Василь Вишиваний
18 серпня 1948 року в лікарні Лук'янівської в'язниці в Києві помер Василь Вишиваний. Так називав себе австрійський ерцгерцог (архікнязь) Вільгельм Габсбург, великий прихильник України і борець за її незалежність.
Народився Вільгельм Франц фон Га́бсбург-Лотари́нзький в родинному маєтку біля м. Пула в тогочасній австро-угорській провінції Істрія (колись Італія, зараз Хорватія) в Адріатичному морі. Батьком Вільгельма був австрійський ерцгерцог Карл Стефан Австрійський (1860-1933) – син Карла Фердинанда Австрійського і Елізабети Франциски Австрійської. Його мати – австрійська ерцгерцогиня Марія Терезія Австрійська-Тосканська (1862-1933) була дочкою ерцгерцога Карла Сальватора Австрійського-Тосканського та Марії Імакуляти Борбонської. Марія Тереза одружилася з Карлом Стефаном 28 лютого 1886 року в Відні.
Діти цих двох королівських родин, відомих в Європі з ХІІ ст. тодішньому імператору Австро-Угорщини цісарю Францу Йосифу І доводилися троюрідними племінниками.
Вільгельм Франц був наймолодшою дитиною з шести в родині Марії Терези і Карла Стефана Габсбургів-Лотаринзьких. Його братами і сестрами були Елеонора (1886–1974), Рената Марія (1888–1935), Карл Альбрехт (1888–1951), Мехтільда (1891–1966), Лео Карл (1893–1939).
Архикнязь Карл Стефан Габсбурґ (другий праворуч) із родиною, 1896 рік. На руках у дружини Марії Терези – наймолодший із шести дітей син Вільгельм, майбутній Василь Вишиваний
Родина жила певний час у Пулі, де народилися всі діти. Оскільки мати Вільгельма походила з італійського роду, в сім'ї спілкувалися італійською мовою. Завдяки батьку Карлу Стефану діти навчилися німецької. Вдома їх вчили приватні вчителі — крім загальної шкільної програми дітей вчили трьох мов: італійської, французької, англійської. За власним свідченнями Вільгельма, в дитинстві він захоплювався німецькими поетами Генріхом Гейне, Ніколаусом Ленау, а також італійськими П'єтро Метастазіо, Данте Аліґ'єрі, Франческо Петраркою, Джованні Боккаччо та іншими.
Батько Карл Стефан був адміралом австрійського військово-морського флоту і часто брав дітей, особливо хлопців, у подорожі по Адріатичному морю, на узбережжі якого знаходилося місто Пула. Впродовж шести років, починаючи з десятилітнього віку, Вільгельм подорожував по світу разом зі своїми братами і батьком. Вони відвідали багато країн Європи, побували в Африці, Америці, Азії.
Після виходу батька у відставку, родина переїжджає до м. Живець на південь від Кракова і там осідає на постійно. В Живці Вільгельм знайомиться з польською культурою, вивчає мову і вперше від польської шляхти чує про українців котрих поляки називають русинами і відзиваються про них як про «бандитське плем’я». Ось як описує перше знайомство з українцями сам Василь Вишиваний в своїй автобіографії написаній в 1919 році:
Вільгельм фон Габсбугр в гуцульському вбранні
Поштова листівка зі світлини ерцгерцога Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного), 1914–1915 рр.
«…Батько покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не погодився з керуючими військовими колами що до реконструкції її. Він чоловік модерних переконань. Покинувши маринарку, осів на стало в м. Живець у Західній Галичині, де одержав в спадку добра по архикнязю Альбрехті. Там бувала в нашім домі польська шляхта і я научився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про Українців. Поляки називали їх “Русіні” і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів і т.д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини і мою увагу все звертала місцевість Жабє в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племени. І твердо постановив я собі вже тоді поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду.
Було це в літі і було дуже горячо. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці (Двірець – вокзал.) в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів Гуцула-селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах. Їздив кінно і возами, був в Жабю, скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув иншим, як виїхав…»
З 1905 Вільгельм Франц навчався у Віденському реальному училищі, яке він закінчив 1912 року. Наступного року Вільгельма і його брата Лео було відправлено на навчання до Терезіанської військової академії в австрійському місті Вінер-Нойштадт. Такий крок батьків був досить незвичним, оскільки діти імператорської родини зазвичай автоматично отримували офіцерські звання в армії Австро-Угорщини. Однак в родині ерцгерцога Карла-Стефана синів виховували у спартанському дусі. Батько хотів, щоб в академії Вільгельм не відрізнявся від інших і, не маючи нічого зайвого, мешкав в загальній кімнаті з усіма курсантами. Навчання в академії давалось Вільгельму легко. Крім військової справи він вивчав літературу та мови, серед яких вибрав факультативом українську.
У лютому 1915 року Вільгельм Габсбург закінчив академію, отримав звання лейтенанта австрійської армії і був відправлений до 13 полку уланів. Ця військова частина формувалася переважно із українців Золочівського повіту (нинішньої Львівської області, у теперішній час на зазначеній території базується військова частина 3007). У складі полку відбулося подальше ознайомлення Вільгельма з українцями, до яких він ставився з особливою прихильністю.
За ініціативою Вільгельма сотня якою він командував, при підтримці командування полку, була повністю українізована, з її складу були вилучені мадяри і поляки а на їх місце прийшли українці. Всі улани мали на формі жовто-блакитні відзнаки та заохочувались до активного національного самовизначення. «Коли я признаюся до українського народу, то і ви можете сміло це робити» – говорив командир своїм підлеглим. Один з його солдатів-українців подарував Вільгельму вишиту сорочку, яку він почав відкрито носити як в полку, так і поза ним. За це, а також за його патріотизм і любов до України, його прозвали у полку Василем Вишиваним. Братерство і приємні спогади про службу з українцями Вільгельм проніс крізь більшу частину свого життя і навіть пізніше присвятив своїм бойовим товаришам збірку віршів і підписався під нею не як Габсбург, а як Василь Вишиваний.
Разом зі своїми бойовими побратимами-українцями приймає участь в боях за звільнення Галичини від російської окупації під час 1-ї світової війни. В своїй автобіографії, згадуючи війну він пише:
«… Мої вражіння з боїв такі: передовсім неправда, що до них можна привикнути. Перша битва денервує найменше. В дальших битвах я тільки в небезпеці спокійний, бо тоді дуже занятий. Але опісля приходить сильна реакція, чоловік стає нервозним і має жадобу сну. Може, бої давали б сатисфакцію, якби не втрати в людях, до яких привикалося….
…Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди і невигоди. В тім перевисшають Українців тільки одні Серби, більш, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як Українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші (найтугіще бороняться пруські Німці). Найслабше місце в душі українського жовніра як жовніра – це недостача власної ініціятиви. Але за те на приказ все виконають. Особливо розвинений у них орієнтаційний змисл (чуття). Він – просто казочно сильний у них. Навіть в ночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти…. Що до моралі тих людей, то вона, як я сказав, дуже висока. Говорю це на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він, навіть покривжденний, не протестує і не жалується, не міг я спокійно дивитися…
…Відзначень одержав я пять, з тих найвищі – хрест заслуги з мечами і залізний хрест 1 кл[яси] (пруський). З політичних причин носив я тільки пруський хрест. Перед тим не носив я ніяких відзначень, хоч мав, а носив тільки синьо-жовту відзнаку “УСС 1914”, за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить. Тоді дали мені спокій. Що вони собі про мене думали, не знаю. Мабуть, не дуже підхлібне (схвально). Але в нашім роді було багато опозіціоністів і до таких виступів привикли були…»
Під час служби на фронті Вільгельма Габсбурга нагородили кількома нагородами Німеччини і Австро-Угорщини, зокрема однією з найвищих — залізним хрестом Прусії І класу.
За законами Австро-Угорщини кожен член імператорської сім'ї по досягненні 21-річного віку автоматично ставав членом сенату країни. Таким чином в 1916 році Вільгельм Габсбург став членом парламенту і налагодив там контакти з українськими депутатами, зокрема з головою Української Парламентарної Репрезентації — Євгеном Петрушевичем. Для українських політиків у Відні підтримка члена імператорської сім'ї виявилась справжнім благословенням. За протекції ерцгерцога вдалося призначити міністром охорони здоров'я країни — українця Івана Горбачевського. Згодом Вільгельм познайомився з іншими провідними українськими політиками Австро-Угорщини — Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким, Миколою Васильком та Казимиром Гужковським. Останній був полковником австрійської армії і одним з небагатьох українців, що займав адміністративну посаду в Галичині.
Велика роль в організації українців відводилася митрополиту Андреєві Шептицькому, який ще в серпні 1914 р. надіслав міністерству закордонних справ листа, в якому пропонував план можливої державної організації українських земель. Передбачалося, що Україна зі столицею в Києві мала бути разом з Угорщиною третьою складовою частиною імперії, на чолі якої стояв би регент від династії Габсбургів. І ось нарешті він знайшов габсбурзького офіцера, який не лише був українцем з вибору, а й ерцгерцоґом з народження. Кращого кандидата на роль короля України годі було уявити.
Зліва направо: барон Казимир Гужковський, митрополит граф Андрій Шептицький, ерцгерцог Вільгельм Габсбург.
Тим часом події на східному фронті розвивалися на користь Австро-Угорщини та Німеччини. У результаті загострення політичної ситуації всередині Росії значно знизилася не лише боєздатність російських військ, а були й втрачені значні території Російської імперії. Після більшовицького перевороту 1917 року в Росії до влади прийшов новий уряд на чолі з Леніним, який вирішив укласти мирний договір з Центральними державами. Вільгельм Габсбург відігравав важливу роль в проведенні переговорів у Бересті (Брест-Литовську), які передували укладанню цього договору. Він був одним із тих небагатьох політиків, яким було відомо про таємний додаток до договору, де Австро-Угорщина на вимогу делегації УНР не тільки погодилася визнати незалежну українську державу, але й поділити Галичину на українську і польську частини.
Одним з проявів української політичної активності в Австро-Угорщині було формування легіону Українських Січових Стрільців у 1914 році. З поразкою Росії навесні 1918 Вільгельма Габсбурга призначено командиром австрійської «Групи архікнязя Вільгельма», до якої входив і курінь УСС. 1 квітня 1918 р. Вільгельм Габсбург перейняв командування УСС біля Херсона. Перебуваючи на півдні України, він не тільки оберігав легіон УСС від розформування, якого жадали деякі як в Україні, так і в Австрії, але проводив на чолі цього загону напрочуд незалежну політику підтримки українських сил. За його власним визнанням, він не лише не бажав брати участь у реквізиціях збіжжя у мирного населення, але й відверто відмовлявся придушувати народні повстання, які спалахували повсюди у відповідь на репресії окупаційної влади. Прихильність місцевого населення до архікнязя Вільгельма зросла до такої міри, що це викликало занепокоєння гетьмана Павла Скоропадського — ставленика Німеччини в Україні. Він відчував конкуренцію з боку Габсбурга і навіть мав агентурні дані, що навколо нього гуртується опозиція владі гетьмана. Від Скоропадського до німців було направлено декілька скарг, а ті в свою чергу вимагали від Відня більшого контролю над поведінкою члена імператорської родини. Підкорившись тиску Німеччини, австрійська влада намагалася всіляко обмежити діяльність архікнязя в Україні. Невдоволення Відня досягло такої міри, що Вільгельма Габсбурга було відкликано до столиці, де він мусив давати пояснення в зв'язку з численними доносами. Незважаючи на опір своїй діяльності, а також на нові спроби ліквідувати УСС, молодому архікнязеві вдалося відстояти цей український підрозділ і по поверненні в Україну, знову очолити його.
Це надало йому змогу виконати ще одну доволі важливу історичну місію — Василь Вишиваний допоміг відбутись Листопадовому Чину.
1 листопада 1918 року Василь Вишиваний без зайвих роздумів та зволікань і повідомлень до Відня, своєю владою відправляє з Чернівців на Львів корпус Українських Січових Стрільців. Саме вони відіграли основну роль у боях за Львів і дали змогу відстояти незалежність Західно-Української Народньої Республіки. Якби не втручання ерцгерцоґа Вільгельма, то хтозна, як би склалася далі історія Західної України, та й Акт Злуки у Соборну Україну не відбувся би...
Василь Вишиваний у компанії Петра Болбочана
Побоювання Скоропадського щодо Габсбурга виявилися небезпідставними. У травні 1918 р. Одеські соціалісти планували підняти повстання проти влади Скоропадського, котрого не безпідставно вважали німецькою маріонеткою, і в разі згоди, готові були проголосити Габсбурга-Вишиваного новим гетьманом, але сам Вільгельм на це згоди не дав бо не мав впевненості, що його прихід до влади підтримає вся Україна. Зокрема, вже пізніше на радянському допиті 5 жовтня 1947 р. він так зізнавався про свою участь у подіях того часу:
«Визнаю, що 1918 року, будучи в Україні, окупованій з'єднаними німецькими та австро-угорськими військами, в м. Запоріжжі, в якості начальника гарнізону цього міста, зустрічався з генералами Болбочаном, Гнатівим і Петрівим, котрі мені пропонували об'єднати українські війська і згодом повалити владу Скоропадського та очолити Український уряд. Однак, я від цієї пропозиції відмовився».
З поваленням гетьманату Скоропадського в грудні 1918 року Вільгельм Габсбург почав співпрацювати з урядом Директорії, отримав звання полковника армії УНР. У вересні 1919 р. був призначений головою відділу закордонних зв'язків Головного Управління Генерального Штабу УНР. Переїхавши до Кам'янця-Подільського, де на той час були розташовані керівні установи Директорії, Вільгельм розпочав формування мережі військових шкіл для армії УНР. Однак діяльність архікнязя в армії Директорії була нетривкою. Він віднісся вкрай негативно до укладеної Петлюрою в квітні 1920 року Варшавської угоди з Польщею, за якою визнавалась приналежність західних земель, і зокрема Галичини, до Польщі. На знак протесту Вільгельм пішов у відставку і виїхав через Румунію до Чехословаччини.
У березні 1920 р., після перенесеного тифу, він нарешті прибув до Відня, де написав в австрійській газеті «Neues Wiener Journal» 9 січня 1921 р. гостру антипольську статтю, в якій охарактеризував союз Польщі з УНР як «неприродний». Стаття мала скандальні наслідки для самого Вільгельма, оскільки розгнівила його батька — затятого полонофіла і претендента на польську корону. У відповідь поляки навіть опублікували гнівну відповідь батька Вільгельма Карла Стефана Габсбурга, яка фактично була відреченням від сина:
«З жалем читаю в різних часописах усякі вістки про архікнязя Вільгельма. Вважаю своїм обов’язком заспокоїти публічну опінію запевненням, що архікнязь Вільгельм, після розпаду Австрії, зовсім не повертався до родинного дому, і що всякі зв’язки між родинним домом і ним зірвані. Його поведінки не похвалюю ні я, ні рідня. Обидва мої старші сини служать у польській армії. Один із них був ранений у битві під Радеховим. Вкінці заявляю, що ні один член нашої родини не солідаризується з поведінкою архікнязя Вільгельма».
Karl Stephan von Österreich (Карл Стефан Габсбурґ).
У відповідь на це Вільгельм публікує відкритого листа до родини:
«Мій батько заявляє прилюдно, що він і вся родина не погоджуються з моїм поступуванням і не похваляють його. Це може відноситися тільки до моєї національно-політичної діяльності, бо в моїм приватнім і родиннім житті я не зробив нічого такого, на що моя родина могла б публічно реагувати.
Щодо моєї національно-політичної діяльності, то маю честь прилюдно заявити:
По-перше, я повнолітній на основі українського громадянського закону, який я для себе визнаю; я також повнолітній по родинному законові, який мене не зобов’язує, але, може, зобов’язує мого батька. З уваги на це не признаю над собою жодної опіки і поступаю так, як уважаю за відповідне.
По-друге, стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові й родині, чи ні.
На всяк випадок, прилюдно зачеплений, мушу прилюдно висловити моє здивування, що мій батько піддався до цієї міри впливам поляків, роль яких не належить до благородних ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність».
Відень, дня 10 лютого 1921 р.
Василь Вишиваний
В 1921 році у Відні було засноване Українське національне вільнокозацьке товариство, яке обирає головою управи Габсбурга-Вишиваного, в цьому ж році виходить збірка його україномовних віршів «Минають дні». Жив він дуже скромно, на українських зібраннях за спогадами сучасників «стояв десь у кутку в мундирі української армії, у сірій солдатській шинелі». Будинок йому допомагає придбати митрополит Андрей Шептицький. За спогадами Івана Кедрина-Рудницького, це був «високий блондин, гарний собою, з бездоганними товариськими манерами, тип аристократа, говорив і писав плавно по- українськи [...] Всі ми шанували Вишиваного за його сантимент до українства та за його ідеалізм».
/з книги Ярослава Дашкевича “Постаті”/.
Учасники свята запорожців у Парижі, 1937 рік. У другому ряді четвертий справа — Василь Вишиваний
Серед представників української політичної еміграції Вільгельм має репутацію романтичного ідеаліста і поступово відходить від активного політичного життя. У міжвоєнний період починає займатися власним бізнесом, торгує земельними ділянками у Франції та Іспанії.
Під час Другої світової війни Вільгельм-Василь мешкав у Відні під наглядом гестапо. Від співробітництва з Третім Рейхом, як і всі Габсбурги категорично відмовився. Навпаки, працював проти нього, надаючи послуги англійській розвідці про пересування німецьких військ, про військові підприємства Відня і продукцію, що вони випускали.
Під час слідства в 1947 році Вишиваний не заперечував співпраці з британцями, адже діяв на користь антигітлерівської коаліції, але "розвідку проти СРСР на користь англійської розвідки заперечив". Швидше за все, під час війни він справді не діяв проти СРСР.
Після війни він продовжував займатися власним бізнесом — мав лакофарбовий завод у Відні, одружився, мав двох синів — Піча і Франца. Відень, де проживав Вільгельм Габсбург, був у радянській окупаційній зоні з 1944 до 1947 року, а радянська розвідка, пам’ятаючи його любов до України і прагнення створити українську державу вела за ним таємне стеження, бо підозрювала в зв’язках з ОУН.
Привід для арешту з'явився, коли агент французької розвідки капітан Пеліс'є мав зустріч у Відні з Вільгельмом Габсбургом. У серпні 1947-го французи, зважаючи на українські зв'язки Вільгельма-Василя, шукали зустрічі з провідниками ОУН (б). Він допоміг, «організовував перемовини французької розвідки з ОУН». Зустріч відбулася в місті Інсбрук (французька зона окупації Австрії). "Оунівців" представляли Микола Лебідь і Лідія Тульчин. Перемовини продовжилися у Франції. Але через те, що про ці зустрічі дізнався завербований радянськими чекістами Василь Кочаровський, Вільгельм Габсбург відразу опинився під пильним наглядом радянської розвідки.
Ці події неабияк налякали Москву. «Французька розвідка мала намір домовитися з ОУН про спільну боротьбу проти СРСР, оскільки французький уряд, побоюючись впливу Радянського Союзу на Францію, був зацікавлений в підриві його сили». Про яку саме спільну боротьбу йшлося, невідомо. Начебто обговорювали французьку військову допомогу воякам УПА.
Отже 26 серпня 1947 року Вільгельма Габсбурга разом з Романом Новосадом було заарештовано радянською секретною службою СМЕРШ і перепроваджено до Карлсбадської тюрми, де велося попереднє слідство. Йому інкримінували шпигунську діяльність із західними державами, союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, та звинувачували в зв'язках з ОУН.
Після чотирьох місяців допитів, у грудні 1947-го, Габсбурга-Вишиваного літаком нелегально доправили до Києва. 20 грудня 1947 року Вільгельм у польоті зі Львова до Києва ділив ковдру з приятелем Романом. Двоє чоловіків перешіптувалися українською. Ця подорож була Вільгельмовими першими відвідинами Києва. Друзі напевно знали, що ці відвідини стануть і останніми. На цей час їхню долю вже, мабуть, було вирішено. Вони могли хіба сподіватися не вплутати надто велику кількість інших людей. Їхні допити відбувалися у штабі Міністерства державної безпеки на вулиці Володимирській. Ця вулиця, що пробігала через височини міста, була, мабуть, найгарнішою в Києві – якнайкращим місцем для побудови палацу або в'язниці.
Лук'янівська тюрма, камера №17. Допити в міністерстві держбезпеки на Володимирській, 33. Слідчий Колюбаба питав російською, в'язень відповідав українською, слідчий записував російською. Вишиваному багато разів доводилося розповідати про своє життя. Цього разу він робив це востаннє.
29 травня 1948 року совєтський трибунал оголосив Вільгельма винним у спробі стати королем України у 1918 році; в очоленні Вільних Козаків 1921-го; а також у службі на користь британської та французької розвідки під час війни і після неї. Совєтське законодавство було ретроактивним та позатериторіальним, воно сягало через десятиліття до часу перед заснуванням Совєтського Союзу і через простір до земель, над якими Москва ніколи не мала суверенітету. Серед інших неподобств, шпигунську діяльність Вільгельма проти німців під час Другої світової війни потрактовано як злочин супроти Совєтського Союзу. Те ж саме сталося і з тисячами інших східних європейців. Совєтські судді вважали некомуністичні рухи опору однією з форм колаборації з німцями.
Зрештою, його засуджують до 25 років позбавлення волі у Володимирському централі. Однак до російської тюрми для особливо небезпечних злочинців він не поїхав. Вирок залишився невиконаний…1 липня Габсбург-Вишиваний у тяжкому стані потрапив до лікарні Лук'янівської в'язниці – загострився застарілий туберкульоз легенів. 18 серпня 1948 року, в наслідок перенесених нелюдських тортур, зупинилося серце Незламного борця за Волю України Василя Вишиваного. Не збереглося навіть відомостей про місце його захоронення — ймовірно, його поховали десь біля огорожі Лук'янівського цвинтаря Києва без будь-яких позначень місцезнаходження тіла.
Що мала пережити ця людина щоб так сильно змінитися за такий короткий час?
Його ще декілька років шукали у всій Європі, про його зникнення писала європейська та американська преса. Проте на той час він уже декілька років лежав у сирій землі безіменної могили на Лук’янівському цвинтарі.
Габсбурги повернулися до Вишиваного лише через декілька десятиліть. Представники роду прибули на відкриття пам’ятної дошки ерцгерцогу у Відні в 2000 році.
У часи перебудови і переоцінки діяльності Сталіна та його секретних служб справа Габсбурга-Вишиваного знов була переглянута комісією з реабілітації незаконно засуджених в СРСР. 16 січня 1989 його посмертно реабілітовано.
Доля Гасбурга-Вишиваного надихнула американського дослідника, професора історії Єльського університету Тімоті Снайдера (англ. Timothy David Snyder), написати книгу "Червоний Принц" - розповідь про історію Центральної Європи крізь призму життя Вільгельма та про імперську велич, яка пристосовувалася до "весни народів".
Тімоті Снайдер: «…Я був зацікавлений у Вільгельмі Габсбургу, якого в Україні знали ще як Василя Вишиваного, бо мене цікавили впливові, заможні аристократичні родини, де родичі обирали собі різні національності. Габсбурги були однією з таких родин. Вільгельм обрав Україну, в той час коли його батько і брат хотіли бути польським королями. Я усвідомив, що Вільгельм був занадто яскравим, щоб бути частиною лише однієї книги; що його життя і наміри стати королем України, які певного часу були дуже серйозними, а деколи легковажними, а часом комічними і разом з тим трагічними, - усе це заслуговувало на окрему увагу. Він мене цікавив як українець, як людина, що обрала собі національність. Що, як я вважаю, на певному етапі життя робить кожен із нас, хоча наше життя набагато простіше…».
Відданість Вільгельма Габсбурга українському народу, його участь в боротьбі за державність, його спадщина - спогади та багаторічне листування з Митрополитом Андреєм Шептицьким, поетична творчість - мають велику духовну цінність для нащадків.
Зрештою, матимемо за велику честь надати слово йому, Василю Вишиваному:
«…Я сильно надіюсь, що прийде хвилина,
Весь світ запалає огнями —
І воля народів, щаслива година
Братерство воскресне між нами…»
Я людина без батьківщини, без дому, покинутий і, як Габсбург, можливо зненавиджений. Я не маю і не мав би нічого більше для себе чекати, якби мене не стримувало моє “останнє”, моє “все” – віра у вільний Український Нарід. Цією вірою я живу, і се для мене моє “Все” і моє “Останнє”.
Минає в житті лиха доля
І кожний покине ярмо;
Всміхнеться нещасному воля
Цілуючи смертю його…
Чи може таке бути? В імператорській родині, десь біля моря, в оточенні античних пам’яток, що лишились з часів Римської імперії народжуєшся ти. Так ти для себе обрав. Але ти – українець.
Тебе одягають в одяг твого кровного австрійського народу, годують балканськими стравами, адже ти ростеш в мальовничій Пулі, твій вчитель - француз або німець. Тільки ти – українець.
Тебе вчать різних мов: німецької, польської, шведської. Будь-якої – лише не української. А ти – українець.
Чи буває так, що ти можеш називатися хоч двічі Габсбургом і тричі – Лотаринзьким. Але ти – Вишиваний.
Таке буває. Таке може бути. Так було.
Пам'ятаймо про всіх тих, хто віддав своє життя в боротьбі і тих, які й нині нидіють та страждають по буцигарнях за Волю України. А також і тих, хто, може, й по національності не є «щирими українцями» (як і Вільгельм Франц фон Га́бсбург-Лотари́нген), але їх душа і помисли є чистішими і благороднішими численних "лжепатріотів" нашої землі.
Пам`ятаймо брати й сестри – про Вас пам`ятатимуть, про Вас переказуватимуть... як і про Василька Вишиваного!
Джерела:
Гірняк Н. Полковник Василь Вишиваний. Вінніпеґ, 1956;
Пресіч О. Український поет Вільгельм фон Габсбург // Україна. 1991. № 5;
Ониськів М. Вишиваний Василь // Тернопіль. 1993. № 3;
Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний): Автобіографія. Л., 1996;
Терещенко Ю. І., Осташко Т. С. Український патріот з династії Габсбургів. К., 1999.
Дашкевич Ярослав. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури
Марко СІМКІН для photo-lviv.in.ua
Gala Kavun для "Клубу українських топ-блогерів"
Історія, Історичні особистості, УНР, Василь Вишиваний, УСС, Вильгельм Габсбург, Червоний Принц