Мовознавство

Слово випалює з літер Мова
вічний гончар

- Станіслав Шевченко

Фонетичні особливості української мови

slovotvirПропонуємо Вашій увазі огляд фонетичних та лексичних особливостей української мови (знаком «■» виділено унікальні риси, знаком «▪» виділено збіги з російською).

1. Фонологічні особливості.

1.1.    Українська голосна «і» (1), що в церковному письмі передавалася староболгарською літерою «ѣ» («ять»). Аналогічні процеси відбувалися також в «ікавських» хорватських діалектах Далмації та нижньолужицькій мові. Порівняйте:

                     н. луж.: spěw  wěnk   wěrny

                     укр.:     спів   вінок   вірний

1.2. ■ Інший варіант цієї голосної «і» (2) виник із загальнослов’янської фонеми «о» в закритому складі через проміжний стан [ü] = [ÿ]. Порівняйте:

                     пол.: wół  główka  panów

                     укр.: віл  голівка  панів

В той же час, у відкритому складі при формах з «о»: вола, голови, панові. Індукований, швидше за все, кельтською фонетикою (за спостереженням О. Шахматова), весь живий ряд історичних звукових перетворень о > уо > у > уі > [ÿ] > і зберігся у слов'янському світі тільки в українських говірках: зокрема, проміжний стан [ÿ] досі відомий, крім Сіверщини (к[ÿ]нь, в[ÿ]з, к[ÿ]т, сн[ÿ]п, п[ÿ]зно), також і на Закарпатті (б[ÿ]к ~ боки, р[ÿ]г ~ роги, н[ÿ]с ~ носи) і в гуцульських селах на Сучавщині.

Поширеність цього явища на краях української етномовної території, аж до говірок малих сіл, при тому, що в сусідніх білоруських чи російських говірках нічого подібного немає, дозволяє трактувати цю ознаку як наявність периферійного архаїзму. Тобто, раніше [ÿ] було поширене на всій території між Сіверщиною, Закарпаттям і Буковиною.

1.3. ■ «З огляду на те, що приголосна перед і < ѣ м’яка ("дьіти, пьісня, сьньіг"), а перед і < «о» – тверда, точно як перед "и" (дім, пізно, сніп), ці дві голосні "і" більше не можна вважати позиційними варіантами єдиної фонеми, і вони мають розглядатися, як ДВІ РІЗНІ ФОНЕМИ. На сьогодні це ексклюзивна особливість української мови, яка продовжує в цілком оригінальний спосіб фонологічну опозицію, втрачену в усьому слов’янському просторі майже тисячу років тому» [Cantarini, 175-176].

1.4. Староболгарські літери «і» та «ы» в українській мові утворюють єдину фонему «и», відмінну від російського та білоруського «ы» та подібну до закритого «e» у західноєвропейських мовах. Це унаочнює перехідне становище української мови між південнослов'янськими (де також відбувся збіг «і», «ы» > «и») і північнослов’янськими (де «і» та «ы» протиставлені).

1.5. В однаковий спосіб розвинулися старі «ъ», «ь» > «е» в українській і західнослов'янських мовах (осел, овес, орел, козел).

1.6. Повноголосся: -оро-, -оло-, -ере-, -еле- на місці *or, *ol, *er, *el: ворог, сором, голова, береза, пелена.

1.7. В українській немає редукції: наголошені й ненаголошені голосні звучать однаково напружено (як-от в італійській): перемикачами, непередбачуваного.

1.8. Українській не властиве «акання» (на відміну від рос. і ще більшою мірою білорус.); з поміж географічно східних слов’янських діалектів акання невідоме у північноросійських говірках (Новгород, Псков).

1.9. ▪ Наявний рухомий наголос   (на відміну від захінослов'янських мов) – як у російській та білоруській. Укр. земля́ ~ зéмлю, рукá ~ рýку, ногá ~ нóгу, рос. земля́ / зéмлю, рукá/ рýку, ногá/ нóгу. Але рухомий наголос існує також у болгарській, сербській, хорватській: skrìven/skrivèna, savíjati/sàvijam.

1.10.   Розвиток -ри- < -ръ: дрижати, гриміти, як і в білоруській мові.

1.11.  Однією із найяскравіших рис української мови у фонології приголосних є розвиток зі старого проривного «г» фаринґеального щілинного приголосного «h» (так зване українське «г»: голова, гурт; у середньовіччі з'явився новий g: ґрунт, ґанок, ґава).

1.12.   Український приголосний «р» переважно твердий: гірко, серга, буквар.

1.13. В українській розвинувся протетичний «в» (вухо, вуса, вулиця). Відмічається також у білоруській, польській і серболужицькій.

1.14.   В українській існують приголосні фонеми «дз», «дж» (дзвін, джміль).

1.15.   Зі сполучень ль, нь, сь, зь, дь, ть, жь, чь, шь, ць перед йотованими голосними розвинулися специфічно українські довгі м'які фонеми: зілля, знання, волосся, пониззя, підборіддя, життя, збіжжя, клоччя, піддашшя, міццю.

1.16. ■ Групи звуків «зк», «ск» стали масово «зьк», «ськ»: низький, міський.

1.17.   У кінці слова і перед приголосною стара «л» розвинулася у «в» (пішов, півтора), яке стало губно-губним ґлайдом [ў= w]: сказав, винятків, умов. Тут виразна аналогія зі словенською.

1.18.   В українській перед «е» і в кінці слова губні приголосні стверділи (кров, степ, голуб, верф, сім, вісім). Це явище поєднує українську з білоруською, південно- і західнослов’янськими мовами (пор. нлуж. gołub 'голуб', cerw 'черв', пол. gołąb), але рос. кровь, степь, голубь, верфь, семь, восемь, теперь.  

1.19. ▪ В українській, білоруській і російській існує «вставне л» (люблю, сплю, сплять, ловлю, ловлять, куплю, роблю, дивлюся, земля, сиплю, ставлю, ставлять – але рос. любят, спят, ловят, ставят; біл. любяць); наявне також у мовах інших слов'ян: серб. земла, хорв. zemlja, кашуб.-словінс. grable 'граблі', kwonopla, польс. діал. grobla, нлуж. grobla.

1.20.   В українській немає цокання (з фінського субстрату): чапля, чіпляти.

1.21.   В групах «дзвінкий + глухий» немає асиміляції: близько, тяжко.

1.22.   В українській немає оглушення приголосних у кінці слова (дуб, низ, книг).

1.23. ▪ Втрата носових голосних: укр. дуб, суд, зуб, вус; п'ять, сяду – як у рос. дуб, суд, зуб, ус; пять, сяду та у південнослов'янських (не як у пол. dąb, sąd, pięċ, siądę).

1.24. ▪ Перехід *gv́, kv́ > zv, cv: укр. цвіт, цвісти, ст. звізда 'зірка' (але і квіти, квітнути, як у західнослов'янських); в рос. цвет, цвести, звезда; білор. цвет, цвесць, звязда (трапляється і у географічно південних слов'янських).

1.25. ▪ Спрощення груп *tl, dl> л: укр. молитва, шило, мило (як у рос., білор., південнослов'янських і в нижньолужицьких діалектах: rało, žrěło, wiły, kśiło, jězdźiło); лише у запозиченнях ковадло, простирадло, бидло, падло (білор. мыла, кавала, вёў ~ вяла, плеў ~ пляла).

1.26. Немає пом'якшення перед «е», «і»: укр. не, десять, текти, сила (у рос. н(ь)е, д(ь)есять, т(ь)ечь, с(ь)ила), болг. не, десет, тека, сила; макед. не, десет; хорв. ne, deset, teċi, sila; словен. desêt, téči, síla.

1.27. ▪ Звуки «ч», «дж» на місці *tj, *dj, *kt': свічу, піч, їжджу, [меджа], ходжу, саджу (і в білор.) (але сажу, хожу, езжу у рос.)

1.28. ▪ Початкове «о-» існує на місці je-: озеро, олень, осика, осінь, ожина, одиниця, Омелян, Остап (але рос. ежевика, единица, Емеля, Евстафий).

1.29. ■ У род. відм. односкладових слів лоб, рот збережено -о-: лоба, рота (рос. лба, рта).

1.30. ▪ Відсутні складотворчі -r̥ -, -l̥ - (і у пол., луж., болг.; не як у чес. krk, plch, Brno, Plzeň; -r̥ -, -l̥ - є у серб., хорв., словен.; тільки -r̥ - є у словац., макед.). Укр. торг, довгий, рос. торг, долгий (болг. търг, дългий)

1.31. В українській розвинувся протетичний г- (гострий, горіх, гарбуз, гармата, га, гай­гай, Ганна) (є у білоруській і серболужицьких).

1.32.   Відсутність перенесення наголосу у місцевому відмінку на прийменник (не як в рос. і нлуж.: нá гору, пó полю; pód goru, na poli; пор. і рос. нáверх, пó верху).

1.33.   Початкові як- (не как-) у питальних і відносних займенниках як, який, яка, яке, які.

1.34.   Початкові ро-, ло- (робота, рости, розум, роз­, лодка) відповідають ра-, ла- у болг., мак. (работа, растя, разум, раз-, ладия; так і в рос.).

1.35. ■ Збереження старого іє. -р на кінці складу (матір).

1.36. У кількох словах етимологічне -о- > -а- (багато, гаразд, хазяїн, чабан, халява, каламутний).

1.37. ■ Зміна етимологічного -е- > -а- (барліг, зблякнути, залізо, залоза, часник, Гарасим, Палажка), а також початкових jе- > jа- (ялина, Яким, Ярема, Явтух, Явдоха, Явдоким; пор. 1283: Ярусалим).

1.38. Розвиток приставного «і», «о» (іржа, іржавий, іржати, імла, імлистий, олжа), також. білор. (іржа, імгла, імглісты, ілгун, ілгаць), але рос. ржа, мгла, лгун.

1.39. ■ Афереза голосної (мати, грати, сповідь, голка, Гнат, Сидір, Панас, Ларіон, Настя, Катерина).

1.40. ■ Зміна етимологічного -е- > -о- (чотири, шостий, чого, чоло, щока, пшоно).

Російська літературна мова має збіг із українською у 8 з цих 40 фонологічних рис. Зрештою 32(!) ознаками із 40(!) українська ВІДМІННА від російської. Більше того, з цих 32 ознак 8 рис є унікальними(!), властивими виключно українській мові. Інші 24 ознаки нашої мови не тільки відрізняють її фонетику від російської, але й єднають українську із рештою слов'янських мов!

Так, відсутність редукції (риса 7) єднає українську з усіма слов'янськими, крім російської та словенської; відсутність цокання (риса 19) поєднує українську з усіма слов'янськими, крім російської, білоруської та польської (частково); відсутність акання (риса 8) – спільна риса української з усіма слов'янськими, крім білоруської та російської (лише у північних говірках російської також немає акання). Історичний збіг «і», «ы»> «и» (риса 4) єднає українську з усіма західнослов'янськими мовами, ствердіння губних і «р» (риса 12) – з усіма південнослов'янськими, наявність фаринґеального «г»(h) (риса 11) – з центрально-слов'янськими. Історичний розвиток «і» < ѣ (риса 1) поєднує українську з нижньолужицькою (spěw, wěnk, wěrny [spіw, wіnk, wіrny]) і хорватською (в «ікавських» діалектах), розвиток «і» < «о» (риса 2) – українську з обома лужицькими, чеською, словацькою і польською, у яких ця риса існує в історично попередньому стані: nóž, mój [u]; nóż, mój [u]; nůž, můj [u]; nôž môj [uo]. Усе це слов'янські, статистично достовірні відмінності, відсутні у «русскому язику».

© Дмитро Пташка

 Джерело: gazeta.ua
У статті використаний матеріал із наукової праці Костянтина Тищенко «Правда про походження української мови»

Мовознавство, Мова vs Язык

Допомога проекту

На сайті 10 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені