Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

Битва під Пилявцями 1648 року

Битва під Пилявцями М.В. Добрянський

Лівобережжя палало сотнями смолоскипів, що на них перетворились палаци й фільварки польської шляхти після того, як Україною розійшлися чутки про блискучі перемоги Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем. Вельможне панство покидало все нажите й утікало світ за очі, рятуючись від рук тих, кого зазвичай вважали нижчими від людини і називали бидлом. Повстання на Лівобережжі набрало масштабів некерованого стихійного лиха. Сотні, а може й тисячі тих, хто мав хоч якесь відношення до польського панства або жидівського племені, поплатилися життям за роки знущань над українським народом. В Ніжині і Чернігові, Батурині і Стародубці полилася кров панів, виросли палі й шибениці з тілами скатованої польської шляхти. Сотнями вихрещувалися в православну віру жиди, аби вислизнути з кривавих пазурів немилосердних катів.

Яскравим прикладом страшної бійні, вчиненої повсталим людом Лівобережжя над жидами, може слугувати документ, що належить перу рабина Ганновера, очевидця подій.

«…багато общин, з тих котрі лежали за Дніпром, близько від місць, що їх охопила війна, як то Переяслав, Баришівка, Пирятин, Лубни, Лохвиця, не вспіли утекти і були знищені в ім'я Боже, і загинули серед мук страшних і гірких вельми. З одних зідрана шкіра, а тіла їх викинуто на їжу псам, другим відрубані руки і ноги, а тіла їх кинуто на дорогу, і їх переїздили вози і топтали коні… Не інакше вчиняли з поляками, особливо з їх ксьондзами… Повбивали на Задніпрянщині тисячі жидівських душ…»

Селяни масово йшли з насиджених місць, наводнюючи міста та шляхи сходу України гарячими на розправу гайдамацькими ватагами. Про рівень загрози для поляків свідчить хоча б той факт, що навіть князь Ієремія Вишневецький, під командуванням котрого було 4 тисячі надвірного війська, вирішив за зручніше для себе швидше полишити маєтності на Лубенщині й бігти на Правобережжя.

На деякий час воєнні дії між Польщею і Козацькою державою призупинилися. На сеймі, що відбувся у Варшаві в липні, обурені селянськими повстаннями в Україні магнати змогли добитися прийняття сеймом рішення про подальше продовження війни з козаками і оголошення посполитого рушення. Військо, згідно ухвали сейму, мали очолити князь Домінік Заславський, коронний хорунжий Олександр Конецпольський і коронний підчаший Микола Осторог.

Вже в серпні польські полки почали групуватися у призначених для збору війська місцях — в районі Глинян (Львівщина) і в районі селища Човганський Камінь (сучасне місто Теофіполь Хмельницької області). Цього разу Річ Посполита змогла виставити армію значно потужнішу, аніж та, що втратили безталанні коронні гетьмани. Вона нараховувала 32 тисячі вояків шляхетного посполитого рушення, 8 тисяч німецьких найманців і близько 50 тисяч шляхетських слуг і обозної челяді. Артилерія складалася з 92 гармат різних калібрів. Одночасно з цими приготуваннями сейм лицемірно призначив комісію для переговорів з козаками. За задумом, переговори мали закінчитися перед призначеним на 6 жовтня елекційним (тобто зібраним для обрання короля) сеймом. Однак Богдан Хмельницький не дав ввести себе в оману лукавими обіцянками миру. Швидко давши знати у полки, він вирушив до Маслового Ставу (нині с. Маслівка Миронівського району Київської області), де було призначено збір. А за тиждень гетьман вже виступав назустріч польським рейментарям з тридцятитисячним військом і шістьма сотнями татар, котрі залишилися у його розпорядженні після того, як Тугай–бей відбув до Криму.

Біля Пилявців (нині с. Пилява Старосинявського района Хмельницької області) військо Богдана Хмельницького зупинилося на початку вересня. Там до нього приєдналися полки, очолювані Максимом Кривоносом, що від літа проводили на Поділлі досить успішну кампанію проти князя Вишневецького. «В українському війську було до 110 тисяч «багнетів», з них лише кожен другий мав озброєння і бойовий досвід, решта — «селяни від плуга». З неприятельського ж боку близько 40 тисяч жовнірів і шляхтичів «при вогні і залізі», а разом з обозними і слугами — «до 90 тисяч осіб». Як пишуть історики В. Смолій і В. Степанков: «Оскільки переважна більшість шляхти вибиралася в похід як на бенкет, то в обозі налічувалося понад 50 тис. возів iз продовольством, напоями і т. ін., а для скрашування буденної одноманітності й незручностей табірного життя чоловіків — 5 тис. щедрих на почуття жінок. Вражала розкіш знаті: одяг одного з магнатів був оздоблений діамантовим і рубіновим паском вартістю 100 тис. злотих...» Ранком 21 вересня війська почали шикуватися для битви. Поляки зайняли лівий берег річки Іква, козаки Богдана Хмельницького — правий. Крім того, козаки утримували греблю, що перегороджувала річку в районі невеличкого Пилявецького замку, побудувавши на лівому березі шанці й укріплення, які й займав тепер невеличкий козацький відділок.

Від початку битви відчувалося, що у польському командуванні немає єдиного погляду на проведення битви, як, власне, й дисципліни. Якщо ми звернемося до записів відомого польського історика Голінського, то дізнаємося, що шляхта вважала не гідним для себе слухатися команд своїх рейментарів: «…кожен панок бажав бути гетьманом і ставав туди, куди хотів, а не туди, куди йому було наказано…» Не кращою була атмосфера й серед командирів, котрих Богдан Хмельницький влучно і саркастично охрестив: «Латина, Перина і Дитина!», натякаючи на належність більше до наукових кіл, аніж до полководницьких Миколи Осторога, похилий вік Домініка Заславського і молодість Олександра Конецпольського. Тож не дивно, що не встигло військо приготуватися до бою, як київський воєвода Тишкевич, не очікуючи на дозвіл командування, розпочав бої за переправу через Ікву. Йому вдалося швидко вибити з шанців невелику козацьку залогу на греблі, але відчути радість перемоги воєвода не встиг — вже за півгодини козаки вибили звідти жовнірів і знову закріпилися у шанцях. Князь Заславський мусив у екстреному порядку ужити заходів, щоб зменшити психологічний тиск від поразки, котру Тишкевич потерпів перед очима всього війська ще до початку ломової битви. Для цього до греблі були відряджені кілька сотень драгун і піхотний полк королівської гвардії, котрі вдруге вибили з неї козаків. Яким же було здивування Заславського, коли козаки, перегрупувавшись, змусили поляків відступити й цього разу. Коронний гетьман почав втрачати терпець. Третього разу на окопи за греблею вирушив цілий полк піхоти і важка кіннота поляків, що отримала наказ переправитись через Ікву за десять верст від греблі і вдарити в тил козакам. Нарешті гребля і плацдарм на правому березі опинилися в руках поляків. Ніч, що насувалася, не дозволила коронним хоругвам продовжити наступ, тож до ранку всі залишилися на своїх позиціях. Заславський тільки наказав розширити окоп біля греблі й посадив туди 1200 піхотинців, залишивши їм для прикриття кавалерійські хоругви.

Наступного дня бойові дії призупинилися. Поляки почали облаштовувати табір, який, з огляду на несприятливий рельєф місцевості, укріпити й підготувати до захисту так і не вдалося, і він фактично являв собою шість розрізнених осередків оборони на пагорбах над болотом, пов'язаних між собою досить умовно. Успіх, отриманий напередодні, ніхто розвивати не збирався. І якщо у штабі Хмельницького раніше думали, що бої за греблю є частиною стратегічного плану польського командування, то тепер стало зрозумілим, що такий план у поляків взагалі відсутній. Власне, навіть у своїх реляціях до сейму, князь Домінік Заславський не зміг пояснити, з якою метою було проведено захоплення греблі і перехід частини війська на правий берег Ікви. У листах Адама Киселя епізод з греблею роз'яснюється не менш туманно — брацлавський воєвода пише, що атаки на греблю були потрібні для підняття бойового духу війська і забезпечення коней водою. З подій, що відбулися на полі битви 22 вересня, особливо потрібно відзначити смерть під час герцю уманського полковника Івана Ганжі, одного з найближчих соратників гетьмана. Відчайдушний полковник не звик відсиджуватися за спинами своїх козаків, тому одним з перших прийняв участь у сутичках, котрі за законами війни того часу передували основним подіям на полі бою. Ганжа успішно провів кілька поєдинків, викликаючи загальне захоплення у козацькому таборі, однак під час чергового двобою удача зрадила сміливцю. Його вбив поручик однієї з найманих хоругов надвірного війська князя Вишневецького.

Увечері 22 вересня прибула нарешті очікувана Хмельницьким татарська кіннота, що її привів Айтимір–мурза. З приводу кількості татарської кінноти і сьогодні точаться суперечки — її нараховують від чотирьох до тридцяти тисяч. Але не підлягає сумніву той факт, що Богдан Хмельницький очікував на союзників і одразу ж по їх прибутті зібрав військову раду, де й призначив початок великої битви на ранок 23 вересня. Згідно з розробленою гетьманом диспозицією на світанку Айтимір–мурза з частиною татар повинен був форсувати Ікву нижче греблі і при підтримці козацьких піхотних полків вдарити на лівий фланг ворожого війська. Одночасно з ним Максим Кривоніс з іншою частиною татарської кінноти, якою командував Адлаєт–мурза, мали забезпечити атаку на правому фланзі поляків, а у разі відступу ворога під тиском основних сил, якими командував Хмельницький, оточити його.

«Битва під Пилявцями» О. І. Сіренко

Рокотання литавр, спів бойових сурм, тривожне іржання коней і лязкіт обладунків розірвали ранкову тишу 23 вересня 1648 року. Рейментарі польського війська вперше від початку битви побачили перед собою полки Богдана Хмельницького, вишикувані й готові до бою. І це були не юрми неорганізованого хлопства, зустріти які вони розраховували. Перед ними стояло сильне дисципліноване військо. Натомість дисципліною, як то було вже сказано вище, коронне військо похвастати було неспроможне. Передові польські підрозділи, незважаючи на накази Домініка Заславського, котрий прийняв рішення не атакувати козаків (зважаючи на балки і порізану рівчаками місцевість), а зустріти їх на рівному місці, кинулися в атаку, стихійно втягуючи в колотнечу все нові й нові підрозділи. Битва почала розвиватися таким чином, що впливати на її хід проводирі польського війська вже не могли. Бій польської кавалерії з козаками й татарською кіннотою був схожим на криваве безумство, поглинаючи усе нові й нові сили поляків, котрі одразу оточували татари. На додаток піхотні полки Заславського, що охороняли здобуту напередодні з такими зусиллями греблю, раптово вишикувалися у похідні колони й почали відходити на лівий берег Ікви — в гарячці бою хтось дав команду Сандомирському і Київському полкам коронного війська замінити у шанцях на греблі жовнірів, що несли там варту. На вузькій греблі піхота, що відходила на лівий берег, зустрілась з гусарськими хоругвами, котрі поспішали на допомогу. Вчинилася неймовірна тіснява, яка посилила наростаючу у польському війську паніку. У того ж таки Голінського читаємо: «…коли великий загін гусарії підійшов до греблі, то через неймовірну тісняву гусари й піки свої підняти не змогли. І доводилося їм піками скородити землю, а знаменами замітати грязюку, якої було тут вдосталь…» Результатом таких непродуманих дій стала загибель великої кількості польського лицарства у водах Ікви. Довершуючи безладдя, по греблі вдарила козацька армата. Коли ж польський табір на лівому березі був атакований полками Максима Кривоноса, безладдя перетворилося на катастрофу. Військо Заславського, Осторога і Конецпольського перестало існувати, перетворившись на юрби переляканих людей, що рятувалися втечею. Частина війська неймовірними зусиллями Заславського і решти рейментарів все ж була затримана до ночі, проте до ранку втримати їх там був неспроможний сам Господь Бог. Деякі з шляхетних втікачів бігли так завзято, що за три дні опинилися аж у Львові, тобто за 300 кілометрів від Пилявців. Як пише відомий український історик В. О. Голобуцький, «щоб врятувати військо від повного розгрому, польський провід вирішив розпочати відступ до Старокостянтинова. Але цей відступ рештків польського війська перетворився на безладну втечу. Сам Конецпольський втік, переодягнувшись у селянський одяг, а пихатий Вишневецький — на селянському возі. Заславський загубив дорогою навіть свою булаву — знак гетьманської влади…». Шляхта тікала так, ніби за нею по п'ятам гониться сам сатана. Не примусило їх схаменутися навіть те, що Хмельницький, розбуджений незрозумілим рухом у ворожому таборі, хоча й вишикував свої полки, добрих дві години не рухався з місця, побоюючись хитрощів з боку поляків (він думав, що коронні війська покидають табір, щоб заманити його і розбити, коли козаки почнуть грабунок полишеного майна). Ранок 24 вересня висвітлив своїм непевним світлом покинутий польський табір з неймовірною кількістю здобичі і трофеїв.

Наслідки Пилявецької битви стали дуже важливими як для Речі Посполитої, так і для козацького війська. Перша зрозуміла, що має діло не з бунтівним гетьманом і кількома тисячами козацтва, з яким можна домовитися й залишити все в Україні так, як було до війни. Тепер на сході Речі Посполитої виростала справжня самостійна Козацька держава з власним військом, гетьманом і самоврядуванням. І з цією державою потрібно було рахуватися. Козаки ж, та й не тільки козаки, а й десятки тисяч тих, хто ще зовсім недавно гнув спину на іноземного пана, усі вони зрозуміли, що спроможні вплинути на свою долю і долю своєї батьківщини. Побачили, як біжить коронне військо й повірили у власні сили і свого гетьмана. І хоч такий настрій людей не був матеріальним надбанням, він коштував навіть більше, аніж захоплені під Пилявцями трофеї. Хоча й трофеї ті були колосальними. Серед них близько сотні гармат, десятки тисяч гаківниць, мушкетів, аркебуз, пістолів та іншої вогнепальної зброї, що її до цієї пори так бракувало козацькому війську. Кількість спорядження була не меншою, аніж кількість гармат і рушниць — тисячі діжок мушкетного і артилерійського пороху, гори ядер, куль і свинцю, сотні пудів обладунків та іншого спорядження. Вражала й кількість знамен, хоругов і штандартів, що їх покидала, утікаючи, польська шляхта. Золото, срібло й коштовності рахували возами (велика кількість коштовностей обумовлювалась тим фактом, що шляхта Лівобережжя, яка раніше втекла від повстання Хмельницького, прибувала у табір коронних рейментарів мало не з усім своїм майном). Після побиття під Пилявцями Річ Посполита нагадувала пораненого звіра, котрому необхідно було відповзти у лігво й зализати рани. Але Хмельницький і не думав зменшувати натиск. Пройшовши тріумфальним маршем Поділля, пригрозивши Кам'янцю, козаки обложили Львів, обложили настільки серйозно, що у батьків міста й львівського міщанства не залишилося ілюзій з приводу власної долі у разі непокори козацькому війську. Після недовгої облоги вони урочисто запропонували Хмельницькому ключі від міста і велику контрибуцію. Задовольнившись цим, гетьман ослабив хватку на горлянці центру Руського воєводства й обложив Замостя.

Україна, звільнена від лядського панування, залишилася позаду. Попереду лежала Польща, і вона тріпотіла перед тим, кого рік тому примусила рятувати життя серед плавнів Великого Лугу. Польські матері лякали козацьким гетьманом дітей, а обивателі блідли від чуток, які нагороджували Хмельницького даром чаклуна–характерника і нахилами людожера, у котрого навіть кубок, з якого він п'є, зроблено з людських костей.

Не повів Хмельницький на Польщу свої полки осінню 1648 року. Надто багато справ залишилося в Україні у десятків тисяч людей, змушених пристати до війська, руки, що стискали зброю, не менш вправно могли тримати плуг хлібороба або реманент ремісника. Дочекавшись жовтневого елекційного сейму і обрання короля, яким став Ян II Казимир Ваза, Хмельницький відвів військо в Україну й посів з генеральним урядом в Києві. Кампанію 1648 року було закінчено.

Джерело:

Юрій Сорока – Походи Богдана Хмельницького 1648–1654

Малюнки взяті з Вікіпедії

Війни, Історія, Польща, Україна, Хмельниччина, Козацька війна

Допомога проекту

На сайті 253 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені