Право на Батьківщину. Крим 1944 року
Є злочини проти людяності, що навіки вписуються в світову історію: геноцид вірменів в Османській імперії за часів Першої світової війни і Голодомор 1932-1933 рр. в Україні, Голокост євреїв у Європі під час Другої світової війни та, звичайно ж, насильницька сталінська депортація сотень тисяч людей з політичних і етнічних міркувань. Існує чимало версій щодо дійсних мотивів Кремля стосовно примусового переселення кримських татар з їхньої історичної батьківщини – Кримського півострова до степів Центральної Азії, Сибіру й на Урал.
Що це було насправді: надана війною можливість повного витіснення кримських татар з Криму, яку виношувала ще імперська Росія? Мстива акція відплати чи продуманий геополітичний крок? Цілком очевидно, що депортація кримських татар не була незамінною умовою успішного завершення війни з нацистською Німеччиною в Криму. Але, знаючи маніакальну пристрасть вождя до пошуку винних серед окремих громадян та цілих народів, депортація як акція відплати за нелояльність не здається такою вже неймовірною причиною. Проте є, мабуть, і раціональне пояснення. Депортації народів здебільшого мали характер прикордонної «зачистки» – крім виселених кримських татар, була депортована з місць постійного проживання низка мусульманських і тюркських народів, що в світлі напружених взаємин СРСР і Туреччини (Сталін не виключав війни з нею) виглядає цілком логічно - основний удар припав якраз на народи, які Сталін вважав потенційними "супутниками" Туреччини.
Тому дедалі жорстокішими ставали засади кремлівської позиції щодо окремих націй і народностей, які виступали тією чи іншою формою проти репресивного режиму. Це обґрунтовувалося ситуацією, що склалася, а також безпосередньо власне війною, персоніфікованим у багатьох випадках характером репресивної державної національної політики. Серед заходів покарання «неслухняних і неблагонадійних» етносів усякчас використовувалася й депортація. В усякому випадку, кримські татари не були просто виселені – вони зазнали навмисного створення таких умов життя, що були розраховані на повне чи часткове фізичне й моральне винищення народу з тим, аби про нього забувся світ, а всі власне кримські татари стали манкуртами й забули про те, до якого роду-племені вони належать і в жодному випадку не розраховували на повернення до рідних країв. Це і є справжній геноцид.
За принципом «колективної відповідальності»
Досвід масових «етнічних чисток» у Криму в перші роки німецько-радянської війни (зокрема виселення з півострова 61184 німців у серпні-вересні 1941 р. та 438 італійців у січні 1942 р.) знадобився відразу після повторного захоплення півострова військами 4-го Українського фронту та Окремої Приморської армії.
За даними НКВС-НКДБ, з 10 по 27 квітня 1944 р. було заарештовано 49 членів мусульманських комітетів, створених кримськими татарами під час війни у співпраці з німецькою окупаційною адміністрацією, виявлено 5806 «антирадянськи налаштованих осіб». У середині травня їх кількість зросла до 8 тис. 521 особи. Під час оперативно-чекістських заходів вилучено 6100 одиниць бойової зброї [1].
Факти співпраці окремих представників кримськотатарського народу з нацистським окупаційним режимом у роки війни Сталін хотів використати для реалізації власних великодержавницьких цілей. Через сумнівну лояльність до радянської влади, наявність неросійських національностей на окраїнах комуністичної імперії ставала небажаною. Водночас з’являлася можливість отримати додаткову дешеву робочу силу й скерувати її в інші регіони країни для використання в екстремальних умовах. Відтак, усе кримськотатарське населення опинилося під загрозою виселення.
Пожвавлення соціально-економічного, національного та релігійного життя в перші місяці німецької окупації призвело до виникнення певного прошарку населення регіону різних національностей, які лояльно ставилися до німецької влади. Звісно, серед них були і кримські татари.
Але в той же час киримли брали активну участь у підпільному та партизанському русі. Провали в підготовці кадрів для загонів червоних партизан та розкриття баз із продовольством призвели до жахливих втрат через голод: "Все павшие лошади съедены, партизаны питаются бродячими собаками… употребляют в пищу щавель, траву, листья деревьев... некоторые бойцы начали есть лягушек". Це змушувало вдаватися до реквізицій.
Населення у відповідь створювало загони самооборони, ловило й видавало партизанів окупантам. Але, водночас, документи зберігають чимало прикладів співчутливого ставлення татарських сіл до червоних партизан – приміром, загін Селезньова стояв у селі Бешуй чотири місяці.
Радянські історики називали кількість кримських татар у пронімецьких формуваннях на рівні 9255 осіб [2]. Однак, навіть якщо взяти цифру в 20 тисяч колаборантів [3], це все одно менше, ніж кількість кримських татар, що воювали на фронті в 1941-45 роках за СРСР (понад 35 тисяч осіб).
А у всіх російських пронацистських формуваннях брали участь, за найскромнішими підрахунками, більше мільйона осіб, не рахуючи місцевої поліції. І це при тому, що Крим був окупований увесь, а РРФСР – лише своїми західними околицями.
Проте навіть у ліберальній російській пресі побутують пояснення згаданої трагедії, притаманні тоталітарним часам. Зокрема, кандидат філософських наук О. Ставицький стверджує, ніби депортація є виправданою з огляду на «хвилю ненависті, що піднялася в душах радянських людей при вигляді звірств нацистів. Вона допомогла їм вистояти й перемогти, але не впала на голови німецького населення... Не бачимо ми цього й щодо кримських татар. Більше того, на тлі жахливих звірств, що вчинені нацистами та їхніми прибічниками в СРСР чи американцями у В’єтнамі, акція, проведена за вказівкою Й. Сталіна щодо кримських татар, виглядає просто гуманною» [4].
Якщо застосувати такі самі принципи до мешканців Росії, враховуючи ставлення та політику цієї держави на протязі 300 років її існування щодо сусідів, то всіх її мешканців потрібно б було винищити в корінь.
Насправді ж, як свідчать оригінальні документи, згаданий злочин був задуманий і визрів задовго до травня 1944 р. Першим тривожним сигналом було рішення 1942 р. про депортацію кримських татар у причорноморських районах, ще не окупованих на той час гітлерівцями (Краснодар, Новоросійськ, Таманський півострів). Ця акція була здійснена згідно з Постановою Державного комітету оборони № ГОКО-1828 від 29 травня 1942 р., підписаного Й. Сталіним. Бійці й офіцери Червоної армії, що проходили службу в Північному Причорномор’ї, також підлягали виконанню цієї постанови, що завершилося 14 липня того ж року [5].
А за іншими даними депортація кримських татар була спланована ще раніше – до остаточного залишення Червоною армією півострова. По-перше, ще в травні 1941 р. влада почала депортувати до Казахської РСР кримських татар, які мешкали в Білорусі й Литві. По-друге, наприкінці 1941 р. з частин радянської 51-ї армії, що висадилася на Керченському півострові, було перекинуто до Грузії біля 2 тис. військовослужбовців – кримських татар. За кілька днів їхня чисельність зросла до 2,5 тис. осіб, що ешелонами були спрямовані на найважчі ділянки Карельського фронту, де майже всі загинули. Пізніше на фронті поширювалися чутки, ніби після війни кримських татар вишлють із півострова, а політруки вели відповідну роботу з особовим складом, готуючи громадську думку до закономірності депортації корінного народу Криму [6].
Напередодні війни за офіційними даними етнічний склад Криму мав такий вигляд: [7]
З початком війни кримські татари – дорослі чоловіки разом із представниками інших національностей підлягали мобілізації до Червоної армії. Як зазначалося в доповідній записці заступників наркомів державної безпеки Б. Кобулова й внутрішніх справ І. Сєрова від 22 квітня 1944 р. на ім’я наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії, з Кримської АРСР на той час було призвано понад 35 тис. чол. [8]. З киримли були сформовані й численні підпільні групи на окупованій території, зокрема, в селах Кучук-Озене, Тауаке й Куру-Озене Алуштинського району, Ескі-Юрт Бахчисарайського району та ін.
Секретар Кримського обкому ВКП(б) В. Булатов свого часу наголошував, що переважна більшість кримськотатарського населення лояльно ставилася до радянської влади й після нацистської окупації півострова підтримувала партизанів. Багато кримськотатарських селищ було спалено загарбниками за надання притулку партизанам, зокрема, в с. Кози в січні 1942 р. було розстріляно більше 20-ти мешканців за допомогу червоноармійському десантові в ході невдалої Керченсько-Феодосійської десантної операції. У «Зверненні кримськотатарського народу до ХХІІІ з’їзду КПРС» наголошувалося, що «на фронтах і в партизанських загонах і в підпіллі тільки вбитими кримські татари втратили 26,4 % всього дорослого населення. Лише в одному Південному з’єднанні партизанських загонів Криму, в складі якого було 2300 бійців, біля 30 % становили кримські татари» [9].
Економічна політика, що проводилася окупантами в Криму й зводилася до вивезення якомога більшої кількості продовольства до Третього рейху, спричинила масовий саботаж місцевого селянства. Навесні 1943 р. саме задля його подолання сільські громади були замінені десятидвірками, що пояснювалося нацистською владою нібито прагненням «надати кожному селянинові землю». Водночас репресії, як і посилена гітлерівська пропаганда, відіграли свою деструктивну роль, причому об’єктом особливого інтересу було кримськотатарське населення з огляду на його стійкий опір «тріумфальній ході» радянської влади в 1917-1920 рр. Йому, зокрема, було надано низку матеріальних пільг: розширено розміри присадибних ділянок, відкрито мечеті й спеціальні крамниці, надано продовольчу допомогу й запроваджено податкові пільги тощо. Геббельсівська пропаганда запевняла мусульман, ніби «Гітлер – прямий нащадок пророка Мухаммеда», що прийняв іслам із заповітною мрією «визволити мусульманські народи від чужоземного панування».
Нацисти, виставляючи себе «великими друзями» кримських татар, добилися того, що певна частина останніх повірила в міцність окупаційного режиму. Про витончену політику гітлерівців щодо кримськотатарського населення та їхні методи роботи повідомляв у Політбюро ЦК ВКП(б) і вищезгаданий В. Булатов: «На початку окупації Криму шляхом підступної демагогії й загравання з кримськими татарами, використання буржуазних націоналістів німецькими мерзотниками вдалося деяку їхню частину схилити на свій бік» [10]. На місцях почали створюватися кримськотатарські збройні загони т. зв. «самооборони», їхніх учасників нерідко використовували як провідників у каральних акціях проти радянських партизанів.
Публікації часів горбачовської «перебудови» свідчать про те, ніби в допоміжних підрозділах окупантів на півострові налічувалося приблизно 20 тис. кримських татар, а серед 3783-х партизанів Криму їх лишилося на поч. 1944 р. лише близько 600 чол. Безумовно, що на формуванні військових підрозділів із кримськотатарського населення позначилося й те, що ніхто з керівних радянських працівників не був залишений у підпіллі ні з обкому ВКП(б), ні з Раднаркому Кримської АРСР чи з інших обласних центрів.
Про взаємини кримськотатарського населення й радянських партизанів красномовно свідчить протокол засідання бюро Кримського обкому ВКП(б) від 18 листопада 1942 р. «Про помилки, допущені в оцінці поведінки кримських татар щодо партизанів, про заходи з ліквідації цих помилок і посилення політичної роботи серед татарського населення». У ньому поряд із вказівкою про те, що обком більшовицької партії й НКВС Кримської АРСР на час укомплектування партизанських загонів не залишили в підпіллі жодного з керівних обласних працівників і особливо з числа кримських татар, наголошувалося, що «колишній комісар Центру, кандидат у члени бюро обкому ВКП(б) С.В.Мартинов не справився з покладеними на нього завданнями, відірвався від керівників партизанських загонів, не знаючи справжнього стану справ, неправильно інформував ОК ВКП(б) щодо поведінки кримських татар. Наявні в розпорядженні ОК ВКП(б) факти свідчать про те, що татарське населення багатьох сіл не лише співчутливо ставилося до партизанів, а й активно допомагало їм». На згаданому засіданні було ухвалено рішення «засудити як неправильне й політично шкідливе твердження про вороже ставлення більшості кримських татар до партизанів і роз’яснити, що кримські татари в основній своїй масі вороже настроєні до німецько-фашистських окупантів, як і всі трудящі Криму» [11].
Але з успішним розгортанням Кримської наступальної операції Червоної армії й визволенням Феодосії, Сімферополя та Євпаторії, НКВС і КДБ СРСР 13 квітня 1944 р. ухвалили спільну постанову «Про заходи з очищення території Кримської АРСР від антирадянських елементів». Для цього півострів було поділено на сім секторів і виділено 20 тис. військовослужбовців НКВС.
Тобто, репресивні дії розглядалися Сталіним і його оточенням як неодмінна умова нормального функціонування й зміцнення радянської влади, а наявність неросійських національностей на окраїнах СРСР ставала вкрай небажаною. Розбиратися ж у тому, хто був «ворогом і колабораціоністом», а хто – «своїм і патріотом», для кремлівських лідерів не мало сенсу, хоча сил і засобів для цього в них вистачило б.
Вже 7 травня 1944 р. в доповідній записці Б. Кобулова та І. Сєрова на ім’я Л. Берії повідомлялося:
«Підготовчу роботу з операції вважаємо можливим закінчити до 18-20 травня, а всю операцію – до 25 травня. Для забезпечення майбутньої операції вважаємо за необхідне:
1) виділити в наше розпорядження 2000 вантажних машин, 1500 т автобензину приблизно до 15 травня;
2) для забезпечення прийому майна спецконтингенту відрядити представників відповідних господарських органів Наркомзему, Наркомгазу, Наркомм’ясомолпрому, Наркомхарчопрому...
5) дозволити виселити 330 німців, австрійців, угорців, румун і італійців, які проживають у Криму, а також до 1000 повій з курортів і міст Кримського узбережжя» [12].
Зі свого боку, нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія 10 травня в доповіді Сталіну чітко сформулював: «Враховуючи зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу й виходячи з небажаності дальшого проживання їх на прикордонній ділянці Радянського Союзу, НКВС СРСР виносить на Ваш розгляд проект рішення ДКО про виселення усіх татар з території Криму. Вважаємо за доцільне розселити кримських татар як спецпоселенців у районах Узбецької РСР для використання на роботах як у сільському господарстві – колгоспах, радгоспах, так і в промисловості та на будівництві» [13].
На п’яти машинописних сторінках тексту проекту постанови були роз’яснення з усіх питань організації депортації кримських татар, зазначалися терміни виселення, перераховувалися відомства, відповідальні за виконання завдання уряду тощо. Проект підписав Й. Сталін. Ніколи ще проміжок часу між звільненням від окупації та депортацією не був таким коротким: трохи більше місяця.
11 травня 1944 р. Державний комітет оборони СРСР прийняв історичну постанову № 5859 про виселення кримських татар із Кримської АРСР в Узбецьку СРС. Підставою для депортації у документі вказувалося: «У період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували із частин Червоної армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступали у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, брали участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначалися своїми звірячими розправами щодо радянських партизан, а також допомагали німецьким окупантам в справі організації насильницького угону радянських партизан в німецьке рабство та масового винищення радянських людей» [14]. До 1 червня 1944 р. кримські татари отримували статус «спецпоселенців».
21 та 29 травня 1944 р. були прийняті додаткові постанови про нові переселення татар із Криму в Марійську АРСР, Горьковську, Івановську, Костромську, Молотовську та Свердловську області РРФСР [15].
Наведена нижче діаграма показує у відсотках національний склад депортованих:
«Детатаризація» Криму
Згідно з графіком операція з «детатаризації» Криму мала розпочатися вранці 18 травня. Однак у деяких населених пунктах виселення корінного населення розпочалося пізно ввечері 17 травня.
«З вечора 17 травня 1944 р. у Сімферополі з’явилося багато вантажних машин, – пригадує Ділявер Еннанов. – Їх розмістили по обидві сторони вулиці. Одночасно у місті з’явилося багато-багато солдат. Ми, маленькі хлопчики, бігали вулицями і рахували. Починали і збивалися з рахунку. Чи ми могли собі уявити, для чого вони призначені? У місті не було скасовано комендантської години, і ми з мамою лягли спати раніше. Раптом серед ночі сильний гуркіт у двері. Прокинувшись, я побачив, як заспаній матері офіцер сердитим голосом щось читав на папері. Поряд з ним стояло двоє солдат. Офіцер поспішав. Повідомив, що на збори є 10 хв. (…) Нас вивели з дому в двір. Під дощем в оточенні солдат внутрішніх військ сиділи зі своїм скарбом наші сусіди, також кримські татари. Разом з ними ми просиділи до світанку. Підігнали машини і нас відвезли на окраїну міста, до залізничної станції (…) Пам’ятаю, нас посадили в подвійний вагон № 44. Сльози, стогін, крики – і поїзд рухається з місця. Коли перетинали кордон Криму, всі, хто був в ешелоні, заспівали якусь пісню. Співали і плакали, оглядалися назад» [16].
«На світанку 18 травня 1944 р. нас розбудив гуркіт у двері. Троє озброєних солдат наказали нам швидко зібратися для виїзду. Перелякана мама вирішила, що нас повезуть на розстріл, як німці розстрілювали євреїв. Вона мовчки взяла мене за руку і, не збираючи ніяких речей, пішла до виходу. На щастя, нам трапилися хороші конвоїри. Вони пояснили: вас виселяють, шлях некороткий, беріть із собою все, що зможете взяти» [17].
18 травня 1944 р. нарком НКВС СРСР Л. Берія звітував Й. Сталіну та В. Молотову про початок депортації кримських татар: для завантаження в ешелони підготували 90 тис. осіб, з яких 48 тис. відправили на схід. Наступного дня з усього півострова було зібрано спецконтингент у 165 тис. осіб, з яких 136 412 осіб депортували [18].
Зі свідчень про трагічні обставини здійснення депортації: «Нас виселили з Фрайдорфського району, із сел. Аджіатмак 18 травня 1944 р. Виселення відбувалося дуже жорстоко. В три години ранку, коли діти ще спали, увійшли солдати, щоб ми протягом п’яти хвилин зібралися й вийшли з дому. Нам не дозволили брати з собою ні речей, ні продуктів. З нами так грубо поводилися, що ми думали, що нас на розстріл ведуть. Вигнавши з села, нас протримали голодними цілу добу. Голодували, але з дому нічого не дозволили брати. Стояв суцільний плач голодних дітей. Чоловік воював на фронті. Я була з трьома дітьми.
Нарешті нас завантажили на автомашини й повезли в Євпаторію. А звідти завантажили в товарні вагони, битком набиті, як худобу. Везли нас 24 доби в Самаркандську область, на станцію Зерабулак, звідти вивезли в Хатирчинський район, в колгосп «Правда». Нас змушували ремонтувати приватні кибитки. Ми працювали, голодували. Багато від голоду з ніг падали. З нашого села вивезли 30 родин, з яких вижили неповних 5 родин. І в цих родинах залишились 1 – 2 особи, решта загинула від голоду й хвороб.
Моя племінниця Шейхіслямова Менубе з 8-10 дітьми була вислана з нами, а чоловік її був з перших днів війни в Радянській Армії й там загинув. А родина загиблого воїна загинула в засланні в Узбекистані голодною смертю, лише одна дівчинка на ім’я Пера залишилась живою, але від жаху й голоду, яких зазнала, стала калікою.
Наші чоловіки були на фронті, й нікому було ховати померлих, і часто трупи лежали кілька діб разом із живими» [19].
У звіті 281 окремого стрілецького полку внутрішніх військ НКВС на прикладі Судацького р-ну Кримської АРСР йдеться про те, як відбувалася підготовка та проведення спецоперації: «З 12 по 17 травня підрозділи полку займалися безпосередньою підготовкою до проведення операції – вивчали місцевість гірського району очікуваних дій, наявність прихованих підступів до населеного пункту, місця для розташування вогневих засобів та спостереження, вивчали склад місцевого населення, готували маршрути пересування, визначали місця посадочних площ та пункти зосередження машин (…) Проведення великої підготовчої роботи в підрозділах полку, доведення до всього особового складу конкретного завдання майбутньої операції, дали можливість успішно провести її в короткий період без єдиного випадку якого-небудь спротиву або укриття від населення (…)».
В результаті операції із Судацького р-ну було депортовано 14378 кримських татар [20].
20 травня 1944 р. заступник наркома внутрішніх справ СРСР І. Сєров та заступник наркома держбезпеки СРСР Б. Кобулов у звіті вищому партійно-державному керівництву підвели підсумки проведеної операції – депортація кримських татар була завершена о 16-ій год., за її результатами було переселено 180 тис. осіб. Впродовж трьох діб каральні органи відправили з півострова понад 70 залізничних ешелонів, у кожному з яких було по 50 вагонів, ущент заповнених переселенцями [21].
«По дорозі в Сімферополь проїжджали в темноті пусті села. В кожному з них сумно і страшно вили собаки, вили корови – просто страх брав. У Сімферополі нас битком набили в товарні потяги, можна було тільки сидіти. Проїжджали ми різні міста та села, часто у відкриті двері вагонів летіло каміння, доносилися крики: «Везуть зрадників Батьківщини!», – пригадувала виселенка Лілія Яртубашева [22].
Масштаб депортації видавався сталінському керівництву недостатнім. Тому 21 травня 1944 р. ДКО СРСР прийняв постанову про додаткове переселення з Криму кримських татар.
Враховуючи кількість мобілізованих Головним управлінням формування Червоної армії та спецконтингент, скерований на провідні промислові об’єкти країни, загальна кількість вивезених татар становила 19114 осіб. Під час проведення кампанії з виселення заарештували «як антирадянський елемент» 1137 осіб, за весь час операції – 5989 осіб. Л. Берія наказав своїм емісарам І. Сєрову, Сергієнко та Фокіну залишатися в Криму та забезпечити арешт тих татар, які переховувалися від переселення: «тов. Сєрову необхідно врахувати, що в Криму ні в якому разі не можна залишати татар, які ухиляються від переселення, та інший бандитський елемент». Одночасно виселяли партійних та радянських працівників Криму [23].
Згодом на схід відправили кримських татар, які заселяли інші райони країни. НКВС СРСР вимагало від республік свідчити про наявність на їхніх територіях кримських татар. Дослідники називають різну кількість виселених у 1944 р. кримських татар. За останніми підрахунками – близько 200 тис. осіб [24].
Довга дорога на схід
Примусова депортація кримськотатарського народу, поза всіляким сумнівом, відбувалася в нелюдських умовах. Кримський краєзнавець А. Куркчі дійшов висновку, що в дорозі, а також протягом першої ж зими 1944-1945 рр. загинуло 45% від усієї кількості депортованих: «Ніхто не вів обліку ні загиблим, ні похованим, тільки пам’ять старих людей ще утримує спогади про місця заслань кримських татар». 
За підрахунками дослідників, людські втрати під час перевезення кримських татар ешелонами на схід становили 7889 осіб [25]. У довідці про рух спецпоселенців Криму в 1944–1946 рр. зазначалося, що у перший період серед них загинуло 44887 осіб., тобто 19,6%. Як зазначалося у зведенні із Узбецької РСР, у 1944 р. серед спецпоселенців у республіці померли 16052 особи (10%), у 1945 р. – 13183 особи (9,8%) із загального числа депортованих [26]. Щодо умов проживання на спецпоселенні в Узбекистані: «Влітку страшна спека, епідемія тифу та малярії, укуси зміїв та скорпіонів, а взимку холод та голод забирали тисячі людей. Ми з мамою чудом залишилися в живих після тифу, а малярія мучила нас кожне літо на протязі шести років» [27]. Водночас чисельність кримських татар на спецпоселенні зростала, що пояснювалося як народжуваністю, так і прибуттям їхніх нових нечисленних груп.
«До самої смерті не забуду почуття приниження, коли нас, як стадо тварин, заштовхали в товарні вагони і довгі дні та ночі везли затравлених, завошивлених, голодних. Люди помирали. На коротких зупинках солдати викидали трупи із вагонів. Хоронити було ніколи: паровоз давав гудок і ешелон рухався далі» [28].
«На шляху двері вагону відкривалися на коротких зупинках, коли вважала за потрібне охорона. На зупинках думали про воду… виносили із вагонів покійників. На більш тривалих зупинках із наявних продуктів, хто встиг що схопити з дому, під наглядом конвоїрів готували собі їжу. За два тижні шляху ті, хто витримав це перевезення, страшно вихуділи, завошивіли, стали непізнаваними» [29].
Понад 2/3 виселених кримських татар спрямували в Узбецьку РСР. Перші 7 ешелонів із виселенцями прибули в Узбекистан 1 червня 1944 р., наступного дня – 24; 5 червня – 44; 7 червня – 54 ешелони. Усього до Узбецької РСР було депортовано 35275 сімей кримських татар. Їх прийом був закінчений 8 липня 1944 р., про що доповідав Л. Берії нарком внутрішніх справ Узбекської РСР Ю. Бабаджанов. Географічно розселення було таким: Ташкентська – 56641, Самаркандська – 31604, Андижанська – 19773, Ферганська – 16 тис., Наманганська – 13431, Кашкадар’їнська – 10 тис., Бухарська – 4 тис. осіб [30].
Кримські татари прибули також в Казахську РСР – 2 тис. 426 осіб, Башкірську АРСР – 284, Якутську АРСР – 93 особи, в Горковську область Росії – 2376 осіб, а також Молотовську – 10 тис., Свердловську – 3591 осіб, Іванківську – 548, Костромську область – 6338 осіб [31].
Значну частину кримських татар «передали для трудового використання» на шахтах, заводах та будовах. Більшість з них не мали елементарних умов для життя і праці, багато людей хворіли (від 10 % до 40 %). Станом на 1948 р. у промисловості та сільському господарстві працювало 74097 спецпоселенців із кримськотатарського народу [32].
Щодо режиму управління депортованими кримськими татарами, то варто навести доповідну Л. Берії від 29 травня 1944 р. про прибуття депортованих до Підмосковного вугільного басейну. «У зв’язку з одночасним переселенням татар до Узбецької РСР, – безапеляційно наголошувалося в документі, - вважаю за доцільне прибулих татар утримувати на умовах з мобілізованими свого часу німцями, тобто організованими загонами, на шахтах, з розміщенням і охороною у гуртожитках, ходінням на роботу строєм». Нарком внутрішніх справ СРСР дав згоду на цю пропозицію, поширивши ці правила й на кримських татар, які потрапили до Тульського вугільного басейну.
I це тодi, коли з початку вiйни до Червоної Армiї було мобiлiзовано 54,5% всього дорослого населення. Ще 11% пішли в гори й били німців у складi пiдпiльних i партизанських загонiв.
Кожен четвертий татарин заплатив за перемогу над фашизмом своїм життям. Солдат вермахту Рудольф Вольтант писав додому: «Тут проти нас є багато татар. Я не хотiв би зустрiтися з ними навiть увi снi».
I саме тодi, коли один Герой Радянського Союзу, Сейтвелiєв, пiдривав нiмецькi танки в лiсах Бiлорусi, а iнший - Узеїр Абдурахманов - форсував Днiпро й визволяв наш золотоверхий Київ, народ - власне, жiнок i дiтей - було примусово виселено.
Геройство, ордени та медалi не врятували воїнiв-татар. Пiд наглядом гидких "смершiвцiв" - у штрафних батальйонах - вони завершили вiйну й повернулися до рiдних у... Самарканд, Андижан, Чирчик, Кувасай та iншi узбецькi мiста й мiстечка.
Великий вождь знайшов соцiалiстичному кримськотатарському народовi нову "вiтчизну".
Заступник начальника Відділу спецпоселень НКВД СРСР Мальцев доповідав нагору: «Одеждой и обувью спецпереселенцы не обеспечены, производят впечатление оборванцев, а между тем многие из них на груди носят ордена и медали…»
В місцях депортації опинилися 5 Героїв Радянського Союзу. Станом на 1952 рік тільки в Узбецькій РСР на обліку перебували 6057 учасників Великої Вітчизняної.
Збереглося чимало листів або витягів із них, де кримські татари описують жахи нової батьківщини – «…выселение из Крыма татар есть негласное их убийство. Зачем расстреливать, когда можно людей работой и условиями довести так, что они перемрут».
Етноцид проти народів Криму
Насильницьке переміщення кримськотатарського народу зі споконвічної Батьківщини до Середньої Азії та інших регіонів СРСР супроводжувалося його тотальним пограбуванням. Фактично майно переселенців було конфісковане. Відповідно до постанови ДКО від 11 травня 1944 р. кожній родині дозволили взяти із собою лише «особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд та харчі в кількості до 500 кг». У результаті депортації у кримських татар вилучили: понад 80 тис. будинків, понад 34 тис. присадибних будинків, близько 500 тис. голів худоби, всі запаси продовольства, насіння, саджанців, корму для домашніх тварин, будівельних матеріалів, десятки тисяч тон сільськогосподарської продукції. Було ліквідовано 112 особистих книгозбірень, 646 бібліотек у початкових і 221 у середніх школах. У селах закрили 360 хат-читалень, у міста і райцентрах – понад 9 тис. шкіл і 263 клуби. Були також закриті мечеті в Євпаторії, Бахчисараї, Севастополі, Феодосії, Чорноморському та в багатьох селах. На місце виселених кримських татар на півострів прибули переселенці з України, Воронезької, Брянської, Тамбовської, Ростовської областей РФ – загалом 17040 сімей (62104 особи) [33].
Насильницька депортація позбавляла кримських татар їхнього споконвічного етносоціального та етнокультурного середовища проживання. Хоча офіційно депортований кримськотатарський народ звинувачували у співробітництві з німецькими окупантами, дії комуністичної влади щодо виселення цього народу з півострова були цілком злочинними, адже жоден народ за всіма міжнародно-правовими нормами не може і не повинен бути покараним за злочини, вчинені окремими чи навіть багатьма його представниками. Репресивна політика радянської держави визначила соціальний та демографічний регрес кримськотатарського народу у повоєнний період, поставила його на межу вимирання як національної спільноти. За усіма критеріями депортацію кримських татар у травні 1944 р. можна назвати геноцидом. Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р. визначала ним «дії, здійснені з метою знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку» [34].
Відповідно до постанови ДКО СРСР від 2 червня 1944 р. одночасно з кримськими татарами з Криму виселяли «німецьких посібників з числа греків, вірмен та болгар». З пропозиціями щодо проведення цієї спецоперації звернувся 29 травня 1944 р. нарком НКВС СРСР Л. Берія [35]. Вірменам та болгарам інкримінувалося активне співробітництво з окупантами, грекам – дрібні торгівельні гешефти з німцями. Операція з виселення охопила обидва контингенти і була здійснена упродовж двох днів – 27-28 червня 1944 р. Органи НКВС примусово перемістили з Криму на спецпоселення в Гур’євську, Молотовську, Свердловську, Кемеровську області та в Башкирську АРСР сім’ї греків, вірмен та болгар в кількості 37 тис. 455 осіб (з них: греків – 16 тис., вірмен – 9821, болгар – 12628). Всього у травні-червні 1944 р. з Криму було виселено 225 тис. осіб [36].
Політика етноциду щодо депортованих етносів Криму не обмежувалася лише їх виселенням за межі етнічної території. Відбулася низка антиправових заходів, спрямованих на знищення історичної пам’яті, мови, культури і самосвідомості депортованих народів. Відразу після виселення «антирадянських елементів» з півострову розпочалася ліквідація всього, що нагадувало про етноси, які колись населяли Крим. Майже цілковито була змінена топоніміка півострова. Згідно з указом Президії Верховної Ради РРФСР від 14 грудня 1944 р. [37] були перейменовані райони та районні центри, назви яких були пов’язані з виселеними спецпереселенцями. Зокрема, Ак-Мечетський район був перейменований у Чорноморський, а село Ак-Мечеть – у село Чорноморське, Ак-Щейхський район – в Роздольненський. Усього перейменували 11 районів та районних центрів Криму. За підрахунками дослідників, упродовж наступних років було перейменовано 1 062 села в 26 районах Кримської області [38].
28 листопада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування втікачів.
Починаючи з 1954 р., репресивна політика втратила свою інтенсивність. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.
Внаслідок поганих кліматичних та санітарно-побутових умов, непосильної праці та хвороб у нових місцях проживання кількість кримських татар різко зменшилася. Станом на 1 січня 1953 р. у Радянському Союзі проживало 165 тис. спецпоселенців кримськотатарської національності, з них 46461 чоловіків, 64053 жінки, 50220 дітей [39]. Окрім цього, режим спецпоселень сприяв руйнуванню етнічної єдності, мовної спільності кримськотатарського народу, знецінивши такі норми як право на життя, честь і гідність людини.
Режим спецпоселення для репресованих народів Криму був скасований лише указами Президії ВР СРСР від 27 березня 1956 р. (для кримських греків, болгар, вірмен) та від 28 квітня 1956 р. (для кримських татар) [40]. Законодавчі акти вищого органу державної влади СРСР хоча й передбачали звільнення з-під адміністративного нагляду спецпоселенців з Криму, однак повністю позбавляли їх права на компенсацію втраченого при виселенні майна та забороняли повертатися в місця колишнього проживання. Ця заборона формально діяла до 1974 р., а фактично до 1989 р.
Таким чином, депортація кримськотатарського народу є проявом злочинної сутності національної політики сталінізму й переконливим їй обвинувальним актом. Тому 11 грудня 2005 р. 4-та сесія четвертого Курултаю киримли (кримськотатарського народу) визнала депортацію 18 травня 1944 р. й наступні десятиріччя насильницького утримання кримських татар у місцях вигнання актом геноциду корінного народу Криму.
За основу статті взято роботи:
Олександра Пагіря Територія терору
Володимира Головченко Український інститут національної пам'яті
Список використаних джерел та літератури:
1. Бугай М.Ф. Депортація кримських татар у 1944 р. // Український історичний журнал. – К., 1992. – №1. – С. 34.
2. "20 тыс. крымских татар дезертировали в 1941 году при отступлении" , - ГАРФ. Ф. 9478с. Оп. 1с. Д.248. Л.20-21.
3. Сведения о рекрутировании 9255 крымских татар в дневнике боевых действий 11-й немецкой армии по состоянию на 15 февраля 1942 года.
4. Ставицкий А.В. Переселение крымских татар в контексте логики системы в эпоху великой войны [Електронний ресурс]. – Режим доступу: Русское пространство.
5. Дагджи Т.Ш. Сталинский геноцид и этноцид крымскотатарского народа: документы, факты, комментарии. – Симферополь: ОАО «Симферопольская городская типография», 2008. – С. 21-22.
6. Алядин Ш. Фонари горят до рассвета: роман / пер. с крымскотатарского. – М.: Художественная литература, 1993. – С. 3.
7. Крым национальный: Вопросы и ответы. Вып. 1 / Сост. Н.Г.Степанова. – Симферополь: «Таврия», 1988. – С. 72.
8. Депортация: Берия докладывает Сталину… / Публ. док. Н. Ф. Бугая // Коммунист. – 1991. – № 3. – С. 123-128.
9. Национальный вопрос в СССР. Сборник документов / Составитель Р.Купчинский. – Мюнхен: «Сучасність», 1975. – С. 297.
10. Бугай М.Ф. Депортація кримських татар у 1944 р. // Український історичний журнал. – 1992. – № 1. – С. 32.
11. Там само. – С. 34.
12. «Погружены в эшелоны и отправлены к местам поселений…» Л Берия - И. Сталину / Сост. и примеч. Н.Ф.Бугай // История СССР. – 1991. – № 1. – С. 151.
13. Там само. – С. 152.
14. Сталинские депортации: 1928–1953 / Под общ. ред. акад. А. Н. Яковлева; Сост. Н. Л. Поболь, П. М. Полян. – М.: Международный Фонд "Демократия"; Материк, 2005. – (Россия. ХХ век. Документы). – С. 497.
15. Бугай Н.Ф. Народы Украины в «Особой папке Сталина»/ Ин-т рос. истории РАН. – М.: «Наука», 2006.– С.109-110.
16. Кримські татари. 1944–1994 рр. Статті, документи, свідчення очевидців. – К.: «Рідний край», 1995. – С. 329.
17. Там само. – С. 325.
18. Сталинские депортации: 1928–1953 / Под общ. ред. акад. А. Н. Яковлева; Сост. Н. Л. Поболь, П. М. Полян. – М.: Международный Фонд "Демократия"; Материк, 2005. – (Россия. ХХ век. Документы). – С. 500-501.
19. Там само. – С. 503.-506.
20. Там само. – С. 501-502.
21. Кримські татари. 1944–1994 рр. Статті, документи, свідчення очевидців. – К.: «Рідний край», 1995. – С. 331.
22. Бугай М. Ф.Депортація кримських татар у 1944 р. // Український історичний журнал. – К., 1992. – №1. – С. 36-38.
23. Бажан О. Г. Депортація народів Криму в роки Другої світової війни через призму документів радянських спецслужб // Кримські татари: історія та сучасність (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу): Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 13-14 травня 1994 р.). – К., 1995. – С. 163.
24. Куркчи А. Крымские татары // Отечество: Краеведческий альманах. Т. 1. – М., 1991. – С. 184-196.
25. Наберухін А. І. 1944 рік: детатаризація Криму // Кримські татари 1944–1994 рр. Статті. Документи. Свідчення очевидців. – К., 1995. – С. 11.
26. Хаялі Р. І. Кримськотатарський народ в умовах депортації (1944–1967 рр.). Автореф. дис. канд. Істор. наук. – 07.00.01. – Запоріжжя, 2000. – С. 15-16.
27. Кримські татари. 1944–1994 рр. Статті, документи, свідчення очевидців. – К.: «Рідний край», 1995. – С. 325.
28. Кримські татари. 1944–1994 рр. Статті, документи, свідчення очевидців. – К.: «Рідний край», 1995. – С. 325.
29. Там само. – С. 330.
30. Бугай М. Ф. Депортация народов Крыма: документы, факты, комментарии. – М., 2002. – С.146.
31. Бугай Н.Ф. Народы Украины в «Особой папке Сталина»/ Ин-т рос. истории РАН.– М.: «Наука», 2006. – С.115
32. Бажан О. Г. Депортація народів Криму в роки Другої світової війни через призму документів радянських спецслужб // Кримські татари: історія та сучасність (До 50-річчя депортації кримськотатарського народу): Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ, 13-14 травня 1994 р.). – К., 1995. – С. 163.
33. Овчаренко П. Д. Депортація кримськотатарського народу 1944 // Енциклопедія історії України: Т.2. / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України, Інститут історії України. – К.: «Наукова думка», 2004. – С. 56.
34. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_155
35. Сталинские депортации: 1928–1953 / Под общ. ред. акад. А. Н. Яковлева; Сост. Н. Л. Поболь, П. М. Полян. – М.: Международный Фонд "Демократия"; Материк, 2005. – (Россия. ХХ век. Документы). – С. 508-511.
36. Там само. – С. 510-514.
37. Там само. – С. 520.
38. Могила Д. В. Перейменування назв адміністративних об’єктів в Криму як наслідки депортації 1944 р. кримських татар, болгар, вірмен та греків // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». Том 21 (60). – № 2. – 2008. – С. 301306.
39. Земсков В. Н. Массовое освобождение спецпоселенцев и ссыльных (1954–1960) // Социологические исследования. – 1991. – № 1. – С. 5-7.
40. Кримські татари. 1944–1994 рр. Статті, документи, свідчення очевидців. – К.: «Рідний край», 1995. – С. 79.
