Битва за Дебальцеве 2015 року

Битва за Дебальцеве є однією з ключових подій у протистоянні України російській агресії, розпочатій Росією у 2014 році анексією Криму та окупацією частин Донецької і Луганської областей. Вона мала значні як військові, так і політичні наслідки.

2015 рік розпочався для України загостренням обстановки російськими військами в районі Донецького аеропорту і Дебальцеве, із застосуванням важкого озброєння і артилерії, що повністю суперечило існуючим Мінським домовленостями. В результаті таких дій, до 31 січня, склалася вкрай важка ситуація в районі «Дебальцівського виступу» де противник вирішив вклинитися в оборону української армії з метою оточити угруповання українських військ в Дебальцеве.

Безпосереднє керівництво ЗСУ в районі Дебальцево, здійснював командувач Сектора «С» полковник Таран. Йому підпорядковувалися всі командири частин і підрозділів ЗСУ, які брали участь в цій операції: саме йому вони доповідали і саме від нього отримували накази. Штаб сектора знаходився в самому Дебальцеве. У свою чергу, полковник Таран, підпорядковувався безпосередньо командуванню АТО, яке тоді очолював генерал Попко, а начальником штабу АТО був генерал Сирській. Штаб АТО знаходився в Краматорську і формально, підпорядковувався СБУ, але де факто, в питаннях ведення бойових дій - безпосередньо Генеральному штабу.

Загальна чисельність особового складу ЗСУ, що несли службу безпосередньо в районі Дебальцівського виступу, в лютому 2015 року складала близько 4 700 військовослужбовців, а також близько 500 осіб від Національної гвардії, Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки України.

У складі угруповання Сектору “С” нараховувалося:

120 танків;
530 бойових броньованих машин;
180 артилерійських систем;
65 реактивних систем залпового вогню.

Силам АТО у Секторі “С” протистояло угруповання російських військ загальною чисельністю понад 10 000 осіб. У його складі нараховувалося:

170 танків;
280 бойових броньованих машин;
290 артилерійських систем;
110 реактивних систем залпового вогню.

Загострення на Сході України, завдяки українським дипломатам, не залишилося непоміченим європейськими лідерами. Так, 5 лютого, Президент Франції Ф. Оланд і Канцлер Німеччини А. Меркель зустрілися з Президентом України П. Порошенком з метою виробити єдиний підхід в питанні примусу В. Путіна до переговорів і подальшої деескалації конфлікту. А вже 6 лютого в Москві відбулася тристороння зустріч лідерів Німеччини і Франції з Путіним. В результаті переговорів було досягнуто домовленостей про те, що 9 лютого, в Мінську, почне роботу робоча група в «Нормандському форматі» на рівні заступників міністрів закордонних справ, метою якої буде вироблення основних положень майбутніх домовленостей. А вже 11 числа повинні будуть зустрітися лідери країн «Нормандської четвірки» для узгодження остаточних позицій і підписання «Мінських угод».

Починаючи з 5 лютого, всі дії протиборчих сторін в районі Дебальцевого були спрямовані на те, щоб створити «сприятливі умови» для майбутніх переговорів. Путін поставив завдання російським військам, в найкоротший термін і за всяку ціну, оточити угруповання українських військ в Дебальцевому, що дозволило б йому диктувати умови українській стороні в Мінську і, по суті, торгувати життями українських солдатів.

ВУГЛЕГІРСЬК.

Ситуацію дуже ускладнювало те, що напередодні, а саме у ніч на 30 січня, через безвідповідальні дії деяких українських підрозділів, противник зайняв ключовий населений пункт – смт. Вуглегірськ, що зробило ситуацію критичною, для українських частин. Це сталося завдяки тому, що підрозділи 13 окремого мотопіхотного батальйону, які спільно з підрозділами Національної гвардії та Міністерства внутрішніх справ виконували завдання в опорних пунктах на околиці міста самовільно без бою залишили ввірений опорний пункт, чим створили всі передумови для захоплення міста окупантами. Перехід населеного пункту в руки росіян кардинально змінив розстановку сил і вимагав від ЗСУ рішучих дій, що б не допустити розвитку успіху росіянами. До того ж, із захопленням населеного пункту Вуглегірськ, російські війська отримували можливість вогнем артилерії максимально ускладнити пересування військового і цивільного транспорту по трасі Дебальцеве – Бахмут. Група роти МВС «Світязь» та протитанкова батарея 44 ОАБР зайняли територію інтернату на околиці Вуглегірська і три доби, знаходячись в оточенні, обороняли її.

Вже з ранку 31 січня 1 БТГР 30 ОМБР разом із підрозділами НГУ з двох напрямків пішли у наступ на противника. Але східна група, не отримавши належної підтримки від підрозділів НГУ (70 чоловік замість 400), змушена була відступити.

У ніч на 1 лютого протитанкова батарея 25 ОМПБ під керівництвом старшого лейтенанта Ткачука (позивний "Зона") самовільно залишила свої позиції разом з військовою технікою, зброєю і боєприпасами. Свого безпосереднього командира старший лейтенант інформував смс-повідомленням, що виводить батарею з небезпечного місця. Підкорятися вимозі керівництва АТО повернутися до місця виконання бойового завдання відмовився. Колону було зупинено Військовою службою правопорядку аж у місті Ізюм Харківської області.

У суді обвинувачений Ткачук вину визнав повністю. Що самовільно залишив місце служби і поле бою під час бою, відійшов від займаних позицій, ухилився від бою і відмовився повернутися до місця виконання бойового завдання. Ткачука було засуджено до шести років позбавлення волі. За іронією долі, він потрапив під амністію як учасник бойових дій. На підставі Закону України "Про амністію у 2016 році" його було звільнено від відбування призначеного покарання.

Але є в цій історії місце й для подвигу. Четверо людей не покинули позицію і залишилися виконувати поставлене бойове завдання. 

Командир гармати солдат Олександр Чекмаз, старший навідник протитанкової гармати сержант Віталій Черниш, солдати Ігор Павлович і Роман Різниченко. Ще троє повернулися до них, все ж таки покинувши караван, який втік з поля бою.

Ризикуючи життям, розуміючи, що їхній командир проявляє боягузтво, вони залишилися на позиції. Без вогневої підтримки, маючи у своєму розпорядженні лише одну 100-мм протитанкову гармату МТ-12 "Рапіра", вони знищили два танки противника, який розпочав наступ, скориставшись тим, що більша частина бійців з позиції відбула. Всі семеро вижили.

Противник почав атакувати українські сили одразу з трьох різних напрямків. Ворог зайняв село Калинівка і командні висоти по рубежу Вуглегірськ – Лозове.

НІКІШИНЕ.

Згідно оцінок майора 128-ї бригади Дениса Лесняка, основним фактором падіння оборони цього району стала втрата контролю над Нікішиним. Це відбулося після ротації у Нікішиному, коли туди зайшов один з батальйонів територіальної оборони замість розвідвзводу. Дії БТО призвели до загрози розділення угрупування українських військ на декілька малих оточень. Так одна з рот 25 ОМПБ залишила опорний пункт «Андрій» та відступила до опорного пункту «Станіслав». Після втрати Нікішиного, в оточення потрапив Рідкодуб і погіршилася обстановка на «Балу», який був напрямом головного удару противника. Інший батальйон територіальної оборони оголив фланги роті 15 ОГПБ, внаслідок чого три опорні пункти довелося переміщувати вже в саме Чорнухине. Через сильні обстріли «Станіслав» був заблокований.

Зранку 6 лютого частини підрозділів 30 ОМБР та 120 ОГПБР разом з підрозділом спеціального призначення починають наступ з Дебальцевого. Штурмова група протягом 6 годин утримувала позиції. Проте 14 та МР 30 ОМБР, а також 2 рота батальйону НГУ «Донбас» відмовилися виконувати завдання. Тим часом противник наростив сили та витіснив українських вояків з опорного пункту.

В результаті цих втрат було відкрито доступ до самого Дебальцевого, базовий табір українських військ одразу почав зазнавати не тільки обстрілів з РСЗВ, але й з мінометів.

ЛОГВИНОВЕ.

Після втрати Вуглегірська на західному фланзі контрольованого українською стороною коридору між Артемівськом і Дебальцевим з'явилася діра. Над Дебальцевським угрупованням нависла загроза оточення. Щоб цього не допустити, командувач сектором «С», прийняв рішення про розгортання батальйону С. Собко, уздовж траси М130, на ділянці дороги між Дебальцеве і Логвинове. Таким чином, була створена система опорних пунктів сусідом праворуч для яких, став спостережний пункт 54 окремого розвідувального батальйону в селі Логвинове. Спостережний пункт був посилений протитанковим взводом з двома протитанковими ракетними комплексами 9К111 «Конкурс» на базі БРДМ-2.

За командою Начальника Генерального штабу — Головнокомандувача ЗСУ, для підриву дамби в районі Світлодарська та усіх мостів були відправлені інженерні групи та група спецпризначення 73 морського центру спеціальних операцій. Це було зроблено з метою недопущення захоплення цих об’єктів противником та переправи через річку Карапулька.

До нападу на Логвинове начальником штабу генерал-майором А. Сирськім була поставлена ​​задача розвідці 73-го МЦ перевірити рубіж Калинівка/Миронівка (за яким були невеликі річки і болотиста місцевість) на виявлення танконебезпечних напрямків.

2 лютого такий напрямок було виявлено групою капітан-лейтенанта Ковальчука. Була виявлена ​​дамба, на якій було видно сліди танків. Лівіше по руслу був виявлений угрузлий танк, який, мабуть, намагався переїхати річку по броду. Поруч в посадці перебувала група розвідників противника. Про цю ситуацію було повідомлено полковнику Тарану і генерал-майору Сирському. Спочатку полковник Таран відмовився видавати вибухівку для підриву дамби Після конфлікту з Сирськім Таран таки погодився видати .

Отримавши 4 кумулятивні заряди КЗ-4 та близько 400 кг тротилу для підриву дамби, капітан-лейтенант Ковальчук висунувся з групою на вантажівці "Урал". Під'їжджаючи до дамби, вимкнули фари і пересувалися на каганцях. Ковальчук виїхав на дамбу, встановив КЗ-4 і від'їхав. В цей час група розвідників 73-го МЦ відкрила вогонь зі стрілецької зброї і гранатометів по наглядовому пункту противника, щоб перешкоджати його стрільбі по "Уралу". Підірвавши КЗ-4, вантажівка під'їхала до дамби і шість розвідників вивантажили майже 400 кг тротилу в вибиті шурфи менш ніж за 4 хвилини. Від'їхавши в сторону, Ковальчук підірвав дамбу, привівши її у непридатний для переїзду техніки стан. Власне, в цьому місці переправитися по ній вже не могли і люди. Як потім зізнавалися офіцери, якби не був здійснений підрив греблі, то Дебальцеве було б втрачено набагато раніше.

Водночас, керівник сектору С всупереч вказівкам Начальника Генерального штабу — Головнокомандувача ЗСУ дав команду на повернення інших груп інженерних підрозділів, що дало змогу противнику захопити мости та здійснити переміщення по ним особового складу та техніки, обґрунтовуючи відмову їх підриву "екологічною катастрофою, за яку він не хоче відповідати". Однак річка Карапулька перемерзає в зимовий час і пересихає влітку. Отже щодо невиконання цього наказу був ряд подань до Військової прокуратури. 

З боку дамби в перших числах лютого також було виявлено наступ групи піхоти противника кількістю два-три взводи, які візуально не перебували в адекватному стані. Група йшла пішки вперед, не звертаючи уваги на вогонь української БМП, який просто викошував тих, хто рухався в повний зріст по полю.

5 лютого розвідники повідомили в штаб АТО полковнику Тарану, що з боку Калинівки помічено накопичення сил противника, був виявлений танк і колісна техніка. Швидше за все, противник накопичував сили для перекриття траси М-103 і зміцнення на панівних висотах біля Логвинового. 

08 лютого керівник Сектора «С», керуючись неперевіреною інформацією, віддав наказ батальйону С. Собко знятися зі своїх позицій і негайно відбути в район Луганського. 

Отже внаслідок цього прорахунку командування Сектором “С” за Вуглегірськом аж до Логвинового не залишилося опорних пунктів українських сил. До того ж місцевістю тягнулися вибалки з ручаєм, по яких були можливі непомітні рейди противника. Більше того в самому Логвиновому, яке розташоване в 6,5 км на південний захід від Дебальцевого, був виставлений тільки спостережний пункт 54-го окремого розвідувального батальйону у складі 5 чоловік з одним БРДМ.

Тому не дивно, що через тиждень бомбардувань о 5-й ранку 9-го лютого загін 25-го полку спецназу Збройних сил Росії разом з підрозділом добровольців т. зв. «Донецької народної республіки», які на 90% складалися з росіян, у складі понад 30 осіб на бронетехніці висунулися до траси М-103 вибалками через село Калинівка під прикриттям артилерійського обстрілу. Не зустрівши опору на своєму шляху, вони успішно захопили селище Логвинове, що впритул прилягає до цієї траси. Спостерігачі 54-го українського розвідбату, зафіксувавши наближення великої групи озброєних людей на бронетехніці – доповіли про це в штаб Сектору “С” та залишили Логвинове.

Противник, розуміючи важливість Логвинового негайно почав створення та обладнання опорних пунктів. Прокладеним коридором в Логвинове вже поспішали танки російської 5-ї танкової бригади з Улан-Уде з бурятськими екіпажами.

Про заборону на проїзд трасою М-103 штаб Сектору “С” не повідомляв по загальному радіозв'язку протягом майже 6-ти годин після її перекриття. Принаймні, перша звістка про це надійшла на вузол зв'язку 40 ОМПБ тільки біля 11-ї години. Можна припустити, що, не вдаючись до відкритого радіо оголошення, штабісти намагалися не сіяти паніку серед українських бійців. Можливо, штаб вживав термінових заходів, щоб відновити контроль над Логвиновим. Але кожна хвилина того ранку, яка була витрачена на оцінку ситуації, коштувала життя понад двох десятків українських військовослужбовців і волонтерів. Протягом всього ранку російські війська безперешкодно розстрілювали їх на трасі з автоматів, кулеметів і гранатометів, а декого захопили в полон.

Такий стан речей ставив під загрозу фізичне існування наших військ в Дебальцевому. Розуміючи це, керівництво ЗСУ в терміновому порядку створило кілька оперативних груп з метою негайного відновлення лінії фронту і повернення Логвинового під свій контроль. І того ж 9 лютого була перша спроба вибити противника з населеного пункту не давши йому закріпитися, але сил було недостатньо для вирішення цього завдання. Тоді були зібрані всі можливі і неможливі резерви, аж до ослаблення окремих ділянок фронту, і створені кілька оперативних груп які, за підтримки артилерії і танків кілька днів поспіль, аж до 12 лютого, робили спроби зайняти населений пункт. В полон було захоплено кількох діючих військовослужбовців армії РФ з документами. Треба визнати, кілька разів українські війська були близькі до виконання завдання, але знову втрутилася проблема деморалізованості особового складу деяких підрозділів, які відмовилися від виконання завдання, отже українському командуванню довелось відмовитись від подальших штурмів. 

МІНСЬК.

11 лютого лідери країн «Нормандської четвірки» сіли за стіл переговорів в Мінську для підписання договору про припинення вогню. Всі сторони, крім Кремля, декларували напередодні зустрічі і перед самим її початком, що єдиною умовою закінчення переговорів стане документ, підписаний усіма сторонами, про припинення вогню. Першою в Мінськ прилетіла А. Меркель, потім, близько 17:30 за Києвом (далі всюди київський час), Президенти України і Франції. Путін прибув до столиці Білорусі близько 18:00. Вже о 18:30 почалися консультації на яких були присутні лідери трьох країн і тільки не було представника Росії. Треба сказати, що Кремлівський лідер, протягом всіх переговорів використовував будь-яку можливість затягнути процес підписання для того, щоб виграти час для своїх вояків які повинні були, по його фантазії, закінчити оточення Дебальцевого. Він виходив кілька разів в туалет, телефонував, виходив на консультації – боровся за кожну хвилину. Особливо його надихав "успіх" у Логвиновому який він і його "генеральний штаб" сприйняли як остаточний і безповоротний в долі Дебальцевого.

Путін кілька разів втрачав самовладання і впадав в істерику в спробах переконати присутніх в тому, що Дебальцеве оточено і, що виходячи з цього, тільки Путін буде визначати порядок денний і умови перемир'я. Під час нападів істерії, Путін кілька разів втрачав контроль і проговорювався, з чого всі присутні зрозуміли, що в районі Дебальцеве воюють регулярні російські війська. В учасників переговорів залишалося одне невирішене питання: Дебальцеве оточено чи ні?

Що б розуміти реальний стан справ П. Порошенко вийшов із зали і зателефонував НГШ В. Муженко з вимогою уточнити обстановку на фронті і в районі Дебальцевого. Відповідь залишалася незмінною: оточення немає, війська в районі Дебальцевого тримають оборону. Президент України попрямував в залу переговорів. У той же час, що б ні в кого в світі не було сумнівів з приводу "оточення", В. Муженко зв'язався з НГШ РФ з пропозицією зустрітися в Дебальцеве, на що отримав передбачувану відмову.

Повернувшись до зали переговорів П. Порошенко в черговий раз запевнив присутніх, що місто не оточено і що українська армія гідно тримає натиск російських військ і, більш того, противник зазнав серйозних втрат. Після цього президенти України та Росії перейшли на відкриті погрози і підвищений тон та інколи їхня перепалка навіть переходила в крик. Ніхто не хотів поступатися. Путін як і раніше відмовлявся вірити в слова Порошенко і продовжував тягнути час, сподіваючись на добрі для нього новини. Хто знає, скільки б тривало це словесне протистояння, якби не взяла все в свої руки А. Меркель. Після слів П. Порошенка про ситуацію Дебальцевому вона повірила українській стороні і почала особисто писати чернетку угод. Чернетка була готова біля 7:00 ранку 12 лютого. Сторони погодили запропоновані пункти, черга залишалася за кремлівським керівником, який продовжував затягувати час чекаючи новин з Дебальцевого.

О 09:00, коли тиск на Президента Росії з боку Меркель і Оланда досяг апогею, Путін вийшов із зали, але незабаром повернувся, заявивши, що лідери «сепаратистів» проти запропонованих умов. Терпінню Меркель прийшов кінець і вона заявила, що якщо негайно не будуть підписані домовленості – Росію очікують жахливі санкції і повна ізоляція. Зрозумівши, що Дебальцеве все ще не оточено і що подальше затягування часу грає проти Росії, Путін о 12:00 підписав Мінські угоди при цьому домігшись відстрочки припинення вогню до 00:00 15 лютого. Ця деталь говорила про те, що кремлівський очільник не залишив надій на оточення Дебальцевого і в разі успіху він з легкістю скасує всі домовленості і продиктує нові – вигідні Кремлю.

В цей час на фронті, в районі Дебальцівського виступу, тривали виснажливі бої. 12 лютого українськими силами була зроблена чергова спроба звільнити Логвинове, але знову невдало, після чого було прийнято рішення зайняти панівні висоти і перейти до оборони зайнятих рубежів з метою не допустити подальшого просування противника. Але і сили російських частин виснажувалися, всі існуючі резерви були задіяні, а необхідного результату все не було. Більш того, стягнута українська артилерія, своїм кинджальним вогнем наносила непоправної шкоди російським частинам і підрозділам. Так пройшли 12 і 13 лютого. Останнім і відчайдушним кроком щось змінити стала спроба РФ перекинути з Ростовської області ешелон з живою силою, технікою і боєприпасами на станцію Іловайськ з метою введення їх в якості резерву на Дебальцівскому напрямку. Та тільки московити переплутали: на дворі вже був 2015 рік і тому ешелон, що прибув в Іловайськ був тепло зустрінутий українською артилерією і повністю знищений.

ДЕБАЛЬЦЕВЕ.

14 лютого розпочалось планування виведення частин з Дебальцевого. Як і очікувалося, російські війська не припинили вести активні бойові дії і з настанням зазначеного у Мінських домовленостях часу 00:00 15 лютого. Більш того, користуючись насталим режимом тиші на інших ділянках фронту, противник почав перекидати сили з інших напрямків, одразу вводячи їх у бій. Завдання росіян залишалося незмінним: не дати вийти угрупованню українських військ з Дебальцевого та оточити місто. Протягом 15-го і 16-го лютого противник масово застосовував артилерію і робив спроби блокування українських частин. Максимально активізувалася робота ворожих ДРГ на підступах до міста і всередині його. 

16 лютого, не витримавши вогневого впливу противника, 107 бійців 40-го окремого мотопіхотного батальйону, які утримували 2 опорні пункти на північно-східній околиці Дебальцевого, здалися в полон. Утримувати позиції на 2-х кілометровій ділянці фронту залишилися лише 23 військовослужбовці 95-ї окремої аеромобільної бригади, які посилювали опорні пункти 40-го батальйону.

"40-й батальйон відкрив прохід до Дебальцевого. Це факт. 107 бійців здалися в полон, і рівно через три доби були нам передані протилежною стороною, за їхньою ініціативою, без всяких умов. Це теж факт", — із заяви Начальника генштабу Віктора Муженко.

В той час, коли противник зосередив максимальну кількість сил і засобів в районі Дебальцевого, 57-й окремій мотопіхотній бригаді було поставлено завдання — провести штурмові дії та зайняти Горлівку. Але бригада так і не зрушила з місця.

17 лютого розпочалися вуличні бої в самому Дебальцевому. Противник перекинув підкріплення з боку Стаханова і пробився в місто. В цей час вже проводилась евакуація військ, що проходила в кілька етапів. Вся операція проводилася таємно і майже без зв'язку. Цей фактор вносив деяку нервозність, але перші колони, що виходили, не були помічені противником.

Особовий склад зведеного загону 3-го та 8-го окремих полків спецпризначення, які мали забезпечити відведення підрозділів з району Дебальцевого, внаслідок фізичного та морального виснаження відмовився виконувати завдання, самостійно їх змінюючи та відходячи без наказів у безпечні райони.

Вихід прикривала українська артилерія, що працювала з "великої землі". ЇЇ основним завданням було придушення опорних пунктів та маневрових груп окупанта задля унеможливлення атак на колони, що виходять. В ніч з 18 на 19 лютого основна маса військ покинула місто Дебальцеве і його околиці. Деякі групи прикриття виходили пішки ще кілька днів.

Необхідно відзначити, що події навколо Дебальцеве і в самому місті стали центральною темою для всіх світових каналів новин. Постійні прямі включення з місця подій і суперечлива інформація, яка рясно підігрівалась російськими ЗМІ та інформаційні вкидання російських спецслужб через соцмережі, створили на Заході і навіть в Україні, неправдиву картину подій. Основний упор російська пропаганда і її вірні сателіти робила на те, що з захопленням Логвинового російські війська закінчили оточення українських частин у Дебальцеве і, що єдиний шанс вижити – це здатися на волю Путіну. Одночасно з цим, всередині України, через підконтрольні ЗМІ та підконтрольних політиків, росіянами створювалася паніка метою якої було зламати дух українців і змусити українську владу піти на переговори з Кремлем заради збереження життів «оточених».

Незважаючи на складну обстановку, моральне і фізичне виснаження українських захисників, план виходу з Дебальцевого був реалізований. 

За підрахунками волонтерів Книги пам’яті загиблих за Україну, із 25 січня по 18 лютого 2015 року на Дебальцевському напрямку загинули 268 українських військових із більш як 30 підрозділів, 270 поранено, 7 взято в полон, 18 пропало безвісти, близько 30% бойової техніки було знищено.

Муженко також наголосив, що під час планування операції з виведення українських сил із Дебальцівського плацдарму тодішній «керівник» батальйону “Донбас” Семен Семенченко поширив інформацію про маршрути.

“В районі 23:30 17 лютого мені передзвонив президент України і каже: “Я тобі зачитаю деякі тези, ти мені скажеш, це схоже на наш план виводу?” І зачитав. Я говорю: “Так. Фактично один до одного, по напрямках. А звідки це?” – “А, це на “Фейсбуці” [Семенченка]”. Тоді я вийшов на командира 128-ї бригади Шапталу, і нам довелося змінювати маршрути. Я думаю, що оприлюднення шляхів виходу може бути об’єктом дослідження військової прокуратури, кримінального провадження”, – зазначив Муженко.

В боях під Дебальцеве, було багато подвигу, але й багато боягузтва та зради. Деякі з цих боягузів і зрадників знімаються в документальних фільмах одіозних політиків в марній спробі виправдатися і перекласти свою провину і відповідальність на інших. Але подвиг тих, хто в таких умовах не злякався та всупереч страху виконав свій обов'язок, безцінний та безпрецедентний. Досі цілком не зрозуміло, як українське військо змогло виконати завдання в Дебальцевому в таких умовах і ще з мінімально можливими втратами?!

Світова громадськість і лідери Європейського Союзу остаточно переконалися в тому, що на Сході України йде справжня російсько-українська війна, результатом чого стала повна політична, військова і фінансова підтримка України. Російській армії було завдано настільки нищівних втрат, що вона відмовилася від подальших наступальних дій. Були укладені Мінські домовленості, завдяки яким Україна виграла час для переозброєння і зміцнення армії. Так само, завдяки Мінську-2 у Заходу з'явився юридичний привід для введення все нових і нових санкцій.

Українцям, останні століття Росія насаджувала свою інтерпретацію українських національних героїв. Росіяни таврували Мазепу, Петлюру, Бандеру і, треба визнати, багато хто з українців вірили і продовжують вірити цій пропаганді. Росія і її агенти всередині України, насаджують українцям меншовартість та пораженство, постійно переконуючи, що ми не вміємо воювати, що армія Росії за два дні дійде до Києва, що в Дебальцеве був котел і в ньому загинули тисячі українців, а "підла влада" все приховує.

Підводячи підсумок, можна сміливо стверджувати, що те, що зробила українська армія під Дебальцеве увійде в історію як одна з найважливіших сторінок в історії незалежної України! У Дебальцівський операції наміри противника було повністю зірвано. Йому не вдалося оточити українські війська та забезпечити собі політичні дивіденди для подальшої експансії. Українські сили утримали бар’єрний рубіж – річку Луганка та закріпилися на плацдармі Луганське-Троїцьке-Попасна. Завдяки мужності та героїзму українських солдатів і офіцерів при обороні Дебальцівського плацдарму запланований масовий наступ російських військ було зупинено.

Упорядник: Сергій Вітер

Джерела:

Роман Ковальов — Дебальцівський кошмар для Путіна;

Роковини Дебальцева: аналіз головної битви 2015-го Генштабом ЗСУ

Youtube канал Генерального штабу ЗСУ

Вікіпедія. Вільна енциклопедія

Дебальцевський щоденник. Битва за Логвинове

Бої за Дебальцеве – хроніки пекельного 2014-го року

Цензор.нет

Заметки офицера штаба сектора С