Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

Ігор Брановицький

NatriyІсторія оборони Донецького аеропорту привнесла у військову історію України велику кількість фактів героїчних вчинків наших військових. Однак першим, хто був відзначений відзнакою «Народний Герой», став боєць 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади киянин Ігор Брановицький.

Народився І́гор Євге́нович Бранови́цький 25 квітня 1976 року в місті Київ. Закінчив загальноосвітню школу № 171 міста Києва (нині - Києво-Печерський ліцей «Лідер»), у 1995 році - відділення ЕТ Київського технікуму електронних приладів.

У 1995-1996 роках проходив строкову військову службу у 1500-му Центрі підготовки інженерних військ Збройних Сил України (військова частина А2237, місто Кам‘янець-Подільський Хмельницької області). У 1996 році, під час проходження строкової служби, у складі 901-ї окремої понтонно-мостової роти Збройних Сил України (військова частина А4170) брав участь у миротворчій місії Організації Об‘єднаних Націй в Республіці Ангола.

Взимку 2013-2014 років перебував на Майдані Незалежності у місті Києві, де був активним учасником Революції гідності.

Ніна Брановицька, матір:

«Ігор підтримував Майдан. Там було щось співзвучне з його ідеями, надіями. Він був там, коли горів Будинок профспілок і коли розстрілювали Небесну сотню.

Він був там, бо всім уже так набрид той бандитизм, він не міг спокійно спостерігати, як крадуть, як обманюють. У нього було розвинене почуття власної гідності. Ігор взагалі був незалежною людиною. У нього завжди була своя думка, він критично ставився до ситуації, тверезо оцінював все. І разом з тим він ніколи не був агресивною людиною, був добрим, відкритим».

До війни Ігор був підприємцем. Вийшло так, що він влаштував усіх, з ким працював, а сам пішов на фронт добровольцем.

З листопада 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. Позивний «Натрій». Учасник оборони Міжнародного аеропорту «Донецьк».

DAPНа оборону Донецького аеропорту заступав двічі – у грудні 2014 і у січні 2015 року у складі 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї ОАЕМБр.

Коли 1 січня 2015 року приїхав у відпустку, то усю свою зарплату в будівельному супермаркеті «Епіцентр» залишив. Накупив повно усього, що їм там потрібне було. І якісь утеплюючі матеріали, і пилки, і лопати, і держаки від лопат...

На питаня матері: «І як ти це все повезеш?» – він відповів, що повезе батько його товариша Євгена Яцини (Євген Яцина, киянин, оборонець ДАП, загинув під завалами терміналу у віці 26 років). Ігор із Женею в одному наметі жили, дружили, жартували, грали у шахи, багато розмовляли один із одним. 11 січня він поїхав. Ще до 16-го з ним був більш-менш постійний зв'язок. В аеропорт вони заходили по кілька чоловік, його група складалася з трьох бійців.

На той час російсько-терористичні угруповання змогли зайняти практично всі позиції і настирливо штурмували захисників. 19 січня 2015 року – ворог, запросивши перемир’я для виведення поранених, підірвав верхній поверх, на захисників упали бетонні конструкції, але хоч і контужені, вони ще мали можливість захищатися, відстрілюватися. Однак підмоги не було і не евакуйовували поранених. Хлопці казали, що відстрілювалися в усі боки: вгору, в боки, вниз – ворог був скрізь.

Другий підрив стався 20 січня: підірвався і верх, і низ. Вони разом зі шматками бетону, перекриттів, з усім, що було, провалилися у підвальне приміщення. Як наслідок – всі контужені, всі поранені. Ті, хто більш-менш трималися на ногах, почали витягувати поранених.

Ігоря контузило, але він витягував товаришів: перетягував джгутами ноги, руки, бинтував, укривав, колов знеболююче. Власне, цим займалися всі, хто лишалися рухомими. Вони допомагали і чекали допомоги, доки були телефони – дзвонили, їх все обнадіювали.

Ігор Брановицький разом з двома пораненими побратимами, витягнув решту поранених з-під завалів, після чого допоміг вийти двом пораненим бійцям з терміналу на сто метрів, і повернувся в термінал, доглядати інших поранених, які не могли пересуватися. Андрія Шишука (позивний «Сєвєр») потім розповідав, що просив його вийти разом, мовляв, пішли з нами, бо ми поранені і не дійдемо, а Ігор: «Якось дійдете, хлопці, а я піду назад – до поранених» і повернувся.

Він завжди в житті умів з'являтися там, де потрібно. Він міг увесь час бути десь у тіні, непомітним, але коли комусь важко, погано – він мовчки підставить плече.

81З 20 на 21 січня три МТЛБ йшли їм на допомогу, але заблукали у тумані й не потрапили в аеропорт. Ті, хто вижив, розповідали, що чули, як брали наших хлопців. А потім і їх взяли у полон 21 січня ввечері.

На ранок, не дочекавшись евакуації й фактично залишившись без зброї, сержант Свирид прийняв рішення вийти до противника на переговори щодо коридору для вивозу поранених. Ігор тоді сказав, що не хоче здаватися в полон. Він уже знав, що його друг Женя Яцина лишився під завалами. У хлопця були перебиті ноги, він загинув від переохолодження. Однак бойовики та їхні російські куратори вирішили по-іншому – всіх було захоплено у полон.

У полон їх брали угруповання «Спарта» і «Сомалі». Спочатку їх відвезли до «Гіві» (командир угруповання «Сомалі») і там допитували. На відео видно, як «Гіві» проходжується перед нашими хлопцями і щось розповідає, а потім звертається до Ігоря: «А ты, молчаливый, что скажешь?» Він відповів: «Я – пленный, я имею право молчать».

Після того як закінчилась зйомка, «Гіві» бив Ігоря – пістолетом розбив йому лоб до кості. На наступному відео губи, зуби, частина обличчя Ігоря – вже закривавлені. Там він себе вже називає. Видно, що всі хлопці вже перев’язані, їх усіх уже сильно побили.

Це відео знімав росіянин Сергій Жук, блогер з позивним «Москва».

Напевно, що вже тоді вирішилася доля Ігоря. Бо коли хлопців привезли до Захарченка (очільник і голова ради міністрів маріонеткового утворення Донецька Народна Республіка у 2014—2018 роках), то тому вже на Ігоря було вказано, що «вот этот – идейный», тобто, що Ігор був «за ідею» – за Україну.

З ними тоді говорили Захарченко і Кононов (міністр оборони ДНР c 14 серпня 2014 року. Позивний «Цар»). Захарченко вказав на двох бійців й Ігоря та сказав: «Этих на кладбище». Їх вивезли на окраїну Донецька і там біли і катували. Як розповідав один із тих хлопців, який вижив, що їх там чекали: привезли, виштовхали з «бусика» біля якихось гаражів, а там багато людей. А вже темніло. Звідки могли взятися люди біля гаражів у такий час?! За враженнями хлопців, це були підготовлені люди. І почали: «Почему вы приехали на нашу землю?» Ну а Ігор, наскільки йому давали говорити, намагався пояснити, що ця земля – Україна, що вони на українській землі, у себе вдома, а вдома треба наводити порядок. За що й отримав більше за всіх…

Їх там били, штурхали і вже збиралися везти на кладовище, аж тут хтось зателефонував і їх відвезли у підвал до «Мотороли» (псевдо громадянина Росії Арсенія Павлова, одного з ватажків угруповання «ДНР», що визнане в Україні терористичним).

Після цього їх завели у підвал і дуже довго били…

Юрій Сова, оборонець Донецького аеропорту, боєць 81-ї аеромобільної бригади:

«Ми лишилися стояти під стіною, а його [Ігоря] відвели вбік і почали ще більше бити. Стріляли по ногах з травматичного пістолета. Оце вистрілять і кричать: «Бачиш він стоїть і не падає». Питали у нього: «Ти що – патріот?», а Ігор відповідав: «Так, патріот» і більше нічого – і тоді вони ще більше злилися. Поламали йому кісток на тілі багато. Він не міг навіть сидіти, так йому боляче було».

Олександр Машонкін, боєць 80-ї аеромобільної бригади:

«Ми були у «Мотороли», до нас прийшов священик в рясі з Московського патріархату, з хрестом. Він бив нас цим хрестом по голові, казав, що ми – не люди. На комусь із пацанів цей дерев’яний хрест зламався. Потім він повернувся з металевим і продовжував бити. Я такого священика хіба що у фільмах жахів бачив».

  • Ігор Брановицький
  • Ігор Брановицький
  • Ігор Брановицький
  • Ігор Брановицький

Бойовики під час допиту намагалися вивідати, хто був кулеметником. На що хлопці відповіли, що кулеметник загинув під завалами. Але така відповідь російських найманців не влаштувала. Казали: будемо розстрілювати по одному, тоді кулеметника точно вб’ємо. Річ у тому, що бойовики з бандформування «Мотороли» в останніх боях понесли найбільші втрати від вогню кулеметника. Задля порятунку своїх побратимів Ігор Брановицький відповів, що він кулеметник. Бойовики відразу почали його бити і знущатися над ним. Били кадирівці, священик та молода жінка на ім’я Віка, вона била Ігоря трубою. Крім того, вони стріляли в нього з травматичної зброї, так ці кулі і лишилися в його тілі.

О четвертій дня у підвал кинули Паплінського і Козаченка, тих, що їхали на підмогу. Паплінський розповідав, що на той час Ігор ще був живий. Каже, на ноги він вже не міг стати, але старався піднятися на коліна, на руки. Навряд чи його хто заставляв, скоріше за все він сам підіймався, щоб показати, що не боїться їх. Це дратувало російських найманців і вони на нього ще більше накинулися.

А потім він просто впав і вже не міг ні піднятися, ні ворушитися, тоді хтось сказав, що досить його бити і викликав швидку. До нього підійшов лікар, уколов знеболююче, хлопці кажуть, що після цього Ігор залишився нерухомо лежати. В цей момент зайшов «Моторола» й крикнув : «Всем встать». Усі встали, а Ігор лежить. Той питає: «А это что за тело?» Бойовики сказали, що «перестарались и вызвали скорую». Тоді «Моторола» витягнув пістолет і вистрелив два рази у голову Ігоря, сказавши: «Я его уже вылечил». І засміявся.

Постріл був прижиттєвий. У довідці про смерть так і написано: «причина смерті – постріл».

Чому Ігор сказав, що кулеметник? Він хотів захистити хлопців. А ще, дуже можливо, це була його реакція на приниження, мовляв, «я вас також бив, тільки бив у чесному бою, коли ви могли відповідати». Він просто знав ціну цим нелюдам, він їх просто зневажав.

Отак він і жив, як вів себе в останні хвилини!

Це не єдине вбивство полонених військових, скоєне російськими бойовиками під час цієї війни, але воно, здається, стало тією останньою краплею, яка запустила ефект доміно: після його оприлюднення стала з’являтися інформація й про інші катування й розстріли.

Про те, що таке ставлення до полонених – не рідкість, непрямо говорить і телефонна розмова журналіста KyivPost Олега Сухова, у якій той же «Моторола» нібито зізнається у вбивстві 15 полонених.

Чи блефував террорист, коли говорив про вбивство 15 полонених, достеменно не відомо. Але смерть Ігоря точно на його совісті.

Скоєна при свідках, з явними свідченнями, що ось людина була жива, точно потрапила в полон і була вбита саме там – викликала інтерес до неї й українських, і міжнародних медіа, і таких правозахисних організацій, як International Partnership for Human Writes, Amnesty International, Місії ООН із прав людини та інших.

Однак і тут проявилась сумнозвісна «європейська толерантність» та небажання йти на конфлікт з Росією. Попри те, що міжнародна правозахисна організація Amnesty International закликала розслідувати страти, в яких публічно зізнався «Моторола», після офіційного звернення нашої держави, Інтерпол відмовив у розшуку громадянина Росії Арсенія Павлова, мотивуючи таке рішення тим, що у цій справі є ознаки політичного характеру. Цинізм найвищого ґатунку.

Але 16 жовтня 2016 року заслужена кара настигла ката – у ліфті будинку окупованого Донецьку, де жив «Моторола», спрацював вибуховий пристрій. Від отриманих надважких травм Павлов помер.

Тіло Ігоря Брановицького перебувало в морзі Дніпропетровська з початку березня – є припущення, що його обміняли в результаті локальних домовленостей або привезли волонтери. На той час обміном тіл та полонених займалися кілька громадських організацій – від «Чорного тюльпану» до “Союзу «Народна пам’ять», зараз це компетенція виключно СБУ.

Був ідентифікований і 3 квітня похований на Берковецькому кладовищі Києва.

4 червня 2015 року Ігор Брановицький посмертно був нагороджений Орденом «Народний Герой України» під №1. Нагороду вручено матері героя. Ще раніше – 23 травня 2015 року – його було удостоєно орденом «За мужність» III ступеня.

А на 25-й День незалежності за виняткову особисту мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Ігорь Брановицький був удостоєний найвищої державної нагороди – звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Іменем Героя України «кіборга» Ігоря Брановицького у Києві названо вулицю, а на будівлі Київського технікуму електронних приладів, де він навчався, та фасаді клубу військової частини в місті Кам’янець-Подільський, де він проходив строкову службу, встановили меморіальні дошки.

За матеріалами:

Рубрика

Радіо свобода

Московія, Війни, Історія, Україна, Кіборги, Московсько-Українські війни

Допомога проекту

На сайті 53 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені