Радянсько-Українська війна 1917-21 рр.

Збройний конфлікт між Совєтською Росією та Українською Народною Республікою (УНР) в 1917–1921 роках за контроль над українськими землями, колишніми південно-західними губерніями Російської імперії. Призвів до значних втрат у тогочасному українському суспільстві. Закінчився поразкою УНР, більшовицькою окупацією України і входженням УСРР до складу Радянського Союзу в 1922 році. Інші назви — московсько-українська війна, совєтсько-украї́нська війна, російсько-украї́нська війна, більшовицько-українська війна.

У 1917 році Україна вступила в новітню добу своєї історії. Не маючи власної державності й територіальної цілісності, країна була розділена між двома сусідніми імперіями - Російською та Австро-Угорською.

Українські землі займали понад 700 тис. кв.км. Чисельність населення перевищувала 48 млн. чоловік, з яких 33 млн. (2/3 населення) становили українці. Серед інших національностей виділялися росіяни, євреї. За національним складом село було переважно українським, місто - багатонаціональним.

23 лютого (8 березня) 1917 року в Петрограді, столиці Російської імперії, спалахнула Лютнева революція. 2 (15) березня 1917 року Микола II зрікся престолу, а на місці імперії виникла Російська республіка. У країні встановилося двовладдя. З одного боку замість старого центрального уряду постав Тимчасовий уряд. Він виступав за продовження Першої світової війни і демократизацію Росії за західним зразком. З іншого боку у регіонах сформувалися Ради робітничих і солдатських депутатів. Вони вимагали припинення війни, ліквідацію приватної власності, передачі землі селянам, встановлення соціалістичного ладу.

Російська революція стала імпульсом для розвитку українського національного руху. 4 (17) березня 1917 року в Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР) — представницький орган політичних і громадських організацій. 7 (20) березня року було обрано її керівний склад, який очолив історик Михайло Грушевський. 19 березня (1 квітня) 1917 року в Києві пройшла 100-тисячна українська маніфестація, на якій було висунуто вимогу національно-територіальної автономії для України. Цю ідею підтримали з'їзди українських партій — Товариства українських поступовців (25 (12)  — 26 березня (13 квітня). Паралельно з цим, протягом березня — квітня, в регіонах України йшов процес формування Рад.

Тоді, весною 1917 року, коли більшовики ще тільки прагнули влади, вони ховали своє справжнє обличчя і на масах демонстрували демократичну маску, маску захисників інтересів народу. Тому їхній вождь - В.I. Ульянов (Ленін), торкаючись проблеми національно-визвольних прагнень народів, писав:

«Мы к сепаратистскому движению равнодушны, нейтральны. Если Финляндия, если Польша, Украина отделяются от России, в этом ничего худого нет. Что тут худого? Кто это скажет, тот шовинист».
/III (апрельская) Всероссийская конференция РСДРП(б). В.И.Ленин. Полн.собр.соч.т.31.с.435/

У травні Центральна Рада розпочала переговори з російським Тимчасовим урядом про визнання автономії України та визначення її кордонів. Проте українські вимоги були проігноровані. Через це 10 (23) червня 1917 року Центральна рада одноосібно прийняла І Універсал, який проголошував автономію України в складі Росії:

«...Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори...»

Універсал був оприлюднений на ІІ Всеукраїнському військовому з'їзді й здобув популярність Центральній раді. Остання сформувала 15 (28) червня 1917 року тимчасовий український уряд — Генеральний секретаріат, який очолив Володимир Винниченко. Він розпочав нові переговори з Тимчасовим урядом Росії щодо визнання самопроголошеної автономії.

[lightbox src="/images/ukraine/1917-1922/1918._%D0%9A%D0%B0%D1%80%D1%82%D0%B0_%D0%A3%D0%9D%D0%A0.jpg" width=360px height=auto lightbox="on" style="none" title="Мапа УНР 1918 рік, Харків" align="none"]

3 (16) липня 1917 року, в результаті складних переговорів з російською владою, Українська Центральна Рада прийняла ІІ Універсал, який скасовувававтономію України, відкладаючи її проголошення до скликанняВсеросійських установчих зборів:

«Ми, Центральна рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її... Вважаючи, що утворення краєвого органу Временного правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреб місцевої людності в можливих до Учредительного зібрання межах, і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного зібрання…»

Домовленості Центральної Ради з Тимчасовим урядом були розцінені частиною українського суспільства як зрада. 4 (17) липня 1917 року, з метою проголошення незалежності України відбувсязбройний виступ українізованих військових частин — 2-го українського полку імені Павла Полуботка. Акція була придушенаросійськими військовикамина прохання керівництва Центральної Ради.

4 (17) серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав інструкцію українському Генеральному секретаріатові, якою визначав його своїм представником в Україні, тим самим визнаючи Українську автономію. Під нагляд Генерального секретаріату передавалися Київська, Полтавська, Подільська, Волинська губернії, а також частина Чернігівської губернії без Стародубщини.

8 (21) вересня 1917 —15 (28) вересня 1917 року за ініціативи Центральної Ради в Києві пройшов З'їзд народів Росії, який схвалив курс Центральної Ради на створення національно-територіальної автономії для українців та інших національностей у складі федеративної Росії. Одночасно з цим в українських регіонах йшов процес формуваннячервоної гвардіїі більшовизації Рад. Під впливом більшовиків вони прийняли резолюції щодо негайної передачі влади Радам.

25 жовтня (7 листопада) у столиці Росії Петрограді під керівництвом більшовицької партії відбулося збройне повстання. Владу Тимчасового уряду було повалено. II Всеросійський з'їзд Рад проголосив Росію Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів та ухвалив Декрети про мир і землю. Було сформовано новий уряд - Раду Народних Комісарів (рос. Совнарком) на чолі з Леніним.

7 (20) листопада 1917 року Українська Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал, який проголошував заснування Української Народної Республіки як автономії в складі Російської держави:

«…Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України...»

12 (25) листопада 1917 року по всій Росії, включаючи Україну, пройшливибори до Всеросійських установчих зборів. На загальних виборах перемоглиесериібільшовики. В українських губерніях до 70% голосів отрималиукраїнські есерита національні партії.

 

Перша війна

Проголошення Української Народної Республіки викликало невдоволення більшовицького уряду Росії в Петрограді —Ради народних комісарів. В ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) 1917 року більшовики спробували піднятиповстання у Києві проти Центральної Ради, але зазнали поразки.Українські війська, лояльні до Центральної Ради, придушили повстання, а заколотників вислали ешелонами за межі України. Більшовицькі відділи 2-го гвардійського корпусу під проводом Євгенії Бош, що їхали з фронту на захоплення Києва, були роззброєні 1-м українським корпусом Павла Скоропадського біля Жмеринки і відправлені до Росії. 30 листопада (12 грудня) 1917 року спалахнуло більшовицьке повстання в Одесі, яке так само закінчилося поразкою більшовиків.

Задовго до цих подій, у 1913 році В. Ленін щодо прагнень українського народу до своєї державності висловив наступну тезу:

«При едином действии пролетариев великорусских и украинских свободная Украина возможна, без такого единства о ней не может быть и речи».
/Критические заметки по национальному вопросу. 1913 г. Полн. собр. соч. т. 24. стр. 128/

Що ми бачимо з наведеної тези Леніна?

Найважливіша і основна теоретична позиція щодо самого поняття і можливості для виникнення вільної України - "о ней не может быть и речи".

У наведеній тезі достатньо лише замінювати поняття "Українське" на якесь інше, і ми маємо теоретичне підґрунтя ліквідації державності того чи іншого народу, будь-якої держави.

Не зважаючи на заяви більшовицького керівництва, які лунали навесні 1917 року, від початків свого виникнення нова комуністична Совєтська Росія планувала ліквідацію Української державності. Вся їх пропагандивна машина була спрямована на підготовку захоплення України. Більшовики відверто почали втручатися у внутрішні справи Української Народної Республіки.  На це вказує і більшовицька пропагандивна література.

«Острым оружием в политическом просвещении масс, - сказано у книзі "Очерки истории Коммунистической партии Украины", - в борьбе против украинских буржуазных националистов и их украинской Рады был Центральный Орган партии газета "ПРАВДА" и большевистские газеты, выходившие на Украине. …Только за ноябрь-декабрь 1917 года в газетах "Звезда", "Пролетарская мысль", "Донецкий пролетарий" было опубликовано 60 статей и материалов, разоблачающих Центральную Раду».
/"Очерки...", ИПЛ Украины. Киев. 1964. с.205/

Але діяльність Совнаркому не обмежувалася тільки психологічною інтервенцією в Україну. Велася пряма збройна піготовка до підривної діяльності на її території. Для цього в листопаді 1917 року за розпорядженням В.Леніна з Тули до Катеринославу було направлено 10 тисяч гвинтівок, декілька мільйонів патронів і багато іншої зброї.

3-го грудня 1917 року В. Леніним написано текст Ультиматуму Совнаркома, який 4 грудня за підписом Леніна і Троцького був вручений Центральній Раді.

В тексті Ультиматуму, де поряд з декларативним визнанням УНР та правом України "совершенно отделиться от России", висувався ряд вимог, виконання яких не змінило б планів Росії розпочати агресію проти Української Республіки:

«…Рада вынудила бы нас объявить, без всяких колебаний, войну ей, даже если бы она была уже вполне формально признанным и бесспорным органом высшей государственной власти, независимой буржуазной республики украинской».
/В.И.ЛЕНИН. Полн. собр. соч.т.35.с.144/

Ультиматум завершувався наступною вимогою:

«В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение 48 часов, - говорилось у заяві уряду Совєтської Росії, - Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине». 
/В.И.ЛЕНИН. Полн. собр. соч.т.35.с.145/

Проте не пройшло й тих 48 годин вказаного в Ультиматумі часу, як вже наступного дня - 5 грудня, на засіданні Совнаркому під головуванням В. Леніна, прийнято постанову:

«Признав ответ рады неудовлетворительным, считать Раду в состоянии войны с нами».

Тут слід зауважити, що Совєтської влади в Україні 4 (17) грудня 1917 р. ще не було, вона, по розрахункам більшовицького керівництва, буквально з хвилини на хвилину мала з'явитися, оскільки у цей день в Києві відкривався I Всеукраїнський з'їзд Совєтів. Тому Ультиматум з'явився не випадково: він пов'язувався з часом відкриття з'їзду, маючи впевненість, що з'їзд у Києві проголосить встановлення Совєтської влади в Україні. Але цього на з'їзді не сталося. Попри тиск, 6 (19) грудня делегати з'їзду висловили підтримку чинній Центральній Раді і її курсу, який був проголошений ІІІ Універсалом.

Як здається, ніхто не звертав увагу на прийняті формулювання, що знаходилися у прикінцевому тексті Ультиматуму і в наведеній постанові Совнаркому.

Тут ми маємо справу з новим явищем у міжнародних взаєминах. В Ультиматумі принципово змінені форма, значення і підхід до прийнятої міжнародної практики оголошення війни по відношенню до свого противника.

В Ультиматумі відсутня погроза оголошення війни Українській Народній Республіці.

У прийнятій Постанові та в Ультиматумі Совнарком постановляє оголосити собі війну від імені Центральної Ради. Ми маємо нову форму проголошення стану війни: Совєтський уряд оголосив війну не Україні, не Центральній Раді, а... самому собі, прийняттям постанови, де директивно вказано "считать" жертву агресії "в состоянии войны с нами".

З такими підходами і принципами сприйняття міжнародного права, можна від імені будь-якої запланованої до агресії жертви оголошувати у постановах, про находження жертви у стані війни з агресором.

7 (20) грудня Українська Центральна Рада відправила відповідь Раді народних комісарів за підписом Володимира Винниченка та Симона Петлюри, якою відхилила ультиматум. Розпочалася російсько-українська війна.

Плани більшовицького керівництва були зруйновані й тому делегати-більшовики виїхали з Києва до Харкова з наміром зробити другу спробу. На їхню підтримку з Росії почали прибувати перші ешелони з більшовицькими військами і партійними пропагандистами, озброєними червоними прапорами, листівками і відповідною риторикою про єднання й світову революцію, про землю селянам, а заводи робітникам.

9 (22) грудня 1917 року червоногвардійські загони під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка, надіслані російським урядом, окупували український Харків. 11 (24) грудня року більшовики відкрили у завойованому місті альтернативний Всеукраїнський з'їзд рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. Щоправда, на ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило проголосити утворення Радянської Української Народної Республіки зі столицею у Харкові як автономії радянської Росії., створити свій уряд, свої збройні формування, які визнала і підтримала Москва. Наявність же двох центрів влади — у Києві і Харкові — дала змогу російським більшовикам у подальшому начебто формально залишатись осторонь війни і демонстративно ставитися до неї як до «внутрішнього» конфлікту.

Після окупації більшовиками Харкова, 11 (24) грудня 1917 року, український уряд звернувся до міжнародної спільноти з нотою, в якій заявив, що здійснюватиме міжнародні відносини незалежно від Росії.

17 (30) грудня 1917 року керівний орган Української Радянської Народної Республіки — Центральний виконавчий комітет на чолі з Юхимом Медведєвим — видав маніфест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату, скасував заборону на вивіз українського хліба до Росії, встановлену українським урядом, і офіційно закликав Раду народних комісарів Росії на допомогу.

Майже такі самі події відбудуться навесні 2014 року, коли до Харкова потягами й автобусами приїздили групи молодиків з російськими триколорами агітувати за приєднання до Росії, пікетувати облраду і примусити депутатів за щось там проголосувати? Понад те, Харків 1917-го більше нагадує Слов’янськ 2014-го, та тільки чоловічки тоді були не зелені, а червоні.

Війська Радянської Української Народної Республіки та Радянської Росії концентрувалися в Харкові, у районі Гомеля і під Брянськом. Вони складалися з частин червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів балтійських моряків. Вище політичне керівництво військом здійснював більшовик Володимир Овсієнко, а воєнне — есер Михайло Муравйов. Тактика більшовиків полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Совєти розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Воєнні сили УНР складали добровольчі формування Вільного козацтва та українізовані добровольчі частини Російської імператорської армії. За кількістю війська УНР не поступалися радянським, але були розпорошені по Україні, тоді як більшовики діяли на головних стратегічних напрямках.

Наступ більшовиків

4 січня 1918 року - через місяць після вручення Ультиматуму - виступом збройних загонів під командуванням М.Муравйова з Харкова почався загальний наступ збройних формувань Совєтської Росії проти України. Головні сили - 12 тис. чоловік, складали червоногвардійці з Росії. Також нашестя на Україну здійснювалося силами більшовицької «п’ятої колони», активно використовувався русифікований пролетаріат великих міст.

Більшовики в Україні

[lightbox src="/images/ukraine/1917-1922/260411_taimlain-alternativnogo-ukrainskogo-gosudarstva_map_03.jpg" width="400px" height="IMAGE_HEIGHT" lightbox="on" style="none" title="Перша війна РСФСР з УНР" align="none"]

Через 100 років, в 2014, маргінали Донбасу також будуть воювати у складі самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» на боці Росії проти своєї батьківщини та власного народу.

25 грудня 1917 (7 січня 1918) року 30-тисячна російська армія чотирма групами вирушила з Гомеля і Брянська в Україну в напрямах Чернігів-Бахмач, Глухів-Конотоп, Харків-Полтава-Лозова. Одночасно у містах Лівобережжя було підготовлене повстання місцевих більшовицьких груп, при чому більшовицькою пропагандою було деморалізовано деякі українські гарнізони.

26 грудня відбувся бій за станцію Лозова, тоді ж повстали юнаки Чугуївської школи.

09 січня 1918 більшовики захопили Катеринослав, Олександрівськ (15.01.), Полтаву (20.01.). Брянська група захопила Глухів (19.01.) і Конотоп (16.01).

Наступ військових формувань Совєтської Росії, розпочав процес окупації України. Його наслідки були важкими. Це ми бачимо з донесення М.Муравйова В.Антонову-Овсєєнку:

«Станцію Полтава-Південь ми зайняли. Я негайно, тепер таки, надіслав відділи, щоб зайняти місто... Сюди ми прийшли з дуже великими труднощами... Посилайте допомогу... Накажіть вислати пів мільйона патронів і якнайбільше динаміту, бо скоріше зруйную місто (Полтаву) до останнього будинку, ніж відступлю. Я дав наказ вирізати всіх оборонців місцевої буржуазії».

У наступному донесенні Муравйов повідомляв:

«Місто (Полтава) зайняте... з винятком станції Київської... Ті, що ставили опір, були перебиті разом із старшинами».

Так починалася перша совєтська окупація України.

Для досягнення мети - світового панування - потрібна була війна, а не мир, потрібні були відповідні кадри, які б виконували поставлені завдання на відповідних територіях. Тому більшовики від самого початку приходу до влади розпочали підготовку розв'язування нового виду загарбницької війни - «визвольної» світової Міжнародної громадянської війни.

В середині січня розпочалися бої українських частин з силами 7-ої червоної армії, що розгорнула наступ від Жмеринки на Браїлів і Вінницю та зайняли Ямпільський повіт. 17 (4) січня червоні ради депутатів взяли владу в місті Лебедин та Старобільську. За допомогою червоногвардійського загону встановлена радянська влада в Верхньодніпровську; червоногвардійські загони, що прибули з РСФРР, вступили в Борзну. В ніч на 18 (5) січня 6 ешелонів революціонізованих частин 2-го Гвардійського корпусу 7-ї армії зайняли Браїлів.

Одночасно група М. Муравйова, наступаючи з Полтави, захопила Ромодан, а звідти на північ — Бахмач (27.01), де зійшлися 3 російські групи, які під командуванням Муравйова почали наступ на Київ. Українська Центральна Рада для захисту столиці вислала військові частини, сформовані з добровольців, на Полтаву і Бахмач.

Через ворожу політику російського керівництва щодо України, 9 (22) січня 1918 року Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії і закликав українців на боротьбу з більшовиками:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української».

14 (27) січня 1918 року в Одесі та Миколаєві спалахнули більшовицькі повстання.

16 (29) січня 1918 року відбувся бій під Крутами в якому Помічний Студентський Курінь з 300 бійців був розбитий 4-тисячним більшовицьким загоном. Незважаючи на таку перевагу, муравйовці втратили біля 300 вояків, після чого 30 студентів-добровольців, взятих у полон, було розстріляно. Того ж дня в Києві спалахнуло більшовицьке повстання робітників на заводі «Арсенал». 23 січня (4 лютого) 1918 року його придушили вояки куреня Січових Стрільців та Вільного Козацтва. Перед лицем більшовицької загрози 2 лютого 1918 року УЦР і її уряд перебрались з Києва до Вінниці. Наступ російських червоногвардійців з Бахмача і Лубнів на Київ тривав, і 08.02 український уряд залишив столицю. 26 січня (8 лютого) 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова захопили Київ, столицю УНР. Три дні в місті тривав терор, спрямований проти антибільшовицьких сил.

З Києва більшовицьке військо почало похід на Правобережжя, зводячи бої з частинами Вільного Козацтва. На Волині колишній російській 7 армії, яка переважно складалась з більшовиків, вдалося захопити Проскурів, Жмеринку, Козятин, Бердичів, Рівне й Шепетівку, а загони Української Центральної Ради обороняли позиції на лінії Житомир-Коростень-Сарни.

Брест-Лито́вський (Берестейський) ми́рний договір

Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала більшовицькій Росії. 3 грудня 1917 року Совнарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15 грудня 1917 року обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру.

28 грудня 1917 (10 січня1918) року Українська делегація, очолювана Всеволодом Голубовичем, а згодомОлександром Севрюком, приєдналася до мирних переговорів у Брест-Литовську, що велися між країнамиЧетверного союзута більшовиками. 1 січня 1918 року делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ Росії Лев Троцький був змушений заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної держави. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини Оттокар Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Російська сторона наполягала на перерві у переговорах до кінця січня 1918 року. Затягуючи переговори, Совнарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 року більшовицької України.

Після відновлення переговорів 1 лютого 1918 року Лев Троцький заявив, що більша частина України контролюється Центральним Виконавчим Комітетом Рад України, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР Олександр Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу Української Центральної Ради і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

27 січня 1918 (9 лютого 1918) року Українська Народна Республіка з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір. Україна визнавалася незалежною державою в кордонах окресленими ІІІ Універсалом. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання до неї Холмщини і Підляшшя, а також утворення в Галичині, Буковині та Закарпатті окремого коронного краю. Країни Четверного союзу обіцяли надати уряду Української Народної Республіки військову допомогу у війні з російськими більшовиками за умови постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 року поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину.

В результаті Державний суверенітет УНР визнала також і РРФСР, яка відмовилась від претензій на неї, як федеративну частину єдиної Росії. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 року, Совнарком визнавав законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу. Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР.

Контрнаступ України

У той час у Києві перебували більшовицькі війська на чолі з Михайлом Муравйовим і на вигнання їх власними силами українська влада не сподівалась. Тому 12 лютого 1918 Рада народних міністрів УНР, яка перебувала у Житомирі, прийняла рішення просити військової допомоги у Німеччини. Того ж дня німецькій делегації у Брест-Литовську було передано заклик до німецького народу з проханням про допомогу. 21 лютого німецькі, а 27 лютого й австрійські війська розпочали просування в Україну.

• 
• 
• 
• 

• Kamianets Podilskyi 1918
• UNR Army March 1918
• Ukrainian Bluecoats 1918
• Voyaky UNR

Загальна чисельність німецько-австрійських військ невдовзі досягла 450 тисяч солдатів і офіцерів. Вони швидко просувались вперед майже не зустрічаючи опору. Командування німецького корпусу, що рушив через Бердичів на Київ, пішло на переговори з урядовцями Центральної Ради та командуванням Запорізького корпусу. Було узгоджено, що наступаючи українські частини, Січові Стрільці та гайдамаки мусили йти попереду німецького війська. В кінці лютого 1918 року, за збройної підтримки Німеччини та Австро-Угорщини, Центральна Рада та уряд Української Народної Республіки повернулися до звільненого від більшовиків Києва.

Українські частини під проводом генерала К. Прісовського і С. Петлюри, разом з німецькими і австрійськими частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 01.03.1918 звільнили Київ. Вночі з 21 на 22 лютого 1918 р. Звенигородський кіш Юрка Тютюнника розбив переважаючі сили більшовиків на станції Бобринська.

Навесні 1918 року українська армія, за підтримки німців, продовжувала переможний наступ. В авангарді армії УНР перебував Запорізький корпус полковника Петра Болбочана. Успішному та стрімкому просуванню запорожців сприяли 2 фактори: по-перше, війська корпусу рухалися вздовж головних залізничних шляхів, не даючи противнику можливості ані організувати відступ, ані ефективну оборону. По-друге, як згадували безпосередні учасники тих подій, на момент військових дій весни 1918-го року Червона армія являла собою «розбійничі, розпутні банди», які не могли «протиставитись ні дисциплінованим та компактним масам німецьких військ, ні молодій патріотично налаштованій українській армії».

Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська звільнили Лівобережну Україну, а військові загони отамана П. Болбочана і В. Сікевича — Крим і Донеччину. Переляканий німецьким наступом, В. Ленін доручив 14.03.1918 р. своєму представникові в Україні С. Орджонікідзе удавано українізувати російські загони В. Антонова і Муравйова, однак і цей маневр не мав успіху.

Украї́нська Держа́ва – Гетьманат

Проте, не зважаючи на військові успіхи, українська влада не змогла стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Україні, встановити ефективну адміністрацію на місцях та гарантувати виконання Брест-Литовських мирних угод. Соціалістичний курс, якого дотримувався український уряд до більшовицької окупації, змінено не було. В регіонах процвітала корупція і бандитизм. Таким станом справ було обурене не лише українське населення, а й німецьке і австро-угорське командування – тогочасні іноземні партнери України. Вони були зацікавлені в нормалізації господарського життя України щоби розпочати імпорт українського збіжжя для потреб власних країн.

29 квітня Центральна Рада зібралась на своє чергове засідання (яке виявилось останнім), щоб ухвалити Конституцію УНР. У Конституції наголошувалось, що вся влада належатиме народу. Було закріплено різні демократичні свободи, зокрема й свободу слова, страйків, демонстрацій. Кожній національній меншині було надано право на національно-персональну автономію.

Того ж дня в приміщенні київського цирку відбувався з'їзд хліборобів, на який прибуло понад 6 тис. делегатів з 8 губерній України. Після однієї з промов прозвучала пропозиція оголосити генерала Павла Скоропадського гетьманом. Присутні встали і вітали його як людину, якій випала доля взятися до керування країною у складний для неї час.

Після цього учасники з'їзду рушили на Софійський майдан для урочистого молебню, де нова влада отримала благословення від архієпископа Никодима. У ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями генеральних секретарств у військових та внутрішніх справах, а також Державним банком.

За три дні перед цими подіями німці роззброїли дивізію Синьожупанників, а 30 квітня Січових Стрільців.

За гетьманського уряду назву УНР було замінено назвою Українська Держава, Українську Центральну Раду розпущено.

Політику керівництва Української держави підтримували консервативні кола українського суспільства, військові, землевласники, а також командування військ Центральних держав, що, згідно Берестейського мирного договору, окупували Україну.

Внутрішня політика спиралась на козацькі традиції державотворення та соціально-політичні стандарти зліквідованої Російської імперії.

У зовнішній політиці керівництво держави дотримувалося антибільшовицького курсу, орієнтувалось на союз із Кубанню, Кримом та Доном, спиралося на підтримку Німеччини.

Офіційно в руках гетьмана була зосереджена вся повнота державної влади: внутрішня і зовнішня політика, армія і поліція, освіта і культура, суд. Проте реально влада гетьмана випробовувала величезну залежність від підтримки німецьких військ. Насамперед гетьман зайнявся організацією дієздатного адміністративного апарату, який зміг би навести елементарний лад у суспільстві. Головою нового кабінету міністрів був призначений Федір Лизогуб (син одного з найближчих друзів Т. Шевченка), міністром закордонних справ — Дмитро Дорошенко (відомий український історик). Новий уряд відразу ж активно включився до процесу державного будівництва.

Окрім цих подій 20 лютого 1918 року — Законодавча Рада Самостійної Кубанської Народної Республіки ухвалила резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до УНР.

Друга війна

Початок війни

[lightbox src="/images/ukraine/1917-1922/Russia1918.jpg" width="450px" height="IMAGE_HEIGHT" lightbox="on" style="none" title="Росія восени 1918 року" align="none"]

[lightbox src="/images/ukraine/1917-1922/17.jpg" width="450px" height="IMAGE_HEIGHT" lightbox="on" style="none" title="Українська держава (листопад — грудень 1918)" align="none"]

13 листопада 1918 року в Києві відбулось засідання соціалістичних партій України, і було прийняте рішення про утворення Директорії УНР. Розпочалось антигетьманське повстання. 14 листопада, члени Директорії прибули до Білої Церкви, яка і стала центром повстання. На той час у Білій Церкві стояв Окремий загін Січових Стрільців (Приблизно 1500 солдатів). Січові Стрільці були опорою всієї Директорії

Користуючись політичною ситуацією в Україні, 17 листопада 1918 р. у Москві було створено Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України. Цей уряд за допомогою частин Червоної армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнко, Й. Сталіном і В. Затонським, без оголошення війни, у грудні 1918 року почав наступ на Україну з курського напрямку.

Що ж до незаконного вторгнення цих військ на українську територію уряд Директорії УНР надіслав до Москви низку нот протесту. На це нарком закордонних справ РРФСР Георгій Чичерін 6 січня 1919 року надіслав радіотелеграфну відповідь.

Вона наскрізь просякнута таким самим цинізмом, як і заяви МЗС РФ від 2014 року про відсутність російських військ на сході України і про невтручання у внутрішні справи України.

Чичерін наголошував на тому, що військові дії на території України точаться між військом Директорії й Українського радянського уряду, який, мовляв, є цілком незалежним. Бажання ж Директорії мирним шляхом уладнати конфлікт «може відноситися тільки до конфлікту поміж Директорією і трудовими масами України, які прагнуть заведення радянського устрою. Відповідно до цього конфлікт і надалі виливатиметься у форми збройної боротьби до тих пір, доки Директорія застосовуватиме до Рад тактику їх насильницького придушення». Що ж, нинішньому главі МЗС РФ було в кого повчитися.

Основними каналами ведення 1918 року підривних дій проти Української держави були дипломатичні й консульські можливості. Через ці канали легальним і нелегальним шляхом упроваджували емісарів з метою розгортання антиурядового підпілля. Нехтуючи нормами міжнародного права, радянська Росія активно використовувала участь своєї делегації у мирних переговорах з Україною. До її складу включали осіб з досвідом ведення розвідувально-підривної роботи у царській армії, а під виглядом дипломатів і консульських працівників було надіслано близько тисячі агентів та агітаторів. Для цього керівникові російської так званої Мирної делегації Християну Раковському було виділено близько 40 мільйонів карбованців.

Кошти нелегальним формуванням надходили тоді з Росії здебільшого дипломатичною поштою. Одного з радянських дипломатичних кур’єрів було затримано з трьома мільйонами карбованців, які призначалися для підривної діяльності. Потрапляли в розставлені органами безпеки молодої Української держави тенета й самі дипломати. Влітку 1918 року в Одесі затримали радянського консула М. Бека разом з вісьмома його підлеглими. Під час обшуку в приміщенні консульства знайшли велику кількість агітаційної літератури, циркуляри для підготовки збройних виступів, а також картки з фотографіями і біографічними даними членів бойових підпільних організацій.

Велику ставку московські більшовики робили на комуністичне підпілля у робітничих центрах України. Вельми розгалужена мережа діяла на Донбасі, зокрема було створено підпільні групи в Юзівці, Маріуполі, Луганську із завданням ведення політичної агітації, організації страйків, диверсій, створення збройних формувань для майбутнього більшовицького повстання. Для цього підбиралися конспіративні квартири, завозилися кошти. Така ж робота проводилася у Катеринославі, Одесі, Севастополі, Сімферополі, Керчі та інших містах, де під проводом комуністичних активістів розгортався страйковий рух.

Така сама "політика" буде проводитись і в 2014-2015 роках. Численні факти диверсійно-терористичного характеру: вибухи, вбивства, мордування...

Згадаймо лише деякі з них. 6 червня 1918 року було здійснено диверсію в передмісті Києва Звіринці, внаслідок чого вибухнули порохові склади. Тоді загинуло більш ніж 200 людей, понад 1000 дістали поранення, 10 000 залишилися без даху над головою. 31 липня 1918 року терористи підірвали великий склад з набоями в Одесі.

Це були непоодинокі випадки. Проти військ УНР постійно застосовували диверсійні акти на транспортних комунікаціях і лініях зв’язку. Документи свідчать про те, що усім бригадам, полкам і окремим загонам радянських повстанських сил Лівобережної та південно-східної частини Правобережної України було наказано сформувати «підривні команди» по 5 — 25 вояків. Ці команди отримали завдання знищувати телефонні і телеграфні лінії, мости, нападати на штаби та інші військові об’єкти.

Напевне, сучасне ГРУ і Сили спеціальних операцій ФСБ РФ саме відтоді ведуть часовий відлік зародження своїх спецпідрозділів. Але і тоді й зараз вони відпрацьовують свої навички на українцях — і це є головним.

В ніч на 18 листопада  1918 р. з Чернігівщини повідомили про оволодіння більшовиками Глухівським повітом. 19 листопада радянські війська оволоділи Ямполем та хутором Михайлівським, стискаючи кільце навколо Глухова; 20 листопада — до станції Коренєво (нині Курська область РФ). 26 листопада почався наступ авангарду радянських частин у напрямку Мозир-Калинковичі. 7 грудня кордонна варта і гетьманські сили полишили Новгород-Сіверський, переїхавши до Городні. 21 грудня радянські частини Окремої групи військ Курського напряму зайняли міста Рильськ, Коренєве, Пушкарну і Суджу та ряд інших населених пунктів, де до того були українські війська.

Проти цієї агресії Директорія вислала радянському урядові ноти протесту (31.12.1918, 3, 4 і 9.1.1919). 5 січня 1919 з Москви надійшла нота народного комісара закордонних справ РСФРР Г.Чичеріна у відповідь на радіотелеграми уряду УНР від 31 грудня, 3 — 4 січня. У ній стверджувалося, що військ РСФРР в Україні нема, а проти Директорії воює армія «українського радянського уряду, який є цілком незалежний». Директорія 16.1.1919 оголосила війну радянській Росії. На той час українські військові сили складалися з регулярних формацій: Корпус Січових Стрільців, Запорізький корпус, а також з недисциплінованих повстанських загонів, якими командували політично нейтральні отамани (Н. Махно, М. Григоріїв, Ангел, Зелений та ін.), які часто переходили на бік більшовиків. Впродовж грудня 1918 — січня 1919 більшовицькі війська, за співпраці деяких отаманів, зайняли Лівобережжя, а 5.2.1919 підійшли до Києва, і український уряд знову був примушений залишити столицю. У лютому 1919 більшовики повели подвійний наступ: на півночі по лінії Мозир-Коростень, Лунинець-Сарни-Рівне, намагаючись відтягти відділи Армії УНР від УГА, і на півдні з району Кременчук-Катеринослав через Знам'янку на Бірзулу-Жмеринку, з метою ізолювати українські військові частини від десанту Антанти. На цьому відтинку Армія УНР зазнала поразки, бо в певний момент отаман М. Григоріїв, незадоволений поступливістю Директорії супроти Антанти, перейшов на більшовицький бік. Третя більшовицька група повела наступ з Києва в напрямі Бердичів-Козятин-Жмеринка, щоб не допустити з'єднання між північними і південними частинами Армії УНР.

Бої на Правобережжі (березень-липень 1919)

У березні 1919 військо УНР перейшло в контрнаступ, завдаючи відчутних ударів більшовикам у районі Бердичів-Козятин-Житомир і підступаючи аж під Київ. Цей стратегічний маневр Армії УНР унеможливлював спробу більшовиків прорватися через Румунію на Угорщину для допомоги військовим частинам Бели Куна, які захопили владу в Угорщині. У квітні 1919 більшовики скористалися з відходу військ Антанти, щоб наступом на сер. відтинку на Жмеринку відтяти українську південну групу від решти Армії УНР; через непослух отамана О. Волоха ця група мусила 16.4.1919 перейти Дністер, де румуни її роззброїли, і тільки пізніше через Галичину дістатися на Волинь. У руках української влади залишилася значно звужена територія і смуга, завширшки 40-50 км на південно-західній Волині в районі Дубного-Бродів.

Спроба перевороту отамана В. Оскілка (19. 4. 1919) ослабила також північний антибільшовицький фронт на Волині. Тоді ж у настроях населення з'явилися певні зміни. Антиукраїнська політика радянського уряду УРСР та жорстокі реквізиції більшовицького війська викликали обурення серед селян, які поповнювали лави повстанців, вороже наставлених до більшовицької влади. За таких обставин навіть антирадянська незалежна УСДРП створила свій революційний комітет, яким збройно виступила проти російських більшовиків.

У травні 1919 більшовики скористалися з наступу поляків у районі Луцька, (чим була ослаблена Північна група Армії УНР), щоб наступом з півночі й південного сходу захопити Рівне, Шепетівку, Проскурів, Кам'янець-Подільський. За таких обставин Армія УНР, уклавши перемир'я з поляками (24.5.1919), реорганізувалася у складі 4 військових груп: Січових Стрільців, Запорізьку, Волинську й Південно-Східну, охоплюючи разом близько 15 000 бійців і на початку червня зручним наступом витиснула більшовиків з південно-західного Поділля, звільнивши Кам'янець-Подільський, який став тимчасовим осередком українського уряду. В кінці червня — на початку липня більшовики знову здобули втрачену територію, захопивши Проскурів (5.7.1919) і підійшовши до Кам'янця. Однак в середині липня, зміцнившись повстанським загоном Ю. Тютюнника (рештки загону Григор'єва), що пробився крізь зону, контрольовану більшовиками, Армія УНР відтиснула більшовиків за лінію Городок — Ярмолинці — Шаргород — Дунаївці — Нова Ушиця — Вапнярка.

18 липня 1919 в Кам'янець-Подільський до урядового центру УНР прибули для переговорів щодо продовження бойових дій на більшовицькому фронті члени Головного повстанського штабу України Ю.Мазуренко, З.Малолітко, А.Пісоцький, Сердюк, Я.Діяченко, О.Щадилов.

Контрнаступ об'єднаного війська УНР і ЗУНР

Після переходу УГА за Збруч (16-17. 7. 1919) командування Української Галицької армії на чолі з Мироном Тарнавським розробляє три варіанти подальших дій:

• відновити бойові дії з метою визволення Галичини;
• взяти участь у наступі на Київ;
• відступити до Одеси, Миколаєва, Херсона, налагоджуючи зв'язок з Заходом, та повернути з Італії військовополонених галичан. Над цим в Італії працювала місія УНР під проводом О.Севрюка — проводив переговори про сформування в таборі Кассіно чотирьох дивізій по 12 тисяч стрільців кожна.

[lightbox src="/images/ukraine/1917-1922/map-hetman-unr.jpg" width="450px" height="IMAGE_HEIGHT" lightbox="on" style="none" title="Мапа України 1918 року" align="none"]

В другій половині липня відбувалися бої об'єднаних українських армій за стратегічну ініціативу на протибільшовицькому фронті. Здобуття українськими частинами Могилева, Чорного Острова, Проскурова надало можливість планування з цього плацдарма для розгортання наступу на Київ.

У серпні 1919 почався спільний похід Армій УНР і УГА проти більшовиків під командуванням генерала М. Юнакова і В. Курмановича. Об'єднані армії в числі 85 000 бійців і близько 15 000 українських повстанців наступали на Київ й Одесу. Бої за Вапнярку відбулися на залізничній станції Вапнярка 26—27 липня 1919 і закінчився перемогою 3-ї Залізної дивізії армії УНР, під командуванням полковника Олександра Удовиченка. За вдало проведену операцію 3-я дивізія була офіційно удостоєна назви «Залізна».

30 липня в Кам'янці-Подільському відбулася нарада керівництва УНР і ЗУНР за участю місій Франції, Англії і США, яка розглянула остаточний план операції об'єднаних українських армій у напрямі на Київ і Одесу. Головний отаман доповів також про план ліквідації більшовицької влади в Україні, виклав вимоги до Антанти щодо озброєння і обмундирування 500-тисячної української армії. Він просив місії переконати Ю.Пілсудського у необхідності нового виступу проти більшовиків. Цього ж дня Головнокомандувач УГА М.Тарнавський у наказі закликав вояків Галицької армії: «Вирвати матір українських міст — столицю Київ, а звідти рушити переможно на галицьку столицю — Львів». На вечір того дня об'єднаними українськими арміями взятий Проскурів, червоні війська залишили його після запеклих боїв.

Українські сили після завзятих боїв на Подільському відтинку зайняли Вінницю (12.8), Хмельник, Янів, Калинівку, Старокостянтинів (14.8), згодом Бердичів (19.8), Житомир (21.8), і 31.8 українські частини сер. відтинку увійшли у Київ. Однак, у той самий час до Києва увійшла і Добровольча Армія А. Денікіна. Щоб не допустити до конфлікту з ними українські частини залишили Київ.

1 вересня 1919 року у Варшаві військова делегація УНР на чолі з полковником П.Липком (сотники Мшанецький, Рудський, Луцький, Магаляс) підписала договір про перемир'я з Польщею терміном на 1 місяць, який потім передбачалося подовжувати за бажанням сторін. Демаркаційна лінія встановлювалась по р. Збруч -Заслав-Олевськ-Мозир. Між річками Жванчик та Збруч утворювалася нейтральна зона.

9 вересня 1919 частини української армії, що вели наступ проти червоних військ у напрямі на Одесу, захопили Бірзулу.

Трикутник смерті

Із суперництва між українцями і денікінцями скористалися більшовики, які перекинули свою 14 армію з оточення в районі Катеринослав-Ольвіопіль через Сквиру до Житомира. Конфлікт з Денікіним був викликаний розбіжностями між командуванням УНР і УГА, ситуацію ще ускладнила епідемія тифу. УГА підписала сепаратну угоду з Денікіним (6 листопада 1919). У цей час радянські війська почали захоплювати Правобережжя, яке перед тим здебільшого було окуповане Денікіним, а на заході поляки окупували рештки території під владою УНР. 19 листопада війська Червоної армії оволоділи Бахмачем, наблизились до Ніжина і Конотопа, створюючи плацдарм для наступу на Київ. Армія й уряд УНР, опинившись в кінці листопада в оточенні більшовиків, поляків і денікінців, вирішили на нараді в Чорториї (4. 12. 1919) припинити регулярну військову дію, натомість продовжувати боротьбу партизанським способом у запіллі більшовиків і денікінців.

В союзі з Польщею (грудень 1919 — листопад 1920)

Перший Зимовий похід

У Зимовому поході (6 грудня 1919 — 6 травня 1920) Армія УНР під проводом М. Омеляновича-Павленка оперувала в запіллі більшовиків на Єлизаветщині, з лютого 1920 за Дніпром на Золотонощині, де воювала з 14 радянською армією.

Радянсько-польська війна

[lightbox src="/images/ukraine/1917-1922/3-mapa_1920_0.jpg" width="450px" height="IMAGE_HEIGHT" lightbox="on" style="none" title="Радянсько-польська війна" align="none"]

Після підписання Петлюрою Варшавського договору (22 квітня 1920) почався польсько-український наступ на більшовиків. Польська армія і дві українські дивізії, а також армія, що повернулася з Зимового походу, почали наступ проти більшовиків. Уже 7 травня 1920 дивізія М. Безручка разом з польськими частинами увійшла до Києва (Київська операція війська польського). Однак ці початкові успіхи були перекреслені контрнаступом більшовицької армії С. Будьонного, який за червень-серпень здобув територію біля річки Збруч, і згодом зайняв велику частину Галичини і Волині та через Замостя прямував на Варшаву. Після розгрому більшовиків під Варшавою (15 вересня 1920) почався черговий наступ польсько-українських армій, які відтиснувши більшовицькі загони, дійшли на Поділлі до лінії Яруга (над Дністром) — Шаргород-Бар-Літин. Ці операції були припинені 18 жовтня 1920, коли польський уряд підписав запропоноване російською стороною перемир'я. Тоді Армія УНР в числі 23 000 бійців сама продовжувала боротьбу проти більшовицьких військ до 21 листопада 1920, коли під тиском переважаючих військ мусила перейти Збруч на територію польської держави, де була інтернована.

Спроби поновити боротьбу (листопад 1920 — 1920-ті)

Другий Зимовий похід

Останній збройний виступ добровольців з-поміж інтернованих у Польщі вояків УНР проти більшовиків, під командуванням генерала Ю. Тютюнника, відбувся в листопаді 1921. Завданням цього так званого Другого Зимового походу було рейдом підпілля проти більшовиків з метою скоординувати партизанські загони, дії яких мали викликати повалення радянського режиму в Україні. Організовані дві групи: подільська (400 бійців) і волинська (800 бійців), перейшли радянський кордон і оперували на Правобережжі. Подільська група 25 жовтня перейшла через Збруч у районі Гусятина, пройшла з успішними боями Поділля і дійшла до с. Вахнівки на Київщині, звідки повернула через Волинь до польського кордону і перетнула його 29 листопада. Волинська група перетнула радянський кордон 4 листопада, 7 листопада захопила Коростень і дійшла до с. Леонівки на Київщині, але, не з'єднавшись з подільською групою, також подалася на Захід. Оточена кіннотою Г. Котовського, волинська група була розбита у бою під Малими Міньками (17 листопада), а 359 бійців, що потрапили до полону, були 21 листопада 1921 розстріляні під Базаром. 150 вояків з Волинської групи прорвались до польського кордону.

Партизанський опір

У кінці серпня 1920 року Всеукраїнська центральна комісія по боротьбі з дезертирством видала наказ про створення інституту п'яти та десятихатників, відповідальних за те, щоб в їхньому селі ніхто не мав контактів з повсталими загонами. За порядок на селі вони відповідали особистим життям та життям своєї родини.

Після невдалого завершення війни регулярними частинами армії УНР, до справи взялися партизанські загони. Ще кілька років велася, головним чином на Правобережжі, партизанська боротьба проти більшовицької влади. Командири повстанських загонів, які формально не підпорядковувалися українському військовому керівництву, яке на той час вже перебувало у екзилі, продовжували сподіватися на нове загальне військове зрушення, яке дозволить звільнити Україну з-під радянської окупації.

У цій боротьбі прославилися повстанці з Київської гурбернії (сьогодні землі Черкаської області), зусиллями яких на території Чигиринського повіту було створено українське державне утворення — Холодноярську Республіку, в якій діяли закони УНР.

У вересні 1922 року більшовики, агенти яких замаскувалися під представників уряду УНР, вийшли на контакт з отаманами Холодного Яру, що дало змогу нейтралізувати головний осередок опору та згодом повністю знищити холодноярських повстанців.

Постала 1920 року і Літківська республіка під рукою Трохима Короля.

Весною 1921 ЧК придушило опір формувань Степового-Блакитного.

У вересні-жовтні 1922 року, згідно з радянськими реляціями, ліквідовано Волинську повстанську армію. Заарештовано 900 членів: переважно учителів, кооператорів, агрономів.

Тоді ж, згідно з радянськими джерелами, в Київській губернії розгромлено збройні формування отаманів Галчевського і Левченка.

Зі звіту ГубЧК Кременчуцької губернії: «Шляхом ідеологічного розкладу ліквідовано збройне формування отамана Чорного Ворона. Члени формування явилися з повинною до органів радянської влади і добровільно здали зброю».

З тих же джерел: «Вересень — жовтень   1922. Повстанський селянський рух і кримінальний бандитизм посилилися в Київській губернії, де діяло 40 збройних формувань. У Катеринославській та Миколаївській губерніях переважав кримінальний бандитизм, а в інших губерніях — повстанський селянський рух, під проводом петлюрівських і махновських організацій. Багато з них мали зв'язки з антирадянськими центрами української еміграції за кордоном».

9 вересня 1921 в с. Жаботин Черкаського повіту Кременчуцької губернії кавалерійським полком ліквідовано селянський повстанський загін. Отамани Петренко, Деркач і Череп разом зі своїми вояками добровільно здали зброю.

7 вересня 1923 року в Гайсинському районі Гайсинського округу Подільської губернії ліквідовано рештки повстанського загону Орлика.

12 червня 1925 було ліквідовано останнє (відповідно офіційних радянських джерел) українське повстанське військове угруповання на чолі з Марусею Бессарабовою, що діяло в Білоцерківському та Бердичівському округах Київської губернії.

Окремі загони українських повстанців боролися проти радянської влади до кінця 1920-х років. Зокрема, козаки під проводом отаманів Андрія та Степана Блажевських воювали до 1930-го року, поки обидва брати не загинули від рук чекістів.

Окупація України та механізм анексії

Механізм анексії виглядав майже однаково з часу окупації Совєтською Москвою будь-яких нових територій.

Самі ці території перетворювалися на обласні адміністративні території Росії. Після окупації Совєтською Росією територій Української Народної Республіки за наказом iз Москви були ліквідовані всі її установи, що виконували державницькі функції і формували представницькі основи влади Української держави. Ще 24 грудня 1918 року в "Известиях" Всеросiйського ЦИК опублiковано розпорядження Заступника Народного Комiсара Закордонних справ Совєтської Росiї Л.Карахана. В документi було сказано:

«Всiм установам РСФСР. Циркулярно. Постанова Народного Комiсарiату в закордонних справах.

Оскiльки пiсля анулювання Берестейського договору совєтське правительство Росiйської Республiки не визнає України за самостiйну державу, Народний Комiсарiат Закордонних Справ пропонує усiм установам РСФСРеспублiки термiново скасувати всi постанови, що стосуються до колишнiх українських громадян i вважати всi документи, виданi українською владою, недiйсними.

З днем оголошення цiєї постанови, всiм особам i установам, що заступають iнтереси колишньої Української держави в межах РСФСРеспублiки, пропонується негайно припинити свою дiяльнiсть i зняти з помешкань, якi вони займають, вивiски та оголошення, що свiдчили про їхню дiяльнiсть, як установ i урядових осiб колишньої Української держави».

Заступник Народного Комiсара

Закордонних Справ Л.Карахан

/Цит. по: Микола МЕЛЬНИК. Українська держава 1917-1920 рокiв у свiтлi мiжнародого права. "Визвольний шлях", № 7-8, 1971. стор. 864/

[lightbox src="/images/ukraine/1917-1922/Ukraine_UNR.jpg" width="500px" height="IMAGE_HEIGHT" lightbox="on" style="none" title="Соборна Україна" align="none"]

Таким чином, Совєтська Московія "не визнає України за самостiйну державу". Документ чiтко вказує на процес знищення Української державностi та її повне поглинання з боку Росiї. Тому не можна говорити про збереження державностi тих народiв, якi були поглинутi Совєтською Росiєю, але які з метою маскування аннексiї цих держав формально зберiгали назву "республiк". Необхідність формувати враження природнього виникнення національних республік грунтувалось на тому, що народи в іншому випадку не сприйняли б свого поневолення і продовжували б боротьбу за своє визволення.

Після нової окупації України більшовиками започатковується процес заміни законодавчих актів Української Держави на закони і державні акти Росії. Україна ставала частиною нової комуністичної імперії, на території якої почали діяти закони іншої держави - Росії.

Так з окупацією української території починалася анексiя України Совєтською Росією.

Що є анексія?

Один сам факт проголошення Незалежності вже ставить на порядок денний питання - у якому стані знаходилася Україна, перебуваючи у складі володінь імперії?

Коли на землі України у 1941 році прийшли гітлерівські загарбники, ми цей прихід називали окупацією.

Що зробили українські патріоти у відповідь на окупацію?

Проголосили Акт відновлення Державності 30 червня 1941 року.

Отже, факт проголошення державності, чи то у 1941 році, чи то у 1991 році, - вказував на те, що Україна перебувала в окупації і з Актом Незалежності цю окупацію припиняє.

Акт окупації - то перший крок до ліквідації незалежності тої держави, проти якої здійснено акт агресії.

З середини ХІХ століття у міжнародному праві і на практиці проводяться відмінності між поняттями окупація військова, яка здійснюється у якості тимчасової дії та анексією, як остаточного опанування чужою територією. Гаагська Конвенція 1907 року у звичаях сухопутної війни у статтях 42-56 зафіксувала цю різницю і встановила режим окупованої території. Згідно цієї Конвенції встановлювалося, що окупаційна влада зобов'язана на зайнятій території підтримувати спокій і порядок, поважати існуючі в країні закони, зберігати стару місцеву адміністрацію і судові органи, зобов'язувала не примушувати населення до дій, спрямованих проти їхньої країни, поважати честь, сімейні права, життя, відправлення культів і приватну власність населення.

Але здійснена окупація стає основою подальшого привласнення агресором захопленої частини або всієї окупованої території відповідної країни, введення її до складу власних володінь.

Процес ліквідації незалежності будь-якої країни, приєднання її до володінь держави-агресора, у міжнародному праві має відповідне визначення - це анексія.

Ось це визначення анексії яке дав один з лідерів комуністичної московської імперії В. Ленін:

«Под аннексией или захватом чужих земель правительство понимает, сообразно правовому сознанию демократии вообще и трудящихся классов в особенности, всякое присоединение к большому или сильному государству малой или слабой народности без точно, ясно и добровольно выраженного согласия и желания этой народности, независимо от того, когда это насильственное присоединение совершено, независимо также от того, насколько развитой или отсталой является насильственно присоединяемая или насильственно удерживаемая в границах данного государства нация. Независимо, наконец, от того, в Европе или в далеких заокеанских странах эта нация живёт.

Если какая бы то ни было нация удерживается в границах данного государства насилием, если ей, вопреки выраженному с её стороны желанию - всё равно, выражено ли это желание в печати, в народных собраниях, в решениях партий или возмущениях и восстаниях против национального гнета, - не предоставляется права свободным голосованием, при полном выводе войска присоединяющей или вообще более сильной нации, решить без малейшего принуждения вопрос о формах государственного существования этой нации, то присоединение её является аннексией, т.е. захватом и насилием»

/Доклад о мире. 26 октября (8 ноября) 1917 г. Полн. собр. соч. т. 35. М 1962 стр. 14/

Стратегія розчленування України на всілякі «ДНР», «ЛНР», «Новоросію» та інші республіки, яку намагається реалізувати Кремль з 2014 року, була вже апробована більшовиками раніше. Отже, у завойовницьких планах змінилося не так багато, як і в риториці сучасних кремлівських діячів. Згадаймо давні висловлювання Льва Троцького, що містилися у таємній інструкції до комуністів, про те, що «без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, сала, Чорного моря, Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з нею...» У зв’язку з цим для аналізу стратегії агресії Росії проти України досить доречно розглянути минулі стратегії більшовицького завоювання України.

Те, що відбувалося у 1917—1920 роках на території України, у тій чи іншій формі проявлялось на Донбасі в 2014–2015 рр. Тільки в якомусь жахливому, незрозумілому і гіпертрофованому вигляді. Ніби якісь паралельні світи чи то документальні фільми — давній чорно-білий і сучасний кольоровий, які накладаються один на одного, і від цього стає страшно. Страшно від усвідомлення, що це вже колись було, було з нами, і висновків з цього не зроблено. Натомість від тієї давньої зарази у декого вже тоді, напевне, виробився якийсь імунітет, і це не дало змогу розгледіти нову загрозу. І це ще один доказ того, наскільки важливо знати й розуміти історію, вчитися на минулих помилках, щоби не повторювати їх знову й знову. Ціною людських життів, цінностей, територій.

У цій ситуації оптимізму додає усвідомлення того, що за прожиті роки й десятиліття, особливо за останній рік, ми стали іншими, нація стала іншою. Невідворотно віддаляючись від більшовицького, радянського, комуністичного, імперського, російського минулого, ми невпинно наближаємося до інших ідеалів і цінностей. І є упевненість, що цей ефект дежавю уже не з’явиться ніколи.

---

Джерела та література:

• Українсько-совєтська війна 1917–1921 рр. (Енциклопедія Українознавства)
• Хронологія подій. Україна у 1917–1920х. Початок російсько-совєтської окупації (за матеріалами Енциклопедії Українознавства)
• Яків Зозуля. КАЛЕНДАР історичних подій за лютий 1917 року — березень 1918 року. Нью Йорк, 1967
• Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 р. короткий военно-історичний огляд, ч. І — III. Л. 1921 — 22, Мюнхен 1946;
• Тютюнник Ю. Зимовий похід 1919 — 22 pp. Коломия — К. 1923;
• Доценко О. Літопис Укр. Революції. Т. II, кн. 4 — 5, Л. 1923 — 24;
• Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. т. І — IV, М. — Л. 1924 — 1933;
• Бош Е. Год борьбы. М. — Л. 1925;
• Базар. Збірник. Каліш 1932;
• Безручко М. Січові Стрільці в боротьбі за державність. Каліш 1932;
• Укр.-моск. війна 1920 р. в документах, т. І. В. 1933;
• Шандрук П. Укр. Армія в боротьбі з Московщиною (18. 10. — 21. 11. 1920). За Державність. Зб. 4, Каліш 1934;
• Рогозний Г. Базар. Чернівці 1934;
• Стефанів 3. Українські Збройні сили 1917 — 21 pp. т. І — III. Коломия 1934 — 35;
• Доценко О. Зимовий похід Армії УНР. В. 1935;
• Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. Прага 1940;
• Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине (1917 — 1922 гг.). М. 1954;
• Удовиченко О. Україна у війні за державність. Вінніпеґ 1954;
• Мірчук П. Укр.-моск. війна 1917 — 1919. Торонто 1957:
• Шанковський Л. Укр. Армія в боротьбі за державність (1917 — 1920). Мюнхен 1958;
• Петро Мірчук. Українська державність. 1917–1920. Філадельфія. 1967
• Василь Верига. Визвольні змагання в Україні 1914–1923 рр. Львів. 1998.
• Олександр Удовиченко. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917–1921. Вінніпеґ, 1954
• Shandruk P. Arms of Valor. Нью-Йорк 1959;
• Гражданская война на Украине. т. І — II, К. 1967:
• Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія. Нью-Йоок 1971;
• У 50річчя Зимового Походу УНР. Нью-Йорк 1973;
• La guerre polono-soviétique de 1919 — 1920. Institut d'Etudes Slaves. Париж 1975;
• Удовиченко О. Третя Залізна Дивізія, т. II. Рік 1920. Нью-Йорк 1982.
• (рос.) Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. — Харьков: Фолио, 2006.
• Олександр Скрипник. Ефект дежавю (1917 — 2014).
• Роман Матузко. Совєтська окупація України - початковий елемент її анексії.
• Матеріали з Вікіпедії - Вільної енциклопедії
• http://www.day.kiev.ua/
• http://www.memorial.kiev.ua/
• http://belvol.livejournal.com/