Польські воєнні злочини в Карпатській Україні

У Польщі намагаються не згадувати причетності Другої Речі Посполитої до розчленування Чехословаччини під час Мюнхенської кризи  та "гібридної" агресії проти свого південного сусіда під час подій на Карпатській Україні у 1938-1939 роках.

Міжвоєнну Польську державу зазвичай малюють як жертву таємного пакту нацистської Німеччини та сталінського СРСР, який відкрив шлях до початку Другої світової війни. Проте за рік до цих подій Польща разом із Німеччиною та Угорщиною виступила співучасником розшматування Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 року Польща окупувала Тєшинську Сілезію, а у грудні – захопила Спіш та Ораву у північній Словаччині.

Водночас у 1938-1939 роках офіційна Варшава зайняла вкрай ворожу позицію щодо українського питання, вдаючись до методів таємної війни проти Карпатської України, автономного краю у складі пост-Мюнхенської Чехословаччини. Це була спроба допомогти своєму союзнику – Угорщині встановити спільний кордон у Карпатах.

Польська "гібридна війна" проти Карпатської України

Методи, якими послуговувалися нацисти під час дестабілізації ситуації в Судетських землях Чехословаччини, надихали Варшаву. Спільно з офіційним Будапештом польська влада організувала диверсійну операцію "Лом" у Карпатській Україні. Ця операція мала призвести до ліквідації "українського П’ємонту" на Закарпатті.

Тактику, апробовану у таємній агресії  проти Карпатської України у 1938-1939 роках, можна розглянути в категоріях сучасного терміну "гібридної війни".

Не будучи офіційно залученими у конфлікт зі своїм сусідом – Чехословаччиною, польські та угорські військові штаби у жовтні-листопаді 1938 року засилали через кордон військовослужбовців під прикриттям, диверсантів і терористів для здійснення актів диверсії та саботажу, підриву позицій місцевої автономної влади, збурення місцевого населення та скорішого приєднання Карпатської України до складу Угорщини. Будучи прямими порушенням міжнародного права, ці дії становили приховану агресію проти сусідньої держави.

Успішні дії чехословацьких військових спільно з Карпатською Січчю нейтралізували більшість атак. Диверсійна операція Угорщини та Польщі зазнала краху та, врешті-решт, була згорнута під тиском міжнародної спільноти.

Після офіційного припинення операції "Лом" наприкінці листопада 1938 року Польща активно готувалася до нового етапу прихованої агресії проти Карпатської України. Сам факт її існування сприймався як одна з головних загроз для територіальної цілісності Польщі.

Новий план таємних операцій, промоутером яких виступала насамперед польська дипломатія, передбачав зміну акцентів. Якщо під час операції "Лом" головними об’єктами нападів були чехословацькі правоохоронці, то на другому етапі їхнім основним адресатом мали стати українці. Диверсійні акції мали допомогти ліквідувати осередки українських громадських організацій, державних установ і гарнізонів Карпатської Січі.

Цей план не зустрів підтримки у Будапешті, територіальні апетити якого в той час стримував Берлін. Угорці сподівалися отримати великий "шматок пирога" прямо з німецьких рук і не бачили сенсу в дріб’язкових акціях на зразок диверсійних операцій, на успіх яких сподівалися у Варшаві.

Натомість у польському зовнішньополітичному відомстві вважали, що як Угорщина не проявить рішучості в карпатоукраїнському питанні – то Польща сама приступить до його вирішення.

Превентивні заходи на кордоні

Вторгнення угорської армії у Карпатську Україну відбулося з благословення Адольфа Гітлера 14 березня 1939 року.

Воно виявилося приємною несподіванкою для Другої Речі Посполитої, яка не була поінформована про цей крок з боку свого дунайського союзника.

За день до початку атаки гонведів міністр закордонних справ Юзеф Бек у польському Сенаті оголосив, що Варшава підтримає Угорщину в її діях, спрямованих на "повернення Закарпаття". [1]. Над Віслою були переконані: як тільки край опиниться під контролем Угорщини – загроза багатонаціональній Польщі з використанням української карти буде нейтралізована.

Після початку бойових дій у Карпатській Україні Польща вдалася до посилення свого південного кордону у Карпатах, щоб не допустити проникнення на свою територію груп українських політичних та військових утікачів.

В ніч на 15 березня 1939 року за наказом інспектора польських збройних сил маршала Едварда Ридз-Сміглого було створено польську оперативну  групу "D" силою у півтори піхотні дивізії, посиленою кавалерією, бронетехнікою та артилерією, під командуванням генерала Мєчислава Борути-Спєховича із центром у Львові та Стрию. Вона мала на меті завадити відступу відділів Карпатської Січі на територію Галичини. А у разі необхідності – провести пацифікацію українських збройних осередків у прикордонній смузі на глибині кількадесят кілометрів. Спільні дії угорських та польських військ під час окупації Карпатської України, як і в період операції "Лом", координувалися будапештським та варшавським військовими аташе. [2]. Більше того, Польща виношувала плани власної агресії проти Карпатської України.

З дипломатичних джерел стало відомо, що під приводом захисту місцевого угорського населення польські збройні сили мали намір окупувати територію навколо Ясіня. Варшава розраховувала, що розгорнута нею оперативна група "D" зможе потенційно відіграти роль буфера у розмежуванні угорських та румунських військ під час реалізації плану потрійної окупації Закарпаття за участю Польщі, Угорщини та Румунії.

Однак через демарш Будапешта 17 березня 1939 року польська дипломатія була змушена відмовитися від своїх амбітних планів. [3]. Попри тісну співпрацю з Польщею у справі ліквідації Карпатської України, Угорщина не збиралася ділитися своєю частиною "пирога" з північним союзником.  

Під гаслом "блискавичної деукраїнізації"

Загальна оцінка польською стороною підсумків угорської операції з окупації території Карпатської України була дана інспектором польської армії генералом Казімежем Фабриці у донесенні на адресу Головного штабу Війська Польського 17 березня 1939 року: 

"Вважаю, що справа можливого утримання [кордону] для допомоги  угорським підрозділам закінчена. Друга фаза – ліквідація української справи на [Підкарпатській] Русі триватиме довше, допоки угорці цілковито не опанують терен. В ході знищення угорцями активних українських елементів очікується втеча цих останніх через кордон. Головним завданням стане їхня ліквідація". [4].

Тривогу, яку спричиняла у польських дипломатичних колах антиугорська боротьба Карпатської Січі, передає депеша МЗС Польщі на адресу консула у Севлюші П. Курницького:

"МЗС повідомляє, що надає важливого значення ліквідації Січі на території Підкарпатської Русі і вирішило направити в Будапешт свого представника, аби встановити співпрацю в цьому питанні між угорським і польським урядами". [5].

У той же час деякі польські дипломати пропонували вже готові рецепти вирішення "української проблеми" під угорською окупацією.18 березня 1939 року новопризначений польський консул у Братиславі Мєчислав Халупчинський доносив у Варшаву:

"…ознайомившись з територією, вважаю за потрібне порекомендувати Угорщині провести блискавичну деукраїнізацію Підкарпатської Русі без надання розголосу цій акції.

"Чистка" повинна здійснюватися під видом звільнення краю від комуністичного елементу. Поняття "українець" повинно бути заборонене секретним циркуляром, щоби запобігти публічності цієї справи". [6].

На думку польського історика Даріуша Домбровського, ця депеша однозначно свідчила про те, що польська сторона була схильна вдатися до найбільш радикальних кроків стосовно членів ОУН на Закарпатті. Окрім цього у своєму дослідженні він наводить свідчення про здійснення у перші дні конфлікту самосудів з боку співробітників польської поліції та прикордонної служби над особами, які брали участь у подіях по другий бік Карпат. [7].

Такі факти також підтверджує інший польський дослідник Марек Дєщинський. Щоправда, він стверджує, що випадки відкриття вогню проти українських втікачів мали поодинокий характер. Утім, наведена у його дослідженні цифра у 38 січовиків, яких у березні 1939 року поляки затримали на карпатських перевалах і відправили у концентраційний табір у Березу Картузьку [8], не дає пояснення щодо долі інших учасників оборони Карпатської України, які могли опинитися в польських руках.

Один із учасників операції "Лом" Йозеф Каспарек згадував про окремі факти вбивства січовиків польськими прикордонниками через повішення без свідків у лісі. [9]. Про польські страти поблизу кордону залишили спогади також окремі січовики, які дивом змогли уникнути розстрілу. [10].

Підтвердженням існування цієї практики слугує також лист польського есеїста, колишнього урядовця й українофіла Єжи Стемповського на адресу Станіслава Кота, віце-прем’єр-міністра в польському еміграційному уряді генерала Владислава Сікорського від 29 жовтня 1940 року. У цьому листі він наводить приклади видачі угорцями українських втікачів з Польщі до рук польської поліції.

"Для оцінки цього явища потрібно взяти до уваги, що саме в цих прикордонних місцевостях в 1938-1939 роках мала місце безправна екзекуція українців польською поліцією та КОП

Особи були примусово відправлені співробітниками поліції та КОП на угорський кордон і там вбиті без жодної формальності.

Восени 1939 року після падіння листя з дерев було знайдено в кількох місцях українські трупи, які походять з цієї екзекуції.

Один із співробітників станіславівської політичної поліції, який брав участь в тих операціях і перейшов після війни [вересневої 1939 року – О.П.] на угорську службу, зробив зізнання, яке пояснює походження виявлених залишків.

Очевидно, такого роду акти насильства та безправ’я викликають завжди різку реакцію".  [11].

У польських архівах нещодавно було виявлено матеріали наради польського вищого військового командування 15 березня 1939 року щодо ситуації на польсько-чехословацькому кордоні за участю начальника Головного штабу Війська Польського генерала Владіслава Стахевича, а також генералів Казимежа Фабрици та Мєчислава Борути-Спєховича. Цей документ проливає світло на дії польських військових щодо українських військових втікачів. [12].

Тут зокрема йшлося про те, що у результаті угорського наступу проти Карпатської України підрозділи січовиків можуть вимушено переходити кордон із Польщею. У зв’язку із цим, начальник Головного штабу генерал Стахевич передав наказ маршала Едварда Ридз-Сміглого відкривати вогонь проти січовиків та не брати їх у полон.

У відповідь генерал Борута-Спєхович заявив про готовність виконати наказ.

Матеріали обговорення свідчать про недвозначну позицію командувача збройних сил Польщі щодо долі полонених карпатських січовиків, поява яких була сильно не бажана на території південно-східних воєводств Речі Посполитої:

"Згідно наказу пана маршала, по січовиках треба відкривати вогонь, і у тому разі, якби вони здавались у полон, їх необхідно одразу роззброювати та інтернувати. Інша справа, що пан маршалок не хотів би, щоб вони взагалі потрапляли на нашу територію, навіть як інтерновані. Краще їх відкинути назад, на Русь, нехай ними займаються угорці (…) Але принциповим прагненням пана маршала є те, щоб ми не обтяжували себе різним шумовинням, яке б хотіло до нас перебратись". [13].

Принципово інше ставлення потрібно було виявляти по відношенню до чехословацьких військових, що відступали на територію Польщі. Їх наказувалося роззброювати та відправляти залізничним транспортом у Богемію та Моравію.

Цей документ частково підтверджує відповідальність вищого військового керівництва Другої Речі Посполитої за розправи над січовиками Карпатської України у перші тижні угорської окупації. З одного боку, йшлося про розстріли озброєних груп січовиків під час спроб переходу польського кордону. А з іншого, про дії, спрямовані на роззброєння та інтернування захисників Карпатської України та їх подальшу видачу на територію, контрольовану угорцями. Зважаючи на ставлення останніх до полонених січовиків, їхня доля була наперед визначена. 

Під час окупації Карпатської України угорська сторона не рахувалась із правами українських військовополонених, розглядаючи січовиків виключно як бандитів чи терористів. У ході наступу в районі Севлюша, Великої Копані, Королева та Рокосова 15-16 березня 1939 року гонведи часто без будь-якого суду та слідства розстрілювали захоплених у полон січовиків та їхніх командирів, а поранених добивали, вкидаючи у Тису із зав’язаними колючим дротом руками. [14].

Очевидці згадували, що дорога між Хустом та Великою Копанею була вкрита тілами січовиків, які лежали групами по 5-10 осіб. [15]. Для полонених були створені тюрми і табори у Кривій, Хусті, Тячеві, Великому Бичкові, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному, а також сумнозвісний концтабір Вор’юлопош поблизу Ніредьгази. Загалом за даними Станіславівського воєводського управління поліції, угорська окупаційна влада у перші тижні окупації заарештувала та ув’язнила понад 1500 січовиків. [16].

Розстріли на Верецькому перевалі

За даними усних свідчень, зібраних українськими істориками та краєзнавцями в роки незалежності, 17 березня 1939 року полонених карпатських січовиків-галичан під угорським військовим конвоєм у складі 7–8 колон по 70–80 чоловік було конвоєм відправлено із табору у Кривій та тюрми у Тячеві до Верецького перевалу.

Спочатку їх розмістили у казармах, а наступного дня передали польським прикордонникам. Польські прикордонники у двох місцях за 1,5–2 км від лінії кордону над селами Верб’яж та Нова Ростока та між Петросовцею, Жупанами й Лазами розстріляли близько 500–600 галичан-січовиків.  [17].

Факт розстрілів був широко відомий місцевому населенню.

Підтвердження цього можна знайти також у матеріалах радянської "Надзвичайній комісії з розслідування звірств мадярсько-фашистських окупантів".

Зокрема, у лютому 1945 року жителі села Верб’яж свідчили, що на третій або четвертий день після окупації угорські жандарми вели через село 44 січовиків, яких на перевалі вночі розстріляли. Про це місцеві жителі зробили висновок із стрільби, яку було чути з боку перевалу та частин тіл, що згодом в село приносили місцеві собаки. [18].

Про цю страшну трагедію згадував у своєму щоденнику письменник Василь Гренджа-Донський, який дізнався про розстріли від інших співв’язнів угорського концтабору Вор’юлопош: 

"Одну таку групу січовиків-галичан вивели мадяри на границю в Нижніх Верецьких (тепер Нижні Ворота – О.П.), де вже чекали польські старшини, вояки та детективи.

Поляки разом із мадярами всіх січовиків розстріляли.

Трупи розстріляних лежали непохованими тижнями. До цих "трофеїв" мадяри приходили майже щодня, щоб бачити жертви свого "геройства". При тому знущались над трупами, смішкувались, до гола роздягнених трупів стріляли, кидали в них багнетами, хто краще потрапить...

Трупів було все менше й менше, бо вовки, а найбільше пси роздирали та пожирали їх. Кістки розношували собаки та обгризали навіть по дворах Нижніх Верецьок.

Це вже не можна було витримати, і селянська делегація пішла на команду жандармерії, щоб дозволила поховати, але дозволу не дістали.

Трупи розкладались... Аж як один греко-католицький священик [Дмитро Ревицький – О.П.] пішов інтервеніювати, тоді дозволено останки трупів зібрати і поховати в землю". [19].

За свідченнями колишнього вчителя Верб’язької школи І. Гетроці, священик приніс угорським жандармам гільзи від польських набоїв.

Після цього було створена комісія, до складу якої, окрім угорських і польських офіцерів, увійшли священик Д. Ревицький та старости сіл Верб’яж і Нова Ростока.

Комісія на місці злочину видобула з тіл, які розкладалися, кулі польського виробництва.

Протягом двох наступних днів гонведи перевезли тіла розстріляних січовиків і поховали на Верецькому перевалі за кілька метрів від лінії тодішнього кордону, а на братській могилі поставили дерев’яний хрест. [20].

Іншу групу січовиків розстріляли праворуч від перевалу з боку Глухівського верху та поблизу Глибокої долини.

Староста села Нова Ростока Юрій Голянич дістав розпорядження угорської команди організувати людей для поховання загиблих. За даними жителя села Нова Ростока Івана Джуглі, який жив за кілометр від місця страти, тут було розстріляно 230 січовиків. Пізніше Іван Джугля разом з батьком наштовхнувся ще на два звалища непохованих трупів січовиків біля прикордонного каменя на півдорозі між Глибокою долиною та урочищем Підбуком. [21].

Мешканці похилого віку сіл Нижні Ворота, Завадки та Верб’яж Воловецького району Закарпатської області пам’ятають, як на третій день окупації Карпатської України угорські жандарми гнали через їхні села на Верецький перевал колони голодних і виснажених тортурами січовиків, переважно вихідців із Галичини.

Зокрема, жителька села Верб’яж Ганна Коробинець юною дівчинкою бачила, як угорські жандарми вели колону полонених січовиків на перевал. Пам’ятає, що були вдягнуті як у військовий однострій, так і цивільне, без ременів і шнурівок. Від її хати до місця розстрілу було дуже близько, тому вона добре чула постріли з гірських перевалів. Стверджує, що розстрілювали січовиків-галичан "мазури", тобто поляки. [22].

Глибокий слід у пам’яті жителя села Верб’яж Михайла Матоли залишили крики січовиків, перемішані із пострілами стрілецької зброї, очевидно, кулемета.

Польські підрозділи, які здійснювали розстріл, вкинули тіла січовиків до колишнього австрійського військового бункеру з часів Першої світової війни, так званого "капоніру".

Сільські мешканці, серед яких і Михайло, пізніше на місці поховання насипали могилу і поставили хреста, а за часів незалежності України, розповідь місцевих жителів села допомогла віднайти поховання січовиків. [23].

"Добре пам’ятаю, як жандарми гнали січовиків вверх по дорозі на Бескид, у польські казарми, – пригадував інший свідок із села Нова Ростока Федір Голянич. – У першій групі стрільців було близько 70 чоловік, в другій – близько 40.

Друга групу конвоїри гнали в той день приблизно годиною пізніше. Вдень мадяри передали січовиків польській владі, а до схід сонця наступної доби ми почули над селом, з боку Глухівського верху, кулеметні черги.

Я бачив дві групи розстріляних січовиків – одну на галявині під буком, а другу – поблизу, у Грибовій долині".  [24].

Ексгумаційними роботами, проведеними комунальним підприємством Львівської обласної ради з питань здійснення поховання учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій "Доля" у 2008-2015 роках, були віднайдені залишки 10-ти тіл січовиків між селами  Верб'яж та Нова Ростова і 7-ми між селами Лази та Жупани. На рештках останніх виявлені кульові отвори на двох черепних коробках від польського маузера та пістолета. [25].

Очевидно, що Варшаві було цілком зручно провести ліквідацію потенційно небезпечних елементів із числа галичан-січовиків (багато з яких були членами ОУН й апріорі вважалися ворогами Речі Посполитої) на території сусідньої держави, де не діяли польські закони і норми Конституції із прописаними в ній правами громадян, зокрема правом на справедливий суд. Легше було списати все на хаос під час дезінтеграції Чехословаччини та умови бойових дій в Карпатській Україні.

Водночас відповідальним за цей злочин з угорського боку був начальник генштабу Генрік Верт, "військову юстицію" якого не міг зупинити навіть сам прем’єр-міністр Угорщини Пал Телекі та відправлений із ознайомчою поїздкою в окупований край державний секретар у справах національних меншин Тібор Патакі. [27].   

Розстріли на Яблунецькому перевалі

З мемуарних джерел також відомо, що інша група галичан (30-43 чол.) була розстріляна польськими прикордонниками та угорськими солдатами, жандармами і терористами на Татарському (Яблунецькому) перевалі поблизу Ясіні 23 березня 1939 року.

Про це вбивство згадують ряд очевидців з українського боку. [28].

Письменник Василь Гренджа-Донський описував два випадки екзекуції галичан-січовиків на цьому місці.

Один стосується 23 березня 1939 року, коли страти здійснювали самі поляки:

"В Тячеві, при допомозі польського шпигуна Пінязя, мадяри порозділювали галичан, щоб відтак передати їх полякам.

Виснажених голодом, бо протягом п’ятьох днів у тячівській в’язниці не дали їм нічогісько їсти, змасакровані до каліцтва, без одягу, бо стягнули з них усе — плащі, блюзи, черевики, хоч цей одяг був цивільний, власний, — мадяри посадили на вантажне авто, пов’язали руки, поприв’язували один до одного і проти вітру в холоді дня 23-го березня вивезли їх під польську границю і під горою Татарівкою передали полякам.

Тут уже на них чекали польські кулемети, і на очах мадярів всіх їх розстріляли...". [29].

Другий описаний Василем Гренджа-Донським епізод засвідчує передачу іншої групи січовиків із 30 чоловік змішаній польсько-угорській комісії та проведення нею жахливого акту страти в лісі за 1,5 км на південь від Татарського перевалу, в якій "першу скрипку" грали тепер вже угорці.

"За Ясіня-Репеговом, на польському кордоні, за митницею на Татарському перевалі очікувала мішана мадярсько-польська комісія, щоб перебрати полонених січовиків-галичан.

Незабаром привели 30 січовиків, зловлених по горах Гуцульщини, а кількох із в’язниць. Були вони пов’язані, в страшний спосіб збиті не тільки тими, що їх зловили, але й самими вояками, що їх ескортували.

На землі лежав ще сніг, добра половина січовиків боса, бо забрали від них не тільки всі вартісні речі, але постягали й чоботи та черевики. Дехто з них загорнув ноги в онучі, в рушники, в торби, але були й такі, що йшли вповні босими ногами в снігу.

Із тридцятьох людей поляки вибрали шістьох і повели з собою.

Чи це були шпигуни, чи одні з передових галицьких борців, що були заведені у польській "чорній листі", яких чекали ще гірші муки і смерть, не відомо.

Решту галичан відвели на півтора кілометра далі у ліс, яким проходила фронтова бойова лінія за світової війни. Тут їх розіп’яли на деревах.

По-перш поприв’язували їм руки заржавілим колючим дротом, що знайшли в старій фронтовій лінії, відтак розіп’яті руки й ноги поприбивали залізними скобами та великими цвяхами, що ними прибивають рейки на залізницях.

Над розіп’ятими, але ще живими героями почали мадяри і поляки знущатись, плюючи їм у вічі та б’ючи їх рушницями.

Відтак гонведи, а з ними разом і мадярський хуліган Цайґер та мадяронський бандит Данищук одного за другим розстрілювали...

Розіп’яті герої віддавали свої шляхетні душі словами: "Слава Україні!" і співом "Ще не вмерла Україна...". [30].

Аналізуючи погодні умови та обставини, описані у цьому свідченні, можна припустити, що згаданий злочин був здійснений незадовго після розстрілу 23 березня.

На відмінну від верецьких розстрілів, випадки масових страт поблизу Татарського перевалу задокументовані фотоматеріалами.

Зокрема, на фотографіях, які були вперше опубліковані у виданні "Карпатська Україна в боротьбі" у 1939 році [31] й оригінали яких автору вдалося віднайти в приватному архіві Степана Росохи в Канаді [32], видно групу угорських військових, жандармів разом з польськими військовослужбовцями в уніформі КОП над понівеченими тілами розстріляних січовиків.

Польська комісія та розстріли на Ужоцькому перевалі

Будучи безпосередньо причетною до масового вбивства полонених січовиків на перевалах, польська сторона водночас намагалася всіляко підбурювати угорців до здійснення радикальних репресивних заходів проти діячів українського руху в окупованому краї.

20 березня 1939 року у розмові з міністром закордонних справ Угорщини Іштваном Чакі польський посол в Будапешті Леон Орловський запропонував йому "звільнити Закарпаття від українців", шляхом витіснення їх в Румунію, або СРСР, оскільки вважав, що вони можуть бути постійним джерелом неспокою. У відповідь угорська сторона заявила, що "зверне увагу на чистку на Закарпатті".  [33].

Під час окупації угорськими військами краю розвідувальний осередок при польському консульстві у Севлюші (кодова назва "LVG") активно відслідковував рух січовиків і політичних біженців із теренів Карпатської України у сусідні країни, вбачаючи в них загрозу на майбутнє.

24 березня 1939 року його керівник капітан Юзеф Робак направив у Варшаву телеграму, в якій повідомляв про евакуацію членів Карпатської Січі на територію Словаччини та Румунії, а також про видачу останньою угорській стороні групи полонених січовиків разом із старшинами. Серед них, за оцінками польської розвідки, опинилося близько 200 утікачів із Польщі.

Напередодні, 23 березня 1939 року під час зустрічі з консулом П. Курницьким та капітаном Ю. Робаком представники угорської контррозвідки просили польську сторону терміново направити своїх спеціалістів для проведення їх допиту.

У відповідь поляки просили надіслати списки полонених, підкреслюючи, що чимало з них могли бути заховані під фіктивними прізвищами. [34].

Ще 20 березня 1939 року польський консул П. Курницький ратував за відправку із Варшави групи експертів МВС для перевірки списків українців, інтернованих угорцями на Закарпатті. Він також пропонував створити спільну з угорцями комісію з метою викриття так званих фальсифікацій на виборах 12 лютого 1939 року та фінансових зловживань уряду Августина Волошина. [35].

Особливо польську сторону цікавили матеріали про антипольську діяльність українських організацій в Карпатській Україні та долю галичан у складі Карпатської Січі. Для цього в Угорщину була відправлена група експертів МВС.

За спогадами українських в’язнів відомо, що під час проведення слідства над полоненими січовиками у таборах і тюрмах на території окупованої Карпатської України польські агенти та детективи допомагали своїм угорським колегам, аби виявити серед них вихідців із Галичини та домогтися їхньої видачі.  [36].

3 квітня 1939 року польський консул в Ужгороді повідомляв, що питання передачі захоплених у полон січовиків із Галичини не можливо було вирішити з місцевою владою, і пропонував звернутися з цього приводу офіційними каналами в Будапешт. [37].

Угорська сторона просила відправити до концентраційного табору поблизу Ніредьгази польських спеціалістів для ідентифікації полонених січовиків.

Вже наступного дня, 4 квітня 1939 року, заступник міністра закордонних справ Польщі Ян Шембек поспішно відправив у Будапешт та Ужгород місію на чолі з представником МВС Феліксом Святком для переговорів щодо видачі галичан-січовиків та ознайомлення з матеріалами угорського слідства.

Делегація отримала завдання встановити кількість арештованих січовиків з польським громадянством, з’ясувати обставини їхнього затримання, оглянути вилучені у них документи і матеріали, зрівняти угорський список з базою даних польського МВС, провести допит і сфотографувати в’язнів.

Суперечливість статусу останніх в очах польської влади виразно ілюструє депеша заступника міністра закордонних справ Польщі Яна Шембека представництву у Будапешті, в якому той писав, що МВС вважало небажаним повернення колишніх січовиків на територію Речі Посполитої і надалі цікавилося їхньою долею виключно в якості осіб, що втратили польське громадянство. [38]. Очевидно, саме в такий спосіб польська влада намагалася убезпечити себе від правових наслідків здійснення злочину проти своїх власних громадян.

У той же час під час переговорів з угорцями фактор громадянства використовувався польською стороною в якості головної підстави для видачі січовиків.

В ході візиту місія Фелікса Святка відвідала угорський концтабір Вор’юлопош, за результатами чого було складено список із 180-ма січовиками польського походження. Передбачалося, що вони будуть транспортовані в Польщу двома партіями. У першу подорож мали вирушити полонені під номерами 1-87. Їх разом з особовими актами планувалося прийняти на польсько-угорському кордоні поблизу Ужка. [39].

Як виявилося, це була їхня остання подорож. 21 квітня 1939 року під час прийому на Ужоцькому перевалі польські військові, за українськими мемуарними джерелами, розстріляли близько 60 січовиків. [40].

Під час розкопок поблизу с. Сянки на Ужоцькому перевалі у 2015 році товариство "Доля" віднайшло останки 5 січовиків, яких разом із 17-ма членами Карпатської Січі було перепоховано на Верецькому перевалі. 

Видача наступної партії січовиків була заблокована через втручання з боку Німеччини. 23 квітня 1939 року польський консул в Ужгороді рапортував у Варшаву, що німці турбуються, щоби "Угорщина не видавала нам українців із Вор’юлопоша", стверджуючи, що вони всі будуть розстріляні без суду. Консул вважав, що угорська влада була схильна видати січовиків німцям "з міркувань людяності". [41].

Паралельно з цим польський уряд робив спроби довідатися про долю українців, які в ході окупації Карпатської України перейшли на територію Румунії. Варшаву цікавили будь-які дані, які свідчили про контакти між українцями на Підкарпатській Русі та Східній Галичині, а також українські диверсійні плани проти Польщі. Для цього, МВС Польщі було готове відправити свого експерта в Румунію. Польські спецслужби підозрювали, що один із чільних діячів ПУНу Ярослав Барановський перейшов разом з Августином Волошином через угорсько-румунський кордон. [42].

Кваліфікація злочинів

Розстріли галицьких січовиків на карпатських перевалах, здійснені польськими підрозділами КОП та поліції спільно з угорськими жандармами, гонведами у березні-квітні 1939 року, слід трактувати як воєнні злочини.

У згаданих випадках польські військові нехтували основоположними правами військовополонених, гарантованих учасникам Національної Оборони Карпатської України на підставі Гаазької конвенції про закони та звичаї сухопутної війни, прийнятої 18 жовтня 1907 року.

Згідно ст. 1 цього документу, збройні сили Карпатської України підпадали під визначення воюючої сторони (наявність вищого керівництва, відповідального за своїх підлеглих, розпізнавальних знаків, відкрите носіння зброї, дотримання законів і правил ведення війни) та мали усі права нарівні з іншими учасниками міждержавного конфлікту.

І тут не мало жодного значення, що Карпатську Україну як самопроголошену державу не визнала жодна країну світу.

Згідно ст. 2 Гаазької конвенції, навіть населення незайнятої території, яке при наближенні ворога добровільне візьметься за зброю для боротьби з наступаючими військами і при цьому відкрито носить зброю та дотримується законів і пра­вил війни, автоматично прирівнюється до воюючої сторони із забезпеченням відповідних прав. [43].

Положення конвенції відносились однаковою мірою як до армій, так і ополчення та добровольчих загонів, якими були деякі стихійно сформовані відділи студентів і семінаристів, що прагнули оборонити свій край від угорської агресії. Вони складали собою частину Національної Оборони Карпатської України, й відтак, керуючись ст. 1 конвенції, включались у категорію "армія". У разі потрапляння в полон  вони поруч із комбатантами мали користуватися правами військовополонених.

Станом на березень 1939 року діяв ще один важливий міжнародно-правовий документ – Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1929 року (пізніше вона була переглянута і доповнена 1949 року). Вона фактично доповнювала відповідну Гаазьку конвенцію 1907 року і забороняла репресії та колективні покарання військовополонених.

Дії конвенції поширювались як на випадки оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що могли виникнути між двома чи більше сторонами, так і на випадки, коли стан війни не був визнаний однією з них (як відомо Угорщина не оголошувала офіційно війни ні Чехо-Словаччині, ні Карпатській Україні).

Відповідно до положень Женевської конвенції до військовополонених зараховують не тільки особовий склад збройних сил сторони конфлікту, але й також членів ополчення або добровольчих загонів, які були частиною цих збройних сил, учасників організованих рухів опору.

Пункт 3 статті 4 чітко говорить про те, що в цю категорію також зараховуються члени особового складу регулярних збройних сил, які заявляють про свою відданість урядові або владі, що не визнані державою, яка їх затримує.

Це зокрема стосується Угорщини, яка здійснювала затримання полонених невизнаної нею армії Карпатської України.

Їм гарантувалися усі права військовополонених, включно з правом на гуманне поводження, повагу до їхньої особи й честі, належні умови утримання, безоплатну медичну допомогу, забезпечення в достатній кількості водою, їжею, одягом, взуттям, білизною, засобами гігієни. [44].

Базуючись на доступних документах і матеріалах і дослідженнях польських авторів, можна говорити про наявність в офіційної Варшави мотиву до фізичного знищення громадян українського походження, які вступали до лав  Карпатської Січі.

Про це переконливо свідчать документи планування і підготовки другої диверсійно-терористичної операції у Карпатській Україні у листопаді 1938 – лютому 1939 років, матеріали переписки дипломатичних та військових відомств Другої Речі Посполитої під час розпаду Чехословаччини.

Також на основі мемуарної літератури та окремих документів засвідчені факти здійснення самосудів з боку польського КОП та поліції над січовиками та українськими втікачами із Галичини на польсько-чехословацькому кордоні в ході реалізації диверсійної акції "Лом" восени 1938 року та під час прикриття польськими військами кордону з Карпатською Україною у березні 1939 року.

У постмюнхенський період польські збройні сили стали співучасниками розчленування Чехословаччини, в тому числі і під час окупації Угорщиною Карпатської України. Доступні джерела свідчать про те, що розстріли на трьох карпатських перевалах (Верецькому, Татарському та Ужоцькому), до яких були причетні польські силовики, були воєнними злочинами, здійснювалися з нехтуванням основоположних норм Гаазьких та Женевської конвенцій про права військовополонених.

Попри початкову ейфорію від встановлення польсько-угорського кордону в Карпатах, Варшава, взявши участь у розчленуванні Чехословаччини у 1938-1939 роках, стратегічно програла. Її політика у цей період не тільки не йшла врозріз з планами Берліна, а й об’єктивно сприяла зміцненню Третього Рейху та його союзників у регіоні.

Невдовзі після розчленування Чехословаччини, 3 квітня 1939 року Гітлер віддав наказ готуватися до нападу на Польщу.

Олександр Пагіря
кандидат історичних наук

Примітки і посилання:

1. Fedinec Csilla. A kárpátaljai magyarság történeti kronológiája 1918-1944. – Fórum Intézet Lilium Aurum Könyvkiadó Galánta–Dunaszerdahely, 2002. – Sz. 318.

2. Deszczyński M. P. Ostatni egzamin. Wojsko Polskie wobec kryzysu czechosіowackiego 1938–1939. –Warszawa, 2003. – S. 322-323.

3. Пушкаш А. Цивилизация или варварство. Закарпатье 1918-1945. – М.: Европа, 2006. – С. 276-281.

4. Deszczyński M. P. Ostatni egzamin. Wojsko Polskie wobec kryzysu czechosіowackiego 1938–1939. –Warszawa, 2003. – S. 333.

5. Трофимович Л. Карпато-українська проблема в політиці Другої Речіпосполитої в 1939 р. / Л. В. Трофимович // Військово-науковий вісник. – 2014. – Вип. 21. – С. 210.

6. CAW. – VIII.800. – Sygn. 61/6. – S. 40.

7. Dąbrowski D. Rzeczpospolita Polska wobec kwestii Rusi Zakarpackiej (Podkarpackiej). 1938–1939. – Toruń, 2007. – S. 332, 352.

8. Deszczyński M. P. Ostatni egzamin. Wojsko Polskie wobec kryzysu czechoslowackiego 1938–1939. –Warszawa, 2003. – S.  332, 333.

9. Kasparek J. Przepust karpacki: tajna akcja polskiego wywiadu. – Warszawa, Wydawnictwo Czasopism i Książek Technicznych, 1992. – S. 85, 89; Kasparek J. Poland's 1938 Covert Operations in Ruthenia // East European Quarterly. – Vol. XXIII. – №3 (September 1989). – PP. 365-373.

10. З боїв за Карпатську Україну// Свобода. – 23 серпня 1939. – С. 2; З боїв за Карпатську Україну// Свобода. – 24 серпня 1939. – С. 2.   

11. Stempowski J. W dolinie Dniestru i inne eseje ukraińskie. Listy o Ukrainie. Wybrał, opracował i posłsowiem opatrzył Andrzej Stanisław Kowalczyk.  – Warszawa, 2014. – S. 242.

12. Козак О. Розстріли січовиків. Щодо питання про розстріли січовиків Карпатської України у березні 1939 року // http://fakeoff.org/uk/history/rozstrili-sichovikiv-karpatskoi-ukraini.

13. AAN, Sztab Główny w Warszawie 1919-1939, cz. I, sygn. 616/362, s.382-384.

14. Довганич О.Д. Карпатська Україна в боротьбі за незалежність: репресії проти її оборонців та керівних діячів. – Ужгород: Ґражда, 2007. – С. 79-82; Балега Ю. Семінарист із Красного поля // Карпатська Січ. Матеріали науково-практичної конференції присвяченій 56-ій річниці Карпатської України (Ужгород, 11-12.03.1995). – Ужгород: Гражда, 1996. – С. 139; Сливка О. На цій тяжкій дорозі: Спогади і роздуми / Передм. Наталії Гайдур. – Ужгород: Ґражда, 2009. – С. 102; Raz Segal.Genocide in the Carpathians: War, Social Breakdown, and Mass Violence 1914-1945. – Stanford University Press, 2016. – P. 58.  

15. Севрюк О. Трагічні дні в Хусті //  Свобода. – 18 квітня 1939. – С. 2; Robert Parker. Headquarters Budapest. – New York – Toronto, 1944. – P. 40.

16. Посівнич М. Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929-1939 роках. – Львів, 2010. – С. 217.

17. Довгей В. Від Бескидів до Катині // Карпатська Січ. Матеріали науково-практичної конференції присвяченій 56-ій річниці Карпатської України (Ужгород, 11-12.03.1995). – Ужгород: Гражда, 1996. – С. 159-161; Худанич В. Світове Братство Карпатська Січ. – Ужгород: Гражда, 2005. – С. 56-59; ""Минулося та не забулося…" Карпатська Україна у піснях, легендах, переказах, бувальщинах та літературних творах /Упор., підготовка текстів, вступ. стаття та примітки І. Хланти. – Ужгород: Карпати, 2009. – С. 133-135.   

18. Шляхом Жовтня: збірник документів. – T.V (1938-1944 р.) / Упор. Г. Сіяртова. – Ужгород: Карпати, 1967. – С. 385-386.

19. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: Закарпаття, 2002. – С. 317-318.

20. Довгей В. Від Бескидів до Катині // Карпатська Січ. Матеріали науково-практичної конференції присвяченій 56-ій річниці Карпатської України (Ужгород, 11-12.03.1995). – Ужгород: Гражда, 1996. – С. 159-161.

21. Там само. – С. 162.

22. Інтерв’ю з Анною Коробинець (1925 р.н.), липень 2011 р., с. Верб’яж Воловецького району Закарпатської області   // Архів Меморіального музею "Територія терору" (Львів). 

23. Інтерв’ю з Михайлом Матолою (1922 р.н.), липень 2011 р., с. Верб’яж Воловецького району Закарпатської області   // Архів Меморіального музею "Територія терору" (Львів). 

24. ""Минулося та не забулося…" Карпатська Україна у піснях, легендах, переказах, бувальщинах та літературних творах /Упор., підготовка текстів, вступ. стаття та примітки І. Хланти. – Ужгород: Карпати, 2009. – С. 134. 

25. Онищук Я. Галичани в обороні Карпатської України (до 70-ї річниці трагічних подій на Верецькому перевалі // Цитаделя. – 2009. – № 2. – С. 48-50; Онищук Я. Як знайшли масові поховання бійців Карпатської України // http://www.istpravda.com.ua/research/2011/03/28/33661/; Козак О. Ше одна братська могила бійців Карпатської України // http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/08/12/51755/.

26. У вересні 1939 р. польська розвідка спалила бл. 90% усіх своїх документів з мільйонами справ та імен агентів (Richard A. Woytak. On the Border of War and Peace: Polish Intelligence and Diplomacy in 1937-1939 and the Origins of the Ultra Secret. - New York: Columbia University Press, 1979. - P. 98-99). Угорські архіви також зазнали великих втрат під час радянської облоги Будапешта у лютому 1945 р. та в ході збройного придушення Угорської революції восени 1956 р. 

27. Офіцинський Р. Окупація та анексія Карпатської України // Закарпаття 1919-2009 років: історія, політика, культура. Україномовний варіант українсько-угорського видання / Ред. М. Вегеш, Ч. Фединець. – Ужгород: Поліграфцентр Ліра, 2010. – С. 194.

28. Филонович В. Березневі дні Карпатської України.– Ужгород: Ґражда, 2009. – С.  90; Гуцул І. Остання сотня // Карпатська Україна в боротьбі. – Відень, 1939. – С. 150-151; Чирський М. Тюрми й табори // Карпатська Україна в боротьбі. Збірник – Відень: Видання Української Пресової Служби, 1939. – С. 170; Хоміцький М. Спогади січовика // Карпатська Україна і Августин Волошин. Матеріали міжнародної наукової конференції "Карпатська Україна – пролоґ відродження української держави" (Ужгород, 11-12 березня 1994 року). – Ужгород: Ґражда, 1995. – С. 341; Гірняк Л. На стежках історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки. Спогади і матеріали. – Нью-Йорк, 1979. – С. 154; Новий шлях. – 1 травня 1939. – С.4.

29. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: Закарпаття, 2002. – С.313.

30. Там само. – С. 314.

31. Карпатська Україна в боротьбі. Збірник – Відень: Видання Української Пресової Служби, 1939.— С. 148-150.

32. Archives of Ontario (Toronto, Canada). – F 2118-2-1-279 (Stephen Rosocha fond).

33. Пушкаш А. Цивилизация или варварство. Закарпатье 1918-1945. – М.: Европа, 2006. – С. 292.

34. AAN, Ministerstwo Spraw Zagranicznych ( II RP), sygn. 5463, s. 213.

35. AAN, Ministerstwo Spraw Zagranicznych ( II RP), sygn. 5324, s. 2.

36. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: Закарпаття, 2002. – С. 314; Филонович В. Березневі дні Карпатської України. – Ужгород: Гражда, 2009. – С.  76. Див. також: Протокол свідчень січовика із Великого Бичкова Сидора Даніва // Свобода. – 1 липня 1939. –  С. 2.  

37. AAN, Ministerstwo Spraw Zagranicznych ( II RP), sygn. 6624, s. 2.

38. AAN, Ministerstwo Spraw Zagranicznych ( II RP), sygn. 5324, s. 15-17.

39. Ibidem. – s. 19.

40. Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України. Щоденник. Мої спогади. – Ужгород: Закарпаття, 2002. – С. 336; Гірняк Л. На стежках історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки. Спогади і матеріали. – Нью-Йорк, 1979. – С. 220-221; Онуфрик В. Спомини з Карпатської України. – Торонто-Ужгород, 1995. – С. 44.

41. AAN, Ministerstwo Spraw Zagranicznych ( II RP), sygn. 6624, s. 10

42. AAN, Ministerstwo Spraw Zagranicznych ( II RP), sygn. 5324, s. 13.

43. Международное право.   Ведение   боевых   действий. Сборник Гаагских конвенций и иных соглашений.  – М.,  1995. – С. 13-15.

44. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1929 року // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_153.

---

Джерело:

Історична правда