Друга Польсько-Українська війна 1942-1947 рр

Для українців бої з поляками —
це їхній шлях до власної держави,
від Хмельницького до УПА,
це їхня найдовша війна новітньої Європи.

Мацєй Стасінський, «Як поляк із українцем»
(«Газета виборча», 1997 рік)

Кожен, хто збирається писати про генезу польсько-україн­ського конфлікту, ризикує постійно «провалюватися» углиб іс­торії. Аби пояснити його перебіг у роки Другої світової війни, потрібно поринути в аналіз міжвоєнних подій, щоб зрозуміти цей період — проаналізувати польсько-українську війну 1918— 1919 років, витоки цієї війни — у суперництві бездержавних націй у складі імперій протягом XVIII—XIX століть, джерела супер­ництва — у польсько-українських війнах XVI—XVIII століть, і так можна дійти аж до Болеслава Хороброго та Володимира Вели­кого. Тож маємо минуле, на фоні якого сучасний стан стосунків виглядає несподівано позитивним. Рівень та якість сьогодніш­ніх відносин між Україною та Польщею є яскравим та оптиміс­тичним підтвердженням, що історія таки навчає, хоч для того її уроки мають бути дуже жорстокими.

Одним із таких уроків була війна між українцями і поляками 1942—1947 років, криваве зіткнення, що розпочалося в рамках ширшого конфлікту — Другої світової, всіляко ним посилюва­лося і навіть вийшло поза його рамки. Війна, яка стала жорстоким зведенням порахунків між націями за кривди минулого, мала на собі відбиток світової війни, з притаманним їй нехтуван­ням будь-яких обмежень у веденні бойових дій та воєнними зло­чинами. 

Першою у XX столітті була війна між збройними силами від­новленої у 1918 році польської держави та Західноукраїнської Народної Республіки. Війна тривала з 1918 до 1919 року і за­вершилася перемогою поляків, проте переможені українці не змирилися з поразкою і прагнули реваншу. Тому Друга поль­сько-українська війна стала, по суті, продовженням першої.

Чи можна назвати цей кривавий конфлікт війною? Головними суб'єктами польсько-українського протистояння 1942—1947 років були збройні формування польського та українського визвольних рухів Армія Крайова (АК) та Українська повстанська ар­мія (УПА), які керувалися у своїх діях чіткими політичними цілями. Після вичерпання політичних можливостей для їхнього досягнення обидві сторони вбачали за можливе перехід до воєнних дій. Самі учасники конфлікту, як свідчать українські та польські документи, вважали себе у стані війни, тому проводили переговори з метою можливого її припинення чи активні наступальні дії з метою роз­бити супротивника. Кількість жертв досі залишається предметом дискусій між істориками, проте вони однозначно сходяться на тому, що йдеться про десятки тисяч убитих з обох боків.

Війну офіційно не оголошувала жодна зі сторін, тож не можна точно назвати дату її початку. Так само вона не заверши­лася актом капітуляції чи підписання миру. Тому чітко визначити її хронологічні рамки теж непросто. Початком війни можна вважати перші збройні зіткнення на Холмщині влітку 1942 року, а її завершальним актом стала акція «Вісла», яка закінчилася в липні 1947 року.

Друга польсько-українська була війною у війні, що визначало особливості перебігу та поведінку основних учасників. Для українського визволь­ного руху, представленого ОУН та УПА, вона була однією з інших, які він вів у рамках Другої світової, поруч із війною з німецькими окупаційними силами чи радянськими партиза­нами. Для польського підпілля протистояння з українцями теж розвивалося паралельно із боротьбою проти німецької окупації, але не лише проти неї. В рамках загальної концеп­ції відновлення кордонів довоєнної Польщі Армія Крайова діяла на білоруських та литовських теренах, котрі належали до 1939 року Другій Речі Посполитій. Протистояння між поль­ськими та білоруськими і литовськими підпільниками не набуло масштабів війни тільки тому, що ці підпільні рухи в 1942—1944 роках були надто слабкими, а після відступу нім­ців питання кордонів вирішували вже не поляки, білоруси чи литовці, а радянська влада.

Перші публікації матеріалів щодо Другої польсько-україн­ської війни з'явилися у середовищах ветеранів ще в комуністичні часи за межами «залізної завіси». У Лондоні видано фундаменталь­ний 6-томний збірник «АК у документах», у Торонто започатко­вано багатотомну серію (яка й досі виходить) «Літопис Української Повстанської Армії». Найцікавішими для дослідників є документи безпосередніх учасників конфлікту — діячів польського та українського під­пілля. Саме вони чи не найкраще здатні відтворити деталі кон­флікту і, найважливіше, мотиви учасників.

Українці говорили про Галичину та Волинь як одвічні українські землі, де були автохтонним населенням, вважали їх своїми, одним із джерел розвитку національного руху. Поляки, кажучи про Волинь та Східну Малопольщу, наголошу­вали на багатьох роках життя тут і вкладі в розвиток цих місце­востей. Тому становлення визвольних рухів обох народів, їх пе­рехід до збройної боротьби не могли не обернутися взаємним зіткненням, майданчиком для якого стали саме ці терени. Таким зіткненням стали події, що знаменували завершення Першої світової війни. Розвал ослаблених Російської та Австро-Угорської імперій дав шанс вийти на світову політичну арену визвольним рухам народів Центральної та Східної Європи. До слушного моменту національного повстання готувалися як українці, так і поляки, обидві сторони на західноукраїнських те­риторіях, які кожна вважала своїми.

Коли цей момент настав, у листопаді 1918 року, перші ви­явилися рішучішими, раптово захопивши владу у Львові, другі — більше підготовленими, відвоювавши місто, а згодом й усю За­хідну Україну, де встановили польську владу. Завзяте військове протистояння між українцями і поляками у 1918—1919 роках не мало характеру тотальної війни. Головними його учасниками були армії, політичні керівники обох народів не вдавалися до акцій депортації чи масового винищення цивільного населення. Тому цю війну іноді згадують як останній зразок лицарської чи джентльменської війни. Можливо, запорукою такого відносно м'якого перебігу конфлікту була відсутність третьої сторони чи сторін, які були б зацікавлені в його ескалації.

Проте польсько-український конфлікт не вичерпав себе ані в 1919 році, коли закінчилися активні бойові дії польсько-української війни, ані в 1923 році, коли західноукраїнські землі офі­ційно на міжнародному рівні передані Другій Речі Посполитій. Поразка не влаштовувала українців, які вважали знехтуваним своє право на національне самовизначення.

Уявлення про варіанти продовження боротьби розділили український визвольний рух на дві течії: легально-опозиційну і підпільно-революційну. Друга Річ Посполита, на відміну від СРСР, залишала можливості політичної репрезентації для українців, їхньої активної громадської та національно-культурної роботи. Рівень можливостей періодично то зростав, то скорочу­вався, проте ніколи не був достатнім для українців.

Наявність чи відсутність шляхів самореалізації українців, їх перспективу значною мірою визначали домінування в українському національному русі підпільного революційного руху Української військової організації, а згодом Організації українських націоналістів. Завданням УВО-ОУН було здійснення національ­ної революції в загальнонаціональних масштабах. Визво­лення мислилося як результат завзятої боротьби українців, які населяли не лише Західну Україну, окуповану поляками, але й українців на теренах УРСР. Західна Україна розгляда­лася лише як можливий трамплін для розвитку українського визвольного руху, основну базу якого мала становити решта українських земель.

У зверненні першого установчого Конгресу ОУН у Відні 1929 року читаємо: «Організація Українських Націоналістів, маючи на меті створити Незалежну Соборну Українську Національну Державу, змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель і, керуючись інтересами Нації, відкидає орієн­тації на історичних ворогів України».

Виступи ОУН проти Польщі були передусім виявом анти-окупаційної боротьби, а не антипольської. Конкретні акції (саботажна, антимонопольна, шкільна та ін.) спрямовувалися проти представників окупаційного режиму та його структур, а не проти польського народу. У спеціальній листівці Крайової екзекутиви ОУН 1931 року, у розпал польсько-українського протистояння та пацифікації, наголошувалося: «Українська нація бореться з поляками за право бути паном на рідній землі та по своїй волі розпоряджати собою у власній Українській Державі — проти устремлінь ворожої нам польської нацїї поневолити не свої українські землі». Ніде не вказано, що українці поборюють іншу національність тільки тому, що ця національність польська. Чітко зазначалося, що боротьба йде за українські землі і не за­чіпає польських теренів.

Одним із чинників подальшого розгортання конфлікту було польське бачення вирішення українського питання. Саме поляки як сильніша сторона могли і повинні були запропонувати конструктивний варіант. Нато­мість представники політикуму Польщі розглядали два варі­анти: жорстка національна асиміляція, яка, по суті, передбачала поступове зникнення української національної спільноти, та можливість державної інтеграції, за якої українці зберігали на­ціональну самоідентифікацію. Поступове посилення першої концепції сприяло подальшому загостренню польсько-україн­ського протистояння і дедалі більше скорочувало можливості несилового розв'язання проблеми.

Навесні 1939 року проведено масові арешти членів ОУН та всіх українців, запідозрених у приналежності до підпілля. Тільки за одну добу з 21 до 22 березня затримано 240 осіб. Масштаби репресій зростали: станом на 1 серпня на території лише одного Львівського судового округу ув'язнено 1621 українця. З листопада 1938 до серпня 1939 року тривала масштабна поліційна операція — «Велика ліквідація» ОУН на Волині, в результаті якої затримано 754 члени та симпатики мережі. Боротьба поліції проти ОУН часто виливалася в необґрунтовані і безглузді ре­пресії проти українців у цілому: побиття селян (іноді до смерті), нищення їхніх маєтків.

Додатковим джерелом суперечностей, поруч із політич­ними та культурними утисками українців у міжвоєнний період, стала соціальна політика Другої Речі Посполитої. Йдеться про цілеспрямоване розселення на західноукраїнських землях так званих польських осадників. Терени, які вже протягом трива­лого часу потерпали від земельного голоду, стали джерелом ма­сової еміграції українського селянства, вимушеного полишати рідні оселі і прямувати за океан. Поява тут нових претендентів на землю, які до того ж користувалися державною підтримкою і цілою системою пільг, до культурного та політичного аспектів протистояння додала соціальний. При цьому політика осадництва призвела до погіршення стосунків місцевих українців не лише з нещодавно прибулими колоністами, але й із тими поля­ками, що вже багато поколінь жили поруч. Згодом, уже під час розгортання війни, саме «боротьба за землю» додаватиме їй особливої гостроти.

Це розуміли й окремі представники польського політикуму. За кілька місяців до початку війни, у червні 1939 року, польська поліція виявила цікаву листівку, поширювану на західноукраїн­ських землях за підписом «Комітет Полякув Кресув Всхудніх». Невідомий автор листівки попереджає про очікуване суттєве погіршення польсько-українських стосунків у найближчому майбутньому. При цьому вину за це він покладає на поляків, які не зуміли за двадцять років виробити конструктивної політики щодо українців. «Від нас залежить, — читаємо тут, — чи втратимо Східні Креси раз і назавше, чи здобудемо в українцях союзників в боротьбі з хрестоносцями [німцями]. Від нашої постави в стосунку до українців залежить, чи поляки на Східних Кресах залишуться жити, чи на них чекатиме доля поляків на Україні — "Смерть або вигнання". [...] Ми зуміли довести українців до ро­зуміння, що проти поляків йти можна навіть з дияволом. З цим фактом маємо рахуватися. Не поможуть вже жодні спеціальні засоби, ані пацифікації. Кожна пацифікація українців у теперіш­ній момент — це поглиблення прірви між нами і українцями, відмова від відбудови Речі Посполитої на Кресах — то копання могили для польського народу на цій землі». Застереження не були сприйняті польським суспільством, поліція висловлювала припущення, що листівка створена українцями. Проте незалежно від того, хто був автором, слова виявилися пророчими і дуже точно передбачили польсько-українські стосунки наступ­них воєнних років. Друга світова війна створила умови для переростання на­зрілого конфлікту у масове збройне протистояння та другу після 1918—1919 років польсько-українську війну.

ВІЙНА ПІД ЧАС ВІЙНИ

1939-1942 роки. Напередодні

Українські націоналісти бачили у війні можливість актуалізації українського питання і нагоду вибороти незалежність. У цій справі керівництво ОУН активно співпрацювало тоді з головним ворогом Польщі — Німеччиною. Оунівці розраховували на її допомогу в роз­гортанні масового національного повстання на західноукраїнських землях. Підготовка до зриву розпочалась ще влітку 1939 року. Не­зважаючи на масові арешти, було проведено низку військових та­борів, через які перейшло близько тисячі підпільників. Проте Німеччина в останні дні перед початком війни поміняла свої плани і, зважаючи на пакт із СРСР, вирішила не використовувати української карти. Більшість оунівців в Україні не підтримувала узгодження дій із німцями. Тому український внесок у фронтову війну проти Польщі об­межився участю в кампанії 1939 року невеликого «легіону Сушка».

Тим часом польська влада в перший тиждень війни поси­лила репресії проти українців: інтерновано близько семи тисяч активістів громадсько-політичного життя, сталися кілька випад­ків убивств українців як підозрілих у нелояльності, спалення українських сіл.

Незважаючи на жорстокі дії польських вояків, активний розвиток повстань перервався після приходу 17 вересня на Західну Україну Червоної армії, яку з хлібом-сіллю зустрічали прокомуністично налаштовані українці. Вони теж з ентузіазмом сприйняли початок війни та падіння польської держави, щиро вірячи в «торжество історичної справедливості», яким стало для них приєднання земель Західної України до УРСР.

Але сутички між українцями і поляками відбувалися навіть після встановлення червоної адміністрації. У доповідній НКВД від 29 вересня 1939 року зафіксовано прибуття в місто Город­ницю Житомирської області понад 200 українців, мешканців волинських сіл Людвипіль та Устє, які втекли, рятуючись від ко­лишніх польських жандармів, що погрожували їм розправою за спроби повернути забрані раніше будинки та земельні ділянки.

Загальний звіт підпільників про події першої половини вересня під назвою «Результати повстань на Західній Україні у вересні 1939 року» говорить: «повстання відбулися в 20 пові­тах, 183 населених пунктах, участь у них взяли 7729 осіб. Під час боїв із польською поліцією та армією знищено не менше 5 українських сіл, оунівці, у свою чергу, знищили 4 польські ко­лонії. Втрати українців — 160 вбитих, 53 поранених, польські — 796 вбитих, 36 поранених». Проте всі ці локальні виступи так і не переросли в загальнонаціональне повстання.

Таким був баланс втрат кількаденних сутичок, що стали про­логом до війни між українцями і поляками, яка спалахне через три роки і забере значно більше життів.

Участь українців у новостворених органах влади, україніза­ція цих земель на фоні усунення всього польського з культури, освіти та економіки регіону в перші місяці радянської окупації створювали уявлення про українськість нової влади. Враження про привілейоване становище українців посилили політичні ре­пресії радянського режиму, які на початковому етапі торкнулися передусім польського національного руху. «Радянська окупа­ція, — читаємо в польському документі, — викликала негативне ставлення польського суспільства до українців, слушно, а часом і не слушно підозрюваних в ініціюваннях большевицьких розпоряджень, спрямованих проти польського суспільства».

Усі ці елементи лягли в основу стереотипу про «зраду» укра­їнців, безпосередню участь у ліквідації польської держави, загальну прорадянську налаштованість. Міф про «удар у спину» від українців матиме довге життя і відіграватиме значну роль в ескалації польсько-українського конфлікту. Він стане ще одним каменем спотикання на шляху зближення двох народів у ситуації, яка, здавалося б, сприяла цьому.

Такі умови склалися вже через кілька місяців після утвер­дження радянської влади. Адже в 1939—1941 роках поруч із Союзом збройної боротьби та ін­шими підпільними польськими організаціями мішенню для НКВД став український визвольний рух на чолі з ОУН. Услід за депортованими поляками на схід потяглися ешелони з україн­цями. Проте наявність спільного небезпечного ворога, який завдавав нещадних ударів обом народам, не стала достатньою платформою для бодай започаткування українсько-польського порозуміння на Західній Україні. Принаймні жодних документів, які свідчили би про якісь спроби його налагодження в 1939— 1941 роках, не віднайдено.

Більше того, окремі польські націоналістичні групи вважали своїм головним ворогом українців і закликали зосередити зусилля саме на боротьбі з ними. В інструкціях про розвідувальну працю, виданих у Львові «Начальним комітетом визволення кресув всхудніх», вказувалося на необхідності вивчення діяль­ності українських легальних та нелегальних організацій. Адже після відродження Польщі може виникнути «потреба широких арештів з метою запобігання можливому виступу українців». Додатком до інструкцій було звернення «Громадянину Польщі під радянською окупацією», де містилися вказівки щодо ставлення до українців. «Як складуться умови після завершення війни, невідомо, — читаємо в документі, — однак припускаємо, що в найгіршому випадку може дійти до якогось плебісциту і якщо не зробимо відповідних приготувань, східні креси можуть раз і назавжди лишитися при радянській Росії. Тому мусимо намагатися очистити східні креси від інтелігентів русинів-українців. Вони єдині можуть бути перешкодою втілення наших цілей (планів), коли прийде відповідна хвилина, вони всі стануть по радянському боці і, маючи за собою селянство, можуть унемож­ливити наші плани». Далі ідуть конкретні, в стилі Макіавеллі, вказівки, як треба нищити українців, у тому числі руками радян­ської влади, представляючи їх націоналістами. «Тутешніх українців-русинів намагайся підбурювати проти радянської влади, страш їх, що буде голод, що москалі всіх їх вивезуть вглиб Росії. Намовляй їх виїжджати масово до Німеччини, бо таким чи­ном позбудемося найбільших ворогів [...]. Намовляй до протирадянського повстання, а потім давай знати про все радянській владі».

Протягом 1939—1941 років офіційно практично не було артикульовано польського бачення розв'язання українського пи­тання в новій політичній ситуації. Щодо українсько-польських переговорів польський уряд і надалі стверджував їх можливість і необхідність, проте наголошував, що домовлятися можна лише з українцями з Наддніпрянщини, а не з «околиць», оскільки Польща не може вести переговорів зі своїми громадя­нами.

Крім проблем минулого, на заваді налагодження стосунків стояли бачення майбутнього, які в обох народів сильно відріз­нялися. Поляки, попри все, сподівалися на швидку перемогу Великої Британії та Франції над німцями, яка мала повернути довоєнний статус-кво. Значна частина українців, навпаки, очіку­вала подальших перемог німецької армії, при співпраці з якою сподівалася відродити українську незалежність.

Хоча вже в 1939—1941 роках у середовищі українського визвольного руху починаються жваві дискусії довкола надій на німецьку допомогу. Падіння Карпатської України, відданої Гітлером союзній Угорщині, пакт Молотова — Ріббентропа свідчили, що українське питання розглядається німецькою владою як роз­мінна монета у широкій міжнародній грі. Тому подальша чітка про-німецька орієнтація Проводу ОУН на чолі з Андрієм Мель­ником викликала незадоволення у крайових лідерів організації, які були учасниками подій у Закарпатті та мали можливість без­посередньо відчути радянські репресії, що слідували за пактом Молотова — Ріббентропа. Врешті цей та інші чинники спричи­нили поділ ОУН на два крила, які наступний період діяли окремо.

Для новоствореної ОУН на чолі зі Степаном Бандерою по­стало завдання окреслення нової зовнішньополітичної кон­цепції організації. І вже в першому публічному документі — «Маніфесті» ОУН(б) з грудня 1940 року — бачимо доволі чітке її формулювання: «Ми, українці, підносимо прапор нашої бо­ротьби за свободу народів та людини. Розвалюючи на завжди жахливу тюрму народів — московську імперію — творимо но­вий лад і кладемо основи політичного укладу в світі. Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів [...]. Несемо новий лад Східній Європі й підмосковській Азії. Несемо всім поневоленим Москвою народам свободу тво­рити власне життя на рідній землі по своїй вольній волі». Отже, стрижнем зовнішньої політики бандерівців була ідея об'єднання зусиль поневолених народів, що передбачала співпрацю з по­ляками як найближчим сусідом і також поневоленим народом.

Політичні постанови Другого Великого збору ОУН з квітня 1941 року давали достатньо можливостей для переведення польсько-українських стосунків у конструктивне русло співпраці. В тих постановах вказуються засади налагодження стосунків — відмова польської сторони від по­вернення західноукраїнських земель та припинення антиукра­їнських дій: «ОУН поборює акцію тих польських угрупувань, що змагають до відновлення польської окупації українських земель. Ліквідація протиукраїнських акцій з боку поляків є передумовою унормування взаємин між українською й польською націями».

Проте утвердження нової зовнішньополітичної концепції в лавах ОУН(б) відбувалося поступово. Співпраця із Третім Рейхом продовжувалася, її головною метою було скористатися німцями як силою, що може розбити СРСР. Відсутність чітко окресленої української політики керівництва Німеччини підтримувала сподівання на можливість сприяння у створенні незалежної держави. Більше того, окремі німецькі чинники продовжували загравати з українськими політиками, роблячи певні поступки. Вони навіть пішли на створення укра­їнських підрозділів «Нахтігаль» та «Роланд» при співпраці з Абвером, не заперечували проти висловлюваних українцями по­глядів на ці формування як зачатки української армії.

Німецька окупаційна влада розраховувала, що лояльна укра­їнська громада стане для неї інструментом утвердження власної сили. Генерал-губернатор Ганс Франк заявив із цього приводу після зустрічі з Гітлером 2 березня 1940 року: «Фюрер робить на­голос на тому, щоб український елемент у Генеральній губернії визнати таким, що повинен бути розцінений як антипольський та про-німецький». Ефективність політики протиставлення че­рез фаворизацію проявилася дуже швидко. Можливо, тому саме терени Холмщини стануть згодом місцем перших спалахів поль­сько-українського конфлікту, що переросте у війну.

План українських націоналістів скористатися Третім Рейхом зазнав краху дуже швидко після вступу німецьких військ на українські території. Неузгоджений із німецькою владою Акт віднов­лення української держави 30 червня 1941 року став причиною репресій проти українського визвольного руху. Дочекавшись взяття Києва у вересні 1941 року, німці розгорнули масовий те­рор проти оунівців, почали арешти та страти. Зважаючи на це, конференція ОУН у вересні 1941 року приймає рішення про поступовий перехід до діяльності в анти-німецькому підпіллі. Укра­їнці і поляки знову отримали спільного ворога. Західна Україна стала ареною розбудови українського антинацистського руху та польського підпілля, що поступово відроджувалося після ударів радянської карально-репресивної машини.

У новій політичній ситуації в середовищі українського націо­налістичного підпілля починає домінувати нова зовнішньополітична стратегія — ставка на союз поневолених народів. Проте лінія на зближення з українським визвольним рухом не збігалася із загальною стратегією польського уряду. Для польських політиків головною метою було відновлення польської держави в кордонах станом до 1 ве­ресня 1939 року. Для українських націоналістів головним було збереження національної української ідентичності населення Західної України як основи національного руху та єдиної мож­ливості створення незалежної української держави. Цілі, по суті, були взаємовиключними і не могли не призвести до збройного зіткнення, яке активно готували обидві сторони.

Активізацію українського підпілля у 1942 році відзначають німці — вже з березня в усіх звітах з окупованих територій СРСР запроваджується постійна окрема рубрика «Український рух опору». Про розгортання мережі збройного підпілля україн­ських націоналістів доповідали керівництву і радянські розвідники. В інформації НКВД про ґенезу УПА в цей період вказано, що «протягом 1942 року бандерівці провели велику роботу із створення широкої мережі підпільних озброєних бойових груп на території Західної України». Саме 1942 рік виявився пе­реломним у розгортанні масового збройного руху, який згодом вилився у діяльність Української повстанської армії.

Надзвичайно схожі процеси паралельно на тих же тере­нах відбувалися і в середовищі польського підпілля. У звіті представника польського уряду з Волині вказується активне творення ланок польського руху. Він, серед іншого, говорить про існування на Волині локальних польських організацій, які займалися розповсюдженням підпільної преси, і про наявність військових формувань. Координація діяльності розрізнених ініціатив польського підпілля розпочинається наприкінці 1942 року зі створенням Волинського представництва еміграційного уряду. Звітодавець також вказує, що на той час чисельність самооборони та відділів безпеки стано­вила близько 4 тисяч осіб із можливістю мобілізації до 15 тисяч.

В грудні 1941 року польська підпільна організація проявила себе низкою чинних виступів. Були проведені саботажі (залізнична катастрофа під Тернополем, підпали скирт і складів збіжжя, напади на мага­зин і склади зброї) (Львів, Перемишль), військові спільні вправи (Золочівський повіт), розкинено в Тернополі протинімецькі ле­тючки, розкопали могилу слави (Милотиц — Золочів), здирано українські прапори і їх збещещено (Новосілки — Золочів). Отже, вже серед перших проявів діяльності польського під­пілля були такі, що мали антиукраїнський характер. Подальше розгортання активності супроводжувалося зростанням анти­українських настроїв, які згодом вилилися в конкретні виступи. Переломним став 1942 рік, коли польське та українське підпілля перейшли до активної збройної боротьби проти німецьких оку­пантів та між собою.

Погіршення польсько-українських стосунків легко відзначити за документами того часу, незалежно від того, польські вони чи українські. В «Огляді суспільно-політичного життя за місяць квітень 1942 року», підготовленому українськими підпільниками, читаємо про ситуацію в Галичині: «Відносини на польсько-українському від­тинку не те що не змінилися на краще, а навпаки, в порівнянні зі станом другої половини 1941 року, сильно погіршилися. Польська вулиця, як і давнійше, має голос, і вона визначає лінію політики про­відних кругів польської громадськості в українській справі, поль­ська вулиця має просте нескомпліковане наставлення, вбите їм в голову ідеольогами Польщі: "на гак гайдамаків"».

Зростання антиукраїнських позицій відзначають не лише українські підпільники, але й польські спостерігачі. У рапорті зі Львова про настрої польського суспільства з липня 1942 року читаємо: «… 96% політично свідомого польського суспільства відчуває ворожі настрої стосовно українців, притому ворожість зростає. На це не впливають ні рівень освіти (професор вищої школи чи ро­бітник), ні політична орієнтація. Із захопленням розповідають способи ліквідації української "меншості" після переможного закінчення війни. Найпопулярнішою є концепція передачі їх більшовикам».

Українські документи наголошують на великій кількості по­ляків в окупаційній адміністрації, використання її у протистоянні з українцями. Аналогічні дані про українців є в польських доку­ментах. І, схоже, обидва джерела подають достовірну інформацію. Тобто українці і поляки вдалися до звичної для попередніх періодів бездержавності обох народів практики використання окупанта у протистоянні з суперником.

1942 рік. Початок

Радикалізація настроїв в обох громадах, на фоні зрос­тання жорстокості німецької окупаційної політики та актив­ної підготовки до збройного спротиву їй, врешті призвела до перших польсько-українських сутичок, що згодом переросли у повномасштабне збройне протистояння. Неможливо одно­значно відповісти, хто перший вбивав чи хто перший зазнав жертв, початок у таких конфліктах завжди губиться в сотнях різних фактів чи їх пояснень. Та, напевно, й не могло бути одного початку в такому масштабному зіткненні. Очевидно, було кілька подій, які кожна зі сторін вважала відправною точкою у цій війні.

Найкритичніша ситуація в 1942 році склалася на Холмщині. Активна діяльність українських організацій, участь українців у місцевих адміністративних органах викликала різко негативну реакцію польського підпілля, яке вважало, що ця робота має на меті усунути поляків та польські впливи. Тому вже перші поль­ські виступи проти німецьких окупантів були спрямовані також проти українських активістів, яких поляки трактували як кола­борантів. Серед перших жертв — відомі діячі українського на­ціонального руху, люди, що були громадськими авторитетами і обіймали посади війтів, місцевих урядовців, поліцаїв чи комендантів.

Проте страшний клубок суперечностей, в який перетвори­лися польсько-українські стосунки на Холмщині, не обмежився цією проблемою. Взимку — навесні 1942 року тут починають діяти радянські та польські прорадянські партизанські відділи, які в українських документах фігурують як «польсько-большевицькі банди». «Ще зимою 1942 року, — читаємо у звіті україн­ського підпілля, — почали з'являтися на всьому терені Холмщини й Підляшшя менші й більші озброєні "банди" від 10-100 і більше людей. Вони складалися з бувших полонених совєтської армії, що тисячами повтікали з таборів у Холмі й Замості, із скинених парашутистів та виголоднілих варшавських і інших поль­ських елементів. З початком весни почалися щораз більш масові напади банд на населення, на двори, громадські урядові станції, на приходства, станиці української поліції (Телятин, повіт Грубешів), млини (Муличів, повіт Грубешів). Бандити грабували харчі, одяг та взуття. Були випадки вбивства священиків, українських поліцаїв та насилування жінок».

Польське національне підпілля офіційно відмежувалося від діяльності польських прокомуністичних партизан. «Те, що робиться, — читаємо в підпільному виданні "Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej" за серпень 1942 року, — не має нічого спільного ані з польським незалежницьким табором в краю, ані з ста­новищем польського уряду. Це акції, які проводяться на власну руку і для власних цілей поза Польщею, всупереч Польщі, кош­том Польщі». Але ж більшість постраждалих українців покла­дали відповідальність за напади таки на поляків.

Вже незабаром німецька влада розпочала операцію пацифікації проти діяльності цих груп. Проте українське населення, замість отримати від німців у результаті боротьби проти партизанів бодай якийсь захист, навпаки, опинилося між молотом і ковад­лом. Ось як це описують українські підпільники: «По-перше, диверсантські і саботажеві акції впродовж травня виросли в форму масових акцій, яких мимо напруженої ліквідаційної протиакції не вдалося спараліжувати, а по-друге, репресійні заходи влада застосувала проти цивільного населення і вони вдарили в першій мірі по українському елементі. В ліквідуванні диверсантських від­ділів беруть участь відділи німецької поліції, польські відділи СС з Люблина, які складаються головно зі східного елементу фольксдойчів. Іншими словами, беруть участь вороже наставлені еле­менти проти українців взагалі. Тим треба пояснити факт, що в часі т.зв. ліквідаційних акцій спалено в цілості або частинно в біль­шості українські оселі, бо на 20 спацифікованих сіл, польських сіл спалено всего 3-4 — що розстріляно в часі таких пацифікацій український найбільш свідомий громадський і культурно-освітний актив села. Розстріляно досі більш 150 осіб. Нема сумніву, що тут діє польсько-більшовицька рука через фольксдойчів і поль­ську поліцію, вказуючи на український свідомий національно елемент, як на той, що мав би сприяти диверсантському рухові. Найбільш потерпіли Грубешівщина, а далі частина Холмського, Томашівського та Замостенського повітів».

З погляду українців, поляки нищили їх, використовуючи будь-які придатні для цього можливості. Українці бачили по­ляків як ворогів у лавах польського національного підпілля, радянських партизанських формувань і навіть німецьких поліційних сил. Очевидно, об'єктивно в жодному випадку не можна списувати всі понесені українські жертви на рахунок польської сторони. Так само, як не можна на український рахунок запису­вати ті польські жертви, які впали від рук українських поліцаїв. Відповідальність за них мають нести передусім радянські та німецькі командири, котрі безпосередньо керували цими акціями. Проте про об'єктивне сприйняття реальності учасниками конфлікту в той час вже не могло бути й мови, і загиблі сприйма­лися як жертви польсько-української війни.

Керівництво українського підпілля було переконане, що від­повідальними за критичні обставини на Холмщині влітку 1942 року є саме польські підпільники. Проводячи активну анти-німецьку боротьбу на територіях, в основному заселених українцями, вони реалізовували два важливих завдання: з одного боку, виконували взяті перед Великою Британією та іншими союзниками зобов'язання щодо розгортання партизанських акцій у німецькому тилу, з іншого, такими акціями підставляли під ре­пресії українське населення, потенційно небезпечне для поль­ського руху в майбутньому.

Та незважаючи на критичну ситуацію, в якій опинилося українське населення Холмщини, керівництво українського підпілля не закликало до акцій відплати: «Не кличемо нині до відплати, бо ми свідомі, чим воно в сучасний момент могло б скінчитися. Але якщо нищителі думають, що нас в той спосіб знищать — то помиля­ються. Нас не раз уже нищено вогнем і мечем — ми все-таки видержали, ми все-таки росли».

Наприкінці 1942 року з'явився ще один фактор, який сут­тєво загострював польсько-українські стосунки на Холмщині. Йдеться про німецьку акцію переселення українців та поляків задля створення на Замойщині так званого Гіммлерштадту — округу, населеного німецькими поселенцями. При цьому німців заселяли на місцях проживання українців, українців — у поль­ських селах, а поляків в основному депортували до спеціальних таборів. Ось як описаний процес переселення у документі укра­їнського підпілля: «Слід відмітити, що при переселюванні поляків німці присилають українську поліцію і наказують в грубіянський спосіб з ними об­ходитись і навпаки. Поляки використовують ці акції в своїй пропаганді, горлаючи, що це робиться тільки через українців».

Поява на Волині наприкінці 1942 року радянських партиза­нів різко загострила відносини й тут. Перші згадки про прихід червоних знаходимо в польських підпільних виданнях із липня того року. «Відзначено більше насичення партизанки в Любомльському, Горохівському та Володимирському повітах. Як і в інших місцях, жодних акцій тут більшовики не проводять, зате впроваджують терор в життя села».

Тривалий час було доволі спокійно. У звіті волинського представника польського уряду зазначалося, що «у другій по­ловині 1942 року навіть здавалося, що не дійде до польського конфлікту, що вдасться якось розумно вирішити цю справу». На жаль, за кілька місяців обставини докорінно змінилися: саме Во­линь стала однією з найкривавіших арен польсько-української війни і саме тут найбільших втрат зазнали поляки.

Говорячи про початок антиукраїнських дій на Волині, Ростислав Волошин, один із чільних діячів ОУН на Волині, згадує акцію польської поліції у листопаді 1942 року, під час якої повністю знищено та спалено село Ремель Олексан­дрійського району. Стартом антипольських виступів на Волині польські історики вважають знищення 13 листопада того ж року села Обурки Луцького повіту. Проте, як свідчить документ, ви­конавцями акції було німецьке гестапо і поліція: «Німецьке гес­тапо зі своєю поліцією в кількості 150 чоловік прибуло на коло­нію Обурки і оточило, забрали майно, худобу, птицю, хліб, овоч, взуття і т.п., будинки спалили, а жителів поляків 48 чоловік розстріляли, дорослих і дітей. Тіла похоронили в одній ямі на Обурках». Символічно, що українці і поляки відправною точкою жахливих подій на Волині вважають не антиукраїнську акцію польського підпілля чи антипольську українського, а німецькі акції з участю українців та поляків. Саме такий перебіг подій, за активної участі третіх сторін (німців чи радянських партизанів), був характерний для Волині 1942 року та загалом для Західної України протягом усього періоду війни.

Війна і політика

Саме в час розростання конфлікту на Холмщині, у середині 1942 року, було здійснено спробу його припинення і налагодження співпраці між українським та польським підпіллям. Для ОУН політичною платформою пошуку примирення стали рішення Другої конференції з квітня 1942 року. У цих постановах спеціально наголошено: «Стоїмо за злагіднення польсько-українських стосунків у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання панування права українського народу на ЗУЗ».

Можна говорити і про готовність поляків припинити бо­ротьбу і вести переговори. Для польського підпілля не залишилися непоміченими спроби укра­їнців залагодити конфлікт, що наростав. На основі аналізу публі­кацій ОУН кінця 1942 року МЗС еміграційного уряду підготувало повідомлення, де стверджується, що ОУН розглядає Польщу як потенційного союзника.

Ймовірно, спровоковані прокомуністичними силами перші спалахи війни влітку 1942 року на Холмщині продемонстрували необхідність починати переговори. Предметом зустрічі, яка відбулась у Львові, стало вста­новлення нейтралітету між українським та польським підпіллям.Спільними точками дотику, які могли послужити початком співпраці, було визнання необхідності боротьби з двома окупантами — СРСР та Німеччи­ною, а також визнання взаємного інтересу в існуванні незалеж­них національних держав обох народів. Сторони розуміли, що нерозв'язаним залишиться питання належності західноукраїн­ських земель. Зважаючи на те, що польські представники не мали жодних офіційних повноважень від лондонського емігра­ційного уряду, переговори закінчилися нічим. Контакт у Львові перервався через арешт польських учасників перемовин.

Наступні перемовини пройшли вже за ініціативи польської сто­рони також у Львові. Поляки були готові говорити лише про започаткування спільної анти-німецької боротьби, тоді як оунівці вимагали політичних гарантій вирішення україн­ського питання, а саме визнання української незалежності і відмова від територіальних претензій Польщі на західноукраїнські землі. Очевидно, польська делегація не мала повноважень для прийняття рішень щодо таких питань, тому кількаденні дискусії завершилися безрезультатно.

Польські політики не намагалися використати бо­дай найменші можливості для діалогу. Більшість готові були говорити лише з позицій сильнішої сторони, яка диктує власні умови. У рекомендаціях МЗС щодо пропаганди стосовно укра­їнців наголошується на необхідності акцентувати на «почутті польської сили», невідворотності повернення польської влади і неухильності покарання усім, хто боровся проти неї. Навряд чи така позиція могла зупинити наростання конфлікту.

Отже, ситуація на західноукраїнських землях наприкінці 1942 року не могла не вибухнути збройним протистоянням. Переговори, замість того, аби локалізувати та зупинити спалахи конфлікту, які мали місце вже в середині цього року, лише засвідчили безперспективність домовленостей та нереальність мирного розв'язку. «Укладений нейтралітет між ОУН і польською підпільною організацією, — повідомляв Лука Павлишин [крайовий військо­вий керівник ОУН-Захід] на допиті в НКВД, — виявився недійсним, так як незабаром після його укладення з Холмщини і Підляшшя стала поступати ін­формація, що польська підпільна організація знищує не тільки членів ОУН, але й мирних ні в чому не винних українців. Таким чином нейтралітет перестав бути дійсним як порушений поль­ською підпільною організацією».

Українці та поляки пересвідчилися у 1942 році в неможли­вості з'ясування польсько-українських суперечностей політич­ними методами, жодна зі сторін не готова була до поступок, тому обидві вдалися до насильницьких дій, котрі вилилися у війну, яка почалася на Холмщині, а згодом перекинулася на Волинь.

Загострення ситуації, безрезультатність переговорів не мо­гли не позначитися на позиції українських націоналістів. Радикалізація настроїв стосовно поляків відобразилася у рішеннях військової конференції ОУН з жовтня 1942 року. «Поляків усіх виселити, — читаємо тут у розділі "Організація внутрішньої безпеки", — давши їм можливість взяти із собою, що вони хочуть, так як їх будуть захищати Англія і Америка. Тих же, що не захо­чуть виїжджати, — знищувати. Активніших ворогів і серед них членів протиукраїнських організацій знищити в день перед оголошенням мобілізації. На облік вони будуть взяті завчасно районними та повітовими воєнними командами. Знищенням бу­дуть займатися жандармерія і в окремих випадках СБ. Викорис­товувати для цього вояків армії заборонено».

Поляки Західної України для свого підпілля давали кадровий, матеріальний та інформаційний ресурс, без якого його розвиток в етнічно чужих і часто ворожих теренах був неможливий. Припинення доступу до цього ресурсу розглядалося як головна передумова ліквіда­ції тут польського підпілля. Крім того, що цивільне населення було базою для розвитку підпілля, сама його наявність чи відсутність на західноукраїн­ських землях, на думку керівників польського еміграційного уряду в Лондоні, була визначальним фактором у вирішенні повоєнного статусу цих територій. Таким чином, поляки Західної України опинилися між вимо­гами українського підпілля виїхати під страхом фізичного зни­щення та вимогами керівництва польського руху залишитися на місці, яке застерігало від самовільного залишення цих територій.

Звертає на себе увагу той факт, що резолюція ОУН розміщена в розділі про внутрішню безпеку, а не в розділах, де ішлося про розгортання збройної боротьби проти окупантів. З цього можна зробити висновок, що виселення поляків бачилося не як широкий збройний конфлікт, а як операція з метою ліквідації можливих загроз для розгортання визвольного руху. У поляках не вбачали головного ворога, проти якого мали бути зосереджені всі сили, про що часто можна прочитати в сучасній польській літературі.

Жодних документальних підтверджень існування наказу про знищення усіх поляків не виявлено. Тезу про існування наказу про поголовне знищення поляків відстоює низка польських істориків та політиків, які вважають антипольські акції геноцидом. Часте її повторення в польських роботах сприяє популяризації і навіть часом безкритичному підхопленню науковцями інших країн.

Польські дослідники часто цитують документ поданий як виписка із протоколу допиту «зі­знання» Юрія Стельмащука від 28 лютого 1945 року про те, що ним та його відділом (700 воя­ків) протягом 29-30 серпня було знищено 15 тисяч поляків. Цю цифру справді знаходимо у кримінальній справі, у протоколі під датою 20 лютого. Проте з поданих далі показів свідків випливає інформація про кількасот (в одному випадку — кілька тисяч) вбитих, але не про 15 тисяч. Зрештою, через півроку після до­питів у серпні 1945 року на судовому засіданні сам Стельмащук заявив: «Звинувачення мені зрозуміле, винним себе визнаю, за винятком того, що моїм загоном було знищено не 15, а 5 тисяч поляків, 15 тисяч поляків було знищено по всій Волині». Зави­щена цифра, подана допитуваним у лютому, можливо, була на­слідком «ефективної» роботи радянських слідчих, які скористалися слабким станом хворого на тиф Стельмащука.

У цьому контексті малоймовірними видаються свід­чення того ж Стельмащука про те, що в «червні 1943 року представник Центрального проводу ОУН "Клим Савур" передав мені усно секретну директиву Центрального про­воду ОУН про поголовне і повсюдне знищення всього польського населення на території західних областей України». Ці слова на сьогодні є головним доказом існування наказу Проводу ОУН про загальне винищення поляків. По-перше, наведена цитата взята з документа під назвою «Се­кретні директиви ОУН, УПА і СБ про повсюдне фізичне знищення всього польського населення» одного з томів агентурної справи «Берлога», заведеної НКВД на Провід ОУН. Крім «секретної директиви» про винищення всіх поляків, тут згадано аналогічні вказівки про винищення всіх радянських військовополонених на теренах Західної України та «всіх осіб, запідозрених в антиоунівських на­строях, не виключаючи ні грудних дітей, ні жінок, ні старих». Вже сама назва документа, яка не відповідає змістові (за формою до­кумент є випискою з протоколу, а не директивою), нагромадження в півторасторінковому тексті інформації про таку кількість жахли­вих таємних інструкцій ОУН, слідів яких не знаходимо в інших доку­ментах, викликає підозри щодо об'єктивності поданої інформації. Чи не маємо ми справу з однією з численних спроб ком­прометації українського визвольного руху з боку НКВД?

У протоколі судового засідання є ще одна вкрай важлива інформація, яка безпо­середньо стосується того, чи існувало рішення Проводу ОУН про знищення поляків. «В цьому ж червні 1943 року, — подає інформацію підсудний, — в Колківському лісі зустрівся я з Кли­мом Савуром [Дмитром Клячківським], заступником голови ставки головної команди Андрієнком [Олександром Луцьким]. Савур дав мені наказ знищити всіх поляків Ковельської округи. Всі керівники Ковельщини, в тому числі і я, виступили проти цієї пропозиції, але Савур погрожував мені по­льовим судом». Далі йдеться про те, що Стельмащук намагався якомога довше не виконувати наказ, але все ж провів антипольські акції між 25 та 30 серпня. Звісно, до слів під­судного треба ставитися з упередженням, як до спроби виправ­дати себе і полегшити свою вину. Проте надзвичайно важливим тут є твердження, що не було рішення керівництва підпілля про проведення антипольської акції, мова велася про місцеву «іні­ціативу». Очевидно, якби йшлося лише про самовиправдання, не було б сенсу акцентувати на цій деталі, навпаки, легше було наголосити на необхідності виконання наказу, виданого найви­щим керівництвом.

Підтвердження цьому знаходимо і в про­токолі допиту згаданого в цитованих свідченнях Олександра Луцького — «Андрієнка», відісланого у червні 1943 року Прово­дом ОУН для інспекції на Волинь. Звітуючи про свою поїздку пе­ред керівництвом, Луцький зазначає, що він «критикував "Клима Савура" в питанні ставлення УПА до польського населення. Як відомо, створена на Волині "Климом Савуром" УПА дуже часто в масовому порядку знищувала польське населення. Я і Централь­ний Провід були проти масового винищення польського насе­лення, тим паче, що саме в цей час між Центральним Проводом ОУН і польськими підпільними антирадянськими формуван­нями велися переговори про контактування нашої роботи».

Аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існу­вало розпорядження вищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення у Західній Україні. Можемо лише ствердити наявність рішення керівництва укра­їнського підпілля про усунення польського населення із західноукраїнських земель шляхом виселення. Ймовірно, в ситуації, що Проводом ОУН повністю не контролювалася, мали місце ви­падки, коли місцеві командири виходили далеко поза межі, ви­значені цим рішенням, коли проводилися стихійні антипольські акції місцевого населення, жертвами яких ставали цивільні меш­канці.

Війна, що розпочалася з невеликих конфліктів та спорадич­них убивств у другій половині 1942 року, наступного 1943 року набрала великих обертів. Вже взимку цього року крім Холмщини вона охопила Волинь, а ще через кілька місяців і Галичину. Війна отримала, по суті, три театри бойових дій, відносно ізольовані один від одного, що призвело до несинхронного розвитку подій на різних теренах. У той час, коли конфлікт на одній території поступово пригасав, на іншій він набирав обертів. Часом, як це було у випадку з Холмщиною, спостерігаємо певне пригасання конфлікту (у другій половині 1943 року) і новий його спалах (на­весні 1944-го).

Перелом у Другій світовій війні 1943 року теж безпосеред­ньо впливав на стан польсько-українських стосунків. Невизначеність на міжнародному рівні провокувала кожну зі сторін конфлікту до самостійних спроб його розв'язання, часто з використанням допомоги третьої сили. В результаті у боротьбі проти поляків українці використовували німців, а поляки в антиукраїнській боротьбі користувалися допомогою німців та радянських пар­тизанів. Німці підтримували то одну, то іншу сторону, не відда­ючи вирішальної переваги жодній та посилюючи суперечності.

Радянські партизани використали конфлікт для ослаблення польського та українського національного руху і посилення власних позицій. Зі зростанням протистояння польські населені пункти, які опинилися перед загрозою українських нападів, де­далі частіше почали звертатися за допомогою до радянських партизанів. Ті таку допомогу надавали, використовуючи її для закріплення власних позицій у неопанованому терені та для посилення прорадянських настроїв серед поляків. Особливо актуальним для радянської сторони це стало навесні 1943 року, коли, після виявлення німцями слідів Катинського злочину де було розстріляно 12 тис. польських офіцерів, від­бувся розрив дипломатичних стосунків польського еміграцій­ного уряду з СРСР.

Цією нагодою вирішили скористатися керівники україн­ського підпілля, які вважали, що інформація про цей бруталь­ний злочин радянської влади проти польської еліти дозволить налагодити співпрацю з польським підпіллям. Як бачимо, існувала загроза початку збройного протисто­яння польського підпілля та радянських партизанів, більш того, об'єднання його зусиль із українським рухом. Відвернула ж її ескалація польсько-українського конфлікту саме тоді, навесні 1943 року.

У березні представники Українського допомогового комітету у Грубешеві ініціювали переговори з польською стороною, представленою керівником Польського допомогового комітету доктором Кульчицьким. Успіх перемо­вин ліквідовано після нападу 22 березня 1943 року польської групи на будинок і вбивство члена УДК полковника Якова Гальчевського-Войнаровського. У той же день жертвою терору став і голова УДК у Грубешеві Микола Струтинський.

Загалом у перші місяці року вбито близько ста українців, більшість із них — відомі діячі громади. «Від стихійних терористично-грабункових акцій, — читаємо про це у звіті українського підпілля за весну 1943 року, — польські партизани перейшли до планової акції вбивання всіх чільніших представників україн­ської інтелігенції. […] Є багато випадків вирізування польськими бандитами цілих українських родин. Майже всі українські діячі дістають від польської організації листи з погрозами й зазивами покинути свої пости. Поведінка німців у цій українсько-польській боротьбі є доволі підозріла. Раз ідуть на руку полякам, то знову стають ніби по стороні українців». За інформацією українського підпілля, від серпня 1942 до серпня 1943 року на Холмщині загалом вбито 543 українці. На думку Гжегожа Мотики в травні 1943 року на Холмщині: «спалено 59 українських господарств в Моложові і 70 в Стшельцах. Згідно з різними даними, вбито від 50 до 70 цивільних».

Деяке пригасання конфлікту на Холмщині спостерігається на кінець весни — літо 1943 року. Новий спалах пов'язаний із появою інформації про літні події на Волині. В українському звіті за вересень 1943 року з Холмщини читаємо: «Через міст в Дорогуську перейшло около 900 осіб. Втікачі походили переважно з околиці Любомля. Багато поляків було ранених. Своїми оповіданнями про "звірства" українців викликали паніку на усіх теренах та загострили ще більше відносини. Кожний українець в очах поляків — це "гайдамака", який ходить з ножами та все готов різати поляків. [...] 13 вересня появилася відозва польського допомогового комітету, де закликається поляків до повороту на свої місця. Повертаючим мали німці уділяти помочі. Одначе поляків багато не вернулося. Німці дивляться на українсько-польські відносини байдуже. Низи настроєні проти українців. Урядові круги виграють на українських нервах. У відповідь на польську діяльність, обіцяли німці дати українцям в Холмі 20 крісів на самооборону».

В українських селах поширювалися листівки, в яких від імені польської організації «Комітет оброни народовей» оголошувалося про взяття заручників. «В зв'язку з жахливими вбивствами українськими бандитами на Волині визначені заручники в окре­мих місцевостях повіту. Застерігаємо вдруге: якщо хоч один схожий випадок станеться в повіті, обрані заручники втратять життя, а села підуть з димом».

Польське підпілля намагалося взяти під контроль нарос­тання антиукраїнського руху в цьому регіоні. «Лише і виключно Керівництво підпільної боротьби і Командування Армії Крайової є покликане до рішень про збройні виступи, самовільних і неузгоджених починань в нашій ситуації не можна допускати».

Інформація про перебіг конфлікту циркулювала між різними районами — Холмщиною, Волинню, Галичиною, — незважаючи на їхню ізольованість. Вона була одним із чинників посилення протистояння. Часто емоційно насичені, перебільшені новини про жертв на одному терені запалювали вогнище конфлікту на іншому.

У 1943 році найбільшим вогнищем польсько-української війни стала Волинь. Терен, надзвичайно придатний для розгор­тання партизанської боротьби, привертав до себе увагу україн­ських, польських та радянських підпільників. Відносну рівновагу між цими трьома силами протягом 1942 року зруйнував перелом у Другій світовій війні. Для української сторони рівновага вичерпалася прийняттям остаточного рішення про збройний зрив на Третій конференції ОУН у лютому 1943 року. У польській історіографи поширена теза про наявність у рішеннях Третьої конференції антипольського контексту, що за­галом мало би пов'язати розгортання боротьби перших відділів УПА з початком протипольських акцій на Волині у 1943 році. Проте жодних аргументованих підтверджень участі воя­ків УПА в таких акціях не подається.

Документи польського підпілля перші антипольські акції приписують загонам Тараса Боровця—«Бульби», а не банде­рівцям, які взимку 1943 року лише розгортали свої відділи: «Гру­пові вбивства поляків почалися на півночі, у Сарненському і Костопільському повітах, де діяв, головним чином, так званий Тарас Бульба, що представлявся головним командиром української народної армії». «У березні цього [1943] року Волинь опанувала анархія, розпочата наприкінці лютого діяльністю націоналістичного антисовєтського бандита Бульби Боровця в Сарненському повіті; розширилася на Костопільський, сягнувши кількості 4 тисячі. Звернена була насамперед проти поляків: лісо­вої служби та осадників. Замордованих нараховується 800». Сам Тарас Боровець неодноразово спростовував участь його загонів чи, тим паче, ініціювання антипольських ак­цій. Зокрема, у «Відкритому листі до членів Проводу Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери» від 4 серпня 1943 року він звинувачував у цьому бандерівців.

Отже, польське підпілля розглядало перші вбивства поля­ків не як плановану акцію, а власне як анархію з участю вояків «Бульби». Сам характер загонів отамана (відсутність чіткої струк­тури, слабкий командний склад, брак дисципліни), що наближав його радше до аналогічних формацій Центральної та Південної України 1920-х років, створював підстави для їх оцінки як анар­хічних. Крім того, на той час мали місце і стихійні антипольські акції місцевого українського населення. Ситуація на Волині взимку — навесні 1943 року була вогненебезпечною, і долучення до стихійних виступів проти поляків озброєних «бульбівців» надало їм великого та не контрольованого ніким розмаху.

Спростування того, що саме відхід української поліції надав антипольським акціям характеру масових убивств, знаходимо та­кож у документах польського підпілля. «У зв'язку з втечею україн­ської поліції до лісів з повною екіпіровкою,— читаємо у документі "Українська справа", — відразу почались спорадичні випадки вбивств поляків, які працювали на німецькій службі — адміні­страторами маєтків, у лісовій, дорожній службі тощо. Ці вбивства мали характер особистих порахунків і були спричинені бажанням помсти особам, які прислуговували німцям і неодноразово були змушені з огляду на займану посаду виступати всупереч інтере­сам місцевого населення». Ніде у документі масовість протисто­яння полякам не пов'язується з переходом у підпілля української поліції. Її участь у конфлікті, принаймні навесні 1943 року, обмеж­ується «спорадичними випадками убивств», причому переважно осіб, причетних до співпраці з окупантами.

Інформація ж про перші антипольські виступи бандерів­ців з'являється у документах УПА щойно в квітні 1943 року: «11 квітня цього року відділ УПА розбив польську банду, яка на­пала на українське село Майдан Лепенський та грабила україн­ських селян. По нашій стороні жертв не було. Ворог поніс великі втрати в людях, спалено багато ворожих будинків. Місцеве на­селення дуже раділо, що УПА обороняє безборонне населення перед польськими бандитами».

Із повстанських описів початок антипольських дій УПА представляється як відповідь на провокацію. «Між іншим за­слугою польської провокації є злочинний погром німцями кіль­кох українських сіл на Горохівщині (Волинь). А саме, 10 квітня цього року дуже рано приїхало до села Княже около 200 німець­ких поліцистів і, послугуючись готовими списками, почали мор­дувати цілі родини, грабувати й палити. Вбито і живцем спалено около 425 українців. Згоріло кругло 60 господарств. В той спосіб знищили ще 5 сел, між іншим Квасів, Охлопів і ін. Коли вияви­лось, що списки жертв виготовили для німців місцеві зорганізо­вані поляки, українські партизани Української Повстанчої Армії почали у відповідь по всій Волині самооборонну акцію перед те­рором німців і поляків. Тому поляки тікають з Волині у Галичину, де знаходять притулок у лігеншафтах». «Фактично ми не старалися їх знищувати, а просто виганяли з села, піднявши стрілянину для постраху. У Пняках, наприклад, не було ні одного вбитого, а всіх вигнано за межі їхнього села. Звичайно вони подавалися на захід за Буг, тобто на корінні польські землі».

Важливо відзначити, що саме на той же час (весна 1943 року) припадає створення перших польських баз самообо­рони на Волині, які, втім, проводили не лише захисні, але й наступальні акції. Тобто відділи УПА долучаються до протисто­яння, коли воно вже набуває характеру завзятого збройного конфлікту, по суті — війни. Систематична інформація про антипольські дії УПА з'являється в її документації починаючи з червня 1943 року.

Все вказане вище дає підстави провести наступну рекон­струкцію подій. Перші антипольські акції на Волині, які від­булися взимку 1943 року, мали стихійний характер. Одним із провокативних чинників була інформація про антиукраїнські акції на Холмщині. Крім того, на думку польського підпілля, значну роль у розпалюванні конфлікту відіграла радянська сторона. «Безсумнівним видається вплив радянської пропа­ганди, — читаємо в документах, — що посилено штовхає до передчасного повстання національні елементи окупованих країв». Долучення до стихійних, можливо, спровокованих радянськими агентами акцій, озброєних загонів Тараса Боровця додало ще більшої гостроти конфлікту взимку — навесні 1943 року. Далі відбувся відхід української поліції в підпілля, який суттєво посилив повстанські відділи, створювані під керівництвом ОУН(б), змінив розклад сил, вивівши бандерівців на домінуюче місце. Заміна поліції на польську «гранатову», часте залучення її німцями для антиукраїнських пацифікаційних заходів — ще один елемент ескалації конфлікту. Крім того, навесні 1943 року на Волині розгортається мережа польських баз самооборони, які виконували не тільки захисну функцію, але й проводили проактивні дії проти українців. Влітку розпочинаються пла­нові антипольські акції зміцнілих підрозділів УПА, спрямовані передусім проти польських колоній, які вважалися опорними пунктами польського та радянського підпілля. При цьому не можна стверджувати, що ОУН(б) опанувала ситуацію: попри те, що на той момент вона стала найсильнішою структурою українського руху на Волині, ще протягом кількох місяців па­ралельно з її відділами існували загони Боровця та інші воєні­зовані формування, чи просто банди озброєних злочинців без жодного політичного забарвлення.

Принаймні до кінця літа 1943 року тривала гостра боротьба за домінування в українському підпільному русі, яку, врешті, виграли бандерівці. Проте і їм створити єдине централі­зоване командування УПА вдалося лише наприкінці 1943 року. Тривалість такого протистояння зумовлювалася ще й внутріш­німи конфліктами в ОУН(б) — усунення Миколи Лебедя з посади урядуючого провідника, фактичне перебрання влади Романом Шухевичем, затверджене щойно Третім Надзвичайним Великим збором у серпні цього року. Саме на такому фоні стали мож­ливими безконтрольні дії окремих повстанських командирів влітку 1943 року на Волині.

Якщо додати активне розгортання радянського парти­занського руху та діяльність звичайних кримінальних банд, то цілком зрозумілим стає хаос, що охопив навесні — влітку 1943 року Волинь. Ситуацію в цілому не контролювала жодна полі­тична сила. Масова участь у протистоянні цивільного населення створювала додаткові передумови для вчинків, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини.

Подальше розгортання антипольських виступів, залучення до них навесні — влітку 1943 року відділів УПА засвідчили не­спроможність польського підпілля самостійно захистити своє населення. Це штовхнуло керівників самооборони до співпраці з червоними партизанами. У результаті польські колонії та села Волині стали опорними пунктами радянського партизанського руху, що, з одного боку, захищав поляків, з іншого — наражав їх на нові акції УПА. Співпраця з німцями та червоними, які вва­жалися головними ворогами повстанського руху, відносила до розряду ворогів і самих поляків.

Саме на літо 1943 року припадає пік проти-польських акцій на Волині. Причому, судячи з того, що звітів за липень — серпень 1943 року є відносно небагато, далі домінував стихійний елемент. У численних спогадах поляків ідеться про озброєних вилами, косами та сокирами селян. Як свідчать документи українського під­пілля, така «жакерія» була характерна не тільки для українців. У звіті за вересень 1943 року з Волині читаємо: «Поляки з Білина у кількості 40-50 осіб, частинно озброєні зброєю, а часто з вилами, косами і сокирами напали на с. Руду, забили понад 20 осіб і ба­гатьох поранили». Використання предметів домашнього реманенту свідчило: війна набула масового характеру, крім озброєних учасників підпільних рухів обох народів, до неї активно долуча­лося цивільне населення, якому бракувало зброї. Тому у вказівках щодо створення польських баз самооборони на Волині зазнача­лася необхідність «озброєння в міру можливості у вогнепальну зброю, а в разі її браку — в сокири, вили, палки».

Теза про «волинську різню», поширена у польській історі­ографії, часто показує польську сторону як абсолютно безбо­ронну. Очевидно, використання саме такої назви має за мету підкреслити цей момент. Тим часом, як свідчать документи українського підпілля, відбувалася не «різня», а війна, в якій польське населення чинило завзятий збройний опір чи навіть проводило випереджальні наступальні дії. Ось фрагменти звітів із тих днів: «Ліквідуючи по дорозі колонії Борок, Ляди і частину Курорту, відділи відійшли під укріплені становища. Заалярмований ворог сильним кулеметним вогнем здержав наступ. Він тривав до полудня. На місце притягнено гарматку та переве­дено підготовку до дальшого наступу [...]. В наступі на Вирку перший відділ наткнувся своєю передовою охороною на во­рожу заставу. Ворог відстрілюючись відступив. По зліквідуванні Острівок в год. 3-ій почався бій за Вирку. Ворог загніздився у мурованих будинках біля костела і у костелі та, вмістивши на де­ревах кулемети, цільно спрямував вогонь по нашій лінії. Після двохгодинного бою відділ перейшов до наступу». З іншого звіту: «Дані про ворога: Узброєні ворожі сили сконцентровані в Гуті, Сошниках, Вирці, Виробках та Галах. За отриманими да­ними їх знаходиться понад 500. Між ними рівно ж знаходиться відділ червоних. Озброєні в кріси, фінки і кулемети. Гута сильно укріплена та окопана».

В інформації польського підпілля про падіння бази самообо­рони в Гуті Степанській у липні 1943 року причиною називається вичерпання амуніції у тривалих боях, що точилися з березня того року. Отож, документи подають картину завзятого збройного протистояння, хоч, очевидно, були й випадки вбивств безборонного населення з обох сторін.

Надзвичайно поширеною у польській історіографії (а зараз вже і в українській) є теза про масову антипольську операцію, проведену відділами УПА в ніч із 11 на 12 липня 1943 року. Саме вона є одним із сюжетів, що мали би довести масштабний і пла­нований характер знищення польського населення на Волині з боку УПА. Розмах цієї операції, яку подають в основному опи­раючись на спогади, постійно зростає — від кількох десятків до понад сотні населених пунктів. Це дає підстави сумніватися в достовірності спогадів про подію, як недостатньо об'єктивного джерела.

Детальний опис подій у цьому районі знаходимо в під­пільному журналі «NaszeZiemieWschodnie»за жовтень 1943 року. Тут вказується, що протягом 11-13 липня українці здій­снили напад на низку (точної кількості не вказано, приклади наводяться з семи) населених пунктів.

«В місцевості Ожешен з тамтешніх 350 поляків живими залишалося заледве 60. Вціліли переважно ті, котрі в момент нападу знаходилися поза домом, і тільки вони змогли втекти поза кордони Волині. Банда при­йшла в 9 годині рано під керівництвом знаного місцевими по­ляками Гжегожа Возняка, вбраного в якусь совєтську уніформу, в своєму розпорядженні мали тяжкий машиновий карабін і 6 автоматичних карабінів. Польську людність забрано з домів і вбито на краю лісу.

В містечку Порицьк 11 липня близько 11-ої з'явилася ве­лика банда в німецьких мундирах. Польська людність на той момент знаходилася в костелі на недільному богослужінні. До людей, що виходили з костела, відкрито карабіновий вогонь і обкидано їх ручними гранатами. Вбито близько 100 поляків, важко поранено перед вівтарем ксьондза, також зруйновано вівтар підірванням під ними гарматного снаряду. Банда пограбувала містечко і коло 17 години відійшла в ліси.

В місцевості Садова вбито коло 400 поляків. Вчинила це банда, яка складалася з 100 людей, озброєних в лопати і вила. Банда гуляла по околиці, довший час виловлюючи поляків, яким вдалося спочатку сховатися в сусідніх лісах.

В місцевості Загає з близько 300 поляків, що мешкали там, вціліло заледве п'ять. Провідниками банди, що складалася з 100 людей, були знані місцевим полякам українці Федак і Жук.

В місцевості Заболотці банда українська вбила дванадцять поляків, між ними одного священика.

В колонії Здзяри місцевими українцями було вбито коло 17 польських родин.

В місцевості Новини вбито 35 поляків».

Про ці ж антипольські виступи 11 липня на Володимирщині інформує звіт командування АК Львівського регіону. Тут мова йде про напад на шість населених пунктів (можливо, не порахо­вано згадану вище колонію Здзяри). Проте ніде немає натяку на таку масштабну акцію, а тим більше про сотню атакованих сіл, як у деяких спогадах.

Очевидно, що операція, яка передбачала би одночасну атаку 60 населених пунктів, вимагала серйозної координації, і тому мала би залишити бодай якісь документальні сліди в мате­ріалах УПА. Натомість такої інформації, принаймні поки що, не віднайдено. Чи не єдиним українським документом, який згадує про антипольські акції того дня, є звернення до поляків штабу за­гону УПА «Січ» від 15 липня. У цьому досить дивному документі йдеться про спробу встановити домовленості між українським підпіллям і штабом якогось із польських партизанських загонів. Домовленості було зірвано атакою поляків у ніч із 10 на 11 липня на український штаб. Українські повстанці атаку відбили і у від­повідь «рішили покарати польський штаб з найбільшою суво­рістю, що і зробили, причому потерпіло польське населення, на терені якого цей штаб знаходився». Отож, маємо інформацію про антипольську акцію, проведену 11 липня, визнання того, що під час неї постраждало цивільне населення. Проте навіть якщо прийняти цей документ як автентичний, в ньому не знайдемо даних про те, що згадувана подія була елементом ширшої антипольської кампанії, розпочатої того ж дня. Навпаки, тут міститься виправдання за вбивство цивільного населення: «Вияснюємо, що ми не маємо наміру ліквідувати польського населення, а те, що сталося, — було конечним у власній обороні. По кров мирного польського населення не посягаємо».

Жодних німецьких чи радянських документів про акції цього дня поки теж не виявлено. Очевидно, що німецька оку­паційна адміністрація не могла не помітити великої операції. Як, зрештою, і радянські партизани, що детально інформували своє керівництво про події на Волині. Отже, теза про велику операцію в ніч із 11 на 12 липня поки не віднайшла документального підтвердження.

Можливо, не в таких масштабах, проте цього дня все ж від­бувалися антипольські акції (очевидно, переважно стихійні, що не залишили документальних слідів), у ході яких були атаковані населені пункти. Серед них — місто Порицьк, де були вбивства цивільних мешканців польської національності. І знов-таки, по­при відомість акції в Порицьку, досі нез'ясованим є обсяг втрат серед поляків. Радянська преса називала цифру від 180 до 300 вбитих у костелі. Владислав та Ева Сємашки говорять про 222 жертви. Український дослідник Ярослав Царук, опираючись на записи очевидців, зроблені під час польових експедицій, на­водить цифру від 60 до 100 загиблих. Найпевніші дані можемо віднайти у документах того часу. Один із них — цитована вище стаття, опублікована в жовтні 1943 року в польському підпіль­ному журналі. Згідно з нею, жертвами нападу стали близько 100 осіб. Отож, навіть щодо акції, котра стала символом траге­дії поляків Волині, маємо серйозні розбіжності у цифрах. Очевидно, в цю ніч (як і в багато попе­редніх та наступних) мали місце проти-польські виступи. Проте інформація про їхні масштаби і кількість, яка зараз використову­ється в історіографії, є суттєво перебільшеною.

Саме перебільшена кількість нападів на польські села стала хибним засновком, з якого зроблено висновок про масштабну антипольську операцію, «генеральний антипольський наступ», який нібито мав відбутися одночасно мало не по всій території Волині. А звідти, знову-таки, зроблено висновок про існування наказу, що приписував цілковите знищення поляків, надавав антипольським виступам чіткого продуманого характеру мас­штабної етнічної чистки.

17 липня 1943 року з'являється перше офіційне пояснення такої активізації українського підпілля. «...Міри, що були примінені до поляків деяких громад, були засобом забезпечення українського населення перед плянованою зрадою, і не будуть вони поширюватися на тих громадян-поляків, що стоять на ґрунті співпраці з нами. Гарантуємо повну безпеку тій частині польського насе­лення, яке буде помагати нам у боротьбі проти німців і польських провокаторів. Український нарід не має на меті винищувати своїх національних меншин, а навпаки — забезпечує за ними рівні з со­бою права, домагаючись від них лояльности й співпраці. Закликаємо лояльне польське населення не піддаватися ворожій агітації і не покидати своїх осель, а спокійно працювати на своїх господарствах».

На жаль, реально гарантувати цю безпеку українські по­встанці не могли, а іноді й не хотіли. Керівництво підпілля вида­вало бажане за дійсне — антипольські дії на той момент значною мірою ним не керувалися. Зрештою, воно визнало це у спеці­альному комунікаті Проводу ОУН з липня 1943 року. «Серед незвичайних труднощів, — читаємо тут, — організовані українські чинники намагалисяз успіхом опанувати ситуацію. Частину винних елементів безоглядно покарано, дальше акція в цій справі ведеться». Отже, йдеться лише про більш чи менш успішні спроби бандерівців улітку 1943 року взяти під контроль розвиток польсько-українського протистояння.

Загалом керівництво українського підпілля кількаразово відмежовувалося від масових антипольських виступів на Волині влітку 1943 року. Якби ОУН готувала цю акцію, то її елементом була б і підготовка певного політичного ґрунту для легітимізації, врешті, вона була б використана для зростання власного політичного капіталу. Зважаючи на сильні антипольські настрої в українському суспільстві Волині, отримати додаткову підтримку, приписавши собі ініціативу і керівництво в акціях проти поляків, було би для бандерівців закономірним. Натомість ми не знаходимо жодних матеріалів, в яких українське підпілля представляло б антипольську акцію як свій успіх чи перемогу. Така інформаційна кампанія мала би служити не лише виправданням дій підпілля в очах жителів Волині, але й мала здобути для нього певний полі­тичний зиск.

Тим часом у 1943 році результатом подій на Волині стали значні втрати, завдані як польському підпіллю, так і польському населенню регіону загалом. Попри намагання використати у боротьбі з українцями німецьку чи радянську допомогу, поль­ське підпілля залишалося весь час слабшим порівняно з україн­ським. Менша порів­няно з українцями чисельність поляків (на 1,6 млн українців приблизно 220 тис. поляків) — мешканців Волині, не­висока густота поселення обернулися більшою кількістю жертв. Важко навести точні цифри, а ті, що побутують сьогодні у поль­ській чи українській історіографії, доволі різні. Проте безпере­чним є факт, що польська меншина Волині зазнала непоправних втрат.

Питання про те, чи ініціювало керівництво українського під­пілля масові антипольські акції, залишається дискусійним. Нато­мість безсумнівними є намагання використати їх результат для власного посилення і закріплення в терені: у вересні 1943 року оголошено про створення комісій для перерозподілу між українськими селянами земель колишніх польських колоністів. Звичайно, цей крок додав підтримки УПА.

Польське підпілля поступово оговтувалося після завда­них українцями ударів. Від серпня 1943 року наростає збройна відповідь, проводяться напади на українські села, як спільно з німцями, так і самостійно. Активізацію польських антиукраїнських акцій на Волині у другій половині 1943 року відзначають і радянські партизани. В одному з їхніх документів читаємо: «В районі Рафалівки Ровенської області знаходиться польський загін "Пілсудчиків", який 13 листопада цього року влаштував "криваву суботу", вирізавши українське населення в селах Колодяк і Собищине Рафалівського району. Схожі загони є в інших районах Ровенської області, дис­локація їх не встановлена». Станом на жовтень 1943 року відбулися зміни в балансі польсько-українських втрат: «укра­їнці втратили вбитими і спаленими 855 осіб, а поляки — 213». Збірка «Польський терор на ЗУЗ», опрацьована українськими підпільниками на базі теренових звітів, подає інформацію про близько 30 українських населених пунктів Волині, атакованих поляками за серпень — листопад 1943 року.

Жертвами кривавого протистояння влітку 1943 року стали не тільки українці та поляки, але й чехи, що мешкали тут вели­кими громадами. Одна з найбільших трагедій, в якій постраж­дали сотні чеських та українських мешканців, сталася в селі Малин. У повідомленні рівненського єпископа Платона до митрополита Полікарпа вказується на участь поляків, імовірно по­ліцаїв, у цій акції. «Маємо за честь з великим жалем повідомити Ваше Високопреосвященство, що, як нам до­несено дня 14.VII.1943 року, в с. Малині, Острожецького району, Лубенської округи сталася жахлива подія нечуваного морду українського і чеського населення: людей загнано до місцевої деревляної церкви й спалено. Тих, що не вмістилися в церкві, за­гнано в помешкання бувшої гміни та по клунях і рівно ж спалено. Разом спалено до 850 осіб. Робила це все державна поліція при допомозі узбеків і поляків. Крик конаючих людей в вогні було чути на 5 км. Священикові вдалось врятуватись».

Швидке наближення радянсько-німецького фронту міняло ситуацію у протистоянні. Очевидним було повернення радян­ської влади і що саме вона знову стане головним ворогом для українських націоналістів, який вимагатиме зосередження усієї уваги. Тому восени 1943 року доходить до відновлення перегово­рів між українським та польським підпіллям. Зустрічі відбувалися в Галичині, де містилося керівництво обох підпільних рухів на за­хідноукраїнських землях, проте серед ініціаторів їх проведення були й представники українського підпілля Волині. В одному зі звітів волинського СБ ОУН за вересень 1943 року автор зазна­чає: «Вважаю політично доцільним звернутися до компетентних чинників із внеском про ревізію нашого відношення до поляків і дорогою перетрактації з польськими провідниками відірвати їх від німців і більшовиків, що позбавило б одних і других поваж­ної кількості живої сили та морально їх розложило. Скрутне по­ложення поляків під сучасну пору дає підставу думати про успіх такого потягнення». На жаль, переговори вкотре завершилися нічим, а тому не здатні були зупинити розростання вогнища кон­флікту, яке на той момент вже перекинулося і на Галичину, охо­пивши, таким чином, практично всю Західну Україну.

Ситуація в Галичині у першій половині 1943 року суттєво відрізнялася від волинської. По-перше, німецький окупаційний режим тут був значно м'якший і не викликав такого стихійного спротиву населення, як на Волині та Поліссі. Більше того, німці го­тові були продовжувати в Галичині «проукраїнські» загравання, зокрема оголосивши про створення Ваффен СС дивізії «Гали­чина». Малопомітною тут до середини 1943 року залишалася діяльність радянського підпілля. На галицьких теренах позиції ОУН(б) були значно сильнішими, її підпільні ланки охоплювали майже кожне село, бандерівці практично не мали тут сильної опозиції на зразок загонів «Тараса Бульби» чи мельниківських партизанських відділів. Це все дозволило ОУН(б) опанувати ситуацію та спрямовувати її розвиток у потрібному русі, уникаючи неконтрольованих стихійних заворушень.

Схоже, як і на Волині, у Галичині становище докорінно змі­нили радянські партизани. Спроба великого з'єднання на чолі із Сидором Ковпаком прорватися в Карпати і закріпитися тут змусила керівництво ОУН(б) передчасно взятися до розбудови повстанських відділів. Таким чином улітку 1943 року в Галичині постає Українська народна самооборона, яка розпочинає акції проти радянських партизанів та німецьких окупаційних сил.

Поява червоних партизанів активізувала діяльність і поль­ського підпілля, яке, до речі, в Галичині теж мало суттєво силь­ніші порівняно з Волинню позиції. Влітку 1943 року по­чалося розгортання збройних загонів польського підпілля чисельністю 15-30 бойовиків. Крім того, відбувається збільшення місцевих сил через скерування в Галичину через Равщину та Любачівщину груп із північного заходу, з центру Польщі. Все це дає підстави твердити, що «поляки пляново підготовляють себе до боротьби за ЗУЗ, що їх хочуть включити в кордони Польської Держави».

Ще одним чинником, який вплинув на зміну стосунків між українським та польським підпіллям саме в цей час, стали персональні зміни у верхівці обох рухів. Від керівництва ОУН усу­нуто Миколу Лебедя, його замінив Роман Шухевич, більш ради­кальний щодо поляків, ніж його попередник. У командуванні Армії Крайової змінився командир Львівського обшару — замість генерала Савіцького на цю посаду призначено Владислава Філіпковського, скептично налаштованого щодо співпраці з українцями.

Проте польське підпілля в Галичині не зводилося виключно до АК. Огляд, підготовлений українськими повстанцями в серпні 1943 року, репрезентує тут цілий спектр підпільних польських політичних організацій та їхніх збройних відділів. Вони відрізнялися чисельністю, тактикою та політичною орієнтацією. Очевидно, між різними опозиційними силами існувала гостра конкуренція у боротьбі за лідерство. Отож, у польському під­піллі Галичини, попри його суттєво сильніші позиції порівняно з Волинню, не було єдиного політичного чи військового коман­дування, що, у свою чергу, теж ускладнювало стан справ у поль­сько-українському конфлікті.

Вибухонебезпечну атмосферу, яка склалася у Львові, живо відтворює звіт українських підпільників із серпня 1943 року. Окремі акції польського підпілля, спрямовані проти відомих українців, мало не призвели до спалаху масштабного протистояння. «Убивство професора Ластовецького, який мав широкі зв'язки у колах львівської інтелігенції, допровадило до максимуму напруження. [...] Навіть люди, що стояли осто­ронь від усяких політичних подій, намагалися репресій на по­ляках. Чільніших громадян огорнула паніка. Ніхто поза восьму годину не виходив майже на вулицю. У такій атмосфері група бувших комбатантів, зложена з 5-ти осіб, запропонувала нашому зв'язковому зорганізувати самооборону, а в своїх деклараціях дійшли до того, що самі будуть виконувати присуди, їм в засаді не заборонено зорганізуватися і т.п.».

Загалом у розповсюдженні вогнища польсько-українського конфлікту в 1942—1944 роках спостерігаємо своєрідний ефект доміно: інформація про антиукраїнські акції на Холмщині про­никає на Волинь і провокує там масові антипольські виступи, відомості про які, у свою чергу, активізують польське підпілля Галичини в напрямку антиукраїнських дій.

Про суттєве напруження в польсько-українських стосунках у Галичині другої половини 1943 року читаємо у повстанських звітах: «Українство, навпаки, чим раз більше накипає ненавистю до поляків до тої міри, що кожної хвилини готові вирізати по­ляків до кореня і не буде засміливим твердженням, коли скажу, що якраз на тому відтинку українські маси здібні перевести в чин». В інших документах неодноразово знаходимо інформа­цію, що у відповідь на польські вбивства українці «домагаються» проведення антипольських акцій. Стримувальна політика ОУН не завжди знаходила розуміння серед населення. У звіті польського підпілля за літо 1943 року теж відзначається як важливий факт, «що території, які, вважалось, найбільше опа­новані Бандерою, не виказують сигналів виступів проти поляків». Це є додатковим доказом того, що антипольські акції на Волині мали стихійний неконтрольований характер.

Одним із заходів утримання під контролем ситуації в Галичині після надходження вісток із Волині стало оголошення в липні 1943 року через спеціальну листівку позиції Проводу ОУН до поль­ського населення. «Спільна доля, яка злучила нас сьогодні, — чи­таємо в листівці "Поляки" за липень 1943 року, — і наша спільна боротьба проти загарбників Берліна і Москви за власні держави, вимагають порозуміння обох народів. Український нарід є зав­жди готовий до такого порозуміння. Ми не маємо ворожих на­мірів по відношенні до польського народу і не хочемо ані одної п'яди польської землі. Ми визнаємо право кожного народу на самоозначення і на власну державу. Наше відношення до поль­ського народу є сперте на приязні й бажанню співжиття». Проте польське підпілля не сприйняло цієї заяви ОУН як спроби залаго­дити протистояння. У свою чергу польська «Крайова репрезентація політична» опублікувала 30 липня того ж року відозву до українського народу. Документ перепов­нений докорами на адресу українців за співпрацю з німцями, а також погрозами покарати повстанців, щойно буде відновлено Польську державу.

Єдиним сприятливим моментом можна вважати заяву поль­ського уряду з позитивною оцінкою прагнення українців до власної державності. Але разом із тим зазначалося: «Освідчуємо, що не відмовимося від східних земель Речі Посполитої, у південній частині якої одвіку мешкають поляки поруч з україн­цями, де Польська Нація упродовж століть чинила велетенський цивілізаційний та економічний внесок». Звичайно, така заява не сприяла залагодженню стосунків між двома народами, її не сприйняли ні українські кола, ні шовіністично налаштовані по­ляки.Обидві сторони проводили акції одна проти одної, які оці­нювалися ними як превентивні дії.

У ніч із 20 на 21 жовтня невідомі польські формування на­пали на українські села Сіде, Блажів, Гуменець на Самбірщині. Тоді ж, восени 1943 року, українське підпілля силами боївок СБ провело на Мостищині і Равщині атаки на важливі польські осередки, розташовані по лісничівках, гаївках та польських коло­ніях. Їхньою метою передусім було здобуття контролю над лісовими масивами — можливою базою для розвитку власних або ворожих сил. За підрахунками польського підпілля, до жовтня 1943 року від рук українців у Галичині загинуло 563 поляки.

Загалом у 1943 році у Галичині керівники обох підпільних рухів, уважно спостерігаючи за змінами на фронтах, творен­ням нової міжнародної ситуації, головні зусилля спрямовують на розбудову власних збройних загонів, їхньої матеріальної та інформаційної інфраструктури. Відповідно як українські, так і польські документи фіксують порівняно незначну кількість актів взаємного терору, переважно проти активістів обох народів (вчителів, священиків, відомих громадських діячів), учасників підпілля. У повстанських звітах із Галичини того часу, схоже, як і раніше на Холмщині та Волині, постійно відзначається використання польським підпіллям провокацій у боротьбі проти українців, зо­крема провокування німецьких репресій чи дій радянських пар­тизанів.

1943 рік у Галичині — лише пролог до війни, котра розгор­нулася тут наступного, 1944 року.

1944 рік. Апогей

Початок 1944 року ознаменувався активізацією діяльності польського та українського підпілля, спровокованою набли­женням німецько-радянського фронту. Вступ Червоної армії на початку 1944 року на колишні терени Другої Речі Посполитої, невизначеність питання про східний кордон повоєнної Польщі на міжнародному рівні штовхнули польське підпілля до реалізації операції «Буря», метою якої було опанувати ці території до приходу радянської влади та засвідчити їх польський характер. Для цього створюється 27-ма Волинська дивізія АК, розгортають свою діяльність польські збройні загони на інших землях, осо­бливо в Галичині і довкола Львова. Очевидно, це призводить до військового протистояння з українським підпіллям у регіонах, де воно мало власні збройні сили — на Волині та в Галичині.

На Холмщині, де українські позиції були відносно слабкі, не підкріплені збройно, війна у перші місяці 1944 року вилилася у масові знищення українських сіл, які сприймалися поляками як можлива оперативна база для розвитку українського руху. Укра­їнське населення Холмщини опинилося в ситуації, схожій до тієї, в якій перебувало польське влітку 1943 року на Волині: з одного боку — винищувальні акції ворожого підпілля з участю цивіль­ного населення, з іншого — заклики власного визвольного руху залишатися на місці. На той час тут діяли лише дві боївки СБ ОУН. Через те стихійно постають самооборонні загони міс­цевого населення. Протоколи свідчень українців про польські акції у березні 1944 року чітко відтворюють атмосферу тих днів: українські селяни організовують самооборонні загони, цілодо­бово вартують, охороняючи свої села, переховуються у криїв­ках, проводять наступальні дії проти сусідніх польських сіл, за­підозрених в антиукраїнських акціях.

Протягом 10-11 березня 1944 року польське підпілля провело масштабну антиукраїнську операцію, що увійшла в історію під назвою «грубешівська революція». Польський наступ не обмежився цими днями і тривав протягом кількох наступних тижнів. У документі під назвою «Спис знищення сіл польськими бандами на Грубешівщині» вказано, що за період з 10 березня до 5 квітня було знищено 36 українських сіл, замор­довано 875 осіб. В огляді подій у березні — квітні 1944 року зазначено, що під час польських березневих акцій «вбито около 2000 українських селян, в тім найбільше жінок і дітей».

Як свідчать численні протоколи, записані після цих кривавих подій, гинули не лише озброєні учасники са­мооборони, але й жінки, діти та старі люди, які не чинили спротиву. Більше того, з документів чітко видно, що атакуючі мали за завдання відшукувати цивільних людей, котрі переховувалися, і ліквідовувати їх.

Учас­никами злочинів проти українського населення були як во­яки польського підпілля, так і цивільні поляки. Події весни 1944 року на Холмщині вдруге після літа 1943 року на Волині показали, наскільки жорстоким може бути протистояння між українцями та поляками, як легко його учасники вдавалися до воєнних злочинів заради реалізації своїх особистих чи по­літичних цілей.

Антиукраїнські акції весни 1944 року на Холмщині мали не випадковий, а плановий характер. Вони були елементом опера­ції польського підпілля та спроб заблокувати поширення впли­вів ОУН та УПА. Керівництво українського визвольного руху чітко розуміло, що масштабна «грубешівська революція» мала за мету відрізати Холмщину від Галичини, не допустити таким чином поширення ареалу українського руху. Аби зірвати ці наміри і надати допомогу цивільному населенню, сюди скерову­ють відділи УПА з Галичини та Волині.Поява повстанських відділів вилилася у розгор­тання справжніх фронтових боїв із польськими підпільниками і швидко переломила ситуацію на користь українців. У звіті з Холмщини за початок квітня 1944 року українські підпільники вказували, що українськими повстанцями «знищено понад 16 польських сіл і кольоній, де вбито около 1000 польського населення». Українська відповідь на польські дії була не менш жорсткою, як «грубешівська революція».

Протягом квітня — червня тривали завзяті бої. Надзвичайно важливим для поляків було прорватися на південь до Львова для посилення місцевих сил, які мали відновити польську владу до приходу фронту. Українці ж усіляко намагалися цього не до­пустити. Серед найзначніших слід згадати бої біля Посадова на початку квітня. Цей населений пункт був потужним осередком польського підпілля, для його ліквідації сконцентровано великі сили повстанців — близько 750 вояків. Бій тривав кілька го­дин, і через деякий час упівці, знищивши фільварок і забравши склади ворога, залишили село. У підсумку акції знищено коло­нію Телятин, фільварки Лагівці і Посадів, частину колонії Стенятин, здобуто зброю, харчі, одяг, медикаменти. Втрати ворога — понад 100 вбитих, власні — 4 вбитих і 13 поранених.

В зону активних бойових дій на Холмщину протягом квітня— травня відправляються нові відділи УПА, внаслідок чого за­гальна кількість повстанців тут зросла до 11 сотень. Така велика концентрація військ дозволила командуванню УПА розгорнути їх у широкий фронт, відтісняючи поляків далі на захід. Розгортаючи подальший наступ, відділи УПА 19 травня ата­кували с. Набруж — головний центр польського підпілля на схід від річки Гучви. В акції взяли участь галицькі та волинські сотні загальною чисельністю понад 900 вояків. У результаті понад 4-годинного бою польські війська відтіснено за річку, яка про­тягом тривалого часу слугувала лінією фронту.

На початку червня польські сили намагалися провести контр­наступ, в якому брали участь три батальйони силою 600 польських вояків. Його завданням, за свідченнями одного з учасників, було:

1. Якнайбільше ограбити села, які під володінням УПА, головно ходило о харчеві продукти це в зв'язку з голодом;
2. Окружаючими маневрами знищити відділи УПА;
3. Винищити цивільне на­селення на захоплених теренах в поході на схід і знищити по дорозі всі села.

Проте польська акція, наразившись на сильний опір УПА, зазнала поразки. Загалом, за підрахунками україн­ського дослідника Володимира Мороза, у червні 1944 року на фронті протяжністю від Чесанова до Грубешева було зосеред­жено тринадцять сотень УПА, якщо до цього додати сили само­оборонних боївок, то чисельність українців становила близько двох тисяч вояків. Бої тривали до липня 1944 року. За підра­хунками польського історика Гжегожа Мотики, кожна зі сторін втратила в боях близько 3-4 тисяч осіб. Більшість із них, очевидно, були цивільними особами.

Хоча саме поняття «цивільного» чи не-комбатанта, тобто не-учасника збройного конфлікту, у польсько-українській війні було доволі розмитим. Документи з Холмщини подають інформацію про масову участь в антиукраїнських акціях місцевого поль­ського населення, серед цих документів можна також знайти протоколи-роз'яснення, чому те чи інше польське село було спалене українськими селянами.

Завзяте фронтове протистояння між українським і поль­ським підпіллям припинилося з переходом іншого фронту — німецько-радянського. Проте конфлікт на Холмщині і після цього не вичерпався, лише набув більш прихованих форм, а саме використання у боротьбі з во­рогом нового окупанта. «Поляки ідуть своїми втертими шля­хами донощицтва і провокації, — читаємо у звіті українського підпілля за жовтень 1944 року. — Багато їх вступило до міліції. Багато вертається з заходу на старі місця. Вони раділи першим вісткам про створення польської держави, але тепер багато інтелігентів бачить, що Польща піде слідами Прибалтійських держав, тобто стане Радянською Республікою. Агітація проти емігрантського уряду полякам не по нутру. Не дивлячись на те, поляки співпрацюють з НКВД. В масових облавах поляки пока­зують свідомих українців, яких арештує НКВД». Отож, розча­рування радянською дійсністю поступово починало домінувати у польському суспільстві. Ейфорія визволення від нацистів та відновлення держави швидко проходила, ставало зрозуміло, що справжньої свободи у новій Польщі не передбачалося. Зго­дом саме ця атмосфера, постійно посилювана комуністичними репресіями, стане платформою для польсько-українського порозуміння.

Протистояння на Волині тривало до самого переходу фронту на­весні 1944 року. Звіти з того часу свідчать про всю складність ситуації. Тут відображена діяльність УПА, польського підпілля, німецького війська і влади, радянських партизанів, інформація про пересування фронту, про локальні союзи поляків то з ра­дянськими партизанами, то з німцями чи угорськими військами. Фронт досить повільно просувався волинськими землями, і часто навіть на незначній відстані від нього розгорталася інша війна — польсько-українська. Відновлена згодом радянська влада репресіями та депорта­ціями, спрямованими проти українського та польського націо­нальних рухів, показала його керівникам, звідки виходить найбільша небезпека для обох народів. Криваве польсько-українське протистояння припинилося в 1944 році бодай на Волині. В інших регіонах воно тривало ще більш як три роки.

У галицьких умовах діяв ще один чинник, ідентифікувати який досить непросто. Ідеться про Ваффен СС дивізію «Гали­чина», яка була структурою німецькою армії, проте здебільшого складалася з українців. Тому у звітах АК про антипольські акції українців часто згадуються й ті, які проводилися вояками диві­зії за вказівками німців. Бандерівське керівництво, попри те, що офіційно відмежувалося від створюваної дивізії, яку вважало боротьбою українців за чужі інтереси, не цуралося використо­вувати цю формацію у війні з поляками. В одній із підпільних інструкцій з лютого 1944 року чітко вказувалося: «Використовувати "СС Дивізію Галичина" до боротьби з большевицькою пар­тизанкою й польськими бандами на українських землях».

Своєрідним фокусом трагедії польсько-української війни, в якому перетнулися практично всі чинники конфлікту, стали події в селі Гута Пеняцька. «24.2.44 р. українські СС-и знищили до тла центр польського бандитизму с. Гута Пеняцька. Всіх мужчин розстріляли, жінок здесяткували». Так украй лаконічно описує трагедію звітодавець українського підпілля. Загалом село згадується у документах ОУН ще напередодні, зокрема, тут знаходимо інформацію про перехід великої групи радянських партизанів (близько шестисот осіб, серед яких, до речі, і згаду­ваний вище Василь Свирида) в околиці населеного пункту. У Гуті Пеняцькій загін поповнився за рахунок включення до своїх лав місцевих поляків, після чого почав активну діяльність, зокрема, нападаючи на довколишні українські села. Проте безпосеред­нім приводом для нападу на село стало вбивство радянськими партизанами кількох німецьких вояків. Партизани відступили, а німці свою помсту здійснили руками українців, вояків добро­вольчих полків СС. Згідно з різними даними істориків, загинули від 700 до 1200 поляків. Така велика кількість жертв зумовлена тим, що в селі було вбито не лише його мешканців, але й поляків з околичних поселень, котрі переховувалися в Гуті Пеняцькій як укріпленому центрі. За документами слідства НКВД, в акції, крім дивізійників, брали участь також учасники боївок самооборони з довколишніх українських сіл і повстанський відділ з Волині. Інформація з цієї справи (як, до речі, і з більшості кримінальних справ) є доволі неоднозначною і суперечливою. Допитані у про­токолах спочатку інформували про участь в акції українських повстанців та учасників місцевої самооборони, але згодом один із них виступив із запереченням своїх свідчень, аргументуючи це тим, що вони були вибиті силою і є неправдивими.

Судячи зі звітів українського підпілля з цього терену, ідеться про курінь УПА під командуванням Максима Скорупського — «Макса», який відступив сюди з Волині під тиском фронту. Пе­ребуваючи в нових околицях, повстанці почали самовільні антипольські акції. «Курінь цей робив на польські села акцію. Німці дали нашим до розпорядимости 4 гарматки і танкетку. В цій акції курінь попевнив нетакт. Вистріляли поляків 300 чоловік. В тім теж жінок. Дальше наші зробили акцію на монастир в Підкамені, де було 700 поляків з Волині. Одначе вони втекли ніччю. Вбито 150 по­ляків. Німці до цеї акції хотіли нашим дати до розпорядимости літаки і дві сотні німаків. Курінний відмовив».

На факт співпраці вояків куреня з німцями і її використання у боротьбі з поляками звертають увагу як польські, так і укра­їнські дослідники. Проте не відзначають важливого моменту у цитованому документі: антипольська акція «Макса» трактується як «нетакт», тобто порушення головної лінії організації. Саме ці самовільні дії М. Скорупського, а також несанкціонований контакт із німцями були причиною усунення його від командування куренем на початку травня 1944 року і виклику в Службу безпеки ОУН, від чого курінний ухилився і дезертирував через Львів на Захід.

Підтвердженням цієї тези є доля іншого повстанського командира Миколи Олійника — «Орла». Документи про його співпрацю з німцями у проведенні антипольських акцій є відо­мими і також використовуються, аби довести, що керівництво українського підпілля мало тісні контакти з окупантами і користалося ними у боротьбі з поляками. Проте не вказується на той факт, що за свою діяльність Микола Олійник — «Орел» отри­мав смертний вирок, який виконано в присутності його сотні 15 квітня 1944 року.

Врешті подальше загострення польсько-українського про­тистояння, черговий провал переговорного процесу, швидке наближення фронту схилили керівництво українського підпілля до прийняття радикального рішення щодо усунення польського населення з українських теренів. В інструкції Крайового про­воду ОУН від 5 травня 1944 року читаємо: «З огляду на офіціяльну поставу польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати польському населенню доручення до кількох днів ви­провадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва опісля ліквідувати, а не навпаки». Саме цими вказівками регла­ментувалися масштабні антипольські акції починаючи з травня 1944 року. Як бачимо з їхнього змісту, завданням було усунути польське населення шляхом його виселення. Для загострення ситуації і пришвидшення виселень повстанці отримували дозвіл на ліквідацію чоловіків у населених пунктах, мешканці яких не виїжджали. Але знову-таки, ніде не бачимо вказівок на повне знищення поляків.

Ініціатива в більшості випадків у той час була на укра­їнському боці. Аби спинити паніку і припинити масову втечу, польське під­пілля активізувало власні акції проти українців. Часто це були дії, абсолютно симетричні до вчинених українськими повстанцями.

Під час антипольських виступів вояки, очевидно, часто ви­ходили поза регламентовані керівництвом українського під­пілля рамки. Через те з'являлися додаткові інструкції, які акцен­тували увагу на тому, що:

«Не вільно:

а) вбивати жінок, дітей і старців,

б) вбивати родин мішаних з українцями,

в) вбивати людей, що не тяготіють до польщини і є властиво українцями-римокатоликами.

Треба:

а) ліквідувати сильні активні польські скупчення,

б) вдарити по польській верхівці,

в)   в часі акції забирати зброю, муніцію і майно (худоба, безроги, збіжжа, особливо взуття і одіння)».

Хвиля протистояння перекинулася влітку 1944 року і на відносно спокійне до того моменту Надсяння. Однією з причин цього став наплив сюди біженців, поляків та українців, які тікали на захід перед наближенням фронту. У червні серед українців Сяноцького повіту поширювано листівку з погрозами за підпи­сом «Керівництво підпільної боротьби». «В рамках відплатної акції, за вигнання дикими ордами українських військ поляків з східних земель вимагаємо натомість вибратися з Сяноцької землі. Польський народ вважає вас зрадниками віт­чизни, бо весь час вислуговуєтеся німецькому варварству і то тоді, коли народ геройськи бореться з диким наїзником. Не за­кликаємо вас навернутися з дороги зради, а засуджуємо вас іме­нем польського народу на кару смерті, і справедливого вироку кари вам не уникнути».

Антиукраїнська акція у Львові супроводжувалася ради­кальною шовіністичною пропагандою. «Вояки, йдете карати!!! Але не ворога, а бунтівника. Не ворожого вояка, а бандита [...]. За ті нечувані злочини, яких світ не бачив за цілі століття, карати будете Ви — вояки підпільної Польщі. Карати будете так суворо, як жорстокими були злочини. Українська інтелігенція, яка стоїть на чолі виконавців, є такими самими ж злочинцями, як селяни, що йдуть з ножами і сокирами. Всіх їх мусить досягнути караюча рука польського народу».

Попри посилення виступів поляків, для керівництва ОУН очевидним було, що головним ворогом українського визволь­ного руху є радянська влада. Антипольську боротьбу в новій політичній ситуації слід було згортати. Тому в інструкціях із са­мооборони зазначалося: «Польський відтинок уважати другорядним». Разом із тим наказувалося проводити негайні відплатні акції у випадку польського терору: «На польський терор відносно українців дати негайну відповідь і повідомити за що; Не вбивати жінок і дітей; Польський елемент, що ставиться при­хильно до нас, — зайняти до нього пасивне становище».

Зважаючи на зміну політичної ситуації на кінець 1944 — по­чаток 1945 року, польсько-українське протистояння в Галичині помітно згасає. Хоча далі фіксуються окремі його спалахи. Згідно зі звітом польського підпілля, за період 20 грудня 1944 — 15 січня 1945 року вбито 700 поляків на Тернопільщині, жертвами антипольських акцій стали 130 осіб у районах Скалат, Жидачів, Рога­тин. У польських звітах теж відзначають бажання радянської влади й надалі роздувати польсько-український антагонізм. Очевидно, щоби не допустити переростання антирадянських настроїв серед поляків в організовану боротьбу.

Війна після війни

1945 рік.

Завершення Другої світової війни в Європі не зупинило по­дальшого розвитку польсько-української війни. Скоротився її географічний ареал, але не завзятість сторін у протистоянні. Вогнище конфлікту врешті остаточно вгасло на теренах Волині, швидко пішло на спад у Галичині.

Останньою ареною польсько-української війни стали укра­їнські етнічні терени, включені до відновленої Польщі. Землі південно-східної Польщі, в документах українського підпілля означувані як Закерзоння, протягом 1945—1947 років стали як полем завзятого протистояння між українцями та поляками, так і місцем, де було досягнуто конкретних результатів у співпраці підпільних рухів обох народів. Належність даних територій до Польщі була визначена угодою між польським комуністичним і радянським урядами від 27 липня 1944 року. Через півтора місяця після цього, 9 вересня, ще одним підписаним договором регламентовано переселення українців звідси на територію УРСР, а поляків — із УРСР на польські землі.

Вкрай негативно згадані угоди оцінило керівництво україн­ського визвольного руху, яке у своєму зверненні від 19 жовтня 1944 року назвало переселення засобом винищення українців і закликало до активного спротиву. Зрештою, саме ці договори визначили подальшу долю Закерзоння та його мешканців, зо­крема посилюючи польсько-українське протистояння. Як і на інших теренах, учасниками конфлікту з українського боку були структури визвольного руху — ОУН та УПА, а також цивільне населення. Зважаючи на те, що протягом 1945—1947 років територія доволі чітко контролювалася українським під­піллям, тут практично не зустрічаємо інформації про діяльність самовільних українських збройних угруповань чи криміналь­них банд, типової для 1943—1944 років.

З польського ж боку палітра учасників була значно шир­шою. Це — військові формування польського антикомуніс­тичного підпілля, так само неоднорідного. Воно було пред­ставлене як продовжувачами АК — організацією «Вольносць і нєзавіслосць» (ВІН), так і крайніми правими «Народовими Сі­лами Збройними» (НСЗ) чи лівими «Батальйонами хлопськими» (БХ). Також тут діяли офіційні формування польської держави: Військо Польське (ВП) та його допоміжні структури: Міліція обивательська (МО), Охотніча резерва міліції обивательскей (ОРМО), сили безпеки польського комуністичного уряду Ужонд бєзпєченства публічнего (УБП) та Корпус бєзпєченства вевнєшнего (КБВ). Активними залишалися звичайні кримінальні банди, котрі посилили свою діяльність у момент повоєнної розрухи.

На Закерзонні структури українського визвольного руху роз­горталися значно пізніше, ніж в інших частинах Західної України. Повстанські відділи почали створюватися тут щойно в липні 1944 року. Головною причиною став не конфлікт із поляками, а наближення фронту і підготовка українського визвольного руху до нових умов діяльності. Саме намагання уникнути репресій комуністичного режиму та мобі­лізації до Червоної армії штовхало до повстанських лав велику кількість українців, особливо тих, які відзначилися в антирадянській діяльності чи у співпраці з німцями. Ще однією причиною розбудови тут УПА стала концентрація біженців із Західної України, які з різних причин хотіли вступити до повстанської армії. Тому місцеве керівництво ОУН віддало наказ своїм членам, які були в рядах української поліції, залишити станиці, перейти в під­пілля та намагатись приєднатися до відділів УПА.

Протягом зими 1944—1945 років відділи УПА на Закерзонні не проявляли особливої активності через несприятливу для партизанської боротьби зимову пору, а також тому, що до січня 1945 року ці території були безпосереднім запліччям радянсько-німецького фронту, що мало наслідком велику насиченість місцевості військами Червоної армії та НКВД. З лютого цього року посилено охорону радянсько-польського кордону, що відірвало структури визвольного руху на Закерзонні від керівництва. Тим часом від­діли УПА ще до жовтня не творили окремої структурної одиниці. Ймовірно, керівництво Повстанської армії не вважало за доцільне розбудовувати тут свою мережу.

Чинником, який змінив думку щодо необхідності існування збройної сили на Закерзонні, став польський терор, що розпочався ще в перші місяці 1945 року. Терор наростав, швидко досягши свого апогею навесні 1945 року. 3 березня вчинено жорстокий напад на село Павлокома, жертвами якого, за різними даними, стали від 366 до 500 укра­їнців.

Ймовірно, схоже, з різною кількістю жертв, відбувалося й знищення інших українських сіл у той час. Як свідчать радянські документи: «Виконувачі цього розбою — озброєне польське на­селення і міліція. Розбій вчинили, головним чином, з метою вигнати і пограбувати українське населення, щоб воно не змогло вивезти худобу і майно. Місцева влада не робить нічого, щоб припинити розбій і грабежі».

За підрахунками сучасних польських дослідників, різні збройні польські формації (як підпільні, так і державні) навесні 1945 року атакували 78 українських місцевостей, жертвами чого стали від 2600 до 3900 осіб. Схоже, нещодавно віднайдені документи українського підпілля уточнять цю цифру, і вона зросте.

У відповідь українські повстанці здійснили ряд антипольських виступів, зокрема проти польських осередків та міліцій­них пунктів. Проведенню акцій як проти населених пунктів, так і проти окремих станиць міліції передувало видання і поширення листівок із погрозами про можливу кару у разі неприпинення антиукраїнських дій. За інформацією ОУН на Закерзонні, всього протягом одного весняного місяця від 15 квітня до 15 травня українські відділи ліквіду­вали більше 20 постів Міліції обивательської.

Отож, навесні 1945 року подальше розростання конфлікту було більш ніж імовірним, він міг набрати масштабів протисто­яння на Волині чи Галичині у 1943—1944 роках. На заваді цьому стали переговори 29 квітня 1945 року у Селиськах Березнівського повіту між представниками українського і польського підпілля та підписання угод про перемир'я і співпрацю у бо­ротьбі з НКВД. Розбудова в цьому терені добре озброєних українських повстанських відді­лів, що стала наслідком польських акцій, не лише зупинила їх, але й посприяла зближенню польського та українського націо­нальних рухів. Досягнуте перемир'я вилилося в суттєве зменшення мас­штабів взаємного протистояння, а відтак і в сповільнення тем­пів виселення українців.

Хоча кількість жертв конфлікту в результаті перемир'я і зменшилася, проте зупинити протистояння відразу було немож­ливо, адже значна частина польських збройних угрупувань не контролювалася польським підпіллям, а тому не вважала для себе обов'язковими ці угоди. Крім того, в терені й надалі активно діяли різноманітні кримінальні банди, що не мали чіткої політич­ної орієнтації чи навіть певного національного забарвлення.

Одна з останніх кривавих акцій того періоду відбулася в укра­їнському селі Верховини 6 червня 1945 року. За підрахунками українських підпільників, жертвами стали 196 цивільних осіб, її виконавцями був відділ «Народових Сіл Збройних» (НСЗ) під командуванням Станіслава Секули — «Сокола». «Спеціальна ко­місія, яка прибула на місце злочину, налічила серед останків 65 дітей віком до 11 років. Вбито також трьох старих людей віком понад 80 років».

Трагедія села Верховини цікава не тільки тому, що стала од­нією з останніх у період весни — літа 1945 року, а й тому, що її розголос забезпечила польська комуністична влада. Було ство­рено спеціальну комісію, її матеріали публікувалися в тодішній пресі. Очевидно, все для того, аби скомпрометувати польське антикомуністичне підпілля. Про трагедію інших українських сіл, знищених зокрема з участю комуністичної влади, воліли не го­ворити взагалі.

Врешті зусилля керівників українського та польського ви­звольних рухів увінчалися успіхом, і взаємне поборювання влітку 1945 року практично припинилося. А разом із тим було цілком заблоковано переселення. Звіт українського підпілля за липень — серпень цього року говорить: «Акція виселювання українців до УРСР продовжується дальше, однак в останніх міся­цях не дала більших результатів. Повиїздили деякі кацапські оселиці Лемківщини і рештки записаних перед тим Холмщаків».

1945—1947 роки. У боротьбі з комуністичною владою Польщі

Протягом наступного періоду (осені 1945 — весни 1947 року) українське цивільне населення страждало найбільше від збройних формувань польського комуністичного уряду, що по­ставив собі за мету очистити від українців східні терени нової Польщі. Відбувалися окремі переговори українських повстанців із представниками влади на місцях. Проте вони не мали жодних перспектив, адже місцеві комуністи чи міліція йшли на них лише для гарантування власної безпеки з боку бандерівців, а тому не хотіли й не могли брати на себе жодних зобов'язань щодо при­пинення владою антиукраїнських акцій. Тому протистояння між українцями та поляками, тепер переважно тими, хто представ­ляли силові та владні структури комуністичної Польщі, продо­вжилося.

При цьому слід зазначити, що ОУН не ставила собі за мету загальнонародне антикомуністичне повстання українського населення на цих теренах. Її головним завданням було захистити українців, завадити їх виселенню. Проте уникнути ескалації не вдалося через рішучу налаштованість нової польської влади швидко та остаточно вирішити українське питання на східних територіях.

У вересні 1945 року, коли для комуністів став зрозумілий крах акції добровільного переселення, вони вирішили надати їй нової форми через залучення урядових військ. З довідки народ­ного комісара внутрішніх справ УРСР В. Рясного дізнаємося про радянську участь у прийнятті такого рішення. «За клопотанням НКВД УРСР через товариша Л. П. Берію Тимча­совий Польський уряд виділив дві дивізії Війська польського для боротьби з бандами УПА і забезпечення евакуації українського населення з території Польщі». Тобто з цього документа ви­пливає, що ініціатива залучення військ до депортації належала радянській владі.

Брутальність поведінки військових щодо цивільного насе­лення, залякування та вбивства були щоденною практикою но­вого періоду депортацій. Це стало причиною чергового витка кривавого протистояння.

Наприкінці 1945 — у першій половині 1946 року акції УПА вилилися у повномасштабну партизанську війну: періодичні напади на військові гарнізони, виселенчі комісії, навіть на невеликі міста, нищення комунікацій (доріг, мостів, залізничних станцій, телефонного і телеграфного сполучення), спалення виселених українських сіл, аби їх не заселили поляки. При цьому акції про­водилися доволі великими військовими з'єднаннями — сот­нями, а іноді й куренями, які зводили відверті наступальні бої з польським військом.

Врешті події переросли у те, що сучасний польський дослід­ник Гжегож Мотика називає «українським повстанням». Навіть польські комуністичні автори визнають, що більш як півроку ініціатива у бойових діях повністю належала УПА, яка проводила активні наступальні дії. Люблінський воєвода Рузга, описуючи активність українських повстанців у жовтні 1945 року, просив Варшаву про виділення додаткових військових сил для їх приду­шення.

Попри наступальні і проактивні дії УПА, застосування поль­ськими військовими сили при переселенні швидко почало да­вати результат. Кількість виселених восени 1945 року знову зростає.

Крайовий провідник ОУН на Закерзонні Ярослав Старух, аналізуючи перший місяць насильницького вивезення, вважав, що за лаштунками цього процесу діє радянська влада, яка, між іншим, ставить собі за мету подальше розпалювання польсько-українського конфлікту.

Тим часом між відділами УПА та ВП восени 1945 року роз­горілися запеклі бої. «Дня 11 вересня сотня УПА заатакувала польське військо в селі Жогатин, — читаємо у звітах за жовтень 1945 року, — яке знущалося жорстоко над українським населен­ням і змушувало до виїзду. Ворог мимо великої чисельної переваги втратив 18 вбитих, 16 ранених і рятувався панічною втечею. Здобуто амуніцію і телефонічні апарати. Багато амуніції втратив ворог у вогні. Між вбитими є кількох старшин. В багатьох інших місцевостях відбулися бої. Терористичним частинам військ і мі­ліції ворога завдано поважних втрат. Від границь Словаччини до Бугу спалено багато сіл, з яких польсько-большевицькі людоїди вигнали українське населення. В багатьох місцевостях загал на­селення ставляв терористам з польського війська й міліції рішу­чий, завзятий спротив. Акція виселювання українців переміни­лася у важку боротьбу великих розмірів. Ця боротьба стає щораз більше широка й голосна, чого ворог боїться». У підсумковому звіті про ситуацію на Закерзонні за листопад вказано, що на теренах Перемищини від початку акції спалено 46 сіл.

Активна відповідь українських повстанців призупинила по­дальше стрімке розростання переселенчої акції. Новий спалах протистояння припадає на початок 1946 року. Протягом усього січня тривають завзяті бої між УПА і ВП. Згідно з даними узагальненого звіту, за цей місяць відбулася 31 збройна сутичка. Повстанці втратили 47 вояків вбитими і 26 по­раненими. З боку ВП втрати становили 89 вбитих і 41 раненого. «Польський терор по відношенні до українського населення у звітовому місяці, — читаємо у тому ж звіті, — заключається в слі­дуючих цифрах: вбитих, постріляних і помордованих українських селян бандами ВП — 40, ранених 12, арештованих 357».

25 січня, вояки 34-го полку ВП спільно з мешканцями польських сіл Нєбєщани і Пораж напали на україн­ське село Завадка Морохівська. «Около год. 9-ої спалили банди з ВП с. Завадку Морохівську та вимордували майже всіх людей, які там знаходилися. Тут не щадили навіть немовлят та старих жінок. Всіх майже різали багнетами в нелюдський спосіб, немовлятам розпорювали животи, виколювали очі, жінкам відрізували груди, язики, живих кидали в огонь. Всі помордовані були като­вані в страшний спосіб, так що годі це все описати. Замордовано 62 особи, 3 важко ранені, зрабовано всю худобу й майно».

Загалом у січні — лютому 1946 року перевага впевнено за­лишалася на боці українських повстанців. Це змушені були визнавати навіть керівники комуністичної Польщі. Та все ж протягом наступних місяців виселенчий терор практично не припинявся, що викликало неабиякі побою­вання у керівників українського підпілля: «Якщо такий терор потри­ває дальше, то населення почасти виснажиться і заломиться та виїде зо страху перед репресіями польського червоного війська на схід».

У березні 1946 року відділи УПА провели кілька успішних атак на прикордонні застави в селах Лемківщини. «Вбито 24 вояків польського червоного війська, 6 ранено, яких забандажовано і вислано на Словаччину, зло­влено живими 79 вояків, в тому 12 старшин, 32 підстаршин». «Словаки тішилися, що так здорово наші повстанці прижарили червоних поляків (словаки їх ненавидять). По утечі ворога відділ знищив залізничну станцію враз з усім урядженням, буди­нок погранзастави і залізничої міліції та кілька мостів».

Попри успіхи, становище українських повстанців на Закерзонні ускладнювалося з кожним днем, особливо це стало по­мітно у квітні — травні 1946 року. У той час по інший бік кор­дону — в УРСР — тривала наймасштабніша антиповстанська операція НКВД, так звана Велика блокада, до участі в якій було залучено близько півмільйона радянських солдатів. До того часу кордон охороняли практично тільки війська НКВД, отже, вони під час боротьби з УПА переходили на польські території, продовжуючи тут свою діяльність.

Строк переселення, передбачений угодами 1944 року, завер­шувався у липні 1946 року, і польська влада вирішила в заключ­ний момент кинути на пришвидшення депортації максимум своїх сил. «В місяці травні й червні примусова виселенча акція була найсильніша і передусім найширша своїм територіяльним засягом. Ворог обіймив своїми військами відразу цілу Лемківщину, невиселені ще залишки північної Перемищини, Ярославщину, Любачівщину, Томашівщину, Грубешівщину і на півночі Володавщину. Населення всюди втікало, ховалося, боронилося, як могло. Ворог, при помочі війська, примінював, як і досі, терор, грабунок, насильство. Багато сіл було частинно чи цілковито спалених во­рогом, багато людей арештованих, цілковито пограбованих і помордованих. Деякі села і цілі околиці держалися дуже твердо, прямо по-геройськи. Деякі видержали, мимо найбільших жертв, та залишились до сьогодні, в меншому чи більшому числі своїх мешканців. Більшість, однак, таки вигнали, одних по коротшому, других по довшому і важчому часі терору».

У завзятому протистоянні траплялися випадки, що можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини. На початку липня 1946 року підрозділ 36-ї комендатури Військ охорони пограниччя із Волковиї вчинив криваву розправу над жителями українського села Терка. За різними даними, тут було жорстоко вбито від 20 до 33 осіб, причому знищення цивільних не було стихійним і відбувалося за чітким сценарієм.

Перелом у війні між українським підпіллям та польською комуністичною владою стався у липні — серпні 1946 року. Наступальний характер дій українських повстанців почав відчутно знижуватися. Причиною стало офіційне завершення репатріації між УРСР і Польщею, а отже, припинення масштабних насиль­ницьких акцій польського війська проти українських сіл. Рівень підтримки українських повстанців цивільним населенням також почав спадати. Значна частина українців, яка залишилася на теренах Закерзоння, сподівалася на дозвіл жити в межах поль­ської держави, а тому намагалася бути лояльною до неї.

Перелом у співвідношенні сил на Закерзонні зумовлю­вався також тим, що після ліквідації польського національного підпілля на теренах Закерзоння органи безпеки комуністичної влади з кінця 1946 року отримали можливість зосередити усі свої сили на боротьбі з ОУН-УПА.

Ще одним чинником були зміни в загальній тактиці ви­звольного руху. Керівництво ОУН-УПА після Великої блокади зими 1945—1946 років і значних втрат розпочинає перехід від повстанських форм боротьби до підпільних. Станом на сере­дину — кінець 1946 року майже на всіх теренах, за винятком Карпат, відділи УПА були розформовані у невеликі боївки. Ін­шим винятком стало Закерзоння. Хоча керівництво цих земель і отримало відповідні інструкції, проте не вважало за можливе розформування відділів УПА в даний момент. «Нам не можна було думати про скоро­чення кількості сотень в цій окрузі тому, що це була б психоло­гічна помилка. Ми не могли сказати тому, хто сам добровільно зголосився служити, що чомусь-то він вже не потрібний».

Узимку 1946—1947 років війна поступово пригасає. По-перше, через об'єктивні причини (зима суттєво скорочує мож­ливості проведення партизанських дій), по-друге, керівництво українського визвольного руху розпочало підготовку до переформатування своїх структур на теренах Закерзоння. Його ме­тою було суттєве скорочення чисельності повстанських відділів, перехід від повстанських до підпільних форм боротьби. Разом із тим підпілля отримало інформацію про можливе поновлення виселення українців. Проте події розвивалися дуже швидко, і українські підпільники не встигли провести реформу­вання своїх лав чи підготуватися до очікуваної ворожої атаки.

28 квітня 1947 року польська комуністична влада розпо­чала масштабну операцію «Вісла». За мету було покладено ціл­ковите виселення українського населення південно-східної Польщі (близько 150 тисяч осіб, котрі залишилися тут після переселень 1944—1946 років) та остаточна ліквідація українського підпілля.

Комуністична пропаганда артикулювала тільки друге зав­дання. В листівці, поширюваній польськими вояками серед українського населення після початку операції, зазначалося: «З метою остаточної ліквідації вогнища бандитизму на південно-східних територіях уряд Речі Посполитої постановив, згідно з законом про прикордонну смугу, переселити українське на­селення з теренів, охоплених бандитизмом. Ці акції проводить державний репатріаційний уряд. Українське населення має зро­зуміти, що переселення є наслідком дій УПА. Це важке, але не­обхідне рішення, котре забезпечить переселеному населенню спокійне життя в нових оселях, приготовлених урядом на інших теренах Речі Посполитої. Ті, хто не підпорядкується наказу і за­лишаться в околицях, охоплених переселенчою акцією, будуть трактовані як бандити УПА».

Але ще в першому варіанті плану операції (її тодішня на­зва була «Схід») дуже чітко вказана мета: «Остаточне вирішення української проблеми в Польщі».

Уже в перший день акції «Вісла» влада продемонстру­вала брутальність, з якою операція триватиме до завершення. «28.4.47 року, — читаємо у звіті українського підпілля, — по­чалась у цілому терені виселенча акція місцевого українського населення на захід. ВП ранніми годинами окружувало село і наказувало селянам від півгодини до чотирьох спакуватись і вине­стись за село на означене місце. Люди брали зі собою, хто що міг, бо запрягу по селах було дуже мало. Все майно оставили в хатах. Населення з плачем опускало свої села, не маючи змоги проти­ставитись ворогові. Того дня вигнано силою на захід населення з 54-ох українських сіл. Селяни піхотою або власними підводами мусіли йти аж до залізничної станції. Всюди були потворені пе­рехідні пункти, де УБП перевіряло населення. Підозрілих та ро­дини підпільників давали окремо». Заходи не обмежувалися викиненням українців із їхніх сіл, слідом за цим знищувалися самі населені пункти.

Українські повстанці не могли зупинити «Віслу» чи бодай чи­нити їй суттєві перешкоди. Звіти УПА лише констатують проведення польських акцій в тих чи інших селах, фіксують захисні дії підпілля. Та це й не дивно, адже повстанські сили Закерзоння, які становили близько двох тисяч вояків УПА і членів ОУН, змушені були проти­стояти двадцятьом тисячам солдатів польського війська та корпусу безпеки.

Труднощів у протистоянні польському наступу додавало те, що УПА досі була структурована у відділах чисельністю близько ста вояків у кожному, що дозволило польському війську легше розгромити їх. Адже ця кількість була недостатньою для того, аби чинити ефективний опір діям ворога, з іншого боку, вона була надто великою, щоби уникати зіткнень із ним.

Польським військам вдалося завдати вирішального удару по мережі українського визвольного руху на Закерзонні: біль­шість повстанських відділів було розгромлено, тільки незначній кількості вояків вдалося прорватися на терени Чехословаччини чи УРСР, керівництво підпілля втратило зв'язок із підпорядкованими ланками.

Реформуватися для дій у нових умовах українське підпілля на Закерзонні так і не зуміло. Оголошена командиром Воєнної округи «Сян» Мирославом Онишкевичем у вересні 1947 року де­мобілізація УПА була вже явно запізнілою. Створювати дрібніші ланки, що мали би працювати по-новому, вже не було з кого, та й, зрештою, після виселення українців, не було для кого.

Підсумовуючи кількалітню боротьбу на Закерзонні, Ярослав Старух незадовго до своєї смерті писав: «Безмір жертви крови і терпінь народу, принесений на цьому клапті української землі, та розмір і героїчність його боротьби творять таку величню карту історії, якої не було ще ніколи в минулих віках і тисячоліттях! Незатертою пам'яттю найбільших гордощів і слави лишиться май­бутнім поколінням українського народу той образ, коли рештки ограбленого, вигнаного насильством із його землянок, побитого і скатованого до крови населення української Перемищини, везли ворожі людолови на вивіз в чужу землю, а вони з вагонів, незва­жаючи на побої, махали на прощання своїм повстанцям до лісів хусточками свій привіт, одверто перед лицем ворога-ката».

Варто оцінити втрати, яких зазнали обидві сторони в остан­ньому акті польсько-української війни. Опиратимемося на дослідження польських істориків, оскільки ґрунтовних підрахун­ків українські дослідники не проводили. Польські комуністичні історики Антоні Щесняк і Вєслав ІІІота у своїй монографії вка­зують, що за 1944—1947 роки від рук українських повстанців на Закерзонні загинули 997 польських вояків, 603 члени партій, міліціонерів, сільської адміністрації, 599 цивільних осіб. Причому найбільше вояків загинуло в 1946 році, коли УПА досягла апогею свого розвитку на Закерзонні, тоді ж полягло 98 ци­вільних осіб. Більшість цивільних (368) загинуло в 1945 році, очевидно, під час відплатних акцій українського підпілля після хвилі польського терору весною того року. Акцентуючи увагу на кількості втрат цивільного населення протягом трьох років, інший польський дослідник, Збігнев Ковалевський, вказує, що за значно коротший період 1945—1946 років від рук польського підпілля загинуло 536 цивільних осіб.

Структура втрат і їхня динаміка яскраво засвідчують, що українське підпілля на теренах Закерзоння боролося не проти поляків, а проти комуністичної адміністрації, її військ та сил без­пеки. Натомість з українського боку в період 1945—1948 років, за підрахунками Гжегожа Мотики, загинуло 6-7 тисяч осіб, при­чому більшість із них цивільних. Отже, польська комуністична держава воювала не тільки, а може, й не стільки проти україн­ського повстанського руху, як проти українського населення за­галом. Це чи не найкраще ілюструє проведена у 1947 році акція «Вісла», коли під приводом ліквідації УПА було повністю депор­товано і розсіяно українську національну меншину.

Поборювання польською комуністичною владою україн­ського підпілля тривало і після «Вісли», але воно вже не мало попереднього розмаху, тим паче не мало характеру польсько-української війни. Отож, саме операція «Вісла» стала завершальним актом Другої польсько-української війни.

Війни, яка тривала п'ять років і зібрала кривавий урожай жертв з українського та польського боку. Вона закінчилася в липні 1947 року без жодних капітуляцій, так само, як і почина­лася в 1942 році — без жодних оголошень.

Джерело:

В'ятрович В. М.

Друга польсько-українська війна. 1942—1947. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія».

---

АРХІВНІ МАТЕРІАЛИ

1. Архів Центру досліджень визвольного руху
Фонд 9. «Збірка документів Миколи Лебедя»
Фонд 10. «Збірка документів Миколи Лебедя»

2. ГАЛУЗЕВИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
Фонд 1. Друге Управління МГБ-КГБ УРСР
Фонд 5. Кримінальні справи на нереабілітованих осіб
Фонд 6. Кримінальні справи на реабілітованих осіб
Фонд 13. Колекція друкованих видань КДБ УРСР
Фонд 16. Секретаріат ГПУ-КГБ УРСР
Фонд 65. Справи оперативного обліку КГБ УРСР

3. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України
Фонд 3833. «Крайовий Провід Організації Українських Націоналістів (ОУН) на західноукраїнських землях»
Фонд 3836. «З'єднання західних груп Української Повстанчої Армії (УПА-Захід)»
Фонд 3838. «З'єднання північних груп Української Повстанчої Армії (УПА-Північ)»

4. ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Фонд 121. «Львівське воєводське управління державної поліції, 1921—1939»
Фонд Р-32. «Колекція документів ОУН та УПА»

5. Ukrainian Research Institute Library, Harvard University Mykola Lebed Papers

ЗБІРНИКИ ДОКУМЕНТІВ

1. Акція «Віспа». Документи / ред. Є. Місило. — Львів — Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1997.

2. Волинь — Східна Галичина. 1943—1944. Путівник по польських та українських джерелах. — Варшава — К., 2003.—Т. 1.

3. Забытый геноцид. «Волынская резня» 1943—1944 годов. Документы и исследования / сост. А. Дюков. — М., 2008.

4. За свободу народів. Із документів краєвої боротьби. — Прага — Відень: Українське представництво в АБН, 1946.

5. Літопис Української Повстанської Армії. — Торонто — Львів, 1995. — Т. 24: Ідея і чин. Орган Проводу ОУН, 1942—1946.

6. Літопис Української Повстанської Армії. — Торонто — Львів, 2001. — Т. 26: Українська Головна Визвольна Рада. Кн. 4.

7. Літопис Української Повстанської Армії. — Торонто — Львів, 2001 — Т. 33: Тактичний відтинок УПА 26-й «Лемко».

8. Літопис Української Повстанської Армії. — Торонто — Львів, 2001— Т. 34: Лемківщина і Перемищина. Політичні звіти.

9. Літопис Української Повстанської Армії. — Торонто — Львів, 2001 — Т. 39: Тактичний відтинок УПА 28-й «Данилів». Холм- щина і Підляшшя (Документи і матеріали).

10. Літопис УПА. Нова серія. — К. — Торонто, 1999. — Т. 2: Волинь і Полісся: УПА та запілля 1943-1944. Документи і матеріали.

11. Літопис УПА. Нова серія. — К. — Торонто, 2005. — Т. 8: Волинь, Полісся, Поділля: УПА та запілля 1944—1946. Документи і матеріали.

12. Літопис УПА. Нова серія. — К. — Торонто, 2007. — Т. 11: Ме¬режа ОУН(б) і запілля УПА на території ВО «Заграва», «Турів», «Богун» (серпень 1942 — грудень 1943 року).

13. Літопис УПА. Нова серія. — Торонто — Львів, 2009. — Т. 12: Воєнна округа УПА «Буг». Документи і матеріали. Кн. 1.

14. Літопис УПА. Нова серія. — Торонто — Львів, 2009. — Т. 13: Воєнна округа УПА «Буг». Документи і матеріали. Кн. 2.

15. ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929—1955. — Видання 34 ОУН, 1955.

16. Повстанські могили: Пропам'ятна книга впавших на полі слави вояків Української Повстанської Армії — Захід IV Воєнної Округи «Сян» Тактичних Відтинків «Лемко», «Бастіон», «Данилів» (1944—1946) / за ред. Є. Місила. — Варшава — То¬ронто, 1995. — Т. 1.

17. Польсько-українські стосунки в 1942—1947 роках у доку¬ментах ОУН та УПА: у 2 т. / відп. ред. та упоряд. В. В'ятрович. — Львів, 2011.

18. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — Варшава — K., 2000. — Т. 2: Переселення поляків та українців 1944-1946. — Варшава — K., 2000 / ред. Є. Тухольський, Ю. Шаповал та ін.

19. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — Варшава — K., 2005. — Т. 4: Поляки і українці між двома тоталітарними системами. 1942—1945. — Ч. 1-2 / ред. Є. Тухольський, Ю. Шаповал та ін.

20. Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках XX століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — К. — Варшава, 2006.—Т. 5: Акція «Віспа» / ред. Є. Тухольський, Ю. Шаповал та ін.

21. Радянські органи державної безпеки у 1939 — червні 1941: документи ГДА СБУ / упоряд. В. Даниленко, С. Кокін. — K., 2009.

22. Сергійчук В. Український здвиг: Закерзоння. 1939—1947. — K., 2004.

23. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів: у З т. — K., 2005.

24. Тарас Бульба-Боровець. Документи, статті, листи / за ред. В. Сергійчука. — K., 2011.

25. Шаповал Ю. ОУН і УПА на терені Польщі (1944—1947 pp.). — K., 2000.

26. Armia Krajowa w dokumentach. 1939—1945. — Т. II. Czerwiec 1941 —kwiecien 1943.—Warszawa—Wroclaw—Krakow, 1990.

27. Armia Krajowa w dokumentach. 1939—1945. — T. III. Kwie- cien 1943 — lipiec 1944. — Londyn, 1976.

28. Drozd R. Ukrainska Powstancza Armia. — Warszawa, 1998.

29. Misilo E. Repatriacja czydeportacja. — Warszawa, 1996.—T. 1-2.

30. Samus P., Badziak K., Matwiejew G. Akcja «Lom». Polskie dzialania dywersyjne na Rusi Zakarpackiej w swietle dokumentöw Oddzialu II Sztabu Gtöwnego Wojska Polskiego. — Warszawa, 1998.

31. Ziemie Wschodnie. Meldunki tygodniowe Sekciji Wschodnej Departamentu Informaciji I Prasy Delegatury Rzqdu RP na Kraj. Kwicien — lipiec 1944. — Warszawa — Pultusk — Kielce, 2006.

СПОГАДИ

1. Кривуцький І. «Де срібнолентий Сян пливе...». — Львів, 2003.

2. Левкович В. Сторінки з пережитого комбатантом // Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини. — Торонто — Львів, 2003. — С. 11 -143.

3. Літопис Української Повстанської Армії. — Торонто, 1990. — Т. 2: Волинь і Полісся. Кн. 2.

4. Літопис Української Повстанської Армії. — Торонто, 1984. — Т. 5: Волинь і Полісся. Спомини учасників.

5. Озимко М. Три акції УПА на Бірчу // Вісті комбатанта. — 1965. —№2. —С. 28-35.

6. Ольховський І. Кривава Волинь. Кн. 1: Українсько-польське протистояння на теренах Любомльського та Шацького районів у 1939—1945 роках. — K., 2008.

7. Павлокома. 3.111.1945. Даровано життя, щоб правду розказати/за ред. М. Паньків і €. Місила. — Варшава, 2006.

8. Пущук І. Трагедія українсько-польського протистояння на Во¬лині 1938—1944 років. Горохівський район. — Луцьк, 2010.

9. Пущук І. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Ківерцівський район. — Луцьк, 2008.

10. Пущук І. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938—1944 років. Луцький район і м. Луцьк. — Луцьк, 2009.

11. П.Царук Я. Трагедія волинських сіл. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. — Львів, 2003.

12. Dqmbski S. Egzekutor. — Warszawa, 2010.

13. Komanski H., Siekierka S. Ludobojstwo dokonane przez nacionalistow ukrainskich na Polakach w wojewodztwie tarnopolskim 1939—1946. — Wroclaw, 2004.

14. Komanski H., Siekierka S. Ludobojstwo dokonane przez nacionalistow ukrainskich w wojewodztwie Iwowskim 1939—1947. — Wroclaw, 2006.

15. Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobojstwo dokonane przez nacionalistow ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939— 1945. — Warszawa, 2000.

16. Zbrodnie nacionalistow ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Wolyniu 1939—1945 / oprac. J. Turowski, W. Sie¬maszko. — Warszawa, 1990. СТАТТІ, МОНОГРАФІЇ,

ЗБІРНИКИ СТАТЕЙ

1. Арон Р. Мир і війна між націями. — К., 2000. — С. 45.

2. Боляновський А. Німецька окупаційна політика і проблема українсько-польських взаємин // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Вип. 13. Україна у Другій світовій війні: українсько-польські взаємини / ред. Ю. Сливка. — Львів, 2005. — С. 68-119.

3. Вельцер X. История, память и современность прошлого. Память как арена политической борьбы // Неприкосновенный запас. — 2005. — № 2-3 (40-41).

4. Війни і мир, або «Українці — поляки: брати/вороги, сусіди». — К., 2004.

5. Волинь: дві пам'яті. Збірка статей, опублікованих у «Газеті виборчій». — К. — Варшава, 2010.

6. В'ятрович В. Брошура референта пропаганди ОУН Закер- зонського краю Василя Галаси «Українсько-польські взаємини на тлі історії»//Український визвольний рух. — Львів, 2003, —№ 2. —С. 15-39.

7. В'ятрович В. Передумови переходу сотень УПА на Захід // Воля і Батьківщина. — 2000. — № 1. — С. 39-45.

8. В'ятрович В. Польське питання в ідейно-політичних засадах ОУН(б) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Вип. 13. Україна у Другій світовій війні: українсько-польські взаємини / ред. Ю. Сливка. — Львів, 2005 — С. 288-303.

9. В'ятрович В. Публіцисти українського підпілля про українсько-польські взаємини // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Вип. 13. Україна у Другій світовій війні: українсько-польські взаємини / ред. Ю. Сливка. — Львів, 2005. — С. 348-382.

10. В'ятрович В. Рейди УПА теренами Чехословаччини. — Львів — Торонто, 2001. — 202 с.

11. В'ятрович В. Рецензія на книгу «Волинь і Східна Галичина. 1943—1944. Путівник по польських та українських архівних джерелах. Варшава — К., 2003» // Український визвольний рух. — Львів, 2003. — № 2. — С. 189-193.

12. В'ятрович В. Сотенний «Бурлака». — Львів, 2000. — 152 с.

13. В'ятрович В. Спроби українсько-польських переговорів у Другій світовій війні: позиції сторін // Український визвольний рух. — Львів, 2003. — № 2. — С. 127-138.

14. В'ятрович В. Українська Друга світова (в кольорі) //Дзеркало тижня. — № 32 (760), 29 серпня — 4 вересня 2009.

15. В'ятрович В. УПА і реалізація концепції анти-тоталітарної на¬ціонально-демократичної революції народів Центрально-Східної Європи // Україна. Культурна спадщина, національна свідомість, державність.—Львів, 2004. — Вип. 11. Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів. — С. 78-92.

16. Горний М. Трагедія українських сіл Холмщини 1943—1945. — Львів, 2007.

17. Гривул Т. Польський терор проти українського населення в 1939 та в 1941 рр. // Український визвольний рух. — Львів, 2003. — № 2. — С. 87-95.

18. Грицак Я. Наше і дуже наше горе// Критика. — 2003. — № 7-8.

19. Грицьків Р. Історіографічне значення матеріалів міжнародних семінарів «Україна — Польща: важкі питання» у дослідженні історії Української Повстанської Армії періоду Другої світової війни // Український визвольний рух. — Львів, 2003— № 1. — С. 190-203.

20. Грицьків Р. Польська історіографія українсько-польського збройного конфлікту часів Другої світової війни // Україн¬ський визвольний рух. — Львів, 2003. — № 2. — С. 150-173.

21. Гудь Б. Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів XIX — першої половини XX століття. — Львів, 2006.

22. Ґраціозі А. Війна і революція в Європі 1905—1956 рр. — К., 2005.

23. Дарованець О. «Велика ліквідація» ОУН на Волині (листопад 1938 — серпень 1939) // Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920—1939 роки. — 3-тє вид., доп. — К., 2007. — С. 572-589.

24. Дашкевич Я. Третій фронт у міжнародній грі в минулому і тепер //Український визвольний рух. — Львів, 2003. — № 2. — С. 139-150.

25. Дзюбан О. Українсько-польське протистояння у вересні 1939 року в світлі тогочасної преси і споминах очевидців // Український визвольний рух. — Львів, 2003. — № 2. — С. 75-87.

26. Зашкільняк Л. О. Україна і українсько-польські відносини у післявоєнній польській історіографії (1945—1990 рр.) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. — Вип. 4. — К., 1993.

27. Зашкільняк Л. О. Українсько-польські стосунки в XX столітті: історіографічні аспекти // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Вип. 13. Україна у Другій світовій війні: українсько-польські взаємини / ред. Ю. Сливка. — Львів, 2005. — С. 3-23.

28. Ільюшин І. Волинська трагедія 1943—1944 рр. — К., 2003.

29. Ільюшин І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів). — К., 2000.

30. Ільюшин І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. — К., 2001.

31. Ільюшин І. Українська Повстанська Армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939—1945). — К., 2009.

32. Іщук О. Узагальнення органами КДБ УРСР досвіду боротьби з підпіллям ОУН та УПА: до створення відомчої тематичної колекції архівних документів (1959—1964) // 3 архівів ВУЧК- ГПУ-НКВД-КГБ. — № 1. — 2009. — С. 87-120.

33. Кёниг X. Память о национал-социализме, Холокосте и Второй мировой войне в политическом сознании ФРГ // Неприкосновенный запас. — 2005. — № 2-3 (40-41).

34. Кентій А. Українська Військова Організація в 1920— 1928 рр. —К., 1998. 35. Клаузевиц К. О войне. — М.: Эксмо, 2007.

36. Ковалевський 3. Польське питання у повоєнній стратегії УПА // Україна. Наука і культура. — К., 1993. — Вип. 26-27. — С. 223.

37. Коріння трагедії. 3 проф. Ришардом Тожецьким розмовляє Іза Хруслінська // Волинь: дві пам'яті. Збірка статей, опублікованих у «Газеті виборчій». — К. — Варшава, 2009. — С. 61.

38. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. — Па¬риж — Львів — Нью-Йорк, 1993.

39. Косик В. УПА в німецьких документах//Український визвольний рух. — Львів, 2003. — № 1. — С. 57-87.

40. Левицький Б. Національний рух під час Другої світової війни. Інтерв'ю // Діялог. — 1979. — 4.2. — С. 17.

41. Лемкін Р. Радянський геноцид в Україні. — К., 2009.

42. Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1998.

43. Мороз В. Діяльність ОУН напередодні та на початку Другої світової війни // Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920—1939 роки. — 3-тє вид., доп. — К.( 2007. — С. 590-599.

44. Мороз В. Репресії проти ОУН в 1939 р. // Мірчук П. Нарис іс¬торії ОУН. — 3-тє вид., доп. — К., 2007. — С. 570-572.

45. Патриляк І. Військова діяльність ОУН(б) у 1940—1942 ро¬ках. — К., 2004.

46. Патриляк І. Український визвольний рух у 1942 році // Український визвольний рух. — Львів, 2006. — № 7. — С. 208- 232.

47. Потічний П. Павлокома. 1941—1945. Історія села. — Львів — Торонто, 1991.

48. Прокоп М. Українські самостійницькі політичні сили в Другій світовій війні // В боротьбі за Українську Державу. — Львів: Меморіал, 1992. — С. 47-57.

49. Ріпецький М. Історія куреня «Рена»//Літопис Української Повстанської Армії. — Т. 33. — С. 100-137.

50. Руккас А. Бойові дії загонів ОУН у вересні 1939 року // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. — Дрогобич, 2002. — С. 385-395.

51. Руккас А. Збройні загони Організації Українських Націоналістів на Бережанщині (вересень 1939) //Український визвольний рух. — Львів, 2004. — № 3. — С. 145-160.

52. Сергійчук В. Втрати населення під час українсько-польського міжнаціонального конфлікту в роки Другої світової війни // Україна — Польща: Важкі питання. Матеріали IX і X міжнародних семінарів «Українсько-польські відносини під час Другої світової війни». — Луцьк, 2004. — Т. 9.

53. Сливка Ю. Українсько-польське протистояння періоду Другої світової війни: витоки та наслідки // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Вип. 13. Україна у Другій світовій війні: українсько-польські взаємини / ред. Ю. Сливка. — Львів, 2005—С. 143-171.

54. Смоленський П. «Ми засідали, щоб винести вирок» // Во¬линь: дві пам'яті. Збірка статей, опублікованих у «Газеті ви¬борчій». — К. — Варшава, 2010. — С. 221-240.

55. Стасюк О. Позиція ОУН стосовно україно-польських взаємин // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Вип. 13. Україна у Другій світовій війні: українсько-польські взаємини / ред. Ю. Сливка. — Львів, 2005. — С. 171 -189.

56. Стратегії 1945—1947 років на Закерзонні. Розмова з Василем Галасою — «Орланом», заступником провідника Закерзонського краю Ярослава Старуха — «Стяга» з політично-пропагандивної праці // Вісник Закерзоння. — 2002. — № 7-9. — С. 36-39.

57. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — Вип. 13. Україна у Другій світовій війні: українсько-польські взаємини / ред. Ю. Сливка. — Львів, 2005.

58. Хофмайстер X. Воля к войне, или бессилие политики. — СПб., 2006.

59. Шанковський Л. Українська Галицька Армія. Воєнно-історична студія. — Львів, 1999.

60. Швагуляк М. Польсько-українська конфронтація на зламі 20-30-х pp. XX ст. Проблеми історіографії // Проблеми слов'янознавства: Міжвідомчий наук, збірник. ЛНУ ім. І. Франка. — Львів, 1996. — Вип. 48. — С. 53-61.

61. Шмігель М. Український легіон Романа Сушка. Напад зі Словаччини на Польщу (1939)//Український визвольний рух. — Львів, 2007. — № 11. — С. 81-95.

62. Armstrong J. Ukrainian Nationalism. — Colorado, 1980.

63. Davies N. No simple victory. World War II in Europe, 1939— 1945.—Viking, 2006.

64. Filar W. Wotyn 1939—1944. Eksterminacja czy walki polsko-ukrainskie.—Torun, 2004.

65. Garbacz D. Wolyniak, legenda prawdziwa. — Rzeszow, 2008.

66. Gotbiowski M. Sojusz z Ukraincami і sojusz narodow ujarzmionych // Dialogi — Biuletyn polsko-ukrainski. — 1987. — №7-8. —S. 5-6.

67. Motyka G. Od rzezi Wotyriskiej do akcji «Wisla». Konflikt polsko-ukrainski 1943—1947. — Warszawa, 2011.

68. Motyka G. Postawy wobec konfliktu polsko-ukrainskiego w latach 1939—1953 w zaleznosci od przynaleznosci etnicznej, panstwowej i religijnej // Tygiel narodöw. Stosunki spofeczne i etniczne na dawnych ziemiach wschodnich Rzeczypospolitej 1939—1953. — Warszawa, 2002. — S. 279-584.

69. Motyka G. Problematyka stosunköw polsko-ukrairiskich w latach 1939—1948 w polskiej historiografii po roku 1989 // Historycy polscy i ukrainscy wobec problemöw XX wieku / ed. P. Kosiewski, G. Motyka. — Krakow, 2000. — S. 166-178.

70. Motyka G. Tak byfo w Bieszczadach. Walki polsko-ukrainskie 1943—1948. — Warszawa, 1999. — S. 206.

71. Motyka G. Ukrainska partyzanka 1942—1960. — Warszawa, 2006.

72. Motyka G. Ukrainskie «powstanie» // Karta. — 1999. — № 29.

73. Motyka G., Wnuk R. Pany i rezuny. Wspolpraca AK-WiN i UPA. 1944-1947. — Warszawa, 1997.

74. Palski Z. Ukrainska mysl polityczna na Ukrainie Zachodnej dotyczqca problemu polskiego w latach II wojny swiatowej // Polska — Ukraina: trudne pytania... — T. 4. — S. 270-291.

75. Partacz Cz. Proby porozumienia polsko-ukrainskiego na terenie kraju w latach II wojny swiatowej // Polska — Ukraina: trudne pytania. Materialy midzynarodowego seminarium «Stosunki polsko-ukrairiske w latach II wojny swiatowej».—Warszawa, 3-5 listopada 1999 / oprac. red. R. Nedzielko. — Warszawa, 2000. — T.6.

76. Patrylak I. Ukrainski ruch wyzwolenczy w oczach polskiego badacza (recenzja kszgki Grzegorza Motyki «Ukrainska partyzantka 1942—1960. Warszawa, 2006,720 s.»). — S. 380-381.

77. Poliszczuk W. Integralny nacjonalizm ukrainski jako odmiana faszyzmu. — Toronto, 1998. — T. 1: Zasady ideologiczne naciona- lizmu ukrainskiego. Ukrainski ruch nacjonalistyczny: struktura organizacyjna i zalozenia programowe.

78. Small M., Singer J. D. Resort to Arms. — Beverly Hills, 1982.

79. SnyderT. Bloodlands. Europe Between Hitler and Stalin. — New York, 2010.

80. Snyder T. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569—1999. — Yale University Press, 2003.

81. Sowa A. Stosunki polsko-ukrainskie 1939—1947. — Krakow, 1998.

82. Stosunki polsko-ukrainskie w latach 1939—1947. Teki edukacijne IPN / red. G. Motyka. — Warszawa, 2002.

83. Stryjek T. Europejskosc Dmytra Doncowa, czyli o cechach szczegölnych ideologii ukrainkiego nacjonalizmu // Antypolska akcja OUN-UPA 1943—1944. Fakty і interpretacje. — War¬szawa, 2003.

84. Szawlowski R.frzedmowa // Siemaszko W., Siemaszko E. Ludo- böjstwo dokonane przez nacionalistöw ukrainskich na ludno- sci polskiej Wotynia 1939—1945. — Warszawa, 2000. — S. 11 — 22.

85. Szczesniak A., Szota W. Droga do nik^d. Dzialalnosc Organizacji Ukrainskich Nacionalistöw і jej likwidacja w Polsce.—Warszawa: MON, 1973.

86. Sztendera J. W poshukiwaniu porozumienia (Podziemie ukrain- skie і polskie w latach 1945—1947. Wspölpraca pomidzy UPA і WIN)//Zeszyty Historyczne. — 1985. — №71. — S. 153-164.

87. Torzecki R. Polacy і Ukraincy. Sprawa ukrairiska w czasie II wojny swiatowej na terenie II Rzeczypospolytej. — Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 1993.

88. Torzecki R. Wisla zaczela sie w Moskwie // Gazeta Wyborcza. — 20.05.1997.

89. Wgierski J. W Lwowskiej Armii Krajowej. — Warszawa, 1989.

90. Wiatrowycz W. Antykomunistyczny ruch oporu na Ukrainie w latach 1944—1953 // Polskie podziemie niepodleglosciowe na tie konspiracji antykomunistycznych w Europie Srodkowo-Wschodniej w latach 1944—1956. — Warszawa — Lublin, 2008. — S. 67-76.

91. Wiatrowycz W. Dziatalnosc OUN і UPA w pofudniowo-wschod- niej Polsce w latach 1944—1947 // Polska — Ukraina: Trudne pytannia. — Warszawa, 2009. — T. 11. — S. 131-145.

92. Wnuk R. Recent Polish Historiography on Polish-Ukrainian Re¬lations during World War II and its Aftermath [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://ece.columbia.edu/research/intermarium/vol7no1/wnuk.pdf

93. Zupanski A.Tragiczne wydarzenia za Bugiem і Sanem przez ponad szescdziesiçciu laty. Poznaj werdykt historyköw polskich і ukrainskich. — Warszawa, 2007