Битва на Синіх Водах 1362 р.

Восени 1362 року  литовсько-русинське (руське) військо в складі військових загонів з Литви, Полісся, Волині та північної Білорусі, якими командував великий князь Ольгерд [Альгірдас, Algirdas], завдало нищівної поразки військам Золотої Орди на березі р. Сині води (сучасна річка Синюха на Кіровоградщині, на околиці сучасного районного центру Новоархангельське), завдяки чому Київ та українські терени колишньої Русі було остаточно звільнено від татарського панування.

У 1362 році Волинь і Полісся перебували в складі Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського (ВКЛ), на чолі якого стояв великий князь Альгірдас або по-слов'янськи Ольгерд.

Старший син великого князя Гедиміна [Гядімінас, Gediminas] народився 1296 року. У віці 24 років став князем Вітебським в Білорусі, у 1345 році за підтримки свого брата Кейстута [Кястутіс, Kęstutis] позбавив влади у Вільнюсі Євнута [Яунутіс, Jaunutis] й став новим великим князем ВКЛ.

Одружений на русинці, князь Ольгерд провадив дуже активну східну політику, зокрема 1357 року до складу ВКЛ входило усе Східне Полісся, включно з Черніговом, Новгородом-Сіверським та Брянськом. Поширення влади литовських князів до Прип’яті й Тетерева створювало досить гарні стратегічні умови для подальшого звільнення Сіверщини та Київщини. Однак міцна влада Золотої Орди унеможливлювала просування литвинів на південний схід.

Великий князь Литви Ольгерд та його брат Кейстут, який опікувався литовською політикою в Жемайтії, уклали мирну угоду з Німецьким Орденом (тевтонці), що дозволило зосередити значні військові сили на південно-східних кордонах держави.

Геополітичні зручності

У 1359 році помер хан Бердибек, і в Золотій Орді почалися усобиці, що розкололи й ослабили державу. Це була слушна нагода для литовського війська розпочати наступ на Південь. Розв’язка відбулася в 1362-му році. Влітку татарський хан Мамай вирушив походом на Сарайаль-Джедід на Поволжі. Цим не забарився скористатися Великий князь Ольгерд. Його війська здійснили похід на Схід у район річки Тихої Сосни й захопили місто Коршев. Поселення, напевно, на той час відігравало у татар роль митного чи складського пункту. Напрямок наступу було обрано не випадково. В цю пору року ординці, як правило, залишали сухий степ і переміщувалися в зону ризикованого кочування – лісостеп. Отже, князівській армії не треба було розшукувати ворожі поселення в широкому степу. Мамай своїм походом на Волгу відрізав правителів улусів, які були його ворогами, від центру Золотої Орди й залишив сам на сам із литовсько-русинським військом. Відсутність великої кількості вояків, котрі у цей час якраз перебували на Волзі, забезпечила швидку перемогу війську ВКЛ. Найважливішим стратегічним здобутком походу було те, що Чернігово-Сіверщина та Східна Київщина, а через них і внутрішні райони Великого князівства Литовського, відтепер були надійно захищені від татарського вторгнення.

Осіння кампанія

Восени того ж року Ольгерд зібрав велике військо у складі 20-25 тис. вояків. Князь особисто очолив війська, що вирушили у відкритий степ у напрямку міста Торговиці. Сучасні археологічні дослідження свідчать: у XIV ст. це було велике і розвинуте місто.

Сильною стороною армії Великого князівства Литовського була наявність постійного кінного війська, служба в якому була обов’язковою для кожного феодала-землевласника. Багаті ж феодали повинні були озброїти за свій рахунок також кінний загін під власним прапором (корогвою). Тому ординці не змогли скористатися своєю перевагою — багато-чисельною кіннотою, оскільки литовці мали як легку, так і важко-озброєну, по суті лицарську, кінноту. Причому литовці становили приблизно половину своїх кінних військ. Друга ж половина кіннотників і майже всі піхотинці — це були війська русинських (сучасних українських та білоруських) удільних князів, які й керували своїми полками під час походів та боїв.

Супротивниками з'єднаних литовсько-русинських сил виступало троє татарських беїв, або, як їх називають пізніші літописи, «цариків»: Кутлубах-солтан (Кутлуг-Бей), Качибирей-солтан (Хаджи-Бей) і Диментер-солтан (Димитр) — правителі Кримської, Перекопської і Ямболукської (Джамбойлуцької) Орд, що виділилися у першій половині XIV ст. з колишнього улусу Ноґая і контролювали Поділля та степи Північного Причорномор'я.

Історичні джерела вказують, що обидва війська стрілися восени 1362 року на переправі через Дніпро біля річки Сині води (сучасна Синюха) поблизу селища Торговиці теперішньої Кіровоградської області.

Торговиця на карті України (позначено червоним) - найімовірніше, саме тут відбулася битва, яка звільнила Русь iз-під влади Золотої Орди

Битва на Синіх водах: перебіг

Отже в районі річки Сині Води війська Великого князівства Литовського перестріли чамбули татарських беїв. Татари вишикувалися трьома полками, намагаючись оточити супротивника. Проте Ольгерд використав тактику того ж таки Данила Галицького – розділив військо по фронту на кілька тактичних одиниць. Це дало змогу не тільки збільшити фронт, але й створило можливості для флангових обстрілів степовиків і контратак. Напевно, литовсько-українське військо своїми флангами спиралося на якісь природні перепони (пагорби, струмки тощо), які нині годі знайти. Принаймні тільки цим можна пояснити відсутність під час битви обхідних маневрів з боку кочівників.

Перед початком битви князь Ольгерд ділить усю свою армію на 6 загонів і розташовує її півколом по відношенню до ординців, аби дати можливість зосередженим на них арбалетникам фланкувати ординців.

Татари йшли в атаку своєю швидкісною кіннотою, що не знала рівних у степових битвах. Головна мета ординців - знищити центральні загони литовських і русинських воїнів, щоб зруйнувати бойове шикування й дезорганізувати армію супротивника.

Однак несподівано для татар військо Ольгерда розступилося перед їхньою кіннотою - пропускаючи її вперед і при цьому нещадно обстрілюючи з обох боків.

Завдавши сильних втрат супротивнику, князь Ольгерд наказав розпочати контрнаступ.

От як цей епізод описав польський хроніст Мацей Стрийковський: «Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом із луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів зі стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля».

У бій пішла важка литовська кіннота. Загартовані у численних боях із "залізними" тевтонцями, литовські кіннотники продавили легку татарську кінноту, а піші загони армії Ольгерда намагалися її оточити.

Ординці не витримують удару й тікають, литовсько-русинське військо переслідує їхні залишки. На полі битви під Синіми Водами гинуть усі троє ординських султанів.

Синьоводська битва: наслідки

Внаслідок Синьоводської перемоги українські землі були звільнені від 122-річного золотоординського іга. Київське, Подільське та Чернігово-Сіверське князівства увійшли до складу Великого князівства Литовського (Волинь мала литовського князя ще з 1340 року). Й хоча небезпека з боку Золотої Орди продовжувала існувати й періодичні напади степовиків залишалися звичайним явищем, проте відновити свою владу над Руссю (Україною) хани вже не змогли.

Новим князем Києва став син Ольгерда Володимир, а Велике князівство Литовське перетворюється на найбільшу державу Європи, влада якої поширюється на всі білоруські та більшу частину українських земель колишньої Русі, сягаючи Причорномор'я.

Водночас на Галичині стверджується влада Польської корони, а залешанські терени московщни залишаються під татарською п`ятою ще довгі-довгі роки, бо навіть ще за Петра І Москва платила так звані "поминки" Кримському хану.

ДОВІДНИК:

Скіфське коло

Маневр, який Мацей Стрийковський назвав «танцями півколом», використовувався багатьма кочовими племенами. Одна з його назв, «скіфське коло», сама собою свідчить про давність цього простого винаходу. Нескладний і до часу безвідмовний маневр полягав у тому, що 30–50 легко озброєних лучників наближалися до рядів су противника й, вишикувавшись один за одним, мчали галопом по колу, засипаючи ворога стрілами. Зазвичай старший командував, яка ділянка фронту має обстрілюватися – найчастіше це були 1–3 ворожі воїни в першому ряду, яким не пощастило привернути до себе уваги. Втім, маневр кочівників мав успіх лише у разі зіткнення з ворогом, котрий стояв непорушно, ховаючись за щитами. Напевне, князь Ольгерд це розумів, тож постійно маневрував підрозділами й ударив по ворогові з флангів. Необхідність стріляти на всі боки зруйнувала саму ідею скіфського кола. До того ж, поки монголи кружляли перед литовсько-руським військом, цілячись у кількох вояків, усі інші могли майже безкарно обстрілювати їх із арбалетів. А ця зброя, як відомо, мала кращі прицільні якості та більшу далекобійність, ніж лук. Монголам не поталанило.

Піхотинці-арбалетники, які ховалися за широкими щитами. Щоб натягнути тятиву арбалета (на Русі ця зброя називалася "самостріл" або "куша"), сил людських рук було замало. На цій реконструкції арбалетник показаний у момент зведення тятиви: впершись ногою у спеціальне стремено на кінці арбалету, він присідає і чіпляє натяжний гак до шкріяного ременя на поясі. Після цього воїн виправляється, тримаючи арбалет ногою і тягнучи гак і тятиву угору всією силою іншої ноги і спини. Після зведення зброї він вкладе арбалетний болт, який зараз тримає в зубах, у паз - і пошле палкий привіт ворогам.

Джерела:

Ігор Свірин, спеціально для ІЦ "Полісся"

Борис Черкас, "Український тиждень"