Волинська трагедія 1943 року
“Хотіла б я вийти у чистеє поле,
Припасти лицем до сирої землі
І так заридати, щоб зорі почули,
Щоб люди жахнулись на сльози мої”
Леся Українка
Багатовікова історія українського народу багата подіями, що опісля передаються з покоління в покоління і глибинний зміст яких часто залишається нерозкритим. Так, зокрема, сталося із спалахом польсько-українського протистояння на Волині 1943 року, яке кожна сторона інтерпретує по-своєму. Хотілося б, щоб врешті-решт в Україні виробилася своя державницька позиція щодо цих подій.
Волинь - це давньоруська (слід розуміти, що етноніми Русь, руський мають відношення лише до України та українського народу) історична область, що охоплює сучасні Волинську та Рівненську області, західну частину Житомирської та північну частину Тернопільської і Хмельницької області. Сюди також відносили південну частину Берестейської області Білорусі і східну частину Люблінського воєводства Польщі. У 2-й половині 14 століття Польща захопила західну частину Волині, а після Люблінської унії 1569 року - всю Волинь. Під час чергового переділу Польщі в 1793 році частина земель Волині відійшла до Російській імперії. У вересні 1920 року край потрапив під польську юрисдикцію на двадцять років.
Про Волинську трагедію вже сказано багато, лише не сказано головного. Волинська трагедія була вершиною айсберга, але її причини заховані у величезній льодовій брилі під водою. Одними з цих причин були події 1917-1942 років, пам’ять про які міцно закарбувалася в свідомості українців.
Згадаймо окремі з цих подій.
- Після підписання Петлюрою Варшавського договору (22 квітня 1920 р.) почався польсько-український наступ на більшовиків. Петлюра від імені УНР, погодився на передачу Польщі значної частини етнічних українських земель (Волинь, Галичина, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Берестейщина) внаслідок чого українці, всупереч своїй волі, стали громадянами чужої держави [1].
Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками Симона Петлюри — Володимиром Винниченком, Михайлом Грушевським та іншими. Незаконним назвав цей договір голова Всеукраїнського трудового конгресу С. Вітик, а також М. Грушевський, В. Винниченко, І. Мазепа та ін.
Відомий англійський науковець Е.Карр назвав С. Петлюру «вдалим авантюристом», а укладений ним Варшавський договір кваліфікував як банкрутство українського буржуазного націоналізму, бо національні відчуття українського селянства стимулювалися перш за все ворожістю до польських поміщиків.
- Програвши визвольні змагання, армія УНР перейшла на територію свого союзника (Польщі), але тут її роззброїли, інтернували в табори, а Петлюрі з часом запропонували залишити Польщу, бо вона вже підписала договір з більшовиками.
- Вся політика відновленої Польщі тепер була скерована на якнайшвидше інтегрування українських земель до складу польської держави [2]. Не дивлячись на обмеженість земельних ресурсів Волині, сюди стали насаджувати «осадників», - 200 тисяч ветеранів війни і просто польських селян отримали на пільгових умовах землю серед українського етнічного масиву.
- Підписавши в 1920 р. військовий договір і військову конвенцію з Петлюрою, а також Ризький договір, Польща у 1923 році присягла перед Радою амбасадорів, що надасть автономію новопридбаним українським землям [3], а вийшло навпаки, розпочалася інтенсивна полонізація краю, в тому числі української школи. Якщо в 1918 році на Західній Україні було 3600 українських шкіл, то за польського режиму їхня кількість зменшилась до 461, а в 1936 р. –до 11, внаслідок чого чимало українських дітей не могли вчитися у результаті більша частина українського населення Волинського воєводства в тридцятих роках була неписьменною [4]. Закономірно, українці вважали подібні дії незаконними і між ними та польською адміністрацією існувало “взаємне невизнання”.
- Значним гонінням піддавалася українська Церква, особливо на Холмщині. З наявних тут 389 українських церков у 1937 році залишилася тільки 51, решту перетворили на костели (149) або просто зруйнували (189). Впродовж1919-1922 рр. близько 100 тис. українців було заарештовано і посаджено в тюрми, приблизно 27 000 померли в таборах [5].
- Після вчиненого у 1926 році Ю. Пілсудським державного перевороту, тут установився авторитарний режим, політичну опозицію стали переслідувати як правовими, так і силовими методами, парламент було розпущено, заарештували найактивніших діячів опозиції, українських депутатів сейму посадили під домашній арешт. Було заарештовано понад дві тисячі українців, спалено близько 500 будинків, майже кожний третій отримав тривалі терміни ув‘язнення.
Та найжорстокішою подією виявилася акція так званої пацифікації [6] – насильницького умиротворення нацменшин з використанням каральних органів: до 800 українських сіл було введено підрозділи поліції та кавалерії і, застосовуючи принцип колективної відповідальності, руйнували осередки українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали тих, хто протестував. Акція мала брутальний характер. Людей жахливо били, було багато смертельних випадків.
Актом помсти за «пацифікацію» стало вбивство 15 червня 1934 року бойовиком ОУН Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У відповідь на це президент Польщі Мосціцький видав розпорядження про створення концентраційного табору для політичних в’язнів у місті Береза Картузька на Берестейщині у будівлях колишнього монастиря російської православної Церкви [7].
З 1932 по середину 1934 р. через польські тюрми пройшло 111 174 українців. Закатовано 8073 в'язнів. Вбито без суду і слідства — 734 особи, засуджено до страти 257 осіб [8].- Сіллю в оці польської поліції були Козацькі могили під Берестечком, цей своєрідний пантеон козацької слави. З кожним роком влада посилювала заборони щодо відзначення роковин Берестецької битви, та це їм не вдавалося. Кожної дев’ятої п’ятниці по Великодні тисячі українців збиралися сюди і в національному стилі вшановували світлу пам’ять героїв Берестецької битви [9].
- У 1939 році, коли виникла загроза існуванню молодійКарпатській Україні, на заклик Президента А. Волошина «До зброї» потягнулася молодь з інших країн, в тому числі і з Західної України, але сили були нерівними, Карпатська Україна боротьбу програла. Здобувши перемогу, угорське командування передало частину полонених вояків полякам, і ті розстріляли їх на Верецькому перевалі Карпат. Ця звістка боляче відізвалася в серцях українців[10].
Таким чином, все це разом взяте міцно закарбовувалося в пам’яті волинян. Воно не могло забутися, счезнути безслідно. Воно стало підґрунтям того великого айсберга, який потім отримав назву Волинська трагедія.
Сторінки календаря швидко змінювалися одна одною і у вересні 1939 р. Німеччина, а за нею і СРСР напали на Польщу. Розпочалася Друга світова війна, що було сприйнято частиною українського населення як справедлива кара за репресивну політику польського уряду [11]. Проте репресії енкаведистів у Західній Україні виявилися не менш жорстокими: арешти й вивезення до Сибіру спочатку польської інтелігенції, а згодом українських патріотів, націоналізація промисловості та майна багатих людей, запровадження колгоспного ладу дещо протверезили суспільство. А коли через неповних два роки на Радянський Союз напала Німеччина і громадські активісти, відкривши двері тюрем, побачили в них гори трупів і море крові, обуренню людей не було меж. Навіть ті, хто симпатизував чи був нейтральним щодо радянської влади, тепер стали її ворогами. У генетичній пам’яті українців з’явилася ще одна кровоточива мітка.
А на Холмщині, Підляшші та Засянні, що залишилися за кордоном, ініційоване в попередні роки польсько-українське протиборство не припинялося, лише воно тепер набирало інших рис.
В Лондоні сформувався еміграційний польський уряд [12].
 |
| Львів'яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності, 30 червня 1941 року |
Загони ОУН, ввійшовши з німцями до Львова, не гаючи часу, проголосили Акт відродження Української Держави [13]. Це обурило німців, вони вимагали анулювання Акту, але ОУН не змінила своєї позиції. У звільнених населених пунктах стали створюватися українські управи та українська поліція. Німці заарештували Провід проголошеної Української Держави і відправили його в концтабір.
25 листопада 1941 р. гестапо видало таємний наказ про знищення прихильників С. Бандери [14] .
На початку німецько-радянської війни в німецький полон потрапило біля 4 мільйонів червоноармійців, з яких понад півмільйона було зосереджено в таборах на Підляшші та Холмщині. Частині з них вдалося вирватися й створити своєрідні групи втікачів, які стали нападати на садиби цивільних громадян, щоб роздобути засоби для існування, у відповідь на що населення почало створювати групи самооборони. Німецьке військове командування і “Гестапо” сприяло створенню таких боївок для їх самознищення.
25 липня 1941 р. польський еміграційний уряд у Лондоні домовився з московським керівництвом про співробітництво (пакт Сікорського-Майського), після чого втратив свою силу пакт Рібентропа-Молотова і населення Західної України, знов набувало громадянства Польської держави, що «підтвердило» право поляків на Волинь і образило волинян. Це був ще один «удар в спину», ще один вибуховий заряд до волинського айсберга [15].
Особливо загострив ситуацію задум шефа німецької служби безпеки Люблінського дистрикту О. Глобосніка створити на території Замойського повіту зразкову німецьку колонію. Для цього зі 116 населених пунктів було вирішено виселити польських селян, звільнивши місце для німців, а навколо колонії переселити у звільнені польські садиби українських селян, виселених із Замойщини [16]. До переселенської акції, поряд з німцями, було залучено українську поліцію, що викликало спротив серед поляків, жертвами чого стали 2 тисячі українців. Подібного історія не знала.
Маси українських втікачів потягнулися через р. Західний Буг на Волинь. Поряд з цим гітлерівці почали прискорено передислоковувати на Волинь з Генерального Губернаторства батальйони польської поліції та жандармерії і залучати їх до силового збирання натурального податку з українських сіл. Українська поліція перебазувалася в ліси і стала ядром УПА.
Впродовж 1942 - початку 1943 рр. нацисти провели “чистку” своїх адміністративних установ на Волині від “ненадійного” українського елементу, замінивши їх поляками. З часом їх, разом з польською поліцією, стали залучати до німецьких операцій проти українців. Крайовий провід ОУН звернувся до польського населення із закликом задуматися:
«…Ви допомагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу але, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, поліцію та інші установи… то гнів українського народу виллється на тих поляків, які мешкають на українських землях.”[17].
Це не спрацювало і спонукало українців до відповідних дій щодо поляків.
Вже у 1942 р. на територію Волині стали проникати з Білорусії червоні партизани. Зустрівши неприязне ставлення до себе українців, вони переорієнтувалися на польські села і колонії . Частина поляків навіть перейшла в червоні партизани і стала разом з ними проводити диверсійну роботу серед українців. В цій ситуації українське підпілля розповсюдило серед польського населення листівки, в яких викривало злочини більшовизму, зокрема вивезення польських родин до Сибіру, розстріли польських офіцерів у Катині. Це дещо остудило ситуацію. Щоб загострити польсько-українське протистояння, червоні партизани стали нападати на польські села, замаскувавшись під УПА і робили це з вишуканою жорстокістю, не залишаючи після себе свідків [18].
Не все гладко було і в УПА. З переходом в ліси колишньої української поліції разом з ними сюди проникли й агенти німецьких спецслужб і замасковані енкаведисти зі своїми провокаційними завданнями. Це не могло не позначитися на діях ще не зміцнілої УПА. В краї, зокрема, поширилися чутки, що на Великдень українці вчинять повсюдне знищення поляків, які не залишать цих місць. Польські селяни почали масово втікати до міст, містечок і більших сіл і йшли на службу до німецької поліції й разом з нею стали нападати на українські села. У відповідь у березні 1943 р. відбулися антипольські виступи в Сарненському та Костопільському районах Рівненської області і поступово ареал протиборств поширювався [19].
Апогею українсько-польське протистояння сягнуло влітку 1943 р. Польським селам було запропоновано в категоричній формі “вибратися за Буг або Сян”(правда, хто був автором цієї ініціативи до сих пір не встановлено, але вона спрацювала), а керівництво Армії Крайової (АК) зобов'язало всіх поляків залишатися на місці свого довоєнного проживання, щоб Польща не втратила Волинь. До кінця 1943 р. вся Волинь стала місцем десятків тисяч трагедій [20].
Кінець 1943 - початок 1944 рр. ознаменувався низкою великих боїв між загонами АК та УПА, які намагалися знищити один одного.
Митрополит Андрей Шептицький, оцінюючи критичність ситуації, звернувся до римсько-католицького єпископа Твардовського з пропозицією видати спільне звернення ієрархів до віруючих обох церков з вимогою припинити кровопролиття. Та вірний державній польській політиці Твардовський відмовився, пославшись на невтручання Церкви у політичні справи [21].
В 1944 році протистояння перекинулося і на Галичину, а в 1945- 1946 рр. - на Засяння й тривало до 1947 р., коли польський та радянський тоталітарні комуністичні режими зробили спробу розв'язати його притаманним більшовизму радикальним, "хірургічним", методом - взаємною депортацією поляків та українців з місць їхнього тогочасного проживання, що добавило жару в польсько-українське протистояння стало ще однією трагедією для обох народів [22].
Підсумком трагічного народовбивства стали величезні людські жертви і матеріальні втрати з обох боків. Окремі польські історики стверджують, що загинуло до 100 тис. поляків і 25-30 тис. українців. Українські вчені, наводять скромніші цифри втрат - 35 і 15 тис., або й взагалі 12 та 5 тис.
Зазначимо ще раз, що на Волині 1943 р. обидва народи стали жертвами уже сформованих історичних обставин та стереотипів, незваженої політики керівників окупаційних режимів, анархії та хаосу, жертвами небачених досі підступних провокацій, вчинених нацистами та більшовиками. Проте до сих пір не встановлено справжніх розмірів жертв: польська сторона наводить “захмарні цифри”, а українська ще не спромоглася дати об’єктивну відповідь [23].
В той же час у Польщі вже впродовж ряду років друкуються на цю тему книги й статті, які звинувачують лише українців у злочинах і виняткових жорстокостях. Одним з перших авторів книг такого роду був вроцлавський римо-католицький єпископ Вінценти Урбан, який, поряд з описом жахливих подій, які він нібито бачив або про які чув з більш чи менш надійних джерел, дозволив собі недопустимі узагальнення подібного типу: “Не було на Волині жодного села, де б не мордували поляків рафінованим способом. Обдирали бритвами шкіру з обличчя, палили живцем, заганяли дубові кілки поміж ребра, різали пилкою” [23]. Головне, тут не наводиться назви ні одного села, ні одного прізвища поляка, над якими зробили таку наругу. А це вже від лукавого.
Інший автор – тележурналіст Єжи Яніцький: “Останній перед Сліпим уніатський митрополит Андрей Шептицький … був владикою не тільки віруючих, але й цілого націоналістичного українського руху, ідеологом і духовним провідником ОУН і УПА, благословляв сокири й дерев’яні пилки, які були зброєю в братовбивчій різанині на цілому Поділлі і Волині” [24].
Як це зрозуміти? Звідки така інформація і з якою метою роздмухують цей вогонь? Чому українці до сих пір не описали таких же польських злодіянь? Адже у війні бувають жертви з обох сторін. Україна з болем пережила ці жертви, проте в Україні немає і не було видано антипольських книг. Ніколи не було часописів, що розпалюють ворожнечу проти Польщі.
 |
 |
Значну роботу провів волиський дослідник Я. Царук [25]. Об’їздивши на велосипеді 97 сіл (на які посилаються польські автори), він співставив «польські» дані зі своїми і жахнувся у їх страшній невідповідності. Так, за даними польських дослідників у селах Володимир-Волинського району було вбито поляками лише 80 українців, а за матеріалами досліджень Я. Царука – 1454 особи, причому він устновив прізвища 1244 з них. Якщо йдеться про польські жертви, то за даними польської статистики “з рук українських націоналістів загинуло 1915 поляків”, а за даними Я. Царука - 430 осіб. Крім того, він встановив, що на території Володимирщини першими були напади на українські села польсько-німецької поліції, а напади українців на польські села були відплатними.
Ми не сприймаємо образливих звинувачень, що українці є націю жорстоких різунів, та видуманих, непідтверджених цьому доказів. Ось лише один характерний приклад такої фальсифікації - в книзі Юзефа Туровського та Владислава Сємашка «Злочини українських націоналістів, вчинені щодо польського населення Волині у 1939-1945 роках» [26], вказано: “13 серпня 1943 року в селі Малин Дубенського повіту за допомогу радянським партизанам (Ковпаку) живцем спалено у Церкві й школі 503 особи – поляків і чехів”.
Спростовуючи цей наклеп, М. Сивіцький підкреслює, що «… це сталося не в серпні, а в липні, саме на свято Петра і Павла, тобто 12 липня» і наводить виписку із щоденника священика М. Федорчука з села Романів, що сусідує з Малином, який вів старанно записи усіх подій своєї округи, починаючи 3 1939 року. Ось цитата: “14 липня 1943 року. Сьогодні мені розповіли, що сталося в Малині. Увечері до Малина прибули німці й поляки… й таємно попередили, що мають важливу справу. Чехи їх приймали, поїли. Уранці німці наказали всім чоловікам зібратись у залі, а жінкам і дітям сховатись у стодолах і сараях, бо буде бій з українськими партизанами…, тому вони можуть бути спокійними. Чехи повірили. Коли всі зібрались, німці закрили зал і почали кидати гранати у вікна. Зал загорівся, і всі чоловіки загинули. З жінками і дітьми зробили те саме: підпалили будинки, до середини вкинули гранати. З того пекла ніхто не вийшов. У варварський спосіб там знищили 600-700 чехів. Потім німці почали грабувати село і спалили хати. З гарного Малина залишився степ….
Українських селян намовили, щоб вони пішли до Церкви. Коли люди зайшли у Церкву, її зачинили і підпалили. Подумайте! Заганяють людей до Церкви і підпалюють живцем! Кілька дітей знайдено на палях. Як за татарських часів.
Отже, нема вже Малина, нема чехів, нема українців. Тільки якась сотня щасливчиків чудом залишились живими.”
Як бачите, тут не загинув ні один поляк. То для чого ця фальш?
У кожного, як бачимо, своя правда. Вся справа в тому, що поляки намагалися зробити Західну Україну своєю територією і підтверджували це вогнем і мечем і добутою таким чином ПРАВДОЮ, а українці підтверджували свою приналежність до рідної землі своїм життям, своєю вірою і своєю ПРАВДОЮ.
Польське цивільне населення на Волині, яке все ж таки було прийшлим, замість мирного співіснування зі своїми сусідами, стало заручником антиукраїнської політики еміграційного польського уряду в Лондоні і пішло на співробітництво з німецьким окупаційним режимом та червоними партизанами, проти яких боролися волиняки.
Український національно-визвольний рух на Волині розглядався польським політикумом як замах на польську державність. Представники еміграційного уряду в Лондоні вимагали від українського підпілля повної капітуляції, а керівництво УПА і провід ОУН закликали Лондонський уряд позбутися шовіністичного погляду на пограниччя і згорнути свою збройну присутність на етнічних українських теренах, але до порозуміння так і не дійшли [27].
Поляки ніяк не могли змиритися з тим, що Волинь не є їхньою територією, як і не хотіли змиритися з тим, що Підляшшя, Холмщина, Надсяння, Лемківщина – це давні, з часів Київської русі, Києво-Галицького князівства, українські землі. І українці, які тут проживали, були повними господарями своєї прабатьківської землі. І великим злочином Радянської України, Сталіна було те, що вони так легко погодилися на Ялтинській конференції на лінію Керзона, на включення цієї землі до складу Польщі .
Справжній характер і зміст подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, на яких вони жили споконвіку. І коли восени 1942 – на початку 1943 р. спалахнув стихійний опір українського сільського населення проти нацистських окупантів, то він включав і терористичні акти щодо тих поляків, які перейшли на службу до німців і стали їх прислужниками [28].
УПА спершу намагалася уникнути “третього фронту” – з поляками. Однак, конфлікт з польським підпіллям став неминучим, оскільки воно відстоювало відновлення панування Польщі в Західній Україні.
Слава Богу, останнім часом українські історики проводять разом з польськими відповідними колами семінари та конференції на тему “Поляки і українці в 1918-1948 рр.: важкі питання. Сподіваємося, що крига скресне.
Повертаючись сьогодні до подій тих часів, безперспективним буде визначати, яка сторона несе більшу відповідальність за скоєне. Але слід пам’ятати, що волинська трагедія відбувалась на етнічних українських землях, на які ні німці, ні поляки, ні червоні партизани, ні радянська Росія не мали історичного права. Український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни не був замахом на польську державність(!). Тому в пошуках шляхів до порозуміння у цих складних питаннях не хотілося б, щоб це порозуміння мало форму взаємозвинувачення. Такі думки, на жаль, прозвучали при відзначенні 60-річчя трагедії 11 липня 2003 року у Павлівці Волинської області за участю Президента України Л. Кучми та Президента Польщі О. Кваснєвського [29].
Вони звучали в питаннях польських журналістів при відзначенні 65-річчя Волинської трагедії в Польщі за участю Президента України В. Ющенка та Президента Польщі Л. Качинського, в урочистому відкритті у Павлокомі меморіалу жертвам польсько-української братовбивчої війни.
Прикро. Влада не хоче знати реальних обставин, трагічної історії свого краю, бо байдужа до цієї хвилюючої теми, інакше не скажеш.
Основним змістом зустрічі на 60-річчі трагедії, як випливало зі спектаклю, було звинуватити українську сторону в геноциді польського народу, етнічних чистках. Але ж пробачте, як заявив у газеті «Голос України» тодішній голова Волинської обладміністрації Борис Климчук [30]: «Я не хотів би, щоб на пам’яті, на кістках робилася сьогоднішня політика. Жертви були з обох сторін. І нащадкам загиблих поляків важко зрозуміти те, що сталося.
І мені важко зрозуміти … Я не розумію, чому, за що застрелили мого діда в серпні 1943 року в селі Гончий Брід Ковельського, тоді, повіту під час косовиці…Щороку я там. Дивлюсь на цю могилу і не розумію: за що застрелили гречкосія, хлібороба, людину праці? До речі, це все я тримаю в собі. Мої діти знають про це. І онук знатиме. Але я не буду казати, що поляки винні. Не буду. Не маю на це морального права, хоча, очевидно, моральне право в мене є. Але я не буду цього робити, бо треба творити нову історію».
В архівах та свідченнях є факти про сотні спалених сіл, тисячі невинно убієнних на прабатьківській землі, пограбованих, вивезених, безправних і окатоличених земляків, понівечених доль[30]… То за що нам вибачатися? За те, що ми захищали свою землю, своє життя? Ми ні на кого не нападали. Ми лише захищалися.
Нарешті, пробачення повинні просити не українці й поляки, а ті злочинні режими і уряди, які довели наші народи до протистояння.
Держави, що воювали між собою у Другій світовій війні, давно примирилися.
Не забуваймо, що це була війна, яка має свої закони, свої методи і своє трактування подій. Волинське протистояння – це був стихійний вибух українського населення Волині як відплатна акція за всі образи, приниження, насильства Польщі, а згодом разом з німецькою поліцією щодо мирного населення краю. Сподіваємось, що час розставить все на свої місця і майбутні покоління будуть згадувати про нього так, як ми згадуємо нині про Коліївщину, про народних месників Устима Кармалюка і Довбуша. В історії важко щось змінити, треба лише об’єктивно його оцінити і робити все можливе, щоб страшних кровопролить більше не було в нашому житті.
Висновки:
1. Волинська трагедія була закономірним наслідком історичних та політичних помилок, допущених у 1917-1945 рр. попередніми окупаційними режимами на Волині.
Це була своєрідна вершина айсберга, основне підґрунтя якого залишилося під водою.
2. Український національно-визвольний рух на Волині розглядався польським політикумом, як замах на польську державність, тоді як українці розглядали його як боротьбу за свою незалежність.
3. Волинська трагедія належить до подій Другої світової війни, що закінчилася в 1945 році і отримала свою оцінку світової громадськості. Всі організатори війни були засуджені Міжнародним судом, а народи, які були втягнуті у війну, давно між собою помирилися.
4. Нині Україна і Польща є незалежними державами, які будують свої відносини на принципах добросусідства, миру і взаєморозуміння і як уряди, так і народи цих країн, зацікавлені в подальшому розвитку добросусідських відносин і недопущенні протистоянь.
5. Україна засуджує всілякі спроби перегляду результатів війни, нав’язування нам якоїсь особливої, чужої точки зору в питанні волинських подій, пошуки мертвих винуватців серед живих нащадків.
6. Справжній характер і значення подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, на яких вони жили споконвіку.
7. Учасники Волинської трагедії давно відійшли в потойбічний світ. Лише Бог має право милувати їх чи судити.
З незначними правками
за основу взято статю В. А. Яблонського
Джерело:
АКАДЕМІЯ НАУК ВИЩОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ (АН ВШ України)
Використана література:
1. Косик В.. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Львів.- 1993.- С.2-8.
2. Микола Сивіцький. Історія польсько-українських конфліктів. Третій том. /Перекл. З пол.. Є.Петренка. – К.,2005, - С. 40.
3. Сергійчук В.. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. К.: Дніпро, 1996,- С.239;
4. http://slavs.org.ua/yak-rusini-stali-ukrantsyami
7. http://www.radiosvoboda.org/content/article/968526.html
8. http://memorial.kiev.ua/statti/730-qpacyfikacijaq-kryvava-sprava-osatanilyh-kativ.html
9. http://www.po-sil.com.ua/ua/place/21415/history
11. Ліпкан А.Г. З історії українсько-польського протистояння під час Другої Світової війни // Збірник наукових статей Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова. – К.: НПУ, 1999. – Ч. 1. – С. 195-200.
13. http://leksika.com.ua/14970309/ure/vozzyednannya_ukrayini_z_rosiyeyu_1654
14. http://www.history.vn.ua/book/world1/1040.html
16. http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=282788
17. Ліпкан А.Г.З історії українсько-польського протистояння під час Другої світової війни// Збірникнаукових статей Нціонального педагогічного університету імені М.П.Драгоманова.- К. НПУ,1999.-Ч.1. С.195-200.
18. Гудь Б. Українці – поляки: хто винен. У пошуку першопричини конфліктів першої половини ХХ ст.. Львів, 2000, с.102-111.
19. http://www.2000.net.ua/issue/175/B4.pdf
20. http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=282788
21. Микола Руцький. Вони виборювали волю України. Луцьк. 2009. – С.129.
22. http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=282788
23. Urban W. Droga krzyїowa archidiecezji lwowskiej w latach Drugiej wojny swiatowej. Wrocіaw 1983, s.32.
24. Jerzy Janicki. Nima jak Lwow. Krotki przewodnik po Lwowie. Krakow, 1990. С.206.
25. Ярослав Царук. Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район /Вступна стаття Ярослава Ісаєвича./ – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2003. – 189 с.
26. Микола Сивіцький. Історія польсько-українських конфліктів. Третій том. /Перекл. З пол.. Є.Петренка. – К.,2005, - С. 70-71.
27. ОУН–УПА та українсько-польський конфлікт 1943–1944 рр. як відлуння невирішених питань Паризької мирної конференції // Перша Світова війна і слов’янські народи : Матеріали міжнародної наукової конференції (14 –15 травня 1998 р .), – К .: НПУ, 1998. – С.193–197.
28. Ліпкан А.Г. ОУН–УПА та українсько-польський конфлікт 1943–1944 рр. як відлунння невирішених питань Паризької мирної конференції // Матеріали міжнародної наукової конференції (14 –15 травня 1998 р .), – К .: НПУ, 1998. – С.193–197.
29. Іван Патриляк, Волинь-1943: до 60-річчя трагедії. "Урядовий кур'єр".2003 | 11:38 |
30. Андрій Бондарчук.Газета українська, №41 (277). 6.11.2003
Історія, Друга світова війна, Польща, Україна, Волинська трагедія