Велике князівство Литовське в ХІІІ - XIV ст.

Після утвердження татарської зверхності центральні та північні терени майбутньої України - Київське, Переяславське, Турово-Пінське й Чернігово-Сіверське князівства - на ціле століття сходять у тінь. Поштовхом до їхньої нової з'яви на історичній арені стає несподівана активність маленької войовничої Литви, мешканців якої давньоруські літописці поблажливо називали «людьми з боліт».

Уперше про «литву» згадують під 1009 р. німецькі писемні джерела, окреслюючи цією назвою племінне угруповання балтів, які заселяли південно-східні регіони сучасної Литви та прилеглі терени Білорусі між річками Німаном і Вілією. У XII ст. полоцькі, вітебські й менські князі використовували литовські дружини у власних походах; вірогідно, литовські племена були якийсь час підпорядковані Полоцьку. Проте мірою ослаблення руських князівств Литва починає перетворюватися на самостійну військову силу: хроніки Генриха Латиша відомо, що між 1201-1236 рр. литовські племінні князі (куніґаси) вже самі здійснили низку добичницьких походів на землі Тевтонського Ордену, Польщу, Полоччину й Смоленщину.

Гедимін (лит. Gediminas, біл. Гедымін, *бл.1275 - †1341) — Великий князь Литовський (1316-1341), титулував себе також «Король Литвинів й Русі». Син Будивида, брат Витеня. Засновник династії Гедиміновичів.

У середині XIII ст., коли на Русь накотилася велика степова хвиля, Литва теж не уникла випробування. Воно прийшло У подобі рицарів-хрестоносців, творців двох держав на балтійському узбережжі - Тевтонського Ордену (більш-менш сучасна Прусія) та Ливонського Ордену (нинішні Латвія й Естонія). У 1237 р. обидва ордени об'єдналися, висунувши за стратегічну мету підпорядкування Жемайтії - північно-західного терену теперішньої Литви, яка розділяла території обох держав. Орденська загроза примусила аморфні племінні союзи згуртуватися у міцну, боєздатну й агресивну одиницю, готову не лише до відсічі рицарям-хрестоносцям, але й до розширення кордонів, аби потенційно примножити власні сили. Перші звістки про об'єднання кількох литовських племен під владою князя Міндовґа припадають на 1240-ві рр.; до «держави Міндовґа» від самого початку ввійшло й Середнє Понімання, або так звана Чорна Русь, із містами Новогрудок, Гродно, Слонім та ін. (зокрема, в Ново-грудку якийсь час була й Міндовґова резиденція). У 1251 р. литовський «куніґас» навіть охрестився за католицьким обрядом і був коронований, але невдовзі — у чергових перипетіях воєн з Орденом — зрікся і християнства, і корони, оскільки потребував підтримки язичницької знаті. Після загибелі Міндовґа (1263) розпочалася тривала боротьба за владу, переможцем із якої аж у 1295 р. вийшов Вітенас — представник одного з племінних княжих родів. За його правління (1295— 1315) Литовська держава набула окресленіших форм, проте ЇЇ остаточне зміцнення припало вже на часи володарювання Вітенасового брата Ґедиміна (1316-1341), який уперше почав титулувати себе «великим князем литовським, руським і жемайтійським», об'єднавши під своєю зверхністю окрім литовських і жемайтійських племінних князів іще й декого з володарів руських князівств на території сучасної Білорусі.

Найхарактернішою прикметою цього політичного утворення, яке сам Ґедимін називав «королівством литвинів і русинів», був етнічно-віросповідний симбіоз язичників-балтів та їхніх сусідів-слов'ян. І коли спочатку йшлося передусім про згадане вже Понімання, де виразного етнічного кордону поміж балтами й слов'янами не існувало ніколи, то згодом поступово, шляхом запрошень на княжі столи й династичних переплетень, Литовська держава стала втягувати в себе решту білоруських князівств, у тому числі значніших: Полоцьке, Вітебське, Менське, Заславське та ін. Розширення його території на південь, на землі майбутньої України, теж навряд чи можна кваліфікувати як завоювання у точному значенні цього слова. Скажімо, перехід до литовської держави Підляшшя і Турово-Пінщини вже за правління Вітенаса (1295-1315) стався за невідомих обставин і цілком непомітно на загальнополітичному тлі. Ще спрямованішим стає рух на південь за Ґедиміна - засновника династії Ґедиміновичів, із якої вийшло кілька потужних княжих родів, які з останньої чверті XIV ст. осядуть на Волині й Київщині.

Гедимін та Ольгерд - «збирачі руських земель»

Між 1316 і 1320 р. починається зближення Литви з галицько-волинськими князями, скріплене шлюбом Гедимінового сина Любарта з дочкою володимирського князя Андрія Юрійовича. Після загибелі близько 1323 р. князя Андрія та його брата Лева, останніх Романовичів, Гедимін, згідно з пізнішою леґендою, нібито здійснив збройний похід на Волинь, що сучасні литуаністи заперечують. Із певністю можна сконстатувати лише те, що литовські претензії до галицько-волинської спадщини (коли такі справді були) успіхом не увінчалися: у 1324 р. волинські бояри запросили на престол Болеслава, племінника покійних Лева й Андрія Юрійовичів, сина їхньої сестри та мазовецького князя Тройдена. Зближення між ним і Гедиміном фіксується у 1331 р. - завдяки шлюбові Болеслава з дочкою Гедиміна Офкою. Врешті, отруївши нелюбого їм Болеслава, волинські бояри у 1340 р. запрошують на княжий стіл уже згаданого Ґедимінового сина Любарта - зятя Романовичів, що був охрещений під іменем Дмитро. В підсумку тривалих воєн за галицьку спадщину, як уже згадувалося, Волинська та Берестейська землі були визнані династичною власністю роду Гедиміна. Щодо Києва, то Існує легендарний переказ про Ґедимінів похід сюди нібито в 1320 р., - як і у випадку з Волинню, недостовірний. Реальні сліди просування литовців на Подніпров'я сягають другої половини 1340-х, коли Ґедиміновому синові Ольгерду, тодішньому великому князеві литовському, був підпорядкований, серед іншого, Любеч із волостю. Тоді ж, У 1340-х, скориставшись з ослаблення Золотої Орди, інший Ґедимінів син Коріат-Михайло розпочинає просуватися на Поділля - обшир, що оформився в самостійну адміністративно-територіальну одиницю вже за татарських часів, охоплюючи простір між Дніпром і Дністром зі сходу на захід та між Россю й Чорним морем - з півночі на південь. Коріат та його сини утверджуються передусім у західній частині цього регіону, або так званому Малому Поділлі, що обіймало околиці Кам'янця [нині Кам'янець-Подільський], Смотрича, Червонограда, Скали й Бакоти.

Ольгерд (лит. Algirdas, біл. Альгерд, *бл.1296 - † 24 травня 1377) — син Гедиміна, Великий князь Литовський (1345-1377)

Тим часом після смерті Гедиміна (1345) у Великому князівстві Литовському встановлюється співправління двох його синів - Ольгерда й Кейстута: Кейстутові підлягали Жемайтія, Литва і традиційно пов'язана з нею по-німанська Чорна Русь, а Ольгердові - решта руських земель. Тож саме за Ольгерда Ґедиміновича (1345-1377) відбулося приєднання до Великого Князівства Чернігово-Сіверщини та Наддніпрянщини. Цьому чималою мірою посприяв політичний розкол у Золотій Орді, яка впродовж 1359-1380-х рр. була ареною запеклої міжусобної війни, врешті розколовшись на дві взаємоворожі половини й поступово втрачаючи підвладні території (наприклад, саме у 1359 р. у межиріччі Нижнього Дунаю та Дністра виникло Молдавське князівство). На зламі 1350-1360-х рр. Ольгердові вдалося витиснути ординців із Гомельщини, Чернігівщини, Переяславщини. Помітну роль у цьому відіграла битва на р. Синіх Водах [нині р. Синюха, в околицях Ново-Архангельська Кіровоградської обл.], що сталася, вірогідно, між 24 вересня — 25 грудня 1362 року. Військо Ольгерда, який особисто брав у ній участь, складалося не лише з його рицарів, а й із загонів боярства Київщини та Чернігово-Сіверщини, Поділля й відділів Любарта з Волині. Супротивниками з'єднаних русько-литовських сил виступало троє татарських беїв, або, як їх називають пізніші літописи, «цариків»: Кутлубах-солтан (Кутлуг-Бей), Качибирей-солтан (Хаджи-Бей) і Диментер-солтан (Димитр) — правителі Кримської, Перекопської і Ямболукської (Джамбойлуцької) Орд, що виділилися у першій половині XIV ст. з колишнього улусу Ноґая і контролювали Поділля та степи Північного Причорномор'я. Перемога на Синіх Водах, як припускають одні історики, відсунула межі територій, підвладних Золотій Орді, на Дніпрі до порогів, а на Дністрі — до його чорноморського гирла.

Велике князівство Литовське за Ольгердовичів і Вітовта

Створене без помітних завойовницьких зусиль Велике князівство Литовське було державою, в якій титульний народ, у суті речей, тільки назвою і був представлений. Близько 90% його населення складали русини, тобто майбутні білоруси й українці, а співвідношення території, заселеної ними й литовцями, на першу третину XV ст. обраховують як 12:1. Коли згадаємо, що литовська мова на той час іще не була писемною, стане зрозумілою стрімка кар'єра в цій державі «руської» мови: саме вона стала мовою двору й органів управління, а руські традиції публічного побуту й інститути влади, дещо модифікувавшись, утвердилися як загальновизнані.

До кінця XIV ст. Велике Князівство залишалося конгломератом регіонів із дуже строкатим статусом, обіймаючи: домен великого князя; «збезкняжені» землі, підпорядковані його намісникам; службові княжіння васалів великого князя; врешті — удільні князівства тих чи тих представників правлячої династії. До останніх, зокрема, належали й Київське, Новгород-Сіверське, Волинське та Подільське князівства. Київським та сіверським удільними володарями стали сини великого князя Ольгерда - Володимир і Дмитро-Корибут; на Волині княжив Ольгердів брат Любарт, а після Любарта - його син Федір; на Поділлі утвердилися Коріатовичі, сини Ольгердового брата Коріата Гедиміновича.

Їхні удільні князівства були своєрідними „державами в державі”. Гедимінових нащадків зобов'язувала «покора», тобто визнання зверхності великого князя литовського, а в решті питань вони розпоряджалися «з повним правом і панством». Охрещених за православним обрядом, по-одружуваних із руськими княжнами, привчених до традицій місцевого побуту Гедиміновичів не сприймали як завойовників, навпаки — вони перебували у доброму порозумінні з руською знаттю, що вважала їх «своїми» князями й цілком підтримувала їхню незалежну щодо Вільна позицію. Для прикладу, власну монету бив у Києві Володимир Ольгердович, титулуючися «з Божої ласки князем Київським», тобто суверенним володарем; мало зважав на великого князя Дмитро-Корибут Ольгердович, проводячи власну зовнішню політику в партнерстві з близькими сусідами по прикордонню - московським і тверським князями; не надто обтяжували себе обов'язком «покори» на далекому Поділлі брати Коріатовичі, заклопотані сусідством татар. По руських князівствах розгортаються масштабні фортифікаційні роботи, ініційовані новими правителями. У Києві в другій половині XIV ст. на високому пагорбі над ремісничим Подолом і Княжою Горою з наказу Володимира Ольгердовича виростає міцний замок із дубових колод, що проіснував із певними перебудовами аж до середини XVII століття. За Любарта Гедиміновича зазнає суттєвої модернізації Луцький замок, споруджений наприкінці XIII - у першій чверті XIV ст.: надбудовується ще по одному ярусу до його веж і на 3-4 метри піднімаються замкові стіни, обладнані бійницями, пристосованими для вже поширеної на той час вогнепальної зброї. Вражає розмах оборонного будівництва на Поділлі, започаткованого при Коріатовичах, особливо — докорінна перебудова фортеці й міських укріплень неприступного Кам'янця та Скали Подільської. З усього цього видно, що Гедиміновичі не почувалися на Русі людьми тимчасовими.

Не помітно змін і в становищі корінних мешканців. Адже залишилися в силі руські закони й звичаї, від кінця XIV ст. підтверджувані в договорах («рядах») великого князя з місцевими землевласниками та городянами. За боярами-воїнами закріплено їхні землі, з яких належить служити збройну службу на виклик удільного князя; по містах, як і давніше, живе торговий і ремісничий люд у «праві міському руському». Врешті, стрімко підносяться багатство та вплив Церкви, яка отримала в особі новонавернених язичників щедрих благодійників. Наприклад, на кошти Коріатовичів відновлюється з руїн Бакотський скельний монастир. Ревним патроном Києво-Печерського монастиря стає Володимир Ольгердович, похований згодом в Успенському соборі головної святині Русі. Про погляд київського князя на свою роль у церковному житті свідчить такий красномовний епізод: коли в 1383 р. константинопольський патріарх висвятив на київську митрополію Діонісія, чия кандидатура з політичних міркувань була небажана для князя, Володимир наказав ув'язнити новопоставленого ієрарха, заявивши йому: «Пішов єси на митрополію в Царград без нашого повеління».

Владислав II Ягайло (Ягелло, пол. Władysław II Jagiełło, лит. Jogaila) (*1362 — †1 червня 1434) — Великий князь Литовський (1377–1381, 1382–1386) і польський король (1386–1434), Володар та спадкоємець Русі (Руського королівства)

Тож невідомо, як склалася б у майбутньому доля України, і чи не існувало б сьогодні на її обширі кількох незалежних держав, що виросли з князівств литовської удільної доби, якби не випадок, котрий із багатьох причин став переломним. У 1370 р. помер без нащадка чоловічої статі останній польський король із династії Пястів Казимир III. За підтримки польських рицарів на престол було зведено його племінника Людвика Угорського. Він теж не мав синів, але, роблячи поступки рицарству-шляхті, добився згоди на те, щоби престол успадкувала одна з його дочок. Так після його смерті (1382 р.) на троні опинилася онука Казимира III Ядвіга, коронована 1384 р. у віці заледве 11 років. Проте, згідно з польськими звичаями, владу можна було обійняти лише «по мечу»: королева царствує, не правлячи, - і після довгих дебатів придворні магнати вирішили запросити за чоловіка для юної Ядвіги найперспективнішого партнера у боротьбі з Орденом - тодішнього великого князя литовського Ягайла Ольгердовича. А платою за польську корону мусило стати визнання її зверхності над Великим князівством Литовським. Така акція мала зміцнити розхитане внутрішніми незгодами Польське королівство і водночас влаштовувала Ягайла, чиї власні позиції виглядали досить непевно. Передсмертна воля Ольгерда, який, умираючи (1377), заповів престол не старшому синові, а одному з молодших, та ще й від другої жінки, викликала збройну протидію старших Ольгердовичів - полоцького князя Андрія та брянського Дмитра. Водночас, розчищаючи дорогу до влади, Ягайло наказав убити свого дядька й опікуна Кейстута (1382), лідера литовських язичників, що ставило молодого князя в опозицію до Жемайтії — оплоту язичництва: саме звідси у 1383-1384 рр. за допомогою Ордену почав наступати Кейстутів син Вітовт. І хоча хиткої домовленості вдалося досягти, але перспективи Ягайлового правління складалися туманно.

У цій ситуації Ягайло радо пішов назустріч польській пропозиції. Тож 14 серпня 1385 р. в Креві [нині містечко Гродненської обл. в Білорусі], у присутності польських послів та своїх братів-свідків, Ягайло підписав пункти зобов'язання, серед яких два найголовніші - «привернути свій народ до святої Католицької Римської Церкви» й «навіки приєднати» [applicare] землі Литви й Русі до Польського королівства. Текст зобов'язання не уточнював, що йшлося про язичників Литви, а не християн грецького обряду, тож маємо тут чи не перший камінь у фундамент майбутніх непорозумінь. 15 лютого 1386 р. під іменем Владислава Ягайло прийняв хрещення за латинським обрядом, після чого був обвінчаний з Ядвігою і коронований у Кракові pro domino et rege Regni Poloniae [«як пан і король Королівства Польського»]. Віднині він мав об'єднувати в одній особі владу короля Польщі й великого князя литовського.

Перший пункт зобов'язання — охрестити язичників-литовців - Ягайлові вдалося виконати швидко й без ускладнень: наприкінці 1386 - на початку 1387 р. розпочалася акція хрещення останніх язичників Європи й було створене перше єпископство з центром у Вільні. Натомість політичний аспект унії уже в 1386 р. став проблематичним, наштовхнувшись на опозицію Андрія Ольгердовича, князя полоцького, а в 1389 р. - на спротив знаті Литви й Чорної Русі. Опозицію очолив Вітовт Кейстутович, двоюрідний Ягайлів брат і конкурент у боротьбі за великокняжий престол. Після низки збройних сутичок Владислав Ягайло у 1392 р. змушений був визнати Вітовта своїм довічним намісником, а 1398 р. той проголосив себе повновладним великим князем литовським під номінальною зверхністю польського короля, чим фактично розірвав Кревську унію.

Вітовт (Вітовт Великий) (лит. Vytautas, біл. Вітаўт, *1350 - †27 жовтня 1430) — литовський князь з династії Гедиміновичів; син Кейстута, племінник Ольгерда і двоюрідний брат Ягайла. Великий князь Литовський, Руський та Жемайтійський (1392-1430); король гуситів у 1422-1427 роках (обраний на Чаславському сеймі 1422 року)

Людина непересічних політичних та військових талантів, Вітовт Великий (як його прийнято називати у литовській традиції) упродовж свого майже 40-літнього (1392-1430) правління зумів поставити аморфний конгломерат земель, що склався в Ольгердову добу, у більшу залежність від великого князя. Жертвами ініційованих ним централізаторських акцій стали й володарі руських (українських) удільних князівств. Упродовж 1393-1395 рр. Вітовт одного за одним позбавляє влади вже згаданих Федора Любартовича Волинського, Володимира Ольгердовича Київського, Дмитра-Корибута Ольгердовича Сіверського, Федора Коріатовича Подільського. На їхнє місце були посаджені або намісники (як у Луцьку), або залежні від Вітовта князі-державці (як у Києві, де від кінця XIV до 30-х рр. XV ст. порядкували литвини Гольшанські: Іван, його син Андрій та онук Михайло). Так тривало до смерті Вітовта (1430 р.), який твердою рукою придушував сепаратистські настрої, а в столичному Вільні оточив себе придворною знаттю-католиками, намагаючись із Церкви зробити міцний підмурівок для держави.

Авторитету Вітовту додавала й показна зовнішня політика. З'єднаним польсько-литовським силам (що мали у своєму складі також київську, кременецьку і стародубську корогви) вдалося розгромити рицарське військо Ордену у знаменитій битві 15 липня 1410 р. під с. Грюнвальдом [литовське Жальґірис; нині на території Ольштинського воєводства Польщі]. Дипломатичним відлунням цієї перемоги стала пропозиція «чеських станів» передати корону померлого в 1419 р. без спадкоємців Вацлава IV Владиславу Ягайлу, а той, своєю чергою, переадресував запрошення Вітовту. «Намісником Чеського королівства » з руки Вітовта став у 1422 р. один із його племінників - Зиґмунд Корибутович, син Дмитра-Корибута Ольгердовича Сіверського. Чеська акція не набула розвитку, бо їй активно протидіяв німецький імператор, який, утім, запропонував як своєрідну компенсацію великому князеві литовському королівську корону, офіційно заявивши про це на так званому «з'їзді монархів» у Луцьку. Сам акт коронації планувався на 8 вересня 1430 р. у Вільні, куди вже навіть почали з'їжджатися високі гості: великий московський князь, обидва магістри Ордену та ін. Проте за наказом Владислава Ягайла, противника піднесення Великого князівства Литовського до рангу незалежного королівства, послів імператора, які везли до Вільна корону, перехопили, і коронування довелося відкласти. Вітовту не судилося його дочекатися: півтора місяці по тому, 27 жовтня р., він раптово помер.

У пам'яті мешканців Великого князівства Литовського Вітовт перетворився на символ закону й справедливості — певну точку відліку «доброї старовини», з якої розпочалося впорядкування держави. На посилання до його авторитету натрапляємо ще й у XVI ст. - у часто вживаній документами формулі: «Як було за князя Вітовта». А невдовзі після його смерті анонімний русин, автор панегірика «Похвала князю Вітовту», називаючи покійного «славним царем», піднесено писав: „Не мощно ісповідати, ні писанію передати діла великого господаря, яко не мощно нікому испитати висота небесная й глубина морская...”

Однак володаря-спадкоємця, рівного за силою Вітовту, не знайшлося. Відтак по його смерті негайно розпалося й збите докупи великокняжою волею державне утворення. На довгі роки країна впала у вир династичної війни, що оголила її доти тамовані внутрішні суперечності й сформувала дві протиборчі течії, очолені представниками двох гілок роду Гедиміна. Цей розподіл опосередковано віддзеркалив неоднорідність складових частин держави, однією з яких було її первісне, переважно литовське ядро, а другою - терени колишніх руських князівств, незрівнянно більші за територією та за чисельністю населення. Показово, проте, що в цьому протистоянні вже не мало значення, що на чолі «Русі» стояли такі самі Гедимінові нащадки, як і на чолі «Литви». Асимільовані руським оточенням, вони зберігали зв'язок із Вільном хіба у вигляді символічного династичного знаку, а насправді репрезентували інтереси та настрої місцевих еліт. Непевна рівновага політичного паритету захиталася вже тоді, коли владу обійняв ставленик «Литви » Вітовт, що висувало литовську й чорно-руську знать на чільне місце. Ще більше порушила її крута політика нового великого князя, спрямована на ліквідацію удільної автономії руських околиць. А оскільки головну ставку у своїх починаннях Вітовт робив на підтримку Польщі та Католицької Церкви, це додатково посилювало незадоволення руських аристократів. Відтак, після смерті авторитетного правителя відцентровий рух швидко вилився у війну за великокняжий престол, що з 1432 по 1438 р. точилася між молодшим братом Вітовта Зиґмундом Кейстутовичем та наймолодшим з Ольгердових синів, братом Владислава Ягайла Свидригайлом.

Джерело:

Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України. Н.Яковенко \ Київ, Вид-тво. „Критика”, 2005.,- 584 с.