Чорні Шлики 1918-1920 рр

Більшість більшовицьких та білогвардійських командирів у своїх мемуарах не розрізняли окремих частин армії УНР. Своїх ворогів вони іменували презирливим прізвиськом «петлюрівці», роблячи виняток хіба-що галичанам. Проте був загадковий загін чорношличників який і білі, і червоні таки називали саме так. 

Вони явно панічно боялися цього загону. Чорношличники з’являлися завжди лиховісно і несподівано, не дарували милості ворогам. Чорношличники тікали від будь-яких переслідувань…

За всіма цими байками, якими більшовики і білогвардійці навіть за багато років після війни лякали дітей, стояла цілком реальна військова частина армії УНР – кінний полк Чорних запорожців.

Чорношличники.

Початком полку Чорних запорожців став Окремий запорізький загін, сформований у лютому 1918 року із захисників Києва. У керованому підполковником Петром Болбочаном 2-му пішому курені (батальйоні) з’явилася команда з 50 кінних розвідників. Очолив її військовий урядовець Іван Благо. Після звільнення Києва і Полтави до Запорізького загону повалили добровольці, і вже невдовзі загін перетворився на бригаду, а відтак – на дивізію. В Полтаві розвідницька команда 2-го Запорізького пішого полку розгорнутого з 2-го куреня, значно поповнилася людьми і була перетворена на кінну сотню. Урядовець Благо передав командування сотнею кадровому військовому-кавалеристу сотникові Миколі Римському-Корсакову.

Кінна сотня 2-го Запорізького полку тоді була вдягнена у строї кубанських козаків – захисні бешмети і темно-сині черкески. Крім того, за рішенням командування усім кіннотникам Запорізької дивізії був призначений головний убір – козацька шапка з матерчатим шликом. Кіннотникам 2-го полку мали носити шлики чорного кольору. Через це козаків сотні Римського-Корсакова почали називати Чорними шликами, або чорношличниками.

Бойовий шлях сотні пройшов у лавах полку підполковника Болбочана – вони визволяли від більшовиків Харків, Катеринослав (Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя) та Крим. За гетьмана Скоропадського Чорні шлики у складі 2-го Запорізького полку охороняли українські кордони. Війна для них не припинилася, запорожці мусили постійно відбивати напади більшовицьких банд, які з російського боку проривалися на Донбас, Харківщину та Чернігівщину. Сотня Чорних шликів була також ударною силою протигетьманського перевороту в Харкові. Саме чорношличники заарештували командувача Харківського корпусу генерала Лігнау та керівництво міста. Вони ж очистили від гетьманців та анархістів Полтаву. На Харківщині, Полтавщині та Донбасі було встановлено владу Директорії Української Народної Республіки.

Кримська дилема

9 квітня 1918 року уряд УНР наказав сформовати Запорізький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натієв (Натіїв), за походженням осетин. Корпус було розділено на дві похідні групи: перша полковника Володимира Сікевича була спрямована на Донбас, друга під командуванням підполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим. До складу останньої увійшли Республіканський полк (під командою самого Болбочана), полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка (полковника Всеволода Петріва) та кінно-гірський гарматний дивізіон полковника Олекси Алмазова. А ще додалися допоміжні частини різного спрямування: інженерний полк, артилерія, автодивізіон. Загалом 9 тис. багнетів і шабель. Ця сила просувалася в пониззя Дніпра, готуючись зайняти зручні для наступу позиції. Командувачам повідомили таємний наказ уряду УНР – захопити Крим перед німцями і встановити українську владу.

На той час Чорноморський флот становив потужну військову силу: три бригади лінійних кораблів, одна – крейсерів, одна – гідрокрейсерів, а також міноносців і підводних човнів. Така армада забезпечувала власникові контроль над сполученнями Чорного моря і можливість впливати на долю ще не закінченої війни.

Під Мелітополем запорожці вперше за час операції зіштовхнулися з великими, підготовленими до оборони силами ворога. Більшовики чинили запеклий опір, і бій міг би закінчитися їхньою перемогою, якби не несподіванка. Обставини склалися так, що тилами більшовиків саме проходив відділ полковника Дроздовського, прямуючи на Дон, щоб там приєднатися до білих. Зорієнтувавшись, що червоні б’ються з кимось невідомим, росіяни вдарили більшовикам у спину. На червоних неочікувана атака справила приголомшливе враження – панічна втеча загальмувалася аж на Сиваші. Там 20 квітня зупинилися й запорожці, де їх застав командир німецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан і повідомив про своє рішення негайно розпочати здобуття Сивашу.

«Батьку, козацьке море!..»

Сиваш іще називають Гнилим морем за характерний запах стоячої води.  Він непрохідний майже цілий рік, тому є ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною – для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний укріпленнями за останнім словом техніки. Єдиний шлях на півострів – міст на палях – було заміновано.

Німці категорично відмовилися здобувати такі укріплення, але не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні прориву. Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок рушила дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. На всіх парах увірвавшись у розташування оборони, українці закидали більшовицькі становища гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив щільний кулеметний вогонь. Останнім акордом стала піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який так і не встигли підірвати. За одним бронепоїздом рушили інші, потім піхота, а далі кіннота полковника Петріва. Відступ більшовиків перетворився на панічну втечу. Увечері 22 квітня українські відділи були в Джанкої – вузловій станції Криму. Звідси почали наступ на решту важливих пунктів.

За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. Про фінал походу сповістив вигук передової сторожі «Батьку, козацьке море!..».

Війна нервів

Похід «новітніх запорожців» тільки здається бравурною прогулянкою. Справжня перемога тут була на боці не зброї, а військової хитрості. Сам прорив Болбочан старанно готував. Після розгрому червоних під Мелітополем кіннота Петріва заблокувала дороги й стежки до перешийка і перехоплювала всіх, хто намагався пробратися в Крим. Одному з таких роз’їздів потрапив до рук більшовицький телеграфіст, обізнаний із шифрами внутрішнього зв’язку між ворожими відділами. Цінного полоненого негайно доставили в штаб, і всі дні перед наступом командування в Сімферополі отримувало повідомлення про відхід українських сил та спокійну обстановку на всіх напрямках. Зіткнення з реальною ситуацією загнало червоних у стан шоку.

Після появи українців у Криму «війна нервів» перетворилася на «війну всіх проти всіх». Першою пробою сил стала проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак зрештою Болбочан був змушений підкоритися німецькому генералові.

Надалі німці активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тільки формальними засобами, застосували проти українських сил весь можливий набір перешкод: переривання зв’язку, блокування ешелонів на станціях, перешкоди в постачанні, гальмування дій командування… Загостренню ситуації сприяли «труднощі перекладу» – перекладачем у перемовинах між українським та німецьким командуванням був Отто Кірхнер, який, попри походження, симпатизував білій Росії.

У Джанкої німці обірвали зв’язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на швидкість коней та доброзичливість населення. Наші відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами.

До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди. Наступним кроком стала вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Тоді вони стягнули підрозділи до Сімферополя й розмістили їх так, щоб остаточно скувати українські відділи. Зранку 26 квітня обидві сторони почали готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти німців або оборонятися з допомогою місцевого люду. Попри рішучість їхніх намірів, фон Кош відкрито висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан наказав своїм військам зайняти бойові позиції.

Саме в цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації було вирішено звернутися до Центральної Ради. І тут бездарність та малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових. Голова уряду УНР Голубович обмежився виголошуванням утопічних промов. За свідченнями Бориса Монкевича, зв’язковий офіцер під час першого раунду перемовин вдав, ніби зв’язок перервався. Причину він пояснив українським офіцерам: «Так може говорити хіба що дитина, але не державний діяч». Телеграфіст був німецьким унтер-офіцером, прихильно налаштованим до українців.

Після «налагодження» зв’язку Натієв і Болбочан випередили хвилю демагогії жорсткою вимогою дати чіткі вказівки, як поводитися в такій ситуації. Відповідь прозвучала: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим. Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисників.

Стяги на щоглах

Найбільший успіх чекав уже під завісу подій. Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва – гірськими шляхами з допомогою провідників-татар. 28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя. У той самий час до командувача кінноти полковника Петріва пробрався матрос-українець, який розповів про підготовку більшовиками виведення флоту із Севастополя до Новоросійська, незважаючи на цілковиту відсутність у пункті призначення відповідних технічних умов. У самому місті не вщухали протести – з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів – за походженням українці – висловилися за його передачу Україні. Після цього адмірал Саблін пішов на безпрецедентний на той час крок – 29 квітня 1918 року наказав підняти українські прапори. Ніхто з них не знав про таємний наказ червоному командувачу флоту Раскольнікову негайно потопити його в разі переходу до рук українців.

Чорноморський флот офіційно став флотом Української Народної Республіки. Та вся церемонія була радше «прощальним салютом» нашій армії, яка вже покидала Крим, – останні відділи вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповнені добровольцями з-поміж місцевого населення. Без військової підтримки і суші флот був для України втрачений.

Подальша доля флоту склалася драматично. Один із міноносців затопили просто в бухті, інший було так пошкоджено, що команда викинула його на берег. Вночі з 29 на 30 квітня більшовики все ж таки вивели 14 есмінців до Новоросійська. Наступної ночі з рейду знялися лінкори «Воля» і «Свободная Россия» та 3 міноносці. В українських руках залишилися 7 броненосців, 3 крейсери, 12 міноносців, усі гідрокрейсери, допоміжні кораблі та дивізія підводних човнів. Пізніше до Севастополя повернулися обидва лінкори та частина міноносців. Утім, подальші події не дали Україні шансів скористатися цим здобутком. Восени 1918 року, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, остання була змушена вивести свої війська з України. Після цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українці були зайняті поваленням гетьманату й обороною власної державності від більшовиків, які розпочали чергову війну проти відновленої УНР, в Криму висадилися війська Антанти, що підтримали білогвардійський рух і, зрозуміло, про якийсь український флот чути не хотіли. 

Історичні паралелі

У світовій історії мало таких сміливих воєнних операцій. Як і таких бездарних політичних рішень. Відмовляючись від Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морські комунікації в руках або більшовиків, або білих. Ні ті, ні інші друзями України вважатися не могли. За великим рахунком, український Крим не влаштовував нікого: ні білу чи червону Росію, ні Антанту, тобто Англію з Францією, ні Німеччину – пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош плекав надію, що українці скривавляться, але не прорвуться. Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним схваленням усіх «великих гравців». Після офіційної відмови повернути собі Крим можна було тільки силою зброї. Військовики блискуче впоралися із завданням, але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток.

Болбочанівці

Кадрами для поповнення запорізької дивізії мали стати повстанці, загони яких масово з’являлися по всій Україні. Отут і виникли проблеми.

Розпочавши повстання проти гетьмана Скоропадського, соціалісти Петлюра і Винниченко зробили ставку на сільський люмпен – голоту, гультіпак та волоцюг. Звір випестуваний проти гетьмана, по закінченню повстання накинувся на своїх же творців. Сільський люмпен залюбки підхопив гасла більшовиків та анархістів і розвернув зброю вже проти нової української влади. За рік, розсмакувавши владу більшовиків ті самі люди билися в повстанських загонах вже проти червоних. Але це сталося набагато пізніше.

Повстанці залучені до штатних військових частин сіяли анархію і хаос. Їхніми стараннями було розкладено 11-ту пішу та Сірожупанну дивізії. Але з чорношличниками цей фокус не пройшов, їхні командири душили непослух у зародку.

«Пустив і я свого коня навперейми повстанцеві й, догнавши, звалив коня разом із їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни… Удосвіта під'їхав учорашній «хрещеник» із забинтованою головою і по-службовому запитав, що має робити далі», – згадував пізніше полковник Петро Дяченко.

З початком навали російських більшовиків тили українського війська почали руйнувати загони анархістів Махна, Чередняка, Ковтуна, Сахарова, лівого есера Шинкаря та більшовицькі ревкоми. Військ проти цих банд майже не було – їх потребував фронт. До справи взялися нечисленні загони української кінноти. Наприкінці грудня бандам Махна вдалося захопити важливий залізничний вузол у Лозовій і відрізати Харків від українського гарнізону в Катеринославі. У Лозову було кинуто дивізіон Чорних шликів на чолі зі значковим (порутчиком) Петром Дяченком. Стрімким ударом чорношличники викинули «батьку» зі станції і захопили багаті трофеї – два вагони сірого та чорного сукна і три вагони цукру. Після виведення дивізіону до Кременчука значковий Дяченко навідав місцевих кравців і замовив їм з трофейного сукна повний комплект одностроїв на полк. Розплатився він з кравцями трофейним цукром.

Коли командувач Лівобережної групи армії УНР отаман (генерал) Болбочан приїхав на огляд, чорношличники зустріли його в новісіньких чорних жупанах та сірих черкесках. Значковому Дяченку довелося давати пояснення – отаман Болбочан не пробачав мародерства. Коли ж командувачу довели, що нову форму «оплатив» батько Махно, отаман Болбочан похвалив вершників. «Навіть царська гвардія не виглядала краще», – зазначив командувач і дозволив чорношличникам називатися дивізіоном ім. отамана Болбочана. Чорношличники стали болбочанівцями.

Під час відступу запорізького корпусу з Харкова та боїв біля Полтави, Чорні шлики прикривали боями відхід своїх. Ситуація складалася не на їхню користь – сніг взявся крижаною кіркою, яка ранила ноги коням. Кіннота, яка за інших умов наробила б червоним багато лиха, мусила воювати з ними… пішки.

22 січня до розташування відведених на відпочинок болбочанівців прискакав штабний старшина, який повідомив, що в Кременчуці сталося лихо – гайдамаки сотника Волоха з наказу Головного Отамана Петлюри заарештували командувача Лівобережної групи армії УНР отамана Болбочана за звинуваченням у зраді. Розлючений дивізіон чвалом долетів до штабу і разом з піхотинцями полку ім. Мазепи оточив будівлю. Чорні шлики вирізали б гайдамаків до ноги. Але Петро Болбочан не хотів кроволиття між українцями і наказав козакам віддати справу на милість суду. Запорожці мусили відступити. Петро Болбочан був відвезений до Києва. Його подальша доля була трагічна. За півроку за звинуваченням в зраді він був розстріляний за наказом Петлюри.

Командирові Чорних шликів сотникові Римському-Корсакову загрожувало покарання, тож він мусив залишити дивізіон. Новим і останнім командиром дивізіону, а з березня 1919 року – полку, став значковий Петро Дяченко. На вимоги командування болбочанівці змінили свою назву і відтоді звалися: полком Чорних запорожців. Але навіть за багато років, вихваляючи мужність того чи іншого свого товариша, ветерани полку писали: «гарний був козак, справжній болбочанівець».

Чорні запорожці

Соціалісти з Директорії всерйоз вважали, що варто замінити кадрового царського військового отамана Болбочана на «вихідця з народу» сотника Волоха і становище на фронті миттю поліпшиться. Та сталося все з точністю до навпаки. Від армії УНР відкололися загони отаманів Григор’єва, Зеленого, Ангела та Хименка. А новосформовані полки Директорії мітингували та відмовлялися виїздити на фронт.

Запорізький корпус продовжував відступати в умовах набагато гірших, ніж доти. Голодні полки охопила епідемія тифу. Соціалісти не спромоглися забезпечити військо харчами та ліками. Полковник Дяченко згадував: «Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не отримував грошей, довелося жити за рахунок селян та з того, що здобули на большевиках».

Полк Чорних запорожців в цих умовах мусив постійно охороняти фланги і тили піших полків, переважно від розкладених більшовицькою пропагандою петлюрівських же частин. На Запорізький корпус насідали більшовики, а сотник Волох був неспроможний організувати оборону. 12 квітня запорожці були притиснуті до румунського кордону.

Румуни погодилися пропустити корпус до головних сил армії УНР через свою територію. Але дорогою румуни не давали українцям купувати харчів та роззброїли весь корпус. Весь, окрім Чорних запорожців. Командир полку Петро Дяченко виявив неабиякий дипломатичний хист. Питання забезпечення полку харчами він вирішив просто – банально дав румунському полковникові хабара (подарував трійку коней). Коли ж Чорний полк прийшли роззброювати, чорношличники переконливо пояснили румунам, що цього робити не треба. «Знову жартома, запитав я румуна, чи його вже хто обеззброював?» – згадував полковник Дяченко.

Полк Чорних запорожців був єдиним, хто повернувся до армії УНР зі зброєю, кіньми, боєприпасами та військовим майном. У Чорних шликах тоді було 250 вершників, близько 60 пластунів-піхотинців та 8 кулеметів (з них 4 на тачанках). Разом з нестройовими – 500 козаків та командирів.

Українському військові у той час вдалося стабілізувати фронт і навіть перейти у контрнаступ. Більшовицька політика на зайнятих територіях України призвела до масового повстання селян. Цим скористалися Збройні сили Півдня Росії генерала Денікіна, які повели проти більшовиків свій наступ. У той самий час уряду УНР вдалося укласти перемир’я з поляками і кинути проти червоних Українську галицьку армію. Наново озброєна та переформована у три дивізії Запорізька група наступала до Дніпра. В авангарді йшов полк Чорних шликів: «30 серпня 1919 року наші патрулі ввійшли до Києва, а за ними і весь полк. Місцева людність закидала нас квітами».

За Україну всупереч її уряду

Є чимало причин тому, чому, зайнявши Київ, українська армія здала його білим того самого дня. Крім того, є чимало причин, чому керманичі Директорії так і не змогли утримати владу в Україні, маючи для цього все що треба було. Та головна причина очевидна – Головний Отаман Семен Петлюра і його міністри були просто неспроможні керувати Україною.

Навіть за багато років полковник Дяченко розлючувався: «Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайна заслона), опинилися в «любарському трикутнику»; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих москалів і хто її до цього змусив?» В іншому місці він просто глузував: «Марш через багаті райони… дав змогу господарській частині забезпечитися взуттям, закупивши його засобами полку. На забезпечення згори годі було сподіватись. Такої «буржуазної» звички не було в нашого уряду, хоч він міг би навчитись в УГА, що таке планова господарка…»

Соціалісти з уряду УНР організувати господарство у тилу не могли, позаяк не вміли. Проте, не довіряючи українським командирам, вони завели в армії «державну інспектуру», що фактично був інститутом комісарів, на кшталт більшовицьких. Інспектори не так допомагали командирам частин, як сіяли недовіру між старшинами та козаками. У Чорному полку такого інспектора здихалися дуже швидко – за першого ж бою його затягли на передову, після чого інспектор випарувався сам.

Такі умови забезпечення і настрої в середині підрозділів, косили українське військо гірше за ворога. Бійців-українців вибивав тиф. Їх виснажував голод. Багато хто не витримував і перебігав до білих. Проте Чорний полк навіть за таких умов лишався кращим. За Вільну Україну чорношличники билися з одержимістю фанатиків, навіть не завдяки урядові УНР, а всупереч йому.

Чорні не могли змінити забезпечення всього війська, проте вони створили систему постачання власного полку через реалізацію трофейного майна. Чорні не могли без уряду збільшити полк кількісно, проте вони посилювали його якісно. «Постій у Кременчуці використав я для форсованих навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до формальної муштри», – описував полковник Дяченко відпочинок чорношличників у тилу.

Нарешті Чорні Запорожці не могли без уряду поліпшити своє озброєння. Натомість вони били противника психологічно. Для сіяння паніки у ворожих лавах як раз і були потрібні чорні жупани, чорні шлики, чорні прапорці на списах і… слава лиховісних воїнів, які не дарують милості ворогам та й самі у полон не здаються. Полковник Дяченко в своїх мемуарах, немов між іншим, згадував: «Звичайно, ми порубали комісарів», або: «Полонених не було, бо полк рідко брав їх». Лиховісну вдачу чорношличників підтверджували чимало сучасників. «Чорношличники… до полону не здавались, бились одчайдушно. Мали славу нещадних і непримиренних… Люди, що, крім непогамовної одваги, готові на найнебезпечніше діло, стратили з почуттям страху все інше людське, добре», – згадував ад’ютант 2-го Запорізького полку сотник Нікіфор Авраменко. З ним погоджувався колишній командувач армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко: «Про Чорних Запорожців треба говорити окремо… Де стався який бешкет, – Чорні; славне військове діло – вони ж…» І водночас: «Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні: десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не випадає… Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворога переполох».

Все це правда. Чорні запорожці не були світлими лицарями з казки. Це були хижі, жорстокі і надзвичайно хоробрі вовки війни. Очевидно, що в тих умовах ніхто інший краще за них воювати просто не зміг би. А НЕ воювати було не можна – на карту покладено було долю країни. Полковник Болбочан у такій би ситуації сказав:

«Ми перед Батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай робить це той, хто більше нас зробив для Батьківщини».

Чорний шлях у легенду

У листопаді 1919 року разом із залишками армії УНР полк Чорних запорожців був затиснутий в трикутнику Любар – Чортория – Миропіль між поляками, більшовиками та білогвардійцями. Було вирішено переходити до рейдової партизанської війни. 6 грудня полк Чорних разом з похідною групою армії УНР вирушив у Зимовий похід. Це був зоряний час для Чорних запорожців. Далекі рейди і стрімкі маневри були їхньою стихією. долаючи всі ворожі застави, Чорний полк на багато кілометрів відривався від українських похідних колон і мов привид з’являвся за спиною у денікінських та червоних гарнізонів.

17 грудня Чорні шлики наскочили на Ставище і вирубали шаблями штаб білогвардійського генерала Ніколая Брєдова, того самого, що в Києві переміг «петлюрівців, які не стріляли в білих». Генерал утік від козаків на автомобілі, покинувши чорношличникам і своїх офіцерів і штабне майно. 24 січня 1920 року Чорні зустріли делегацію денікінців, що просили в українців перемир’я. Білим було вже не до «єдиної-неділимої» – вони відступали. Почалася війна з більшовиками. 10 лютого Чорні запорожці і Мазепинський полк вибили більшовицький гарнізон у Смілі.

15 лютого Чорні Шлики по кризі перейшли Дніпро і взяли Золотоношу. Це було останнє повернення Українського війська на Лівобережжя. Чорні запорожці, серед яких понад половину становили полтавчани та харків’яни рвалися до рідних місць. Аж несподівано отримали наказ – повертатися до з’єднання з частинами Армії УНР, що проходили переформування на польській території. Дорогою назад Чорні шлики навідалися до маєтку Давіда Бронштейна – батька жахливого Льва Троцького. Заможний землевласник Бронштейн (ще й доти не скривджений ані білими, ані українцями) босим утік зі свого маєтку і більше туди не повернувся.

Бій за Вознесенськ

Це було вранці 15 квітня 1920 року.

25-річний командир Окремого кінного запорозького республіканського полку (кінний полк Чорних запорожців) Петро Дяченко, важкохворий на тиф, лежав у критому фургоні. Боєприпаси вичерпалися.

Частини Української армії відважилися на відчайдушний, майже рукопашний штурм вузлової станції Вознесенськ, нині Миколаївська область, повної ворожих запасів.

Два більшовицькі бронепотяги обстрілювали їх з гармат і кулеметів. На позиції Чорних запорожців під прикриттям кулеметів насувалися 250 курсантів школи червоних командирів.

Запорожці віддали свої набої піхоті, залишивши собі по 3-5 штук ("для себе"), але й ті були вистріляні напередодні...

Кулеметник-одчайдух Петро Первухин з Харківщини учора вистріляв усі набої, підпустивши ворожу лаву на приціл і розстрілявши її, ходить між кіннотниками, благає у кожного хоч по пару патронів.

Заступник Дяченка поручник Карліс Броже (латиш за національністю) атакував ворога двома сотнями, але під сильним вогнем бронепотягів мусив повернутися. Настала загроза знищення.

Завжди перший і найшвидший, а зараз напівпритомний командир Дяченко (родом з села Березова Лука Миргородського повіту, Полтавщина) з останніх сил зміг сісти на коня лиш з допомогою козаків. "Не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед... Козацтво, мов вихор, - за ним", - свідчив учасник того бою Лавро Кемпе з Володарки на Київщині.

У цей час наш гармаш останніми двома стрільнами підбиває ворожий бронепотяг, а другий поспішив за закрут залізниці... Червоні курсанти не стямились як запорожці-чорношличники з чорними прапорцями на списах та чорним знаменом "Україна або смерть" влетіли, проскочивши лаву зсередини і з боків, знищивши всіх.

Воїни раділи торжеством блаженних. "Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина. Інші...підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радости та моляться... Були й такі, що, обладувавшись набоями, кричали: "Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі раду!"

...Цієї картини не можу описати, бо і сам з радости не знав, що роблю. Напевно, коли б мій батько тоді побачив мене, то сказав би: "О Боже, здуріла дитина!" - згадував Первухин.

Цією відчайдушною атакою Чорні відкрили дорогу до Вознесенська та його скарбів (генерал Михайло Крат свідчив, що тоді було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32000 гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети тощо).

А далі - до наступних успішних боїв Першого зимового походу, розгрому-прориву більшовицького фронту та тріумфального з'єднання з іншими частинами Армії УНР 6 травня в районі Ямполя. Цікавий факт. Армія УНР, яка вирушала у похід в чисельності близько 10 тис осіб, повернулася в складі 2100 багнетів та 580 шабель, разом з нестройовими – 4319 осіб. На цьому тлі полк Чорних запорожців розпочав похід в чисельності 417 людей. А повернулося 300 шабель, сотня пластунів-піхотинців, 12 кулеметів на тачанках, 18 легких кулеметів та батарея з 2-х гармат. Загалом понад 500 людей – більше, ніж вирушило у похід. Полк мав кіннотне ядро, кулеметні тачанки для створення щільного вогню, гармати для протидії ворожим тачанкам та піхоту для охорони своїх тачанок і гармат у бою.

Наступні півроку Чорні запорожці били більшовиків спільно з поляками. 18 травня Чорні шлики зійшлися в шаблі з бригадою Григорія Котовського, причому сам Котовський ледве уникнув полону. В розпал бою полковник Дяченко переплутав його з іншим українським старшиною, і це врятувало червоного комбрига.

Тріумф під Сидоровим

Після відступу польських військ на Північному фронті під тиском Червоної армії аж до Вісли і під Варшаву на початку липня 1920 року українська армія продовжувала вперто боронити свою частину фронту, успішно стримуючи ворога, - згадував підполковник Армії УНР Іван Цапко.

Врешті з 14 липня українське військо зайняло позиції на правому, західному, березі річки Збруч - від Дністра до Гусятина.

Дуже сильні бої провадились у районі Шидлівці - Сидорів біля Гусятина, де ворог підтягнув значні сили піхоти та кінноти й майже кожного дня наступав на Збруч, переходячи не раз річку.

Відтинок фронту проти цих більшовицьких сил займала 3-тя стрілецька Залізна дивізія під командою генерала Олександра Удовиченка, яка своїми контратаками не тільки паралізувала, а й відкидала ворога знову за Збруч. Особливо дошкульними були атаки ворожої кінноти, проти якої при Залізній дивізії не було відповідно більших кінних сил.

Польське командування для зміцнення фронту Залізної дивізії надіслало було зі своїх резервів піхоту. Але червона кіннота, наскочивши на один із цих польських куренів, майже повністю його вирубала.

Ворожі сили, що наступали на фронті Залізної дивізії, скупчені попередньо на лівому, східному, березі Збруча, мали близько чотирьох полків піхоти, Окрему бригаду кінноти та ще один кінний відділ.

Наказом командарма для ліквідації ворожої кінноти туди було спішно перекинуто Окрему кінну дивізію, яка на той час мала в своєму складі такі частини: кінний полк Чорних Запорожців, 1-й кінний Лубенський імені Максима Залізняка полк, 3-й кінний Чигиринський полк та Окремий кінний курінь імені Івана Сірка (разом до 1200 шабель) та Кінно-гірський гарматний дивізіон.

Коло 8 годин ранку 25 липня колона Окремої кінної дивізії на чолі з командиром Іваном Омеляновичем-Павленком підходила зі сходу до села Кривенького.

Ворог у складі трьох полків 123-ї пішої бригади намагався збити зі своїх становищ частини Залізної дивізії, що ставили рішучий спротив, нищачи ворога, але все ж більшовикам пощастило захопити Сидорове.

Зараз же після цього на українську піхоту, що відходила на Кривеньке, блискавичною атакою кинулась більшовицька кінна бригада. 3-й кінний полк та інші кінні сотні 3-ї Залізної дивізії теж відходили перед переважаючими силами ворожої кінноти.

На віддалі 300-400 кроків, у наш бік із криком "ура" летіла в атаку група більшовицької кінноти, близько 400 шабель, зауваживши якусь українську кінноту, напевно наш старшинський роз'їзд, що був спереду дивізії.

Побачивши це, командир дивізії Іван Омелянович-Павленко наказав полковникові Олексі Алмазову тимчасово прийняти керівництво, а сам на чолі свого конвою до 30 козаків та з їхнім командиром підхорунжим Сулейманом, вихопивши шаблю, кинувся назустріч червоним і почав рубати їх за всіма правилами, в чому був великий майстер.

У цей же час полковник Алмазов дає наказ полковникові Дяченкові з полком Чорних Запорожців іти з місця в атаку, щоб знищити цей кінний відділ червоних та підтримати комдива.

Петро Дяченко кількома стрибками свого бойового вороного вискочив наперед, повернувся в сідлі й скомандував: "Чорні!.. Шаблі геть! Списи до бою! В атаку... за мною!" - й понісся кар'єром, вихопивши шаблю. А Чорні, на скаку розгортаючись до бою на смерть, як і на прапорі їхньому написано, рвонули так, що цокотом копит та лоскотом збитих грудок землі й ворожу стрілянину заглушили.

Зараз же з розгону врубались Запорожці, випереджаючи свого командира полку, й почали "розносити" на шаблях ворога.

За Дяченком пролітав коло вітряка в атаку на чолі сотні сотник Віктор Дяченко, брат полковника, старшина високого зросту. Ворожа куля, певно, перебила петлицю від лівого стремена, і сотник, поклавшись на коня, з шаблею в руці галопував на рубку ворогів, часом черкаючи лівою ногою по ріллі.

Враз було скінчено з цим кінним відділом червоних.

Та ось до штабу Окремої кінної дивізії під'їхав старшина від командира 3-го кінного полку Залізної дивізії полковника Михайла Фролова (полк донських та кубанських козаків) з повідомленням, де міститься його полк і про те, що 3-тя Залізна дивізія відходить зараз у цьому напрямку (на Кривеньке) під захист української кінноти (Окремої кінної дивізії).

Кінна артилерія полковника Алмазова бере під обстріл ворожі кінні лави й піхотні розстрільні. Під схвальні вигуки кінноти ("О, гармати наперед!") виїхали ще дві батареї. Малі гірські гармати поскакали, як жаби по ріллі, і вже опинилися за кущами, лише чути вигуки команди хоробрих гарматних старшин:

- Два набої... Перебіжний вогонь!

Влучні гранати розривають ворожі групи, а шрапнелі їх покривають.

Потрібна швидка, рішуча дія, бо у великій небезпеці опинилася уславлена піхота Залізної дивізії, тиснена ворожою кіннотою. Під командою Омеляновича-Павленка, окрім своєї Окремої кінної дивізії, була ще кіннота 3-ї Залізної дивізії, разом близько 1000 шабель.

Він дає наказ 1-му кінному Лубенському і 3-му кінному Чигиринському полкам на швидкому алюрі перейти праворуч від Кривенького, з тим щоб вийти на ліве крило більшовицької кінноти.

Кінний полк Чорних Запорожців веде наступ в чоло червоної кінної бригади, в той же час кінний полк Залізної дивізії полковника Фролова переходить в атаку із правого крила більшовицьких сил. Командир Окремої кінної дивізії з резервним Окремим кінним куренем імені Івана Сірка йде за Лубенцями й Чигиринцями.

Коло години 10-ї ліворуч від Кривенького враз припинилася стрілянина й залунало могутнє "Слава!". Чути лише гарматні вибухи. Потім ще сильніше чути "Слава!". Це полковник Дяченко повів полк Чорних Запорожців в атаку.

Ще далі залунало "Слава!", "Ура!" і знову "Слава" враз із густою кулеметною стріляниною. Там під прикриттям кулеметного вогню кінна група полковника Фролова, обійшовши праве крило червоної кінної бригади, пішла в атаку.

При підході Лубенського і Чигиринського полків на визначене їм для атаки місце, Чигиринський полк, який ішов спереду, більшовики зустріли вогнем. Полк спішив дві сотні й кулеметну сотню, відкрив теж сильний вогонь по ворогові. Червоні заметушились і стали відходити.

Прибувши саме в цей час, командир дивізії кидає ці два полки в рішучу атаку на ліве крило ворога. Замайоріли червоні башлики нашого козацтва, заблищали на сонці сотні шабель. З бойовим покриком "За Україну! Слава!" у весь мах коней доскакують козаки до червоних лав, дехто вже й поміж ними. Почалася рубанка...

Червона кіннота, вкриваючи поле зарубаними й пораненими, кинулась у паніці відступати до Сидорова, очевидно, шукаючи прикриття у своєї піхоти. Командир Окремої кінної дивізії із кінним куренем "Сірків" сам пішов в обхід червоної піхоти під Сидорів.

Під Сидоровим залягли в розстрільнях та легких шанцях частини 123-ї пішої бригади. Наша кіннота, йдучи на хвості решток ворожої кінної бригади, вривається в ворожі розстрільні й починає сікти піхоту. Майже одночасно курінь Івана Сірка, що надійшов з півдня, між Сидоровом і становищами частин 123-ї бригади бере їх під вогонь своїх кулеметів, а потім кидається в атаку, дорубуючи піших і кінних.

Внаслідок цих операцій 25 липня до 11 години ранку Окрема кінна дивізія вщент розгромила ворога. Було знищено всю ворожу кінноту і два полки піхоти 123-ї пішої бригади разом із командирами тих полків. Командир більшовицької кінної бригади був убитий. Політичний комісар, оточений козаками, застрелився.

Було захоплено 34 кулемети, 3 польові гармати, коні й усе військове майно червоних та 11 санітарних возів з медикаментами.

Окрема кінна дивізія втратила 2 козаків убитими, поранено 33 козаків і 3 старшини.

У цьому кінному бою брало участь до 2500 шабель з обох боків.

Таких битв було дуже багато. Кожна з них мала б давно вивчатися, прославлятися, фільмуватися. Бойова епопея одних лишень Чорних запорожців та їх легендарного полководця Петра Дяченка - це енциклопедія української величі, поряд з якою меркнуть і "відпочивають" здебільшого придумані "подвиги" чапаєвих чи ворошилових.

29 вересня чорношличники взяли в полон 300 червоноармійців, обоз із майном на 100 возів та п’ять підвід гарматних снарядів. Але це були останні перемоги Чорного полку.

2 жовтня 1920 року у Ризі було розпочато переговори між Польщею та Радянським Союзом. Представників Петлюри до переговорів не допустили. Українське військо мусило відступати до ріки Збруч. 20 листопада полк Чорних запорожців був інтернований поляками. Для українців війна була завершена.

Чорні запорожці зникли. Колишні вояки роз’їхалися по всьому світові. Проте чорношличники ще довго продовжували жити в пам’яті більшовицьких та білогвардійських командирів. В жахливих снах бачили вони сяючі шаблі вершників у шапках з чорними шликами.

В час злодіїв-заброд готуймо епоху героїв. Вони повернуться. Якщо ми дійсно будемо того варті!

Інші підрозділи чорношличників.

Слід зауважити, що розповсюджене твердження про те, що чорні запорожці були єдиним підрозділом Дієвої армії УНР, який використовував чорні шлики, неправдиве. Окрім чорних запорожців чорний шлик використовувано в однострої таких підрозділів:

курінь чорних гайдамаків Гайдамацького коша Слобідської України;

кулеметна сотня кінно-гайдамацького полку ім. К.Гордієнка;

1-й кінно-партизанський полк Січових Стрільців (отаман полку Олексій Козир-Зірка був колишнім кулеметником-гордієнківцем);

«Чорний курінь смерті» (розгорнутий з Горбачівської повітової кінної сотні, згодом — Горбачівський полк) під командуванням отамана Сашка Гуцула (колишній штабс-капітан 8-го Астраханського драгунського полку Олександр Козубський);

20-й Павлоградський кінний полк отамана Бахмача у складі Катеринославського кошу.

Знамено.

Костянтин Гломозда описує знамено чорних запорожців як чорний значок зі скошеним краєм із зображенням на лицьовому боці тризуба з написом «1-й кінний полк Чорних Запорожців». Зворотна сторона знамена містила зображення черепа з кістьми й написом «Україна або смерть». Але ані історіограф полку Борис Монкевич, ані командир полку Петро Дяченко у своїх мемуарах не згадують зображення знамена.

Цікаво відзначити, що схоже знамено мали українські повстанці Холодного Яру в 1921–1923 роках.

Список старшин і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР

Артюшенко Юрій Митрофанович — хорунжий;

Балицький Левко Миколайович — з січня 1919 року — старшина;

Божко Юрій — заступник командира полку;

Броже Карліс Яніс — командир 2-го куреня;

Герасименко Володимир — старшина;

Головко Дмитро — чотовий гарматної сотні;

Ґонта Дмитро — командир 2-ї батареї;

Дусько Микола — козак, підхорунжий Армії УНР;

Дяченко Віктор Гаврилович — курінний;

Дяченко Петро Гаврилович — командир полку;

Іванів Андрій — козак кулеметної ватаги;

Кемпе Лавро — козак 1-ї сотні;

Киричок (Кірічок) Сергій — поручник;

Корнієнко Семен — сотник

Корсун Антін — козак 4-ї сотні;

Лазар Іван — командир батареї;

Малиновський Олександр — командир полкового оркестру;

Осмоловський Юрій — помічник командира 1-го кінного полку

Пендюра (Піндюра) Іван — чотовий 4-ї сотні;

Первухин Петро — чотовий кулеметної ватаги

Плужник Гриць — командир пластунської сотні (1919) і пластунського куреня (1920);

Самійленко Степан Сергійович — командир кулеметної сотні

Сім'янцев Валентин — бунчужний 3-ї сотні («Богданівської»);

Сім'янцев Олекса Іванович — значковий (поручник) полку;

Старченко Іван — козак гарматної сотні;

Стеценко Гнат — хорунжий;

Сумароків Павло Федорович — старшина;

Чмурак Ілько — козак 4-ї сотні;

Шаруда Олександр — старшина;

Янчевський Микола Олександрович — помічник командира 1-го кінного полку

Примітки[ред.]

Вони були чорношличниками:

Дмитро Ґонта – видатний бандурист, відомий концертами в Польщі, Німеччині та США. В минулому –командир 2-ї батареї полку Чорних запорожців.

Лавро Кемпе – австрійський, згодом канадський актор та режисер. В минулому – козак полку Чорних запорожців.

Карліс Броже – офіцер латвійської поліції, керівник дільниці. В минулому – командир 2-го куреня, заступник і т. в. о. командира полку Чорних запорожців.

Петро Дяченко – командир полку Чорних запорожців. Потім – майор Війська Польського. Пізніше – командир протитанкової бригади «Вільна Україна» у складі Вермахту.

Артюшенко Юрій – громадсько-політичний діяч, журналіст, заступник голови Українського національного об'єднання, редактор «Українського вісника». В минулому – хорунжий полку Чорних запорожців.

---

Джерела:

Тинченко Я. «Армии Украины 1917–1920 гг.» — Москва; ТОВ «Восточный горизонт», 2002 р.

Коваленко Сергій. Чорні Запорожці: історія полку. — Київ: Видавництво «Стікс», 2012.

↑ Сікевич В. «Сторінки із записної книжки» — Вінніпег, 1945 р., т.3, стор. 44

↑ Гломозда К. «Відзнаки українського війська доби визвільних змагань // Історія українського війська» — Львів, 1996 р., стор. 823–825

Володимир Гонський для Української Правди

Дмитро Калинчук «Їх звали Чорні Шлики». Український тиждень

 Олеся Ісаюк. Операція «Флот для України». Український тиждень

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.