березня 1675 року) та до Самойловича (від 5 жовтня 1678 р.). В цьому останньому, зокрема, говориться: "Адже ви, старатливо повернувши від Лисянки назад з тодішнього воєнного походу й обіцяної ладижинцям та уманцям оборони, замість своєї щирості запхнули дірку одним нашим братом, добрим і відважним лицарем Мурашкою, що за добре здоров'я вітчизни й Ладижина і життя своє там поклав, а ви сам, стоячи наче журавель на купині, здалеку продивлявся до Ладижина й Умані, що там діятиметься, добре огородившись для захисту свого здоров'я наметами, щоб не залетіла звідти від вітру якась куля і йому в розкішних перинах, як павичу в краснопістрявому пір'ї, не зашкодила".

Польський мемуарист Ємйоловський згадує і про невдалі спроби 1674 року галги-султана, тобто командувача війська Кримського ханства, другої після хана особи, переманити Сірка на свій бік . В інших джерелах знаходимо відомості й про розгром Сірком військ галги-султана під Таванню. У жовтні 1674 року він очолив восьмитисячне військо, у тому числі 2 тисячі запорожців, 2 тисячі донців під командуванням Пимченка, 4 тисячі калмиків, і вдарив по Криму. Цим була дуже стурбована орда, що діяла тоді в Україні, і врешті мусила повертатися назад.

1675 рік минув під знаком нових загарбницьких приготувань Османської імперії. У цей час Сіркові козаки пильно стережуть південні кордони України, боронять переправи, повідомляють про дії мусульманських військ власті Батурина, Москви й Варшави, донських козаків, калмиків і черкесів. Та Січ не тільки береже свій кордон, а й веде наступи. І в обороні, і в наступі Сірко виявив себе неперевершеним полководцем. Літописець Величко розповідає про невдалу спробу турецьких військ 1675 року захопити Січ, де тоді перебував Сірко. Унаслідок нічного бою з 15 тисяч яничарів урятувалося лише 3 тисячі, а втрати козаків не перевищили 50 душ . Часом з цією перемогою пов'язують лист Мухаммеда IV до запорожців і славнозвісну відповідь йому, у складанні якої нібито брав участь і кошовий отаман. Не випадково Рєпін на пораду Яворницького увів до своєї славнозвісної картини образ Сірка. Щоправда, історики нині довели, що перші зразки листа - цієї перлини усної народної творчості - припадають щонайменше на часи Хотинської війни 1621 року, однак діяльність Сірка, який писав і реальні листи ханові й султанові й став уособленням героїчної боротьби козацтва проти турецько-татарсько-ногайської навали, безперечно давала матеріал для розвитку давніх і створення нових легенд.

Уже після Різдва 1675 року Сірко здійснив першу наступальну операцію. Він послав до Очакова загін під командуванням Миська й Волошина. 28 квітня сам вирушив у великий похід, розбив орду на Кучманському шляху й визволив з неволі близько тисячі християн. Повертаючись назад, кошовий отаман зустрів нову орду біля Інгулу й знов переміг. Сіркові успіхи могли б бути більші, але його не підтримав Самойлович, не довіряв кошовому й царський уряд.

У серпні 1675 року Сірко зі своїм військом таємно форсував Сиваш і зненацька вдарив по Криму, захопивши кілька міст і дійшовши аж до Бахчисарая. Хан разом зі своїм двором мусив рятуватися втечею в гори. І хоч кримці швидко отямились, але перепинити шлях козакам на Січ їм не вдалося. Удаючись до військових хитрощів, Сірко обдурив ворога й прорвався через Сиваш назад до Січі з багатою здобиччю та великою кількістю визволених християн. Цей похід досить повно висвітлено в джерелах, насамперед у літопису Величка . Якби ж то так докладно ми знали й про інші Сіркові походи!

Того ж року Дорошенко, переконавшись у тому, що його союз з Туреччиною не справдив надій, шукає нових союзників. Оскільки в Батурині сидів його заклятий ворог Самойлович, то правобережний гетьман звернувся до Сірка. Кошовий отаман бачив тут нову можливість об'єднати сили Правобережної і Лівобережної України, Запорозької Січі й зрештою ліквідувати небезпеку з боку Османської імперії, спираючись на допомогу Московщини, Речі Посполитої та деяких інших держав. Ось чому він охоче йде на нове зближення з Дорошенком, забувши про недавнє ворогування. На чолі загону козаків кошовий отаман прибуває до Чигирина 20 жовтня 1675 року. Його супроводжують також донці Фрола Минаєва та калмики Єсинея. Після урочистої зустрічі Сірка Дорошенко оголосив про свій перехід "під царську руку" й присягнув у цьому кошовому отаманові 22 жовтня. Вів передав також Сіркові булаву, прапор та інші клейноди, але той залишив їх правобережному гетьманові. Тоді ж Сірко й Дорошенко сповістили про цю подію Самойловича, надіславши йому свої листи. 25 жовтня Сірко покинув Чигирин... Діючи так, кошовий отаман наражався на значну небезпеку, адже він входив до союзу без царського указу й відома Самойловича. Цар і гетьман Лівобережної України дедалі менше зважали на права та вольності Запорозької Січі, а Сірко якраз палко обстоював Їх і намагався провадити максимально незалежну політику. На жаль, він не завжди знаходив розуміння навіть у найближчого оточення. От і цього разу козакам не сподобався далекоглядний крок свого ватажка, спрямований на зближення з Дорошенком, вони не в усьому сприйняли вияви поваги кошового отамана до ослаблого правобережного гетьмана. На зворотному шляху в загоні виникло якесь заворушення, тож Сірко мусив покинути їх і сам добирався до Січі. Чигиринська подія викликала лють Самойловича, і той поспішив подати в Москву чергові доноси на Сірка. "Попович", як презирливо називали козаки Самойловича, був наляканий тим, що з ним учинять так само, як з Брюховецьким у 1668 році. Обізвався нарешті й московський уряд, який не визнав присяги Дорошенка Сіркові й вимагав складання нової присяги в присутності Ромодановського та Самойловича, передачі цьому останньому гетьманських клейнодів. А самого Сірка недвозначно попереджали про неприпустимість таких дій.

Однак козацький ватажок не втратив рівноваги. Прибувши на Січ, він швидко поновив свій вплив і зовсім не думав зрікатися Дорошенка у важкий для того час, клопотався про подальшу долю правобережного гетьмана. Діяльність Сірка спричинилася певною мірою до того, що цар не заслав Дорошенка до Сибіру, а дозволив прожити йому в Сосниці. Щоправда, царський уряд швидко зламав своє слово і вже в 1677 році Дорошенка було відправлено до Москви, де він опинився в становищі почесного засланця у В'ятці. Не думав Сірко припиняти й своїх відносин з Варшавою, незважаючи на неодноразові попередження з Москви та Батурина. Він покладає певні надії на нового короля Польщі Яна III Собеського, якого знав особисто. Ян Собеський надавав великого значення Січі у своїх планах війни з Османською імперією і з свого боку не раз посилав на Січ своїх представників, допомагав козакам матеріально й фінансове. Цікавий лист короля до Сірка, у якому він просить послати запорозьке посольство на засідання сейму та на свою коронацію, що мала відбутися в Кракові 2 лютого 1676 року.

Тим часом Османська імперія в 1677 ропі перейшла в наступ у Наддніпрянщині, намагаючись дістатися Києва. Турецький уряд планував також знищити Січ. Султан хотів поставити вздовж Дніпра свої фортеці аж по Кодак. Про можливі наслідки цього з острахом говорилося в царській грамоті: турки "там конечно город делать мислят, в чем он (Кодак) оберегает, сохрани Боже, как то место они неприятели осядут, то уж ни єдиного в Запороги казаха не пропустят й уже на них будет невозможно наступать й водою в землю их ходить, что й на море уж не пропустят казацких челнов; только на то место из городов малороссийских ход на море, а инуды никуды нельзя... А как в Кодаке будет городок татарской, то, сохрани Боже, весно пропадет Запорожье, но уже из малороссийских городов полем й водою всегда на обед й на вечер приходить станут, потому что Кодак близко малороссийских городов".

Щоб посилити свої позиції в Україні, турецький уряд випустив із в'язниці Юрія Хмельницького й проголосив його правителем України. Хмельниченко стягував під свої прапори козаків, невдоволених польським та московським пануванням, соціальною політикою гетьмана Самойловича; слав своїх посланців і на Січ до Сірка, намагаючись перетягти його на свій бік. Цікаво, що серед посланців Юрія Хмельницького був і його небіж Іван (чи не син Тимоша Хмельницького?).

На Січі тоді створилася надзвичайна ситуація. Наступ Туреччини на неї тривав. Бракувало харчів, боєприпасів, а цар та гетьман не поспішали з допомогою. У разі небезпеки вони могли вчинити з Січчю так, як свого часу з Ладижином та Уманню, залишивши ці два міста на поталу турецьким військам. Хоч запорожці провели на початку 1677 року кілька вдалих акцій проти Османської імперії, захопили в пониззі Дніпра турецького посла до Криму, було ясно, що навряд чи витримає Січ удар усього війська Османської імперії, Кримського ханства та ногайських орд. Не слід забувати, що найкращі часи Січі були вже в минулому, після Визвольної війни основна частина козаків перейшла на "волость", на землі Гетьманщини. За цих надзвичайно складних умов Сірко виявив себе як справжній дипломат. Він розпочав переговори з турецьким і кримським урядами, з Юрієм Хмельницьким, пішов на деякі поступки, усіляко намагаючись виграти час. Через своїх посланців Сірко переконував уряди Московщини, Речі Посполитої, Лівобережної України, що Січі вкрай потрібно збільшити допомогу. Невдовзі до Москви й Батурина дійшли чутки про те, що Сірко уклав з султаном перемир'я до весни 1678 року, а також пообіцяв дати Ю. Хмельницькому запорожців на допомогу. З огляду на ці тривожні повідомлення новий цар Федір послав на Січ посольство В. Перхурова, а потім й О. Казандеева, які привезли запорожцям гроші й пообіцяли допомогу. З інших джерел довідуємось, що цар та Самойлович справді вжили певних заходів для зміцнення Надпорожжя, збільшили допомогу Січі. Дипломатична гра Сірка завершилася повним успіхом. Військо Османської імперії вирушило на Чигирин. Унаслідок цього відпала потреба іти на крайні заходи, тобто, як планував Сірко, знищити своїми руками Січ, а запорожцям заховатися на островах Великого Лугу. Запорозька Січ посилила свої позиції завдяки постачанню зброї, боєприпасів і харчів з Московщини та Гетьманщини.

Наприкінці літа 1677 року Османська імперія зазнала поразки під Чигирином. Хоч формально Січ додержувала умов перемир'я з султаном та ханом, однак є дані про дії запорозьких човнів на Дніпрі поблизу Чигирина. Сам Сірко не дав Ю. Хмельницькому не те що 500 козаків, а жодного. Проте йому вдалося продовжити перемир'я і на наступний рік.

Під час другого Чигиринського походу 1678 року армії Османської імперії вдалося здобути колишню столицю гетьмана Богдана Хмельницького та його наступників. Московсько-українські війська, що боронили місто й замок, не витримали дуже сильного натиску ворожих військ. Ромодановський і Самойлович були бездіяльні. А запорожці не стали чекати просування ворогів до Києва й посилили свої дії в тилу. Ще коли турки штурмували Чигирин, Сірко спустився з козаками в пониззя Дніпра і знищив кілька турецьких галер. Після цього він пішов до Бугу, де розбив турецьку заставу, спалив міст через річку, визволив багатьох полонених. Дії запорожців ставали дедалі активнішими, і це було однією з причин того, що Османська імперія нарешті полишила думку про значні завоювання на території України.

1679 рік Сірко розпочав походом на подніпровські ворожі фортеці Кази-Кермен і Тавань. Його успішні дії спонукали турків вирушити на Січ. Зачувши про підхід до Січі воїнства Кара-Мухаммед-паші, Сірко вийшов з Січі й переховувався з військом на островах. Шукати там козаків була безнадійна річ, тож турецький воєначальник повернув назад.

Дізнавшись про наступ турецьких військ, цар Федір вирядив на Січ військо під командуванням Корецького. Є певні підстави вважати, що саме цей епізод був пізніше описаний у "Лейпцизькій поштовій і звичайній газеті" за 1680 рік, де йшлося про те, що на допомогу Сіркові було послано 10 тисяч московського війська, яке стояло в Конотопі, та два лівобережних полки - полтавський і миргородський, а також 500 калмиків (див. додаток № 5).

Останні два роки Сіркового життя вдалося висвітлити завдяки новим джерелам. З них ми дізналися про те, що авторитет козацького ватажка був високий і на Січі, і в Лівобережній Україні. Дедалі частіше лунали голоси про скинення Самойловича й обрання на гетьмана Сірка. Про це говорили як у вузькому колі старшини (скажімо, під час весілля Сіркового сина), так і серед цілих полків (див. додатки). Така підтримка забезпечила Сіркові опору в боротьбі за збереження прав і свобод Запорожжя. Кошовий отаман рішуче домагається в царського уряду обіцяної матеріальної допомоги, навіть скинення Самойловича, погрожуючи в разі відмови перейти під протекторат турецького султана.

Точилася гостра дипломатична боротьба й не варто вірити кожному слову Сірка, як і будь-якого іншого дипломата. Однак не можна не помітити певної зміни зовнішньополітичного курсу Січі в останні роки життя кошового отамана. Якщо протягом майже цілого життя Сірко виявив себе як видатний організатор боротьби проти турецьке-татарсько-ногайської навали, то наприкінці, коли загрозу цієї навали було усунуто спільними зусиллями європейських держав разом із Січчю, Сірко обирає новий напрям. Він далекоглядно передбачив неминучий крах Османської імперії, занепад Кримського ханства та ногайських орд, а також Речі Посполитої, значне піднесення Московщини, яка намагатиметься не тільки вийти на береги Азовського та Чорного морів, а й знищити Запорозьку Січ. Ось чому в останні роки свого життя Сірко дедалі частіше веде мову про мирне співжиття з Туреччиною, Кримським ханством і поганцями, укладає перемир'я з султаном і ханом. Про це свідчать і два останніх його листи (від 14 січня та 16 квітня 1680 р.), записи запорозького писаря Биховця та деякі інші джерела. Безперечно, кошовому отаманові було відомо про союз Січі з Кримом у 20-х роках XVII століття, що його уклав М. Дорошенко з ханом Мухаммед-Гіреєм та його братом галгою-султаном Шахін-Гіреєм, про союз Богдана Хмельницького з ханом Іслам-Гіреєм III та інше, і тепер він теж став на цей шлях. Ми не знаємо, як склалася б зовнішня політика Січі, якби Сірко прожив ще років 10-15, але ясно, що його ідея була розвинута у ХVІІІ столітті: українсько-татарський союз 1709-1714 рр., існування Січі під Кримським протекторатом у 1709-1733 роках, спроби коша налагодити мирні стосунки з Кримським ханством і ногайцями в період Нової Січі (1734-1775 рр.).

Однак до остаточного порозуміння Сірка з ханом і султаном не дійшло, бо кошовий отаман не мав належної підтримки старшини. Не було єдності в цьому серед рядових козаків, та й лишалася проблематичною підтримка Лівобережжя, поки там гетьманував Самойлович.

Колишній запорозький писар Биховець таємно свідчив у Москві вже після смерті кошового отамана: "Ми із суддею Яковом Константиновим добре послужили Богу й великому государеві, до злого вчинку Сірка не допустили, не дали йому з Кримом домовитися, щоб бути під орудою турецького султана. Відтоді Сірко упав у розпач, що не зміг здійснити своїх задумів, занедужав, заболів у нього лівий бік (серце? - Ю.М.), від чого надзвичайно схуднув".

Життя кожної людини має свій край. Прийшов смертний час і до Івана Сірка, і він мужньо зустрів його. Передчуваючи близький кінець, наказав зробити труну, "в яку він потім лягав і говорив, що колишнього здоров'я у нього вже нема". Хтозна, що передумав Сірко у свої останні дні. Може, замислювався над своєю дивовижною долею, яка винесла його на гребінь слави й не дала накласти головою на бойовищі, як звичайно закінчували своє життя запорожці. Може, думав про прийдешню загибель Січі. А може, про долю України, про її майбуття, про тих її синів, які будуть гинути тисячами й мільйонами за її волю та незалежність...

11 (1) серпня 1680 року Сірко раптово помер на своїй пасіці в Грушівці, що в Дніпрових заплавах за 10 верст від Січі. Найповніше про смерть кошового отамана розповів його сучасник літописець Самійло Величко: "Того ж літа, 1 серпня, проставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знамените 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі місця, але також погромлював у диких полях, було то і на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким військом до свого коша. Його все військо дуже любило і за батька шанувало. Поховавши ж його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу і поставили на ній кам'яного хреста із належним написом його імені й справ. Після похорону низове військо з новим кошовим Стягайлом писало до гетьмана Самойловича такий лист, жалісливо ознаймуючи його про ту, його Сіркову, кончину..."

На жаль, не мав спокою Сірко й після смерті... У 1709 році московські війська штурмом здобули Чортомлицьку Січ і, розлючені запеклим опором запорожців, стали нищити не тільки живих, а й мертвих, плюндруючи козацьке кладовище. Лише через 25 років, коли козаки повернулися на ці місця, було впорядковано могили на кладовищі. Замість знищеного хреста на могилі Сірка поставили камінь з пам'ятним написом, що зберігся дотепер. Щоправда, помилилися у визначенні дати смерті (зазначили 4 травня). У 1967 році виникла загроза могилі кошового отамана, цього разу від рукотворного Каховського моря. Тлінні останки козацького ватажка було перенесено далі від берега й поховано в могилі доби бронзи біля с.Капулівки Нікопольського району Дніпропетровської області. Череп не дослідили на місці, а послали до Ленінграда - до лабораторії пластичної антропологічної реконструкції Інституту етнографії АН СРСР імені М. Миклухо-Маклая. Згадав про обезголовленого бюрократами козака письменник Юрій Мушкетик року 1987, звернувся листовно до Товариства охорони пам'яток історії та культури України - просив не дати пропасти на чужині. На заклик письменника відгукнувся журнал "Пам'ятки України". І врешті, більше ніж через 20 років, завдяки редакції та українському антропологу Сергію Сегеді останки Івана Сірка - на рідній землі. Можливо, череп поховають з прахом кошового отамана. Винні в цьому варварстві насамперед колишній перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ О. Ватченко та тодішній археолог Дніпропетровського обласного історичного музею Л. Крилова (Єлінова), що мусила діяти так з наказу обкому компартії.

Іван Сірко помер, але слава його не вмерла, не полягла... Про те, що та слава Сіркова значила для його побратимів, добре сказав Дмитро Яворницький. Вважаємо за потрібне навести уривок з біографії, яка належить перу цього великого історика, оборонця світлого імені Сірка: "Говорили, що рівного Сіркові не було, не буде і не може бути ніколи, бо на те є закляття самого Сірка: "Хто ляже поряд зі мною, той ще брат, а хто вище мене - той проклят". Подейкували, ніби запорожці після смерті свого славного вождя п'ять років возили його тіло у труні й суходолом, і водою, твердо переконані, що Сірко й мертвий наводить страх на ворогів і що з ним, навіть мертвим, можна перемагати бусурманів. Та й зараз ще діди розповідають, що після смерті Сірка козаки відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і в разі біди виставляли її наперед, приказуючи: "Стій, душа й рука Сіркові з нами!" І на ті слова вороги, мов зайці, тікали геть від козаків. Тільки згодом, коли й сама Січ уже була знесена і все Запорожжя зруйноване, козаки поховали руку Сірка, але не поховали з нею душі його: ні, він не помер, він живе досі, він і тепер воює десь з ворогами Христової віри та козацької вольності".

Про Івана Сірка писали свого часу й видатні українські літописці та історики, наприклад Самовидець, Григорій Граб'янка, Самійло Величко, анонімний автор "Історії Русів", а також польські, німецькі, швейцарські хроніки й газети. Невеликі уривки з деяких зазначених тут творів наводяться в додатку. Вони вияскравлюють добу, в яку жив Сірко, а також змальовують кошового отамана таким, яким його бачили сучасники.

Героїчне життя Івана Сірка й тепер привертає до себе увагу, воно є своєрідним джерелом творчого натхнення. Досить згадати історичні романи й повісті Івана Нечуя-Левицького, Андріяна Кащенка, Володимира Малика, Юрія Мушкетика, поетичні твори Миколи Зерова, Бориса Модзалевського та інші. На кіностудії ім.Олександра Довженка знімається кінофільм, присвячений життю кошового отамана. Сподіваємося, що в Дніпропетровську (Січеславі) буде поставлено величний пам'ятник Івану Сіркові, а в його особі й усім запорожцям, п'яти головним Січам, що стояли на землях сучасної Дніпропетровщини.

О. Юрій Мициик

---

 

ДОДАТКИ

I

З "Історії Русів" 

Сірко сей був в роді своєму людиною незвичайною і єдиною. Він з малочисельним військом своїм завше щасливо воював і був переможцем, не зводячи, однак, ні з ким неправедної війни. Баталії у нього вважалися за іграшку, і жодної з них він не програв. Татари Кримські й Білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями та зайцями. Він декілька разів проходив наскрізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх Татар аж у Кефські гори, де й самі Хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках гірських. Татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в суперечних між собою справах віддавалися на його суд, мовляв: "Як Сірко скаже, так тому й бути". При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів. Одна татарка того аулу, звідкіль відігнали були запорожці худобу, з'явившись до Сірка з малими дітьми, скаржилася йому, що в неї забрано висуджену нею корову, яка у неї одна й була, і "чим же мені годувати дітей?" Сірко зараз вернув увесь табун скотський того аулу і наказав аулові, коли забракне татарчиній корові молока, щоб вони всією громадою дітей її од своїх корів молоком годували, а на одяг їхній дав матері декілька штук з наказом, щоб вони, як виростуть, не воювали з Русаками. Словом кажучи. Сірко був людиною дивовижною і рідких прикмет щодо хоробрості, заповзятливості та всіх військових успіхів; і при достатньому числі війська легко міг зробитися Тамерланом або Чінгісханом, себто великим завойовником. А проте був він і Запорожець, себто рід блазня або навіженого. Одного разу писав до нього Гетьман Самойлович, дорікаючи, що на Запорозьких степах кочують вільно деякі аули Татарські. Він на теє йому відписуючи, що робить так з ласки Війська, з причин недороду в Татар трави і що при такій нагоді і вони інколи од них рівномірною ласкою користуються, закінчив нарешті, тим: "Якби й дідько, пане Гетьмане, допомагав людям у крайній Їх нужді, то гребувати тим не випадає, бо кажуть люди: нужда і закон зміняє. А як ми, живучи з татарами по-сусідськи, допомагаємо одне одному, то се розумному, анітрохи не дивно, а то нам тільки дивно, що ти. Пане Гетьмане, багато коло нас хархируєш, немов твій покійний батенько на хавтурах з парафіянами у Зінькові, чого ми й Вам упрійме бажаємо".

[Історія Русів. - С.225-226].

 

ІІ

З ХРОНІКИ ВЕСПАСІЯНА КОХОВСЬКОГО

Страшний був орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер, перевищуючи цим Дорошенка. А в Криму його ім'я наганяло такий пострах, що орда щодень пильнувала й була готова до бою, ніби Сірко вже напав. Навіть дітей татарських, коли вони плакали і іх не могли заспокоїти, лякали Сірком, кажучи "Сірко йде", і діти замовкали, не плачучи більше. Сірко був гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках і, що найбільша рідкість серед козаків - завжди тверезий. Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, раз у раз бився з татарами, проти яких мав природну й невблаганну зненависть. На обличчі він мав природний знак, ніби шмат пурпуру.

[Historia panovania Jana Kazimiera przez nieznajomego autora wydana z rekorisu przez Eduarda Raczynskiego. - Poznan.1840. -S.245].

 

ІІІ

З ТАЄМНОГО ПОВІДОМЛЕННЯ КОЛИШНЬОГО
ЗАПОРОЗЬКОГО ПИСАРЯ БИХОВЦЯ
ПРЕДСТАВНИКАМ МОСКОВСЬКОГО УРЯДУ
У МОСКВІ 1680 РОКУ

Коли Сірко був кошовим, то від нього не було жодного добра для великого государя. А сказати йому про це ніхто не смів, тому що всі, чи внаслідок волі Божої, чи внаслідок хитрощів якихось, дуже його боялися. Що він намислить, бувало, те й зробить. А якби хто не хотів йому коритися, того б негайно убили, бо у нас всякому вольность. Коли б Сірко на кого скоса глянув, тому без будь-яких розслідувань негайно смерть була б. Сірко не бажав добра великому государеві, тому що, по-перше, був на засланні в Сибіру, а по-друге, через гетьмана Самойловича, від якого Сірку, його дружині та дітям багато неприємностей та образ було і який одібрав у Запорожжя маєтності та промисли і не присилав запасів.

[Яворницьккй Д.Іван Дмитрович Сірко. - С.158-159].

 

IV

ЛИСТ ІВАНА СІРКА ДО ВЕЛИКОГО ВІЗИРЯ
ХАНА МУРАД-ГІРЕЯ
ВІД 14 (4) СІЧНЯ 1680 РОКУ

Найяснiша царська величність (Федір Олексійович. - Ю.М.) московська, вислав свого посла до ханської величності через Запорожжя. А коли (посол) на Кіш цього часу приїхав, то, не затримуючися його, ми відпустили (посла) із своїм провідником до городків (Іслам-Кермену та ін. - Ю.М.). А для того спішили до городків, бо почули про виступ хана з військами (у похід. - Ю.М.). При цій оказії посилаємо вашій вельможності наш особливий уклін з поздоровленнями, бажаючи, щоб завдяки чесній пораді і праці вашої вельможності перед ханською величністю возсіяв між монархами і народами святий мир, про який кожен народ благає Господа Бога. Про нашу ж до ханської величності і всієї держави кримської непорушну дружбу сповіщаємо, що її жодними заходами ніхто розірвати не може. А хоч би ханська ве-личність і не відмовився від задуманого військового походу, ми не через це не хочемо виявляти жодної переміни. Нині ми просимо вашу вельможність лише про заступництво у ханської величності, щоб наші запорізькі посли були без затримки пропущені до нас, а через них хан міг подати нам всіляку надію від військ своїх. Позостаємо при цьому вельможності вашої у всьому зичливий і покірний Іван Сірко, отаман кошовий Війська Запорозького Низового, з товариством. З Коша січня у 4 день 1680.

[М и ц и к Ю., Кравець М. Останній лист Івана Сірка // Борисфен - 1991.-№5.- С.11].

 

V

З ПОВІДОМЛЕНЬ НІМЕЦЬКОМОВНИХ ГАЗЕТ 1680 РОКУ

Варшава, 17 грудня 1679 року.

З України мав його королівська величність звістку, що Сірко добру акцію вчинив над замками, вибудуваними турками проти Запорожжя, а також зробив напад на Крим і там спалив кілька сіл.

* * *

Львів, 20 квітня 1680 року.

 

Сірко також почав шукати собі прихильників, бо він не одержав своєї платні. Але (потім) був задовільнений царем, швидко діставши від нього гроші, а Запоріжжя - харчі. Татари, що перебувають при Хмельницькому, раз у раз підпадають загонами під Київ і чинять великі шкоди. Хмельниченко дошкуляє фортецям, у котрих стоять залоги його королівської величності.

* * *

Львів, 30 серпня.

 

Сірко писав до Самойловича як до козацького гетьмана, просячи допомогти. Той йому послав 10 000 московитського люду від Конотопа та два полки полтавських і миргородських козаків, а до того ще й 500 калмиків. З ними Сірко вирушив на Запорожжя, а що станеться, покаже час. У цьому війську мали козаки вимагати від Самойловича, щоб він поклав булаву. Але той відповів, що він її отримав не з Їхньої, але царської милості й ласки. Але козаки хотіли, щоб гетьманом був ніхто інший, тільки Сірко.

[Leipz. Post-und Ordinar Zeitungen (Лейпціг). - 1680].

* * *

Львів, 29 березня (10 квітня) 1680 року
(повідомлення з Білої Церкви від 19 березня).

 

Полковник Сірко з султаном учинив амністію, тобто пустив у непам'ять (давні справи. - Ю.М.). Він послав своїх послів до московського царя, щоб передати йому: у разі якщо нинішній московитський козацький гетьман Самойлович не буде усунутий і якщо на його місце не поставлять іншого, то він (Сірко) вдається під протекцію і охорону султана.

* * *

Львів, 21 (31) травня 1680 року
(повідомлення з Білої Церкви від 19 травня).

 

Син Сірка мав відбути весілля з дочкою покійного Брюховецького. З цієї причини мали зібратися козаки, які запрошували до себе старого Сірка та Корсу (?). Але той (Сірко) їм відповів, що в нього немає бажання йти на Сибір.

[Ordinari Wochen-Zeitung (Цюріх). - 1680].