Заселення України після Голодомору
Нарешті історики оприлюднюють дані про те кого і в якій кількості переселяли після спустошених голодом 1932-1933 років у східні і південні регіони України.
Документи були надані Галузевим державним архівом СБУ, Центральним державним архівом вищих органів влади та управління України та Державною архівною службою України. Крім того, матеріали надходили і з місцевих архівів, зокрема, й зі східних регіонів.
Зібрані музеєм Голодомору документи стосуються другої половини 1933-го - 1934 років, тобто першого пост-голодоморного року і часу виконання секретної постанови Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників" від 25 жовтня 1933 року.
На їхнє переселення було виділено 15 мільйонів 500 тисяч рублів. З них 10 мільйонів пропонувалося віддати безповоротно, як матеріальну допомогу, а ще 5 мільйонів - зробити довгостроковим кредитом.
Десятки ешелонів з Росії та Білорусі
Згідно з архівними документами, до Донецької (яка тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківської областей мали бути переселені колгоспники з Росії, а до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) – із Білорусі та Росії.
До кінця 1933 року із Західної області РРФСР до Дніпропетровщини було відправлено 109 ешелонів з переселенцями та їхнім крамом, з Центрально-чорноземної області Росії до Харківської області – 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької – 44 ешелони, водночас із Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області – 35 ешелонів з людьми.
Як кажуть дослідники, переселенцям, які прибували у вимерлі від голоду села на Сході та Півдні України, надавали значні пільги.
З них знімали всі недоїмки зі сплати податків, їх звільняли від сплати сільгоспподатку на три роки, рік вони могли не постачати державі молоко та м'ясо, кожна родина безкоштовно отримувала будинок і садибу, ремонт яких до їх переселення мали забезпечити місцеві колгоспи. Тим, у кого не було корови, її надавали безкоштовно, а на кожні дві-три родини - давали коня.
Ці умови були відмінні від тих, в яких опинилися ті, хто вижив після Голодомору в Україні:
"Переселенці були поставлені у значно кращі умови, ніж те місцеве населення, що залишилося після Голодомору. Люди два роки страждали від недоїдання, останні 9 місяців просто вмирали від голоду. Але їм не тільки не надавали допомоги, їх зобов'язували відремонтувати хати померлих для приїжджих. Крім того, вони мали виділити із вирощеного врожаю стільки зерна, скільки переселенці залишили у себе в коморах вдома. Навіть, згідно з документами, забезпечити столами і табуретками".
/Ніна Лапчинська, Національний музей "Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Україні"/
Крім того, документи свідчать, що будинки, у яких вже оселилися переселенці, не могли повернути їхнім справжнім власникам, яким вдалося втекти від голоду у 1932 році, і які поверталися додому у 1933-му.
Все це не могло не викликати напруження та агресії, і тому вже від початку 1934 року у документах з'являються згадки про "перешкоди процесу асиміляції" та "спроби класових ворогів розвивати шовінізм".
Паралельно із цим видаються документи, присвячені облаштуванню побуту переселенців - від потреби у відкритті російських груп у школах, до звезення підручників, літератури та газет російською мовою.
Є навіть досить одіозні документи про закупівлю патефонів для переселенців за рахунок колгоспів.
Переселяли коней, корів, овець, завозили курей та інший скот, переселяли цілі колгоспи з технікою та інвентарем. Переселяли російських вчителів. Сотні тисяч переселених! Переселяли родинами: дітей, їх старих бабусь, всіх родичів родинних, двоюрідних, троюрідних. Тисячі сіл стояло пустими, на пів пусті міста, після закатованих голодом українців, а закатували московити близько 10 мільйонів за 6 місяців.
Дослідники також додають, що згодом до цих регіонів стали переселяти і українців із "соціально-неблагонадійних" прикордонних регіонів України, але вони потрапляли на Схід та Південь вже без тих пільг, що мали переселенці з Росії та Білорусі.
Те, що проросійські південь та схід України сьогодні – це наслідки Голодомору і подальшого масового заселення українських територій переважно московитами, не новина... Але вона кожного разу приголомшує, навіваючи сумні думки.
«Росіяни мені здаються людьми хорошими. Але, на жаль, зневага до інших націй характерна для всіх них, особливо вороже вони ставляться до слов'янських народів, добре вони ставляться тільки до споріднених з ними по крові - азійських націй. А ще вони дуже важко пристосовуються до життя поза межами Московії-Росії, погано асимілюються.
Відомо, що досить багато з них, переселившись до Америки, так і не освоїли англійську мову... Тому, вважаю, їм краще жити на своїй землі.
Але багато хто з них не хоче жити в Росії з економічних і соціальних міркувань і прагнуть емігрувати. І ті, кому це вдалося, не хочуть повертатися на історичну батьківщину. Хоча продовжують вважати Росію своєю батьківщиною, любити її (на словах, адже на відстані її любити легко) і страждати на чужині. Напевно, це одна із загадок москвинської душі.
...Напевно, тих московитів які після 1933 року переселялися на південь та схід України, приваблювали родючі землі (хоча вони ніколи не любили рільництво), та дуже приваблювали залишені вимерлими українцями будинки і майно, (вони б і пішки пішли б, аби забрати щось чуже собі, то вже у генах)...
Що б там не було, але тепер їх нащадки є громадянами України.
І не варто було б згадувати про те, що було колись, якби минуле не мало наслідків у наш час.
А наслідки є, і вони дійсно вражаючі. Це велике переселення московитів виявилося бомбою сповільненої дії. Частина громадян України не зацікавлена в її територіальній цілісності і в її існуванні взагалі, для них краще б зникла Україна з мапи світу.
/Павло Штепа, – "Московство"/
На презентації карти Голодомору колишній директор Українського інституту національної пам'яті академік НАН України Ігор Юхновський, зокрема, розповідав наступне:
Дійсно, те, що ці люди були переселені, впливає на їх ставлення до України як до держави. Люди по-різному поводяться на чужій землі. Але вони приїхали на чужу землю від імені держави, яка їх послала, і вони підтримуватимуть ту державу, яка їх послала. Вони самі цього можуть і не усвідомлювати. До того ж асиміляція московитів проходить дуже тяжко, не піддається цей народ асиміляції, для нього люба нація світу - ворожа нація.
Отже, ми приречені на те, що частина людей в Україні – нащадки тих переселенців-московитів – весь час прагнутимуть до Росії, відповідно голосуватимуть на виборах, виявлятимуть неповагу до української мови і культури й виховуватимуть в цьому дусі своїх дітей. Саме тому необхідно реформувати інститут громадянства. За приклад можна взяти хоча б досвід балтійських країн, в яких для того щоб отримати громадянство необхідні щонайменше знання мови та історії. Людей, які не володіють мовою – не працевлаштовувати, а ті що не матимуть статусу громадянина не зможуть впливати на виборах на розвиток і долю українського народу. Коли життєвий рівень в Україні стане вищим за російський, «співвітчизники» вже не хотітимуть злиття з історичною батьківщиною. Як показує світовий досвід, ситі і задоволені життям московити нудьгують за батьківщиною не менше голодних і знервованих, але повертатися в неї не квапляться.
Джерела:
Павло Штепа – «Московство», 1968
