Фонетичні особливості української мови
Пропонуємо Вашій увазі огляд фонетичних та лексичних особливостей української мови (знаком «■» виділено унікальні риси, знаком «▪» виділено збіги з російською).
1. Фонологічні особливості.
1.1. Українська голосна «і» (1), що в церковному письмі передавалася староболгарською літерою «ѣ» («ять»). Аналогічні процеси відбувалися також в «ікавських» хорватських діалектах Далмації та нижньолужицькій мові. Порівняйте:
н. луж.: spěw wěnk wěrny
укр.: спів вінок вірний
1.2. ■ Інший варіант цієї голосної «і» (2) виник із загальнослов’янської фонеми «о» в закритому складі через проміжний стан [ü] = [ÿ]. Порівняйте:
пол.: wół główka panów
укр.: віл голівка панів
В той же час, у відкритому складі при формах з «о»: вола, голови, панові. Індукований, швидше за все, кельтською фонетикою (за спостереженням О. Шахматова), весь живий ряд історичних звукових перетворень о > уо > у > уі > [ÿ] > і зберігся у слов'янському світі тільки в українських говірках: зокрема, проміжний стан [ÿ] досі відомий, крім Сіверщини (к[ÿ]нь, в[ÿ]з, к[ÿ]т, сн[ÿ]п, п[ÿ]зно), також і на Закарпатті (б[ÿ]к ~ боки, р[ÿ]г ~ роги, н[ÿ]с ~ носи) і в гуцульських селах на Сучавщині.
Поширеність цього явища на краях української етномовної території, аж до говірок малих сіл, при тому, що в сусідніх білоруських чи російських говірках нічого подібного немає, дозволяє трактувати цю ознаку як наявність периферійного архаїзму. Тобто, раніше [ÿ] було поширене на всій території між Сіверщиною, Закарпаттям і Буковиною.
1.3. ■ «З огляду на те, що приголосна перед і < ѣ м’яка ("дьіти, пьісня, сьньіг"), а перед і < «о» – тверда, точно як перед "и" (дім, пізно, сніп), ці дві голосні "і" більше не можна вважати позиційними варіантами єдиної фонеми, і вони мають розглядатися, як ДВІ РІЗНІ ФОНЕМИ. На сьогодні це ексклюзивна особливість української мови, яка продовжує в цілком оригінальний спосіб фонологічну опозицію, втрачену в усьому слов’янському просторі майже тисячу років тому» [Cantarini, 175-176].
1.4. Староболгарські літери «і» та «ы» в українській мові утворюють єдину фонему «и», відмінну від російського та білоруського «ы» та подібну до закритого «e» у західноєвропейських мовах. Це унаочнює перехідне становище української мови між південнослов'янськими (де також відбувся збіг «і», «ы» > «и») і північнослов’янськими (де «і» та «ы» протиставлені).
1.5. В однаковий спосіб розвинулися старі «ъ», «ь» > «е» в українській і західнослов'янських мовах (осел, овес, орел, козел).
1.6. Повноголосся: -оро-, -оло-, -ере-, -еле- на місці *or, *ol, *er, *el: ворог, сором, голова, береза, пелена.
1.7. В українській немає редукції: наголошені й ненаголошені голосні звучать однаково напружено (як-от в італійській): перемикачами, непередбачуваного.
1.8. Українській не властиве «акання» (на відміну від рос. і ще більшою мірою білорус.); з поміж географічно східних слов’янських діалектів акання невідоме у північноросійських говірках (Новгород, Псков).
1.9. ▪ Наявний рухомий наголос (на відміну від захінослов'янських мов) – як у російській та білоруській. Укр. земля́ ~ зéмлю, рукá ~ рýку, ногá ~ нóгу, рос. земля́ / зéмлю, рукá/ рýку, ногá/ нóгу. Але рухомий наголос існує також у болгарській, сербській, хорватській: skrìven/skrivèna, savíjati/sàvijam.
1.10. Розвиток -ри- < -ръ: дрижати, гриміти, як і в білоруській мові.
1.11. Однією із найяскравіших рис української мови у фонології приголосних є розвиток зі старого проривного «г» фаринґеального щілинного приголосного «h» (так зване українське «г»: голова, гурт; у середньовіччі з'явився новий g: ґрунт, ґанок, ґава).
1.12. Український приголосний «р» переважно твердий: гірко, серга, буквар.
1.13. В українській розвинувся протетичний «в» (вухо, вуса, вулиця). Відмічається також у білоруській, польській і серболужицькій.
1.14. В українській існують приголосні фонеми «дз», «дж» (дзвін, джміль).
1.15. Зі сполучень ль, нь, сь, зь, дь, ть, жь, чь, шь, ць перед йотованими голосними розвинулися специфічно українські довгі м'які фонеми: зілля, знання, волосся, пониззя, підборіддя, життя, збіжжя, клоччя, піддашшя, міццю.
1.16. ■ Групи звуків «зк», «ск» стали масово «зьк», «ськ»: низький, міський.
1.17. У кінці слова і перед приголосною стара «л» розвинулася у «в» (пішов, півтора), яке стало губно-губним ґлайдом [ў= w]: сказав, винятків, умов. Тут виразна аналогія зі словенською.
1.18. В українській перед «е» і в кінці слова губні приголосні стверділи (кров, степ, голуб, верф, сім, вісім). Це явище поєднує українську з білоруською, південно- і західнослов’янськими мовами (пор. нлуж. gołub 'голуб', cerw 'черв', пол. gołąb), але рос. кровь, степь, голубь, верфь, семь, восемь, теперь.
1.19. ▪ В українській, білоруській і російській існує «вставне л» (люблю, сплю, сплять, ловлю, ловлять, куплю, роблю, дивлюся, земля, сиплю, ставлю, ставлять – але рос. любят, спят, ловят, ставят; біл. любяць); наявне також у мовах інших слов'ян: серб. земла, хорв. zemlja, кашуб.-словінс. grable 'граблі', kwonopla, польс. діал. grobla, нлуж. grobla.
1.20. В українській немає цокання (з фінського субстрату): чапля, чіпляти.
1.21. В групах «дзвінкий + глухий» немає асиміляції: близько, тяжко.
1.22. В українській немає оглушення приголосних у кінці слова (дуб, низ, книг).
1.23. ▪ Втрата носових голосних: укр. дуб, суд, зуб, вус; п'ять, сяду – як у рос. дуб, суд, зуб, ус; пять, сяду та у південнослов'янських (не як у пол. dąb, sąd, pięċ, siądę).
1.24. ▪ Перехід *gv́, kv́ > zv, cv: укр. цвіт, цвісти, ст. звізда 'зірка' (але і квіти, квітнути, як у західнослов'янських); в рос. цвет, цвести, звезда; білор. цвет, цвесць, звязда (трапляється і у географічно південних слов'янських).
1.25. ▪ Спрощення груп *tl, dl> л: укр. молитва, шило, мило (як у рос., білор., південнослов'янських і в нижньолужицьких діалектах: rało, žrěło, wiły, kśiło, jězdźiło); лише у запозиченнях ковадло, простирадло, бидло, падло (білор. мыла, кавала, вёў ~ вяла, плеў ~ пляла).
1.26. Немає пом'якшення перед «е», «і»: укр. не, десять, текти, сила (у рос. н(ь)е, д(ь)есять, т(ь)ечь, с(ь)ила), болг. не, десет, тека, сила; макед. не, десет; хорв. ne, deset, teċi, sila; словен. desêt, téči, síla.
1.27. ▪ Звуки «ч», «дж» на місці *tj, *dj, *kt': свічу, піч, їжджу, [меджа], ходжу, саджу (і в білор.) (але сажу, хожу, езжу у рос.)
1.28. ▪ Початкове «о-» існує на місці je-: озеро, олень, осика, осінь, ожина, одиниця, Омелян, Остап (але рос. ежевика, единица, Емеля, Евстафий).
1.29. ■ У род. відм. односкладових слів лоб, рот збережено -о-: лоба, рота (рос. лба, рта).
1.30. ▪ Відсутні складотворчі -r̥ -, -l̥ - (і у пол., луж., болг.; не як у чес. krk, plch, Brno, Plzeň; -r̥ -, -l̥ - є у серб., хорв., словен.; тільки -r̥ - є у словац., макед.). Укр. торг, довгий, рос. торг, долгий (болг. търг, дългий)
1.31. В українській розвинувся протетичний г- (гострий, горіх, гарбуз, гармата, га, гайгай, Ганна) (є у білоруській і серболужицьких).
1.32. Відсутність перенесення наголосу у місцевому відмінку на прийменник (не як в рос. і нлуж.: нá гору, пó полю; pód goru, na poli; пор. і рос. нáверх, пó верху).
1.33. Початкові як- (не как-) у питальних і відносних займенниках як, який, яка, яке, які.
1.34. Початкові ро-, ло- (робота, рости, розум, роз, лодка) відповідають ра-, ла- у болг., мак. (работа, растя, разум, раз-, ладия; так і в рос.).
1.35. ■ Збереження старого іє. -р на кінці складу (матір).
1.36. У кількох словах етимологічне -о- > -а- (багато, гаразд, хазяїн, чабан, халява, каламутний).
1.37. ■ Зміна етимологічного -е- > -а- (барліг, зблякнути, залізо, залоза, часник, Гарасим, Палажка), а також початкових jе- > jа- (ялина, Яким, Ярема, Явтух, Явдоха, Явдоким; пор. 1283: Ярусалим).
1.38. Розвиток приставного «і», «о» (іржа, іржавий, іржати, імла, імлистий, олжа), також. білор. (іржа, імгла, імглісты, ілгун, ілгаць), але рос. ржа, мгла, лгун.
1.39. ■ Афереза голосної (мати, грати, сповідь, голка, Гнат, Сидір, Панас, Ларіон, Настя, Катерина).
1.40. ■ Зміна етимологічного -е- > -о- (чотири, шостий, чого, чоло, щока, пшоно).
Російська літературна мова має збіг із українською у 8 з цих 40 фонологічних рис. Зрештою 32(!) ознаками із 40(!) українська ВІДМІННА від російської. Більше того, з цих 32 ознак 8 рис є унікальними(!), властивими виключно українській мові. Інші 24 ознаки нашої мови не тільки відрізняють її фонетику від російської, але й єднають українську із рештою слов'янських мов!
Так, відсутність редукції (риса 7) єднає українську з усіма слов'янськими, крім російської та словенської; відсутність цокання (риса 19) поєднує українську з усіма слов'янськими, крім російської, білоруської та польської (частково); відсутність акання (риса 8) – спільна риса української з усіма слов'янськими, крім білоруської та російської (лише у північних говірках російської також немає акання). Історичний збіг «і», «ы»> «и» (риса 4) єднає українську з усіма західнослов'янськими мовами, ствердіння губних і «р» (риса 12) – з усіма південнослов'янськими, наявність фаринґеального «г»(h) (риса 11) – з центрально-слов'янськими. Історичний розвиток «і» < ѣ (риса 1) поєднує українську з нижньолужицькою (spěw, wěnk, wěrny [spіw, wіnk, wіrny]) і хорватською (в «ікавських» діалектах), розвиток «і» < «о» (риса 2) – українську з обома лужицькими, чеською, словацькою і польською, у яких ця риса існує в історично попередньому стані: nóž, mój [u]; nóż, mój [u]; nůž, můj [u]; nôž môj [uo]. Усе це слов'янські, статистично достовірні відмінності, відсутні у «русскому язику».
© Дмитро Пташка
Джерело: gazeta.ua
У статті використаний матеріал із наукової праці Костянтина Тищенко «Правда про походження української мови»
