Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

Київ 1943 року: Криваве визволення

Переправа Через ДніпроКиївська наступальна операція, яка тривала з 3-го до 13 листопада 1943 року, була складовою частиною Битви за Дніпро – так називають ряд пов'язаних військових операцій військ СРСР проти армій Третього рейху та Румунії.

Загалом битва за Дніпро тривала з серпня по грудень 1943 року, ставши однією з наймасштабніших операцій Другої світової війни. У боях було задіяно близько чотирьох мільйонів людей з обох сторін, а лінія фронту становила приблизно 1 400 км.

Улітку 1943 року німці остаточно втратили стратегічну ініціативу. Червона Армія розгорнула потужний наступ по всьому фронту.

11 серпня Гітлер видав наказ про прискорення будівництва стратегічного оборонного рубежу (так званий "Східний Вал" або Лінія "Пантера-Вотан"), що проходив північніше Чудського озера, по річці Нарві, східніше Пскова, Невеля, Вітебська, Орші, далі через Гомель, по річках Сож і Дніпро (в його середній течії), далі уздовж річки Молочна (Запорізька область) до Азовського моря.

Особливо зручним для оборони був правий берег Дніпра, значно вищий за лівий. До кінця вересня тут була створена розвинута в інженерному плані, розгалужена, насичена протитанковими та протипіхотними засобами оборона.

nimecka kulemetna chotaНімецька кулеметна точка на правому березі Дніпра (схоже, у Києві) - частина Східного Валу

Звільнення Лівобережної України та форсування Дніпра було важливим військово-політичним завданням Ставки Верховного Головнокомандування СРСР. Виконання цього завдання було доручено військам п'яти фронтів: Центрального (командувач К.К.Рокосовський), Воронезького (М.Ф.Ватутін), Степового (І.С.Конєв), Південно-Західного (Р.Я.Маліновський) і Південного (Ф.І.Толбухін). Координували дії фронтів Маршали Радянського Союзу Г.К.Жуков та О.М.Василевський. У складі  військ цих фронтів було 2633 тисячі солдатів і офіцерів, 51200 гармат та мінометів, 2400 танків і самохідних артилерійських установок, 2850 бойових літаків.

Проти п'яти радянських фронтів німецьке командування сконцентрувало 2-гу німецьку армію з групи армій "Центр" та всю групу армій "Південь", якою командував генерал-фельдмаршал Е.Манштейн. Основне угруповання німецьких військ було сконцентровано на Південно-Західному напрямі, де проти Воронезького, Степового, Південно-Західного та Південного фронтів воно налічувало 1240 тисяч солдатів і офіцерів, 12600 гармат та мінометів, близько 2100 танків і штурмових гармат та 2000 бойових літаків.

map linii frontuЗміни ліній фронту і напрямок дій радянських фронтів під час Битви за Дніпро

15 вересня німецькі війська отримали наказ про загальний відхід та переправу на правий берег Дніпра. Вони відступали в напрямках постійних переправ біля Києва, Канева, Кременчука, Черкас, Дніпропетровська.

Основні сили Центрального та Воронезького фронтів зосередилися на Київському напрямі, Степового фронту – на Кременчуцькому, Південно-Західного – на Дніпропетровському та Запорізькому, Південного фронту – на Мелітопольському та Кримському напрямах.

До кінця вересня радянські війська вийшли на лівий берег Дніпра на 700-кілометровому фронті від Лоєва до Запоріжжя.

Використовуючи неузгодженість і нерішучість дій радянського командування, Манштейн почав переправу військ через Дніпро, яка здійснилася майже без втрат. Основна частина (до 90%) німецьких військ встигла переправитися на правий берег Дніпра і розташуватися уздовж нього на добре укріплених позиціях.

З виходом до Дніпра 21-22 вересня 1943 р. війська Центрального та Воронезького фронтів одразу розпочали його форсувати та захоплювати плацдарми на правому березі. Пізніше плацдарми на правому березі захопили війська Степового та Південно-Західного фронтів.

22 вересня солдати Центрального фронту переправилися на правий берег Дніпра – у межиріччі з Прип'яттю, південніше Чорнобиля. 23 вересня тут був уже чималий плацдарм, 35 на 35 км.

Шлях на Київ з півночі частково було відкрито.

PerepravaОднак 28 вересня рішенням Ставки Центральний фронт Рокосовського було направлено не на Київ, а в протилежному напрямку – на Гомель. Нібито до кінця свого життя Рокосовський (який після війни став міністром оборони соціалістичної Польщі) шкодував про це рішення Сталіна.

Війська Воронезького фронту, спершу зав'язнувши під Полтавою, прорвали таки німецьку оборону і 21 вересня теж вийшли до Дніпра в районі Києва, форсували його і захопили на правому березі два плацдарми: на північ від міста — на лінії Лютіж — Вишгород і південніше — у районі Великого Букрина.

За назвою села Великий Букрин (Миронівський район Київщини) плацдарм отримав назву Букринського — саме звідси планувалося розгорнути атаку на Київ.

На світанку 22 вересня передовий мотострілецький батальйон 3-ої гвардійської танкової армії П.С.Рибалка успішно форсував Дніпро і захопив невеличкий плацдарм, але сил для його розширення не було. Трохи вище за течією Дніпра підрозділи 40-ої армії К.С.Москаленка захопили дещо менший за розмірами плацдарм у районі Ржищева. На інших ділянках фронту суттєвих успіхів не було, і це ускладнювало подолання Дніпра головними силами.

Дніпровська десантна операція

Для підтримки та полегшення форсування Дніпра, створення та утримання плацдарму на його правому березі, подальшого наступу військ на Букринському напрямі за наказом Ставки в бій вступили повітряно-десантні війська.

У ніч на 24 вересня в районі Канева було скинуто першу партію повітряного десанту із завданням захопити й утримувати до підходу основних сил плацдарми на рубежі Ржищів-Межиріч-Мошни-Черкаси. Для десантування близько 10 тисяч військових, більше ніж 200 гармат та мінометів, 540 кулеметів виділялося до 180 літаків Лі-2 і 35 планерів. Десантування відбувалося в темряві. Однак через прорахунки у підготовці (погана розвідка і навігація, нестача транспорту і засобів зв'язку, завелика секретність) десантуватися змогли тільки 4,6 тисяч воїнів, тільки 5% із них – у визначеній зоні. Інших розкидало на кількадесят кілометрів. Під час десантування більшість протитанкової зброї потрапила до рук ворога чи загубилася, було порушено радіозв'язок між окремими групами парашутистів і штабом.

desantРадянські десантники, 1943 рік

Відомий радянський кінорежисер, уродженець Мелітополя Григорій Чухрай був одним з учасників того десанту, командиром взводу.

Пізніше він згадував: "Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. До цього мені довелося зазнати чимало військового лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого - падати назустріч сяючим трасах куль, крізь полум'я палаючих у небі парашутів товаришів - такого ще не пробував..."

Незважаючи на героїзм десантників, 3,5 тисяч із них загинуло або потрапило в полон, більша частина – у перші години після висадки. Однак ті, хто приземлився неподалік лісів під Каневом, гуртувалися у групи і продовжували воювати.

Підполковник Прокіп Сидорчук зібрав із таких груп цілу бригаду, вийшов на зв'язок з головними силами і два місяці рейдував у тилу німців, підтримавши форсування радянськими військами Дніпра в районі Черкас.

Дніпровська десантна операція була останнім масовим застосування парашутистів з боку СРСР в часи Другої світової. У Кремлі утратили віру в повітряно-десантні війська.

Букринський плацдарм

bukrin2Оскільки захопити Київ, розташований на високому березі Дніпра, прямим ударом було неможливо, то планувалось нанести два удари: головний з Букринського плацдарму та розташованого трохи вище на північ Щучинського в обхід Києва з південного заходу, а другий – з Лютізького плацдарму в південному напрямі вздовж річки Ірпінь, в обхід Києва з північного заходу.

У той час, коли радянські війська намагалися розширити Букринський плацдарм і готували наступ, німецьке командування до кінця вересня перекинуло із Західної Європи на Київський напрям три танкових і три піхотних дивізії та багатотисячні поповнення з наміром ліквідувати плацдарм і скинути його захисників у Дніпро. 29 вересня 1943 р. ворог силами двох танкових і двох піхотних дивізій, за вогневої підтримки артилерії та мінометів завдав удару по Букринському плацдарму, а 2 жовтня піхотні та танкові дивізії розпочали наступ північно-західніше Ржищева на Щучинському плацдармі. Тяжкі криваві бої точилися до 4 жовтня.

За десять днів з моменту початку форсування радянськими військами Дніпра ворог суттєво зміцнив свої позиції та  перебазував свіжі сили на загрозливі напрями Букринського та Лютізького плацдармів.

За словами учасників боїв на Букринському плацдармі, таких кровопролитних сутичок не було з початку війни. У вересні-жовтні 1943-го головний плацадарм наступу методично "перемелював" людські поповнення.

Доктор історичних наук (Київський університет ім. Шевченка) Віктор Король вказав на майже повну відсутність переправ: станом на 22 вересня 1943 року в розпал переправи на Букринському плацдармі знаходилося всього 16 понтонів.

"Першими через Дніпро під страшним вогнем переправляли бійців штрафних батальйонів, - пише Король у своїй роботі "Битва за Дніпро: героїзм і трагедія". Солдати пливли, тримаючись за дерева, колоди, дошки, і тонули тисячами".

forsuvannya dnipra

Два послідовні наступи 12-15 та 21-23 жовтня з боку Букринського плацдарму закінчилися фіаско. На пересіченому, вкритому горбами та ярами ландшафті не могли розвернутися танки і майже не було необхідного оперативного простору. Зате був вузький закрут, зайнятий німецькими військами. Кращої позиції для оборони, ніж вузька "горловина", стиснута пагорбами, складно придумати і німці використовували її можливості "на всі сто".

20 жовтня 1943 р. було перейменовано фронти, і з 21 жовтня Воронезький став називатися 1-м Українським, Степовий, Південно-Західний і Південний – відповідно 2, 3 і 4-м Українськими.

Оскільки стало ясно, що головний наступ з Букринського плацдарму недоцільний, Ставка вирішила, що найбільш придатним для наступу на Київ є Лютізький плацдарм. Він знаходився на відстані 15-20 км на північ від Києва і, у разі успішних дій з цього плацдарму, радянські війська мали можливість на другий-третій день операції обійти Київ з північного заходу, перерізати шосе Київ-Житомир і захопити Київ.

kiev 1943 0324 жовтня пізно вночі Ставка видала фронту директиву, згідно з якою фронт мав негайно розпочати перекидання своїх військ з лівого крила  на правий та закінчити їх зосередження до 1-2 листопада. Для цього 3-тю гвардійську танкову армію переводили на ділянку фронту на північ від Києва, аби використати її разом з 1-м гвардійським кавалерійським корпусом. Північне (праве) крило фронту за рахунок південного (лівого) підсилювалося трьома-чотирма стрілецькими дивізіями, а також двома стрілецькими дивізіями з резерву Ставки. Окрім цього, до наступу на Київ залучалися 60-та та 38-ма армії. Наступальні дії на Букринському плацдармі при цьому мали вести війська, що залишилися на плацдармі, аби відволікти на себе максимум сил ворога.

За оперативно-тактичним задумом новий план операції не мав аналогів в історії воєн. За 8-10 днів війська з Букринського плацдарму мали здійснити форсований марш на відстані 150-200 км, переправитися через Десну і знову через Дніпро – на Лютізький плацдарм.

Щоб замаскувати переміщення військ, 1 листопада розпочався ще один наступ з Букринського плацдарму. Після 40-хвилинної артилерійської та авіапідготовки пішли в наступ з'єднання першого ешелону 40-ої та 27-ої армій. Ворог, який зберіг тут з періоду жовтневих боїв сильне угруповання, нищівним вогнем, танками і контратаками зупинив наступ. За наказом М.Ф.Ватутіна активні бойові дії військ на Букринському плацдармі продовжувалися. З 3 по 5 листопада війська армій демонстрували удаване зосередження оперативних резервів, а спроби прорвати оборону ворога тривали до 10 листопада. Важливо було зв'язати руки німецькому командуванню, якому постійно не вистачало людського ресурсу: покриття фронту становило 20 км на одну дивізію, тоді як за нормативами вимагалося вчетверо менше.

3 листопада 1943 р. ударне угруповання військ 1-го Українського фронту на Лютізькому плацдармі нанесло потужний удар з півночі від Києва. З 8-ої години протягом 40 хвилин артилерія спрямовувала нищівний вогонь на оборону ворога. У смузі наступу 38-ої армії (командувач К.С.Москаленко), яка наносила головний удар, на шестикілометровій ділянці прориву було сконцентровано понад 2 тисячі гармат та мінометів, 500 установок реактивної артилерії, що дозволило тут створити небачену раніше у війнах щільність артилерії – більше 300 одиниць  на 1 км ділянки прориву. Потужний удар знищив захисні споруди, ворог зазнав значних втрат у живій силі, озброєнні, бойовій техніці. Перший ешелон радянських військ перейшов в атаку. У другій половині дня з Пущі-Водиці ворог здійснив першу контратаку, яка була відбита з великими для нього втратами. Наступ продовжувався, тяжкі бої тривали до глибокої ночі.

vulychny biyВуличний бій у Києві. Листопад 1943 року

За перший день наступу на Лютізькому плацдармі 38-ма армія прорвала першу захисну позицію ворога на фронті 10 км і почала бої на другій позиції. 60-та армія (командувач І.Д.Черняховський) на своєму лівому фланзі прорвала оборону на фронті 18 км.

Ранком 4 листопада війська поновили наступ, а ворог потужно контратакував, особливо в Пущі-Водиці. В бій були введені 5-й гвардійський танковий корпус і 340-ва стрілецька дивізія, перекинута сюди з правого флангу 38-ої армії. Прорив було розширено від Дніпра до річки Ірпінь на глибину 2-5 км, а частини 51-го стрілецького корпусу вийшли до північного пригороду Києва – Пріорки. 6-й та 7-й гвардійські танкові корпуси в цей день вели тяжкі бої на підступах до Святошина. Запеклі бої на підступах до Києва продовжувалися протягом ночі. 7-й гвардійський танковий корпус перерізав шосе Київ-Житомир і попрямував на Київ. Танки їхали з ввімкнутими фарами та сиренами, ведучи інтенсивний вогонь. Ворог не витримав і почав відходити. Ранком 5 листопада Святошин було звільнено.

Вранці 5 листопада в битві за Київ стався різкий перелом. Боячись оточення, ворог почав відводити війська в південно-західному напрямі, одночасно перекидаючи в район Києва війська з Букринського плацдарму. Цього ж ранку 140 штурмовиків Іл-2 завдали сильного авіаудару по північних та північно-західних окраїнах Києва.

5 листопада з'єднання 38-ої та частини 3-ої гвардійської танкової армії просунулися на окремих напрямах на глибину до 25 км, а 50-й стрілецький корпус, обійшовши Київ із заходу, підійшов до станцій Жуляни та Борщагівка. В боях приймала участь 1-ша Чехословацька окрема бригада під командуванням полковника Людвіка Свободи. Воїни бригади вибивали ворога з Сирця, залізничного вокзалу та вулиць у західній частині міста. Наприкінці дня ці з'єднання прорвалися до центральних кварталів міста.

Maidan v 1944 mТакий вигляд мав нинішній Майдан Незалежності після "звільнення".
Знято від нинішнього готелю "Україна". Посеред площі стоїть колишня міська Дума.

6 листопада в 0 годин 30 хвилин над Києвом замайорів червоний прапор, а о четвертій годині командувач 38-ої армії генерал-полковник К.С.Москаленко, побувавши особисто на Хрещатику та впевнившись, що війська повністю оволоділи містом, доповів М.Ф.Ватутіну про звільнення столиці України.

Цим фіналом бої за Київ не завершилися — 12 листопада німці розпочали контрнаступ, повторно захопили Житомир і небезпека для Києва минула остаточно тільки у грудні.

"Чорносвитники"

Радянський термін "визволення" мав би передбачати здобуття свободи, хоч і необґрунтовано дорогою ціною. Натомість один тоталітаризм змінився іншим – німецька окупація радянською. Ті ж, чиєю кров'ю було вигнано нацистів з української столиці, досі залишаються за кулісами сухого переліку цифр, дат і енциклопедичних фактів.

chorna pihota

Внаслідок прориву Червона армія опинилася на територіях, які відносно тривалий час і без перерви перебували під німецькою окупацією – тут навіть діяла не військова, а цивільна адміністрація Рейхскомісаріату "Україна".

Саме тоді тих, хто залишився під окупацією, почали вважати "зрадниками батьківщини". Інший термін тих часів – "спокутувати провину (те, що був під окупацією) кров'ю".

І саме тоді з'явилося те, що після війни отримало назву "польові військкомати". В умовах розтягнутих комунікацій і відсталих тилів радянська армія мобілізувала місцеве населення, всіх підряд – від 16 до 60 років. "Був під окупацією? Спокутуй кров'ю!"

Переважно це були люди з довколакиївських сіл, міст і містечок, а також з усіх районів, де проходила армія на підставі наказу Ставки №089.

Цим наказом армія перебирала на себе мобілізацію. Командування військових частин отримало право залучати придатних до військової служби безпосередньо в ході боїв, не очікуючи на поповнення з тилу. Мобілізації підлягали всі чоловіки віком від 18 до 45 років, а 1943 року верхню межу підвищили до 55 років. Фактично "вигрібали" всіх працездатних.

vatutin i koЗліва направо - П. Рибалко., Н. Ватутін, К. Москаленко
На їхній совісті - життя тисяч "чорносвитників"

Новобранці, перш ніж бути посланими в бій, мали пройти двотижневий вишкіл, але на практиці їх кидали в бої цілком необстріляними. З собою "рекрути" мали мати чистий одяг, взуття і документи, але навіть відсутність останніх не могла завадити змобілізувати людину. Без форми, часто без зброї, непідготовлені, ці люди гинули тисячами. За темний цивільний верхній одяг домашнього крою ці "війська" називали "чорною піхотою", "чорнопіджачники" або "чорносвитники".

Так села і міста Лівобережжя за кілька тижнів утрачали більшість своїх чоловіків – їх у вересні-жовтні перемололи дніпровські плацдарми.

Григорій Пархоменко згадував, що після переправи на Лютізький плацдамр з їхньої роти живими залишилися 12 бійців.

"Більшість загинули через свою ненавченість навіть простим правилам бою. Цим ніхто не займався, їх просто гнали на кулемети, як худобу". Григорій до кінця життя був упевненим, що Сталін хотів таким чином винищити українську молодь, яка пізнала життя без комуністів.

Григорія Пархоменка через два місяці після призову нарешті було приведено до присяги. А загиблі побратими загинули просто так, без присяги, "неофіційно".

Materi shukaut svoih sered pomerlyhМатері і дружини шукають своїх близьких серед загиблих

Ще страшніша доля чекала "чорносвитників" при форсуванні Дніпра. На додачу до типового радянського презирства командування до життя солдатів, перед форсуванням ріки відстали тили.

З довколишніх сіл збирали дошки, двері, бочки, човни і плоти… Але переважну більшість вояцтва, десятки тисяч молодих юнаків і зрілих чоловіків загнали здолати вплав одну з найширших рік Європи.

Хто мав — надував за старим козацьким звичаєм плащі-намети. Плили восени, у воді температурою нижче 10 градусів. Під вогнем ворожих кулементів, які з високого правого берега Дніпра мали чудові позиції для обстрілу…

Ще страшнішу картину описує письменник Віктор Астафьєв – очевидець форсування Дніпра: «Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емкашки зі стрічкою на п`ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів , річку, у якій кипіло місиво з людей. Старі й молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни – усі вони кричали одні і ті ж слова: «Мамо! Боженку! Боже!» і «Караул!», «Допоможіть!»... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись одне за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в`язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними борунами».

Кількість загиблих була такою, що не всіх вдавалося навіть похоронити по-людськи: «Густо плавали у воді трупи з видзьобаними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями... Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою – надто багато було вбито народу... А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити.

…Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять-шість днів усе це спливає. Уявляєте?

…Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров'ю, завалили ворогів своїми трупами», – писав Астафьєв.

Інші свідки згадували, як воронки від снарядів наповнювалися людською кров'ю і як червоніли води Дніпра...

Pereprava vplavПереправа під кулеметами. Осінь 1943 р.

На форсуванні ріки муки солдат не завершувалися: слід було негайно прийняти бій. Причому без підтримки авіації та артилерії. Результат — у бою за острови Козачий та Ольжинський уціліло тільки 5 (п'ять!) з восьми сотень осіб, яким вдалося переплисти Дніпро. За одне лише село Гребені полягло два батальйони. А таких островів і сіл навколо Києва — десятки...

Щоб уявити собі масштаб трагедії "чорносвитників", досить глянути на статистику. Тільки за вересень-жовтень 1943 року мобілізували, точніше, погнали на смерть 302 тисячі чоловіків різного віку. Аби поповнити втрати, забирали на фронт навіть легкопоранених із шпиталів... Гнали і напівдітей: штучно знизивши призовний вік, мобілізовували шістнадцятирічних. На початку жовтня у бій відправили близько 10 тисяч 16-19-тирічних юнаків. Багато хто з мобілізованих навіть не вмів користуватися зброєю, та й самої зброї не вистачало: бувало, одна гвинтівка припадала на 5-10 осіб, тому бранців озброювали половинками цеглин або ломом з прив'язаним до нього штиком. Не диво, що переважна більшість таких солдатів гинула вже в перший тиждень, а німецькі кулеметники божеволіли на позиціях...

Усе проходило начебто на законних підставах, адже напередодні Ставкою Верховного Головнокомандування, наказом від 9 лютого 1942 р. №089, право призивати на військову службу було надано не тільки військовим радам армії, а й командирам дивізій, частин у необмеженій кількості.

Уже згодом після війни першими спробували привернути увагу суспільства до цієї проблеми тогочасні письменники. У листопаді 1943 року Юрій Яновський у статті «Шлях війни» вперше вжив словосполучення «чорна піхота». Через 23 роки вийшла у світ невеличка повість Міщенка «Батальйон необмундированих», у якій розповідалося про мобілізованих чоловіків, які загинули восени 1943 року. У 1968 році Олесь Гончар торкнувся цієї теми в романі «Собор». Не обійшли стороною у своїх роботах цю проблему Захарченко, Дімаров, Дмитренко, Астафьєв, Климов.

Ось як, описав цей процес у своїй автобіографічній «Пісні переможця» Григорій Климов: «Коли Червона Армія почала виганяти німців з України, то «домосідів» швиденько збирали, – цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин, – сунули їм зброю в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були – у першу лінію бою! Їх так і називали – «піджачники». Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різноколірному цивільному одязі».

Найбільше щойно призваних у лави Червоної армії загинуло під час форсування Дніпра, коли людям, окрім німців приходилося боротися із водневою круговертю.

"Влітку 1943 року, неподалік від Букринського плацдарму, німцям довелось відкрити психіатричний шпиталь для своїх кулеметників — ті сходили розуму через те, що з дня на день мали вбивати незчисленну кількість солдатів", розповідав на церемонії поховання червоноармійців військовий археолог з 30-річним стажем, керівник проекту «Нащадки переможців» Олег Корнєєв.

У листопаді 1943 році кінорежисер Олександр Довженко записав у своєму щоденнику:

"Сьогодні Віктор Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. "Один генерал дивився на них у бою і плакав", — розповідав мені Віктор".

За весь час боїв за Київ Червона армія втратила 417 тисяч бійців, тільки безрезультатні наступи з Букринського плацдарму коштували життя 250 тисячам вояків. У різних джерелах з'являється і інша цифра радянських втрат — 1 мільйон убитих з боку СРСР. Але ніякої методики перерахунку реальних втрат радянських військ у цій операції ніде приведено так і не було.

Гірка правда полягає в тому, що вже ніколи і ніхто не зможе підрахувати, скільки в дійсності людських життів було загублено радянськими полководцями, щоб «порадувати» радянський народ і особисто вождя Йосипа Сталіна взяттям Києва до 7 листопада – річниці Жовтневої революції.

Справа в тому, що на відміну від армійських підрозділів, де було налагоджено облік втрат в ході боїв, тисячі наспіх відмобілізованих «чорнопіджачників» ніхто не рахував.

chorna pihota 1942Нажаль не існує фотографій, які б були достовірно атрибутовані як світлини "чорнопіхотинців".
Приблизно такий вигляд, як на цій світлині, мало поле бою в околицях села Балико-Щучинка, на Букринському плацдармі під час Битви за Дніпро восени 1943 року. 
Фото Дмитра Бальтерманца, Керч, 1942 рік  

Це були ті самі – здебільшого ненавчені військовій справі, безправні «пораженці» і «оточенці», які в силу різних обставин потрапили під німецьку окупацію, і тому за офіційною позицією радянських каральних органів – громадяни «другого сорту». Ось цим якраз – одну гвинтівку на трьох, пів-цегли в руки і як напуття: «Зброю здобудете в бою!». А ззаду – загороджувальні загони НКВС. Скільки «чорнопіджачників» загнали в крижані води Дніпра, скільки їх кануло в Вічність – вже не порахує ніхто...

А німецькі втрати на Букрині загальновідомі: 55 тисяч солдатів і офіцерів. як відомо і класичне співвідношення втрат тих хто обороняється до тих хто атакує: 1 до 3-х. Виходячи з цифри німецьких втрат, втрати «червоних» не могли бути меншими за 150 тисяч убитих. Але це якщо б воювала тільки регулярна армія...

Міф про Жукова, який хотів "топить хохлов в Днепре"

Із "чорносвитниками" пов'язана одна міфічна цитата. Нібито Георгій Жуков хотів побільше втопити в Дніпрі українців: "Нах… обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать".

Яким би "м'ясником" не був маршал Жуков, але ця цитата – вигадка останніх кількох років. Її джерело – спогади ветерана Юрія Коваленка, який називає себе "офіцером з особливих доручень при штабі генерала Ватутіна".

Не треба бути фаховим істориком та кандидатом наук, аби переконатися, що мова йде про не дуже адекватні теревені старенької людини. Але цю маячню, прикриту кандидатськими званнями істориків, охоче розсмикують на зручні сенсаційні цитати видання України.

Те, що цитата Жукова – міф, не заперечує факт смерті десятків тисяч мобілізованих "чорнопіджачників".

Але Жукову, найімовірніше, було все одно, кого за національністю топити у Дніпрі – перед тим він рік бездарно штурмував німецькі позиції під Ржевом [нині Тверська область РФ], поклавши сотні тисяч радянських солдатів у болотисту землю.

Битва за Дніпро тривала чотири місяці, ставши однією з наймасштабніших операцій світової історії. У боях було задіяно близько чотирьох мільйонів людей з обох сторін. Лінія фронту становила приблизно 1 400 км, загальні втрати (убиті, поранені і полонені) складають від 1 до 2,7 млн людей.

Якщо вважати битву за Дніпро однією операцією, то жертви перевищать найкривавішу військову операцію людства – битву під Сталінградом.

"За ціною не постоїмо".

Заради чого відбувалася така гекатомба? Аби зрозуміти логіку Сталіна, слід глянути на ситуацію осені 1943 року "з висоти пташиного польоту". А тоді союзники висаджуються в Італії. Муссоліні втрачає владу. Розпочинається дискусія про місце відкриття повноцінного другого фронту.

Сталін — якого підтримує Рузвельт — наполягає на Нормандії. Натомість Черчілль висуває ідею висадки у Південній Європі. З точки зору британського прем'єра, Балкани — це "м'яка підчеревина Європи", найбільш вразливий її регіон. А з точки зору військової стратегії — це ще й регіон, віддалений від "центрів сили" Німеччини — нацистам його складно постачати, а населені Балкани надзвичайно вороже настроєними до окупантів людьми. З точки зору політичної — через Балкани найкоротший шлях у Центрально-Східну Європу з можливістю перетяти Москві вихід до басейну Середземного моря.

InstytutskaТак виглядала вул. Інститутська у листопаді 1943 р.

Без сумніву, тут зіграла свою роль стара традиція британської політики протистояння Росії у її намаганнях оволодіти протоками Дарданелл. Історія не любить "якщо", втім варто зауважити — варіант Черчілля, цілком можливо, дозволив би Східній Європі, в тому числі й Україні, уникнути трагічної долі стати учасниками "соціалістичного табору".

Для керівництва Радянського Союзу Друга Світова була війною не проти нацизму, а за "визволення" максимально можливої кількості країн з їх подальшою "совєтизацією". Радянський Союз мав амбіцію захопити увесь світ. Ну і цілком прагматично: аби не допустити розвалу "великої зони", як іменували СРСР його мешканці, треба було знищити альтернативу. Як мінімум — у Європі.

Тому Сталін і відкинув пропонований маршалом Рокосовським варіант наступу через Білорусь, традиційний для всіх воєн, які вела Росія, і гнав війська, не рахуючись із втратами, через Україну. Україна — це вихід до моря, вихід до Угорщини, Польщі, Балкан, через них — до Середземного моря... А ще — промисловий і людський ресурс для реалізації імперських амбіцій.

Україна у цій ситуації і далі залишалася заручником одночасно власного багатства і власної бездержавності.

В решті решт слід визнати, що Україна в Другій світовій війні зазнала поразки. Одна окупація змінилася іншою і вирішення питання такої омріяної Незалежності відклалося ще на півстоліття.

Підготував: Сергій Вітер

Джерела:

Віктор МІНАКОВСЬКИЙ [kpi.ua]
Ірина ТИМОШЕНКО [Голос.ua]
Андрій МАНЧУК [
ІП]
Аргумент
Володимир ГІНДА [На скрижалях]
Олеся ІСАЮК  [
ТСН]
Павло СОЛОДЬКО [
Історична правда].

Московія, Війни, Історія, Друга світова війна, Україна, Німеччина, Жуков, Ватутін, Чорна піхота

Допомога проекту

На сайті 606 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені